Розділ 9

Злата

Якби тиждень тому хтось сказав мені, що одного разу я прокинуся у своєму ліжку з Кирилом Панським, обіймаючи його після нічного марафону фільмів про Гаррі Поттера, я б пирхнула, й порадила йому звернутися до психотерапевта.

Хто б міг подумати, що я не лише не відчую відрази, але й вкрию його пледом замість того, щоб прогнати?

Ні, я не стала наївною дурепою, і не забула про те, як він пішов на побачення з іншою відразу після нашого поцілунку. Проте вчорашня розмова нарешті допомогла нам краще зрозуміти один одного. І тепер ми могли б стати… Друзями?

Так, гадаю ми могли б ними стати.

Врешті-решт він не лише врятував мене, а й підтримав в скрутну хвилину, а для мене це коштувало дуже багато.

Я не стала нагадувати собі про те, що друзів, як правило, не цілують. А якщо і цілують, то зовсім не так, як він цілував мене учора. І друзі не відповідають на поцілунки друзів так, як учора відповіла я.

І тим більше не прагнуть повторення.

Але я прагнула.

Всупереч своїм переконанням, всупереч здоровому глузду. Всупереч усьому я жадала цього. Я не могла приминити думати про його руки, про його дихання на своїй шкірі, про його губи і ніжні дотики.

Я знала, що це неправильно. Що ми занадто різні, і ні до чого доброго це не призведе, проте нічого не могла з собою поробити.

Навіть зараз, дивлячись на сплячого Кирила, я хотіла провести пальцями по його губах, й торкнутися їх своїми.

Намагаючись опанувати себе, я пішла у ванну, сподіваючись, що уранішній душ допоможе мені прийти в себе, й прогнати бентежні думки, а коли повернулася його в кімнаті вже не було.

Напевно я повинна була відчути полегшення, адже він позбавив нас ніякової розмови, але замість цього я відчула укол образи. Міг принаймні попрощатися, а не збігати так, ніби тепер, коли він провів ніч в моєму ліжку, я вирішу змусити його одружитися на мені.

Важко зітхнувши, я перекинула вологу, поспішно заплетену косу через плече і, опустившись на ліжко, присунула до себе ноутбук. Досі не можу повірити в те, що заснула на третій частині. Адже вона одна з моїх найулюбленіших.

Коли я вже збиралася закрити посилання, в двері постукали. На порозі показався Кирил з двома чашками ароматної кави.

– З добрим ранком, красуня, – з посмішкою промовляє він, опускаючи мою чашку на прикроватний стіл.

Я жартівливо прикладаю руки до грудей в районі серця, й ахаю:

– Сам Кирило Панський приніс каву мені в ліжко? Я точно не сплю?

– А якби спала, це був би хороший сон? – запитує він замість відповіді. Я задумливо підіймаю погляд до стелі, й не відповідаю. Замість цього роблю перший ковток кави, й примружуюся від задоволення. Смачно.

– Ти щось в неї додав? – смак не такий, як завжди, але мені подобається. Єдине що, я не можу зрозуміти, що саме змінилося.

– Гвоздику, корицю і дещо ще… Знаю, зазвичай ти п'єш його просто з молоком, але чом би не спробувати що-небудь новеньке?

Чомусь в ту мить мені здалося, що він говорить не про каву. А потім мій телефон гучно завібрував, привертаючи увагу.

Мені надійшло повідомлення з незнайомого номера. І, сама не знаю чому, я відчула недобре ще до того, як відкрила його.

"В день балу я чув розмову твого звідного брата і його сестри. Думаю тобі буде цікаво це почути".

Услід за повідомленням я отримала відео.

Забувши як дихати, я кинула короткий погляд на Кирила і сховала телефон в кишеню. Я не знала що там, але була впевнена у тому, що дивитися його при ньому – погана ідея.

– Не хочеш трохи прогулятися? Погода сьогодні просто чудова! – пропонує Панський, дивлячись на мене з-під довгих темних вій.

Гаразд, схоже він не помітив зміну в моєму настрої. Я намагаюся узяти себе в руки, щоб не виказати хвилювання, але майже впевнена у тому, що воно занадто помітне. В мене навіть долоні від нервів спітніли, коли я знову подумала про дивне повідомлення.

Схоже хтось став свідком розмови Кирила та Ліни, й примудрився непомітно його записати. Ось тільки навіщо? І що в ньому такого важливого, щоб присилати його мені?

Як не намагалася перемкнутися і подумати про щось інше, в мене нічого не виходило. Мої думки раз у раз поверталися до повідомлення і особи відправника.

