Розділ 6

Злата

Ліну трясло від гніву, по її щоці скотилася сльоза, і ми з Кирилом шоковано завмерли. За роки, проведені з ними, я ніколи не бачила її такою, ніколи не бачила її сліз. Іноді мені навіть здавалося, що вона взагалі не здатна на людські почуття.

– Ліна, зрозумій же. – вже спокійніше додав він, але Ліна не бажала його чути.

– Замовкни! Ти сам обрам на чиїй ти стороні! Більше ніколи не розмовляй зі мною! – труснувши волоссям, вона круто розгорнулася на каблуках, збираючись піти, але Кирило упіймав її за руку.

– Ліна!

– Відпусти! – прошипіла вона, пропалюючи його ненависним поглядом, – Мені більше немає сенсу й жодного бажання з тобою розмовляти!

Ліна вирвала руку із пальців Кирила і вискочила із зали під зловтішне щепотіння студентів.

Він деякий час дивився їй услід, потім важко зітхнув і обернувся до мене.

– Ти як, в порядку? – він нервово провів рукою по волоссю, злегка скуйовдживши його.

– Я в нормі, мені не звикати, але тобі краще поговорити з нею. Вона твоя сестра і ти їй потрібен.

Кирило з хвилину дивився на мене, потім різко видихнув, і ривком притягнув мене до себе, цілуючи. До тремтіння, до метеликів в животі і запаморочення, а потім також несподівано, сховався в натовпі, залишивши мене в розгубленості.

Ну і що це таке було?

Кирило

При будь-яких інших обставинах я б ні за що не залишив Злату одну. Особливо знаючи, що поруч ошивається цей дурень, Андрій, але вона мала рацію. Ліна була явно не в собі. Треба було знайти її, поки вона не натворила дурниць.

За поворотом почувся здивований голос ректора:

– Ліна, ви куди? Що сталося?

– Даруйте, мені погано, тож я поїду додому.

– Так, звичайно. З вами все буде добре? Може попросити кого-небудь відвезти вас?

– Ні, дякую, я сама доїду! – я чую швидкі віддаляючися кроки, і йду за нею до місць для паркування. Ліна зупиняється біля своєї автівки, і я окликаю її:

– Ліна, почекай!

На щастя, вона не упирається, але і не повертається до мене обличчям. Рука сестри досі лежить на дверях.

– Ліна ти моя рідна сестра, і я завжди на твоїй стороні, але її ти чіпати не будеш, і ніхто з твоєї свити теж цього більше не зробить, зрозуміла? Згадай як тебе любили її батьки, як завжди захищали й хвалили, а що змінилося Ліна? Коли вони померли, і вона до нас переїхала, ти як з ланцюга зірвалася. Увесь час знущаєшся з неї і ображаєш її і її батьків.

Різко розгорнувшись, вона спалахнула і закричала:

– Та як ви усі мене дістали! "Ой, яка Злата хороша! Ой, як нам шкода Злату! Злата! Златуся! Ліна, бери приклад зі Злати"! Усі мені так говорять, але від тебе я цього просто не чекала! Якщо тобі так подобається Злата, будь її братом, раз я така погана!

Вона розплакалася, не піклуючись про зіпсований макіяж, і мені довелося сказати те, про що я пізніше пошкодую…

Злата

– О, дивися, наша Високість повернулася, – глузливо промовила Катя, одна з "подружок" Ліни, вказуючи у бік усміхнених Панських, – Невже помирилися?

У відповідь я лише зневажливо пирхнула.

Що і треба було довести. Дружба таких Кать стоїть дешевше за футболку в секонд хенді в дні розпродажів. Тільки даси слабину – відразу встромлять ножа у спину.

Замислившись, я не помітила як до мене підійшов Андрій.

– Здається ти обіцяла мені ще один танець, – з посмішкою промовляє він, змусивши мене здригнутися від несподіванки. В руках у Андрія були два келихи з пуншем. Один з них він протягнув мені, і я неуважно обхопила його пальцями.

З усією подією я якось забула про те, що прийшла на бал не одна.

– Пробач, – з винуватою посмішкою відповіла я, роздивляючись шматочок апельсина на вінці келиха, – Розбірки Панських зовсім вибили мене з колії.

