Розділ 4

Злата

Квартира Панських зустріла мене тишею. Тітонька з чоловіком поїхали на корпоратив на честь дня основи компанії. А Кирило й Ліна… Я не хотіла знати про те, де ці двоє і чим вони займаються.

Панський старший ще в молодості поставив на кон майже все, що у нього було і заснував свою будівельну компанію, а згодом став одним з найуспішніших людей нашого зовсім не маленького міста.

Від самого входу за мною тягнулася мокра доріжка. З волосся і одягу, напевно, можна було вижати не одно відро води.

Шмигнувши носом, я пошкандибала в душ. Мені кортило скоріше скинути з себе мокрий одяг й змити сьогоднішній день.

Завтра. Про все подумаю завтра.

Простоявши під гарячими струменями води, здається, цілу вічність, я протерла запітніле дзеркало, й поглянула на себе. На щастя, обличчя не було опухлим від сліз, але очі... По них хто завгодно міг зрозуміти, яким лайном був мій день. Як добре, що вдома немає нікого, кому було б не начхати на це.

Перекусивши бутербродом, я легла у ліжко, розраховуючи скоріше заснути. Проте, як на зло, сон ніяк не хотів йти – думки і спогади не давали мені спокою. Не лише про сьогоднішній день. Сьогодні, вперше за довгий час, я згадувала батьків.

Мій тато не був такий амбітний, як дядько Сергій, чоловік тітоньки. Його цілком влаштовувала скромна посада в агентстві нерухомості, а мама була викладачкою в університеті, й улюбленицею студентів, ніколи не скаржачись на втому або низьку зарплатню. Але не було жодного вечора, коли в нашому будинку було б такий порожньо, як тут.

Я сама не помітила, як моя подушка стала мокрою від сліз.

Коли востаннє я дозволяла собі ось так плакати? Здається, це був перший місяць після приїзду сюди. Тоді я майже не виходила з кімнати, і тітонька уперше записала мене до психолога.

У роті стало сухо, а мої очі й ніс опухли. Підійнявшися з ліжка, я вирішила вмитися й випити води. Але, відчинивши двері кімнати, я завмерла на місці.

У коридорі, притулившись до стіни спиною і опустивши голову стояв Панський молодший. У тій же куртці, в якій я бачила його раніше на площі. Мабуть тільки но повернувся.

Він помітив мене, і на долю секунди в його погляді промайнуло співчуття. Чи може мені просто здалося в тьмяному освітленні коридору?

– Щось сталося? Чому ти плакала? – голос молодшого Панського був незвично хрипким, а погляд – пронизливим. Його очі упилися в мене, немов вістря стріли у мішень.

– Нічого, все нормально, – за звичкою відповіла я. Це було моєю стандартною відповіддю на будь-яке подібне питання ось вже два роки.

В ваганні простоявши ще декілька секунд, я опустила очі в підлогу, і, не дочекавшись відповіді, вирішила піти.

– Піду на кухню, – я розраховувала проскочити повз нього, але він перехопив мене за руку і розгорнув до себе обличчям. Притянув до твердих грудей, і, не відчувши опору, притиснув мене до себе, й пригорнув.

Приголомшена, я завмерла, не в змозі поворухнутися.

Я сплю? Чи марю? Панський дійсно обіймає мене?

Напевно варто було відштовхнути його, поставити на місце. Особливо після того, що він сьогодні влаштував, але в мене не було жодних сил противитися цьому.

В якусь мить я відчула на своїй шиї його гаряче дихання. По тілу немов розлився гарячий мед, і це протверезило мене, наче ляпас.

– Мені дуже шкода, – тихо промовив він, і я сіпнулася, вивільняючись з кільця його рук.

– Не варто. Той поцілунок був помилкою. Це більше не повториться, – крижаним тоном вимовила я, відводячи погляд.

Напевно це викликало у Панського почуття дежавю, адже він сам не раз говорив це іншим дівчатам перед розлученням.

Завмерши, хлопець приголомшено втупився у мене, потім стиснув щелепу так, що на його обличчі заграли жовна, і вийшов з квартири, голосно грюкнувши дверима...

Наступного ранку мене розбудив наполегливий дзвінок телефону, який я спершу сплутала з будильником, зі здивуванням виявивши на екрані незнайомий номер.

Так, давно мені не дзвонили так рано, та ще й у мій вихідний. Я добре постаралася, щоб в моєму оточенні не залишилося нікого, з ким в мене були б дружні або хоч би приятельські стосунки.

Хто б це міг бути?

Протерши сонні очі, я прийняла виклик, й приклала телефон до вуха.

– Так? – насторожено запитала я.

– Привіт! Невже я зміг тобі додзвонитися? – в голосі колишнього партнера по гімнастиці не було образи або засудження, тільки щира радість, і від цього мене ще сильніше захлеснула хвиля сорому за те, що я його так довго ігнорувала.

– Привіт! Пробач... Мені був потрібен час, щоб прийти в себе після всього, що сталося. Я не повинна була тебе ігнорувати.

– Нічого, я все розумію, – після невеликої паузи відповів він, – Я чув ти повернулася до тренувань, це правда?

– Наш ректор не уміє відступати, – ухильно відповіла я, а потім додала: – Мені шкода, що тебе усунули від змагань. У спортзалі тебе бракує.

– Нічого не поробиш. Тренер прийняв рішення.

Судячи з чергової паузи, й тону його голосу, Андрію було нелегко з цим змиритися.

– Як тобі новий напарник?

– Краще не питай. Це диво, що ми досі не повбивали один одного, – чесно відповіла я, – У нас з ним немає навіть краплі того взаєморозуміння, що було у нас з тобою. Якщо чесно, я досі не вірю, що ми коли-небудь зможемо спрацюватися. Тим паче до змагань…

– Звучить паршиво. Не хочеш трохи розвіятися? В мене є пара квитків у кіно, і я знаю відмінне кафе неподалік.

– Ти пригощаєш? – я не часто фліртувала з хлопцями. Щиро кажучи, я взагалі за собою такого раніше не помічала. Але Андрій явно звав мене на побачення.

– Я так розумію це "так"? – судячи з голосу він посміхався, – Тоді я заїду за тобою в сім. До зустрічі, Злата.

Як не дивно, ця коротка розмова допомогла мені відчути себе набагато краще. Навіть події вчорашнього дня зовсім вилетіли в мене з голови, і звільнення вже не здавалося такою трагедією. Звільнили? Байдуже! Хіба мало в нашому місті кафе? Знайду іншу роботу... А поцілунок… Це було всього-лише непорозуміння. Можливо вже сьогодні його замінить інший поцілунок, з нормальним хлопцем, що не міняє дівчат як рукавички.

З цією думкою я встала з ліжка і пошкандибала у ванну, щоб привести себе у порядок, і зіткнулася з Ліною.

Панська молодша гордовито пирхнула, й пішла у бік кухні, зачепивши мене плечем.

Ну, принаймні мовчки.

Залишок дня я провела у своїй кімнаті, підбираючи наряд для вечора. Так, я уперше за дуже довгий час вирішила заморочитися з вибором одягу, і навіть нанесла непомітний макіяж, щоб підкреслити риси обличчя.

До приїзду Андрія я була повністю готова.

У сім я вийшла з кімнати, й пройшла у вітальню, звідки доносилися голоси.

Там я застала Кирила з Андрієм, які суворо дивилися один на одного. Я підійшла до колишнього партнера, й сором’язливо поцілувала його в щоку, упіймавши на собі грізний погляд Панського.

– Ну що ходімо? – запитала я у Андрія.

– Ходімо, – кивнув він, й ми вийшли з квартири.

Вже заходячи в ліфт, я почула голос Панського:

– Щоб не допізна, якщо що дзвони.

Замість відповіді я лише пирхнула.

Теж мені дбайливий знайшовся!

– Я знав, що ти живеш разом з Панськими, але, якщо чесно, не міг повірити, поки не побачив на власні очі. Як ви досі один одного не повбивали?

Я посміхнулася.

– Повір, я ставлю те ж питання вже декілька років…

– Щоправда, мені здалося що він ревнує.

Я навіть спіткнулася від несподіванки, так що Андрію довелося мене притримати, щоб я не впала.