Хто він? Звідки у нього мій номер? Чого він намагається досягти?

Кирило легенько клацає мене по носу, повертаючи до реальності. Схоже я занадто довго зволікала з відповіддю.

– Агов! Земля викликає Злату! Прийом! Як чутно?

Він глузливо махає рукою перед моїм обличчям, і я клипаю, намагаючись згадати його останнє питання.

– Пробач, я просто трохи замислилася, – я постаралася посміхнутися, проте вийшло трохи натягнуто. Нічого дивного. Мені завжди погано вдавалася удаваність.

На секунду я засумнівалася в тому, що поступаю правильно, приховуючи від нього повідомлення, адже вони безпосередньо торкалися саме його, та й прислати їх міг хто завгодно. З чого мені довіряти тому, кого я навіть не знаю?

Ми з Кирилом тільки-но почали зближатися, й зробили крок назустріч один одному, і я відчула укол провини за те, що зраджую його довіру.

Проте навіть це не змусило мене розповісти йому правду.

Не зараз. Мені треба ще трохи часу. Я повинна побачити все на власні очі, і потім поговорити з ним.

– Так, гадаю мені не перешкодить прогулятися.

Кирило уважно стежить за мною, а потім хмуриться і прикладає руку до мого лоба, немов перевіряючи температуру.

– Ти не захворіла? Якщо тобі недобре.

– Все гаразд! Мене просто дещо турбує. Не хвилюйся за мене, правда. Прогулянка – це те, що треба!

Кирило мовчить. За його виразом обличчя було складно сказати вірить він мені чи ні, але, як би то не було, Панський не давив на мене, і я була йому за це вдячна. Не знаю, що б я йому відповіла зараз, якби він запитав мене чому я така напружена.

Прогулянка і правда трохи допомогла.

Ми відправилися у парк атракціонів. Здається я не була там з одинадцяти років. Гірки, каруселі і атракціони, про які я раніше і подумати боялася.

Ми покаталися на американських гірках, зазирнули у будинок з привидами, зі страшними ляльками, що вистрибують на тебе з темряви із зловісним сміхом з динаміків. Кілька разів я навіть наважувалася підійти до катапульти, і ми навіть займали чергу, але я передумала в останню мить.

Потім я побачила, як якийсь хлопець намагається осідлати механічного бика і захотіла спробувати. І, нехай у мене не вийшло протриматися на нім досить, щоб виграти приз, було правда весело.

– Ти все одно протрималася довше за цього хлопця, – з посмішкою підбадьорив мене Кирил.

Ось вже півгодини ми просто йшли поруч по алеї, поїдаючи різні смаколики. Зараз в моїх руках була величезна хмара з цукрової вати, від якої я відривала по шматочку, стискаючи їх в солодкі кульки, і відправляла в рот.

– Наступного разу я спробую виграти цей капелюх! – заявила я, кидаючи в рот велику кульку. Цього разу мені не вистачило всього двох хвилин.

Механічний бик – найпідступніший з атракціонів. Тільки-но він сповільнюється, примушуючи тебе розслабитися, як раптом несподівано божеволіє, наче справжній бик, що помітив червону ганчірку.

Щоб утриматися на ньому, треба не лише мати сильні руки і ноги, але і балансувати так, щоб не зісковзнути з бика, коли він майже лягає то на один, то на інший бік.

Поки ми йшли, мій погляд зупинився на великій плюшевій панді – це був приз в одному з атракціонів. В ньому до стіни були підвішені кульки з водою, в які відвідувачам за гроші пропонувалося потрапити дротиками. Чим більше влучень, тим краще приз: від утішливих брелків і браслетів до великих пухнастих іграшок.

Простеживши за моїм поглядом, Кирило посміхнувся.

– Хочеш її? – запитав він, киваючи на панду.

– Облиш, – з посмішкою відказала я, хитаючи головою, – Усі знають, що такі атракціони лише дурять людей. Ти все одно її не виграєш.

Погляд Кирила несподівано став хитрим, як у лиса, а потім він запитав:

– Як щодо парі?

– Парі? – здивовано перепитую я.

– Якщо я зможу її виграти, ти будеш повинна мені одно бажання. Якщо ні — то бажання буду винен я тобі. Усе чесно. До того ж ти все одно впевнена в тому, що у мене не вийде. Тобі нічого втрачати.

Я й справді не вірила. Не тому, що Кирило недостатньо спритний, просто я ніколи не довіряла таким призовим атракціонам. Проте погоджуватися не поспішала.

– Звідки мені знати, що ти не попросиш щось образливе або непристойне?

– Справедливо. Гаразд, – погодився він, – Ти згодна на парі, якщо я не стану бажати нічого такого?

Замислившись, я кивнула, і Кирил рішуче зробив крок у бік власника атракціону, виймаючи з гаманця купюру. Натомість він отримав вісім дротиків.

Власник пояснив йому правила, і Кирило взявся за справу.

Заграла музика, він прицілився, і перший дротик влучив точно в ціль. Зелена кулька лопнула, залишивши на стіні мокру пляму. За нею і друга, і третя. Так тривало до тих пір, поки останній дротик, кинутий Кирилом, не влучив у ціль.

Власник атракціону явно незадоволеним, але йому було нікуди подітися. Кирило чесно влучив в усі кульки і виграв головний приз.

Через хвилину в його руках опинилася велика плюшева панда, і він, широко посміхаючись, віддав її мені. Я ледве могла обхопити її обома руками, але щасливо притиснула до себе і зарилася носом в м'яке хутро.

– Дякую, – щиро дякую я. Напевно я б його навіть обійняла, якби у мене не були зайняті руки, – То яке у тебе бажання?

– Підеш зі мною на побачення знову?

– Ти запитуєш, хоч і переміг? – здивовано питаю я, і посмішка Кирила стає винуватою.

– Ти ж не гадаєш, що я правда змусив би тебе піти, якби ти не хотіла?

Я не знала що на це відповісти. Почервонівши, я сховала зніяковіння за плюшевою пандою і тихо сказала:

– Добре, я піду… Але не тому, що ти виграв, а тому що сама цього хочу.

До того моменту, як ми повернулися додому, дивне повідомлення від незнайомця майже вилетіло в мене з голови. Я навіть думала про те, щоб видалити і його, і відео, не дивлячись.

Що б там не було, це торкалося Кирила і Ліни, і я вирішила, що мені не обов'язково це бачити. Сьогодні нам було дуже добре, і я не хотіла це зіпсувати.

Проте в автора відео була інша думка із цього приводу.

Вже опівночі, лежачи у своєму ліжку і обіймаючи плюшеву панду, я побачила нове повідомлення:

"Схоже тобі подобаються покидьки. Який жаль, що їх почуття несправжні".

Розділ 10

Злата

"Та хто ти такий?!" – пишу я, не особливо сподіваючись на відповідь, але вона надходить менше, ніж через хвилину:

"Друг".

Прочитавши коротке повідомлення, я пирхнула.

Друг? Дуже в цьому сумніваюся.

"Що тобі треба?" – пишу я, і похмуро дивлюся на екран. Мій погляд раз у раз повертається до відео, але я досі не збираюся його відкривати. Ким би не був відправник, мені зовсім не подобалися його маніпуляції.

"Усього лише справедливості. Такі, як Панський, звикли, що їм все сходить з рук. Дівчата для нього – порожнє місце. Гадаєш ти – виключення? Тоді подивися відео".

В якусь мить я вже майже блокую відправника, й видаляю листування з ним, як раптом мене щось зупиняє.

Я відчуваю, що не варто йому довіряти. Ким би він не був, мені він точно не друг, а Кирилу – тим паче. Та все ж цікавість пересилює мене і примушує натиснути на відео.

Незабаром я розумію, що воно зняте на парковці біля універу, з вікна однієї з автівок. Бачу Ліну, застиглу біля іншої машини, – тієї, що батьки подарували їй зовсім нещодавно. Бачу Кирила, що упіймав її за руку. Вірніше бачу його спину. Вони про щось говорять, здається на підвищених тонах, але я нічого не чую до тих пір, поки автор відео не відчиняє вікно.

– Ти справді гадаєш, що я це серйозно? – запитує Кирил.

Я хмурюся. Про що це він?

– Я вже не знаю що думати! – пирхає у відповідь Ліна, – Ти неначе збожеволів! Не розумію, що ти взагалі в ній знайшов! Вона така вправна? Ні за що не повірю в те, що наша міс невинність зуміла тебе здивувати після того, як ти переспав з половиною університету!

– Не неси нісенітниці, – похмуро відказує він, ховаючи руки в кишенях.

Ліна сміється, і її сміх відгукується нудотою в моєму шлунку. Мені недобре, проте я продовжую дивитися.

– Тільки не кажи мені, що тобі закортіло спробувати чогось новенького! Ні, я не засуджую, але ти міг знайти собі кого-небудь нормального? Вона тобі не підходить.