– Так, я бачив, – на секунду мені здалося, що його очі злісно блиснули, але вже через мить він дивився на мене як завжди, – Гадки не маю що не так з цим хлопцем. То грубиянить тобі, то навпаки, цілує при всіх... Між вами щось є?

Я вагалася з відповіддю всього на хвилину, а потім кинула погляд у бік Панських, які навіть не дивилися в нашу сторону, і похитала головою:

– Ні, зовсім нічого. Ми з ним занадто різні. Йому набагато більше підійшла б яка-небудь модель-балерина.

– На зразок нашої "королеви"? – з посмішкою запитав він.

– Так, хтось на зразок її, – погоджуючись з ним, я відчула як в грудях зрадницький кольнуло, і піднесла келих до губ, намагаючись приховати власні почуття.

Напій виявився трохи кислим й трохи терпким, з приємним солодким присмаком, й цитрусовими нотками. Було смачно, тому за першим ковтком послідував другий, а за ним і третій, поки в келиху не залишився лише шматочок апельсина.

А потім... Потім ми з Андрієм танцювали. Багато танцювали.

Мені було добре, а потім стало погано.

Несподівано я відчула важкість у тілі. Світло здавалося занадто яскравим, музика – занадто гучною. Ноги стали ватними, я відчула запаморочення. Здавалося, що ми опинилися не в залі, а на кораблі під час шторму. Підлога піді мною розгойдувалася... А може це мене хитало?

Зібравши останні сили, я стала глибоко дихати, але свідомість повільно покидала мене.

– Мені щось недобре... – слабко прошепотіла я, повисаючи на хлопці, і на якусь мить мені здалося, що він посміхнувся.

Ні, марення якесь, з чого б Андрію посміхатися в такій ситуації? Я не в собі… Напевно мені просто здалося…

– Ходімо, тобі треба на повітря, – відповів він, відводячи мене у бік виходу із зали, як раптом його зупинили, й мене перехопили чиїсь теплі сильні руки.

– Дякую, далі я сам про неї потурбуюся, – крижаним тоном промовив Панський, пропалюючи Андрія поглядом.

Якби поглядом можна було вбивати, ці двоє напевно знищили б один одного. Андрій явно не хотів йому поступатися, але розумів, що Панський не відступиться, і незабаром Кирило підхопив мене на руки.

– Тримайся, – пошепки промовив він, виносячи мене із зали.

Поступово музика і світло перестали давити на мене. Вулиця принесла рятівну тишу і прохолоду.

Потім почувся звук дверей автівки, й Кирило уклав мене на заднє сидіння, закутавши в щось тепле. Напевно це був його піджак.

Немов крізь сон, я відчула, як його руки торкнулися мого обличчя, потім розплющила очі і побачила перелякане обличчя Панського. Він схилився наді мною так низько, що трохи не торкався своїм носом мого.

– Злата, подивися на мене! Ти щось пила?

– Пунш… – слабким голосом промовила я, і вимучено скривилася. Моє горло наче склом зі цвяхами полоскали.

– Хто тобі його приніс? – в очах Панського спалахнув небезпечний вогник. Він був злий. Дуже злий. Але, на щастя, його злість була спрямована не на мене.

– Андрій. Але я не розумію причому тут це…

Не відповівши, Панський зачиним двері машини, скочив на переднє сидіння і щосили втиснув в підлогу педаль газу.

Далі все було як в тумані.

Лікарня, лікарі... Тітонька, її сльози... Пізніше – поліція.

Як я дізналася пізніше, Андрій підсипав мені в пунш наркотики. Навіщо і чому – він так і не зізнався, але мене явно не чекало нічого хорошого.

Само собою, його заарештували, а мене залишили в лікарні на декілька днів під спостереженням, хоч і сказали, що моєму здоров'ю вже нічого не погрожує.

Усі ці дні тітонька незмінно відвідувала мене, привозила домашню їжу і змінний одяг, а ще багато плакала.

– Повірити не можу, що таке сталося прямо у вашому університеті, при натовпі народу! І ще цей Андрій... На вигляд такий хороший хлопець... Слава богу Кирило вчасно втрутився! Навіть боюся подумати про те, що було б, якби цей мерзотник забрав тебе тоді!

– Тітонька, не плачте, будь ласка… – хрипко промовила я, – Зі мною вже все добре.

Як і учора, я намагалася заспокоїти її, але це було брехнею.

Я досі не могла повірити в те, що Андрій пішов на подібне. Чому? Навіщо? Але, що найжахливіше, я навіть не могла запитати його про це. Тепер уже напевно ніколи не дізнаюся.

– Ти маєш рацію, головне що цього мерзотника упіймали, і найстрашнішого вдалося уникнути. Все вже позаду…

Кирило

Ще ніколи я не був так наляканий, як того вечора.

Там, у залі, побачивши як Злата осідає в руках цього покидька, я відразу зрозумів, що щось не те.

Слава богу я встиг втрутитися, і не дав йому забрати її з зали.

А потім, коли дізнався про те, що сталося насправді, я був злий, як ніколи. Я і не здогадувався, що можу злитися настільки, щоб убити, але, присягаюся, якби я дістався до цієї мерзоти раніше поліції, я б не зупинився.

За те, що посмів підмішати їй якусь погань, і за те, що збирався зробити пізніше. Я б не залишив від цієї нікчемності і мокрого місця.

Усі дні, що Злата провела в лікарні, мама відвідувала її. Я теж приходив, але в цей час вона спала. Батько і Ліна не приходили, але нічого іншого я від них і не чекав.

В день виписки мама була зайнята, тому я сам приїхав забрати її.

За увесь шлях Злата не промовила жодного слова, дивлячись у вікно автівки порожнім поглядом. Такою востаннє я її бачив два роки тому, в перші тижні після аварії.

Я відчув, як мене знову захоплює лють на цього покидька.

Мої руки з силою стиснули кермо, до болю в пальцях і блідих кісточок, а потім, пропустивши ріг, я повернув в інший бік.

– Ми хіба не їдемо додому? – здивовано запитала вона, відриваючись від вікна, і я трохи посміхнувся маленькій перемозі.

– Якщо ти не квапишся, є одно місце, в яке я хотів би завітати.

У відповідь вона байдуже знизала плечима й знову відвернулася до вікна, втративши інтерес до того, що відбувається.

Розділ 7

Злата

Кирило поводився дивно. З того самого випадку на балу… Ні, з нашого першого поцілунку він ніби був сам не свій. Відверто кажучи, я його зовсім не розуміла. Та і після того, що зробив Андрій, більше не була упевнена в тому, що взагалі розумію людей.

Раніше все здавалося таким простим: Ліна була звичайною вередливою і розпещеною дівчинкою, Кирило – вічно похмурим мажором і баболюбом, а Андрій – простим гарним хлопцем. А зараз... Зараз я зовсім заплуталася.

Коли по дорозі з лікарні він сказав, що хоче заїхати кудись по дорозі з лікарні, я чекала чого завгодно, але тільки не цього.

Застигнувши перед вхідними дверима в заклад, деякий час я просто переводила погляд з яскравої вивіски на звідного брата, а потім, упіймавши його посмішку, не витримала:

– Ти серйозно привіз мене в кафе-морозиво? – здивовано запитала я. Вираз його обличчя став глузливо-ображеним.

– Не просто кафе-морозиво, а найкраще кафе-морозиво в місті! – з гордістю заявив Панський, відчиняючи переді мною скляні двері.

Я не була впевнена в тому, що зараз відповідний час для морозива, але сперечатися не стала. Замість цього я мовчки увійшла всередину.

Це було дитяче кафе.

З колонок лунали пісні з мультфільмів, під стелею висіли різнокольорові кульки з блискучими стрічечками, що звисали вниз. На полицях біля стіни були розставлені дитячі іграшки і книги казок. Та й більшість відвідувачів були саме батьками з дітьми, але були і шумні компанії, і закохані пари.

Хтось святкував день народження. У натовпу хлоп'ят на головах були яскраві різнокольорові ковпаки. Офіціант в яскравому фартусі приніс їм великий торт-морозиво зі свічкою у формі цифри вісім. Дівчинка, зовсім маленька, в рожевій сукні, радісно заплескала в долоні і задула свічку, загадавши бажання.

Нас провели за вільний столик, і, кинувши швидкий погляд на меню, я знову подивилася на Панського. У відповідь він здивовано вигнув брову.

– Що?

Я похитала головою.

– Не можу повірити, що з усіх місць на цій планеті ти вирішив приїхати саме сюди.

– Чому це? – на його губах з'явилася пустотлива посмішка. Здавалося він насолоджувався моєю розгубленістю.

– Ти тут виглядаєш чужорідно. Приблизно як пінгвін в пустелі, – відверто відповіла я. У відповідь Панський глузливо пирхнув, а потім мовчки уткнувся в меню. Щоправда ненадовго.

– А в яких місцях я по твоєму проводжу вільний час? – погляд хлопця став чіпким, уважним, і я відповіла:

– Бари. Клуби. Ресторани. Можливо які-небудь дизайнерські магазини з супер-дорогими чоловічими джинсами і сорочками, щоб носити їх з розстебнутими гудзиками. Ну і спальні різних пишногрудих красунь.

Слухаючи мене, Кирило широко посміхався і кивав.

– Ну, не без цього, звісно, – зізнався він, закриваючи меню, потім шепнув щось офіціантові, і той, широко посміхнувшись, кивнув і віддалився, – Я замовив і тобі, сподіваюся ти не проти.

– Гадаєш знаєш, чого я хочу? – зігнувши брову, запитала я.

– Якщо не вгадаю, замовимо що-небудь інше, – відповів Панський. Але, судячи з усього, він ані краплі не сумнівався в тому, що не помилився з вибором.

Що ж… Вимушена визнати, він і справді не помилився.

Хоч це і було кафе-морозиво, в меню були не лише десерти і напої, але і перші, і другі блюда.

Кирило замовив мені грибний крем-суп з сухарями, картопляне пюре з курячими відбивними і весняний салат. А на десерт – шматочок ніжного шоколадного торта, імбирний чай і кулька кокосового морозива з шоколадною стружкою.

– Але як ти дізнався?.. – здивовано запитала я, дивлячись на нього, – Як ти дізнався про мої улюблені блюда? Можливо ти здогадався щодо відбивних і пюре, але цей торт… Кокосове морозиво з шоколадною стружкою... Я не їла їх відколи загинули батьки.

Панський відповів не відразу. Дивлячись на мене, він деякий час мовчав, а потім сказав те, чого я менше всього чекав почути.

– Ти напевно вже не пам'ятаєш, але багато років тому, коли ми були дітьми, твої батьки вирішили влаштувати твій день народження тут, в цьому самому кафе. Вони запросили моїх батьків, а ті узяли з собою нас з Ліною. Тоді на тобі теж була сукня, як у Аліси з казки. Ти була дуже доброзичливою і життєрадісною дитиною. Відразу запропонувала нам дружити, – його губ торкнула ледве помітна посмішка, і він продовжив, розрізаючи медальйони під соусом:

– Чомусь я добре запам'ятав цей день, до найдрібніших деталей. Пам'ятаю, як Ліна пирхнула і відштовхнула тебе, за що її відразу вилаяли, а ти попросила її не лаяти. А потім принесли торт і морожене, і ти була така щаслива… Думаю тоді я уперше закохався.

Деякий час я сиділа, розгублено ляскаючи віями, а потім розсміялася.

– Ой, не можу! А кажуть в тебе немає почуття гумору! Адже на секунду я трохи не повелася… Зізнайся, ти завжди дівчат сюди приводиш, чи лише коли інші прийоми не працюють?

Я не уражала і не намагалася його якось зачепити, але подумки була готова почути у відповідь яку-небудь грубість.

Проте, замість цього він ненадовго стиснув губи і запитав:

– Чому ти думаєш, що це жарт?

У відповідь я лише стомлено похитала головою.

– Оближ, Кирил. Ми з тобою чудово розуміємо, як ти до мене ставився усі ці роки. З самої моєї появи у вашому будинку ти тільки й робив, що ігнорував і уникав мене. Іноді грубіянив, ставився як до вічної проблеми, наче до занози в дупі, і до недавнього часу ніколи не намагався поводитися інакше. Ти справді хочеш, щоб я повірила в те, що я – твоє перше кохання?

– Це правда. Я знаю, що поводився з тобою усі ці роки, як засранець. Але я не брешу. Того дня ти мені дійсно сподобалася. Дуже сподобалася. Але роки йшли, ти зростала, і твої батьки більше не вирішували, кого покликати на твій день народження. Ми бачилися все рідше, і майже не знали один одного. А потім одного разу наша мати повернулася додому уся в сльозах, і розповіла про аварію.

