Розділ 2

Злата

Універ був для мене водночас і пеклом, і порятунком.

Після закінчення школи я склала іспити і нарешті розпрощалася з людьми, які бачили в мені лише ту, що втратила батьків в автокатастрофі. Але головне – відтоді я була занадто зайнята навчанням і тренуваннями, щоб жаліти себе.

Єдиною ложкою дьогтю в цій бочці меду була велика кількість дурнів, ну і те, що я ділила групу із звідним братом і сестрою. Втім, останнє – не така вже і проблема, якщо враховувати, що ми з ними навіть не розмовляємо.

Ми були занадто різними, занадто чужими один одному. Насправді в нас не було нічого спільного, окрім ВНЗ і даху над головою.

Панські належали до вищої касти, й вирували у відповідній компанії. Їх оточували найбагатіші і найпопулярніші студенти і студентки нашого універа.

Ними захоплювалися, їм заздрили, дехто був готовий на все, щоб хоч ненадовго наблизитися до них, або просто мріяв бути на їхньому місці.

Я ж була ніким. Невидимкою. