Розділ 3

Злата

– Трясця! З тобою усе гаразд? – чути в його голосі занепокоєння замість отрути або байдужості було незвично.

Мабуть він просто не впізнав мене зі спини, інакше неодмінно сказав би яку-небудь гидоту, і вже точно не став би мчати до мене через весь спортзал.

Коли я обернулася, Панський зупинився, і на його обличчі відбилася розгубленість упереміш з досадою.

– Ти? – вже спокійніше запитав він, приховуючи емоції.

– Не переймайся, я теж від цього не в захваті, – пирхнула я, потираючи забите стегно. На щастя, здається обійшлося без серйозних травм. Постраждала тільки моє самолюбство.

– Де Андрій? – в тон йому запитала я, – Я гадала він буде моїм партнером.

– Мабуть не виправдав очікувань тренера, – знизавши плечима відповів він, – Тепер твоя черга. Що ти тут робиш? Я гадав ти закинула тренування.

Прийшла моя черга знизувати плечима.

– В нашого ректора виявилися власні думки з цього приводу.

Згадавши розмову в кабінеті Максима Володимировича, я знову відчула, що закипаю. Кирило теж стиснув губи, виражаючи цим все, що думав з приводу цієї ситуації, але відповісти не встиг.

Незабаром прийшов тренер, й почав пояснювати, що від нас потрібно. Весь цей час ми стояли і косилися один на одного, як на ворогів: він зі звичним презирством, я з відразою.

Скількох дівчат обмацали ці руки? Навіть думати не хочу про те, що нам доведеться постійно торкатися один одного на тренуваннях.

Як взагалі комусь могло в голову прийти, що зробити нас партнерами – гарна ідея? Здається жоден з нас не вірив в те, що ми можемо спрацюватися.

Думаєте ми помилялися? Що спільні тренування розтопили лід між нами, і нарешті змогли зробити те, що два роки не вдавалося тітонці – зблизити нас?

Як би не так.

Здається за наступний тиждень ми з Панським зненавиділи один одного ще сильніше. Кожне тренування супроводжувалося безперервним гарчанням і лайкою.

Врешті-решт це набридло навіть тренерові, і він став лишати нас. Пояснивши нам потрібні рухи і підтримку, недовго постеживши за нами, він йшов, залишаючи нас відпрацьовувати усе це наодинці.

Ні, я не могла заперечувати очевидного. Панському дійсно довірили представляти університет на змаганнях не просто так. Як не образливо це визнавати, він був дійсно гарним. Сильний, гнучкий, спритний… Але його мерзенний характер!

Після місяця перерви я відставала від нього, й Панський не впускав можливості мене в цьому докорити, нарікши, що йому в партнери дісталося незграбне непорозуміння.

У кожному його слові, погляді і жесті проглядало стільки зарозумілості, що мене постійно тягнуло викинути щось, щоб хоч ненадовго стерти самовдоволення з його обличчя.

Так, наприклад, я кілька разів намагалася виконати вправи з акробатики без його підтримки, поки він робив перерву, щоб ковтнути води, або витерти піт вологим рушником. Виходило, звичайно, не завжди, але чого тільки варто було кожного разу спостерігати його щільно стислу щелепу і гнівний погляд – одне задоволення!

Сьогоднішнє тренування нічим не відрізнялося від попередніх. Розминка, повторення старих рухів і вивчення нових. І ось, після декількох спроб при тренерові, ми, як завжди, залишилися одні, готові вчепитися один одному в горлянки.

– Тільки не повбивайте один одного до змагань, – стомлено кинув він наостанок, зачиняючи двері. На його обличчі не було ані натяку на посмішку, як і на наших.

Приступаючи до чергової акробатичної підтримки, я підходжу до нього, і в мить, коли він приймає позу для того, щоб підняти мене, роблю крок назад, а услід за ним – комбінацію з поодиноких трюків. Тиждень тренувань дав свої плоди – у мене нарешті вийшло. І не лише трюки – судячи з погляду Панського, цього разу я його все-таки доконала.

Наблизившись до мене, він виставив руки з боків від мого обличчя, так, щоб я опинилася затиснута між ним і стіною.