Я спохмурніла, ніби знову переживаючи той страшний вечір, а Кирило все говорив й говорив. Здавалося, він дійшов до точки кипіння, коли прийшов час висловити усе, що накопичилося у нього в серці за ці роки.

– Ти, напевно, ніколи в це не повіриш, але того дня уся наша сім'я оплакувала твоїх батьків. Навіть Ліна проридала усю ніч, і ніхто, навіть я, не міг її заспокоїти. Вони були нашими хресними. У якомусь сенсі ми дійсно були сім'єю.

Це нас не виправдовує, але коли наша мати привезла тебе, втрачену і розбиту, ми не знали як до тебе підступитися, особливо я. Декілька днів я намагався наважитися заговорити з тобою, навіть годинами стояв у дверей твоєї кімнати, збираючись сказати або зробити хоч щось, хоч що-небудь. Але я боявся... А потім я просто звик тебе уникати, і вже не міг інакше.

Можливо, знайди я в собі сили тоді, все було б інакше. Я повинен був сказати це набагато раніше. Я мав бути поруч. Повинен був зупинити Ліну дуже давно. Пробач мені, Злата.

Деякий час я мовчала, задумливо дивлячись на щасливих дітей, їх друзів і батьків, і раптом усвідомила, що вперше за довгий час не відчуваю при цьому болю. Напевно це і зветься зціленням.

– Знаєш, коли батьки загинули, мені здавалося, що весь мій світ рухнув, зруйнувався і розсипався на мільярди осколків в тій проклятій аварії. Я навіть бажала вижившему водію смерті. Я не розуміла, чому він живий, а їх більше немає? Чому винуватець аварії вижив?

В'язниця, його життя, що рухнуло, – усе це здавалося занадто малою, несправедливою платою за скоєне. Навіть якщо б він провів у в'язниці тисячу років, для мене цього було б недостатньо.

Я була зла на весь світ. Зла на суддю, який виніс таку ухвалу, на адвоката винуватця аварії, за те, що той посмів захищати вбивцю, на нашого адвоката за те, що не зумів добитися важчого покарання. Я була зла на усі щасливі сім'ї. На усіх дітей, що не втратили батьків. Але найбільше я була зла на саму себе, за те, що мене не було з ними в тій машині.

По моїй щоці все ж скотилася зрадницька сльоза, і Кирило ніжно стер її, заспокоюючи, бажаючи підтримати.

– Не кажи цього... Вони б цього не хотіли.

– Знаю.

За це я себе теж ненавиділа. За те, що була егоїсткою, й примушувала хвилюватися тітоньку. За те, що не цінувала життя – їх головний подарунок.

А потім, одного разу, відвідуючи їх могилу, я пообіцяла їм, що візьму себе в руки. Що змінюся і боротимуся заради них, що стану людиною, якою вони могли б гордитися…

– Але ти залишалася одна.

У голосі Кирила не було жалості або засудження. Він просто сказав правду.

– Втративши двох найдорожчих мені людей, я трохи не померла. Не фізично, морально. Того дня глибоко всередині мене щось зламалося. І я вирішила, що буде краще, якщо я більше нікого не пущу у своє серце. Тому що, якщо ніким не дорожиш, то ніколи не відчуєш того болю, що трохи не зруйнував мене.

Знову зустрівши Андрія, я вперше порушила власне правило не підпускати нікого до себе, гадала, що зможу жити як всі. Ходити на побачення, закохуватися... І ось, чим все закінчилося...

Кирило стиснув мої пальці в жесті підтримки, й промовив:

– Послухай мене дуже уважно. Забудь про нього. Він був мерзотою, покидьком. За те, що він зробив, його убити мало, але послухай мене, Злато. Ти чудова дівчина, і одного разу ти знайдеш собі до нудоти чудового хлопця. І він зробить тебе щасливою. Такою щасливою, що одного разу ти забудеш усе лайно, через яке тобі довелося пройти, і заведеш з ним сім’ю, дітлахів. Щороку ви їздитимете у відпустку: в гори, на море, в Європу, тощо, і будете виставляти в соцмережах безліч дратівливо-щасливих фото.

– А як щодо тебе?

– А я розглядатиму ці фото і кусатиму лікті, усвідомлюючи, що упустив свій шанс.