– Ти помиляєшся, це тут ні до чого, він мене терпіти не може, – пробурчала я, ховаючи погляд, – Просто він хотів зіпсувати нам настрій перед прогулянкою.

– Так, напевно ти маєш рацію… – з посмішкою погодився Андрій, відчиняючи переді мною двері під'їзду.

До кінотеатру ми діставалися автобусом. На відміну від Панського, Андрій був з небагатої сім'ї, й не міг похвалитися крутою автівкою, але наше побачення від цього не стало гіршим. Навпаки, з ним було… Простіше чи що?

Від зупинки до кінотеатру ми вирішили прогулятися через парк. В нас ще лишалося трохи часу, тож ми йшли неспішно, базікаючи про усілякі дрібниці.

– Знаєш, Злато, я не повинен говорити тобі це, але... Я хвилююся за тебе. Ми не говорили відколи ти кинула тренування. Мені просто треба знати, як ти.

Я внутрішньо напружилася, але почуття, що мені треба з кимось поговорити про це, не покидало мене ось вже декілька днів. Андрій здавався тією самою людиною. Якщо я й могла комусь довіритися, то це йому.

– Іноді мені здається, що я зламана. Глибоко усередині, ще з тієї аварії. І що я ніколи не прийду в норму. Але іноді, в дні, як сьогодні, мені легше. Я почуваю себе звичайною людиною... Я здаюся тобі дивною?

– Я думаю ти дивовижна, – зі збентеженою посмішкою відповів він, сховавши руки у кишенях.

Ми стояли дуже близько, і в якусь мить стали ще ближче. Його обличчя схилилося до мого, блакитні очі блиснули, а світлий чубок полоскотав мою шкіру, і тоді він мене поцілував.

Цей поцілунок був зовсім не схожий на той, що стався у спортзалі. Він був ніжним, повільним. Андрій був обережний, наче боявся злякати мене, зруйнувати чарівність цієї миті.

Якщо поцілунок Панського був схожий на виверження вулкану або цунамі, то губи Андрія пестили мене, як літній штиль.

Ми цілувалися тричі. Ще раз – в кінотеатрі, на задньому ряду, і останній – біля під'їзду, коли він проводив мене до будинку Панських.

Повернувшись, я почула як гучно хлопнули двері до кімнати молодшого Панського, але не надала цьому значення. Уперше за довгий час мені було просто добре і спокійно на душі.

Кирило

Я був злий. Ні, я був у люті.

Почувши дзвінок у двері, я був упевнений що приперся черговий хлопець моєї сестри. Яке ж було моє здивування, коли на порозі з’явився колишній партнер Злати. Як же його там звали? Артем? Ні, здається Андрій.

А потім я побачив її.

Злата явно готувалася до приходу цього дурня. Чекала на нього. Он, як до дверей бігла, аж сяяла уся.

Коли вона поцілувала його в щоку, бажання виштовхати його з квартири тільки посилилося. Злата навіть уявити собі не могла, чого мені варто було стриматися, й відпустити її.

Я простежив за ними з вікна до самого рогу, і потім ще довго дивився на сусідній будинок, за яким вони сховалися.

В мене навіть був дурний порив зірватися з місця і непомітно простежити за ними, але я себе зупинив. Це було б безглуздо, дивно і безглуздо.

Я не мав жодного права втручатися в її стосунки. Між нами не було нічого, окрім того проклятого поцілунку, і Злата ясно дала зрозуміти, що він для неї нічого не означає. Та все ж...

Я не міг заспокоїтися.

Увесь вечір я дивився то у вікно, то на годинник, чекаючи її повернення. Кілька разів я навіть тягнувся до телефону і вже був готовий натиснути виклик, але всякий раз відкладав його убік.

Я їй в житті не дзвонив, навіть щодо тренувань, так з чого дзвонити тепер?

Я нічого не міг зробити, і це зводило мене з розуму. З кожною хвилиною відчуття тривоги й роздратування зростали, поки не досягли своєї межі. І тоді вона повернулася.

Я бачив їх у вікно кухні. Вони цілувалися, Злата обіймала цього дурня за шию, а його руки пестили її спину і талію.

Коли вона увійшла, я повернувся до кімнати, гучно грюкнувши дверима, як скривджене хлопченя, і заричав.