– Сам знаю, – холодно відповідає він, і я відчуваю, як серце хворобливо стискається, – Вона не для мене.

– Тож між вами нічого серйозного? Ну слава богу! Бо твоя одержимість цією дівчинкою вже почала мене лякати. Дай знати, коли награєшся з нею. Хочу зняти її обличчя, коли ти говоритимеш їй ту ж фразу, що і всім. Як там було? – згадавши, вона його передражнила: – "Прощавай, і навіть не думай закочувати істерики. Терпіти їх не можу".

Потім Ліна знову голосно розсміялася, і відео обірвалося. А мені здалося, що моє серце перетворилося на порожній холодильник.

Було боляче, холодно і порожньо.

Я не могла повірити в те, що повелася на чари Панського. Дозволила його посмішці і солодким розмовам мене надурити.

Я знала, на що йшла. Знала, який він, і все одно повірила йому, тому що глибоко в душі хотіла йому вірити. Панський зумів залізти мені в душу, і дістатися до серця, не зламавши жодного ребра. Але, що гірше, я сама його в нього впустила.

Так, я сама у всьому винна. Адже він мені нічого не обіцяв. Він ніколи нічого нікому не обіцяє. Про це знають усі, але іноді так легко забути. Особливо коли він дивиться на мене так, як дивився учора.

Я повинна забути про Панського. Повинна викинути його з голови. Його і ці прокляті побачення і поцілунки. Заради себе самої. Щоб не стати однією з тих дівчат, що повзають у нього в колінах, із сльозами благаючи не кидати їх.

Ні, я ніколи не стану так принижуватися. Як би боляче й гірко мені ні було, як би сильно я б не хотіла, щоб все було інакше, я не стану такою як вони.

Шмигнувши носом, я стерла з щоки вологу доріжку. Правда, толку від цього було не багато – на її місці тут же з'явилася інша.

Намагаючись приховати сльози, я обіймаю подушку і ховаю в ній обличчя. Наволочка миттєво стає мокрою, але мене це не хвилює. Мене взагалі більше нічого не хвилює. Все, чого я хочу в той момент – назавжди залишитися в цій кімнаті, щоб мене ніколи не знайшли.

Чи спала я тією ночі? Складно відповісти... Здається я проплакала до самого ранку.

Хто ж знав, що його слова так по мені ударять?

Для мене стали шоком не стільки вони, скільки моя власна реакція. Адже я із самого початку знала, що ми один одному не підходимо. Знала, що він не створений для нормальних стосунків. З найпершого поцілунку я повторювала собі, що це нічого не означає. Що це помилка. Так чому ж мені так боляче?

Коли пролунав стук в двері, я здригнулася. Я знала, що це він. Більше ніхто не став би стукати до моєї кімнати з самого ранку. Але я була не готова його бачити.

Я не відповіла, в надії, що він піде, і, коли двері всеж-таки відчинилися, боязко сховалися під ковдру, накрившись нею з головою.

Майже хвилину нічого не відбувалося, і я навіть була майже впевнена в тому, що він зараз просто піде, але, замість цього, Кирило підійшов до мене і опустився на ліжко поряд зі мною, змусивши матрац прогнутися під його вагою.

– Тільки не кажи мені, що ти досі спиш.

Його голос, чи то сумний, чи то втомлений, примушує моє серце зрадницьки забитися, і я прикидаюся сплячою, щоб уникнути розмови. Та і що я йому скажу?

"Я знала, що ти – баболюб, але все одно, як остання дурепа, повірила в те, що між нами відбувається щось особливе"? "Ти мені нічого не обіцяв, але я все одно хочу більшого"? "Я знаю, що між нами ніколи і нічого не буде, і мені боляче від усвідомлення цього"?

Ні, краще не ганьбитися.

Треба узяти себе в руки. Він не повинен знати, що я проплакала всю ніч через нього. Я повинна зберегти обличчя, тому що, здається, окрім нього у мене нічого не залишилося.

Але, як би я не намагалася приховати своє пробудження, приховати мокру подушку, й опухле від сліз обличчя я так і не змогла.

Підвівши ковдру, Кирило ласкаво провів пальцями по моїй щоці, а потім ніжно поцілував в куточок губ, і прошепотів:

– Що сталося? Я щось зробив не так?

Розплющивши очі, я відчула, як вони знову наповнюються сльозами, і похитала головою.

Будь ласка, тільки не примушуй мене говорити. Якщо я почну, то вже не зможу зупинитися.

– Будь ласка, не будь таким ніжним, якщо я нічого не значу для тебе.