– Ну і якого біса ти витворяєш? – рикнув Панський, нависаючи наді мною.

– Я трену... – не встигла я договорити, як раптом його губи з жаром накрили мої. Владно, жорстко, наче він був злий на самого себе за цей порив. Так, що у мене підігнулися коліна і закружилася голова. А потім, так само несподівано, як і поцілував, Панський відірвався від мене, й, не промовивши ні слова, вийшов із спортзалу.

Я осіла на мати, очманіло дивлячись йому услід.

Мої губи все ще горіли від поцілунку, а серце колотало так, наченамагалося зробити потрійне сальто.

І що це тільки що було?

Напевно я перегрілася або вдарилася головою. Ми з Панським хронічно не переварюємо один одного з самого дитинства, з чого б йому красти мій перший поцілунок?

Опустившись на мати, я розкинула руки в сторони, як морська зірка, і тупо втупилася в стелю.

Ні, усьому цьому безумству має бути розумне пояснення. Може він уклав зі своїми дружками яке-небудь мерзенне парі? Чи проспорив комусь?

Так, точно, напевно уся справа в цьому. Не варто зациклюватися на події. Це нічого не означає і ніколи не повториться.

Та все ж…

Я мимоволі торкнулася пальцями палаючих губ, а потім роздратовано потерла їх долонею, ніби так могла стерти спогади про поцілунок, і вирішила повернутися до тренування.

– Зберися, Злато, ти впораєшся, – пошепки сказала я собі, готуючись зробити черговий перекид. А за ним ще і ще один, аби вибити безглузді думки з голови.

Після тренування я прийняла душ, і вже збиралася їхати на роботу, але біля виходу із залу мене чекав ще один сюрприз.

– Ви подивіться, хто йде, – уїдливо протягнула Ліна, переглядаючись зі своїми подругами, – Наша "розумниця".

Її свита бридко захихикала, і я відчула роздратування.

– Не знала, що ви знаєте, де знаходиться спортзал, – крижаним тоном відповіла я, – Я гадала, що ваш мозок пам'ятає лише одну дорогу – до великого дзеркала в туалеті.

Самовдоволене обличчя Ліни прийняло жорстке вираження, спотворивши правильні риси.

– Бачу, сарказм з тебе так і хльостає, – нудотно пробелькотала Ліна, – Твоїм батькам було б непогано викласти тобі пару уроків ввічливості.

Я закам'яніла, відчуваючи, як мене наповнює крижана лють, і звідна сестра отруйно посміхнулася, розуміючи, що зачепила мене за живе.

– Ах, так, яка я ж не тактовна! – з удаваним жалем зітхнула Ліна, – Вони ж розбилися! Яка страшна трагедія… Бідолашна…

Вона зробила сумну особу, а її свита бридко захихикала, але я зуміла втримати себе в руках.

– Тактовністю ти ніколи не володіла, як і мізками, – відказала я.

– Не заривайся, – прошипіла вона, – Не гадай, що якщо ми живемо під одним дахом, я буду доброю і милою до тебе. Тобі тут не місце. Ані в моєму університеті, ані в моєму будинку. І, чим швидше ти це зрозумієш, тим краще буде для тебе.

Ліна дивилася на мене з такою пекучою ненавистю, що могла позмагатися в цьому навіть зі своїм братом.

Я не бачила сенсу і далі продовжувати цю мерзенну розмову. Все одно, що б я не говорила і як би не поводилася, її відношення до мене ніколи не зміниться.

Але, якщо щодо будинку вона була права, то університетом я їй поступатися не збиралася.

Я приклала надто багато сил, щоб потрапити саме сюди. Це було останнім бажанням моїх батьків. Моєю метою. І я не дозволю ані ректорові, ані своїм звідним братові і сестрі завадити мені отримати диплом.

Проігнорувавши її останній випад, я пішла.

Спочатку йшла повільно, з гордо піднесеною головою, щоб вони не бачили, що її слова мене зачепили. І, лише сховавшись за рогом, я дозволила собі прискоритися.