Всього секунда, і в його погляді щось змінюється. Обличчя стає серйозним.

– Чому ти так вирішила? – запитує він.

Шмигнувши носом, я витерла вологу з щік, і відповіла:

– Адже ти сам сказав, що я не для тебе. Не бійся, я не буду влаштовувати істерики і не діставатиму тебе. Просто дай мені трохи поплакати над власною дурістю.

На секунду Кирило завмирає, здивовано дивлячись на мене, а потім до нього нарешті доходить, і він нестримно хмурніє.

– Що вона тобі наговорила?

– Хто? – я здогадуюся, що він говорить про Ліну, але не збираюся цього виказувати.

– Хочеш сказати Ліна тут ні до чого? – не схоже, що Кирило вірить в це. Судячи з виразу його обличчя, він готовий зірватися на власній сестрі просто зараз.

– Це не вона, – як би сильно я не недолюблювала Ліну, перекладати на неї відповідальність було б занадто дріб'язково й безглуздо, – Хтось зняв вас двох, коли ви були на парковці, і прислав мені відео з вашою розмовою. Спочатку я не збиралася його дивитися, але людина, що прислала його, була занадто наполегливою…

Кирило стиснув кулаки до блідих кісточок. Він був злий.

– Ти знаєш, хто це був?

Важко зітхнувши, я повільно похитала головою.

– Він не представився. Я намагалася запитати, але нічого не добилася. Знаю тільки, що він тебе недолюблює. Принаймні здогадуюся. Він не занадто добре про тебе відзивався.

– Який сюрприз. – Кирило пирхнув, а потім уважно подивився на мене, – Послухай, я здогадуюся, як це для тебе прозвучало, але я зовсім не це мав на увазі.

Я похитала головою.

– Ти не зобов'язаний виправдовуватися. Адже я сказала, я не нав'язуватимуся.

Він перервав мене на півслові, приклавши палець до моїх губ.

– Дай мені сказати. Будь ласка.

Я завжди вважав, що ти краще мене. Ти щира, чесна і добра. Ти заслуговуєш того, хто буде завжди буде чесний з тобою, і ніколи не змусить тебе плакати. Досі я вважав, що не здатний на це.

– А тепер? Гадаєш ти можеш бути такою людиною?

– Не знаю, – відверто відказує він, – Проте я б дуже хотів нею стати. Ти повинна знати, що для мене ти – не одна з багатьох. Для мене це не гра і не розвага. Ти дійсно багато коштуєш для мене, Злата.

– Тож ти вперше готовий порушити своє головне правило?

– А яке в мене на твою думкою головне правило? – з посмішкою запитав Кирило, схиляючись наді мною. Дивлячись в його очі було неможливо не посміхнутися у відповідь.

– Не давати жодних обіцянок.

Ми цілувалися, напевно, цілу вічність. Здавалося, він забирав усі мої тривоги і сумніви. З ним було спокійно і добре, а ще на душі було тепло, як ніколи.

А пізніше, коли Кирило ненадовго вийшов, щоб я могла переодягнутися, я видалила усі повідомлення від незнайомого номера і відправила його до чорного списку.

Досить відео, Досить ігор і непрошених порад. Ким би не був відправник відео, в ту мить я була впевнена в тому, що попрощалася з ним назавжди.

Тоді я ще не знала, що він знайде інший спосіб зв'язатися зі мною, і не здогадувалася про те, наскільки він небезпечний. Можливо збережи я номер, і з'ясуй ми з Кирилом особа відправника, ми б змогли запобігти жахливим подіям наступних тижнів. Проте я гадки не мала про те, що нас чекає.

Ані того дня, ані в наступні два, я про нього навіть не згадувала. Дивний незнайомець, що відправив мені те кляте відео, забувся, як забуваються страшні сни. В одну мить ти прокидаєшся з серцем, що калатає, в холодному поті, а в інше вже навіть не можеш згадати про те, що тебе налякало.

Ми з Кирилом все ж таки сходили на побачення, в кіно і в торгівельний центр, який відкрився минулого тижня. Вечеряли просто на фудкорті, насилу відшукавши вільний столик, але було класно. І навіть те, що ми зіткнулися з групою однокурсників, не зіпсувало той день.

А потім мені надійшло повідомлення з іншого незнайомого номера. До нього додавалася фотографія:

"Бідна Злата, вічно довіряє не тим хлопцям. Колишній ледь не продав тебе, впевнена, що цей буде кращим?"

Фото було трохи розмитим, явно знятим здалека, та все ж я впізнала людину на нім. Це був Андрій.