Їхати додому із звідним братом і сестрою сьогодні я не збиралася. Тим паче що мені треба було заскочити на роботу. Начальник подзвонив мені, і повідомив, що до мене є розмова. Тому, заткнувши вуха навушниками, я пошкандибала у бік автобусної зупинки.

Автобус приїхав на подив швидко. Зазвичай мені доводилося чекати його по двадцять-тридцять хвилин.

Зайнявши місце біля запиленого вікна, я змахнула з щоки непрошену сльозу. Не вистачало ще лякати начальника опухлими очима.

Кирило

Чкурнувши зі спортзалу, я зайшов в душову, де довго стояв під струменями холодної води. Мені треба було охолонути, і прийти в себе.

Я й сам не розумів, що на мене найшло там, біля стіни.

Ця дівчинка завжди дратувала мене. Занадто горда, занадто примхлива. Та водночас в ній було щось, що мимоволі викликало захоплення.

Її не хвилювало те, якої думки про неї оточення, вона не прикидалася, не старалася примазатися до когось заради вигоди.

Злата була не схожа на дівчат, з якими я зустрічався. Усі вони знали на що йшли. Я нікому нічого не обіцяв. Когось це влаштовувало, когось – ні, але ніхто з них не претендував на більше. Принаймні я завжди чітко проводив межу.

Такі, як Злата, не підходили на роль дівчини на ніч. Вони заслуговували більшого. Того, чого я не міг їм дати.

Так, цей поцілунок був помилкою. Непорозумінням. трясцевим помутнінням розуму. Та все ж… Я не міг не думати про те, що із задоволенням би це повторив.

Не знаю, скільки часу пройшло, перш ніж я вийшов з душу, але я був упевнений в тому, що Злата давно пішла. Тому, побачивши її в оточенні Ліни і її подруг, я здивувався.

Наскільки я знав, ці двоє на дух один одного не переносили, настільки, що будь-яка їх розмова могла перерости у бійку. Але те, що я почув, перейшло всякі межі.

Я знав, що моя сестра зовсім не янгол. Був час, коли ми були молодші, я навіть звав її сущим дияволом, але те, що вона наговорила Златі про її батьків… Я вперше відчув таке пекуче бажання ударити її.

Відповівши колючістю, Злата пішла з гордо піднесеною головою, і Ліна з подругами нарешті помітили мене.

– О, братик! Підвезеш мене? – з посмішкою запитала вона, поправляючи зачіску у дзеркала в коридорі, наче нічого не сталося.

– Обійдешся. Це було занадто, навіть для тебе, – крижаним тоном відказую я, а потім йду, намагаючись наздогнати Злату, але не встигаю. Сходи і університетський двір зустрічають мене порожнечею.

Злата

Персонаж з моєї улюбленої книги часто повторював: якщо день почався паршиво, закінчиться він ще гірше. Сьогодні це стало моєю реальністю.

Як виявилося, бос викликав мене тільки для того, щоб сказати, що я звільнена. А потім ще і погода зіпсувалася. Ні з того ні з сього набігли хмари, і мені довелося півгодини чекати автобус під дощем.

Потім я сиділа в автобусі, в наскрізь мокрому одязі, в моїй кишені лежав такий само мокрий конверт з моєю останньою зарплатою і невеликим бонусом в якості вибачення, а на серці було гірше нікуди. Чи принаймні мені так здавалося в той момент.

Проїжджаючи центральну площу, де зазвичай тусувалися студенти, і була незліченна кількість кафе, ресторанів і всіляких розважальних закладів, я бездумно дивилася у вікно, і випадково помітила як вдалині, на парковці у одного з ресторанчиків припаркувався знайомий позашляховик.

З автівки вийшов Панський. Обійшовши її, він відкрив пасажирські дверці, допомагаючи вийти довгоногій блондинці в короткій вишневій сукні.

Я застигла, не в силах відвести погляд.

Ще пару годин тому він притискався до мене, і пристрасно цілував, а зараз вже веде якусь сліпучу красуню на вечерю.

Втім, з чого я дивуюся? Я завжди знала, що він гад, якого ще пошукати треба. Гад і баболюб.

Я знову торкнулися палаючих губ.

Треба якнайскоріше викинути цей безглуздий поцілунок з голови.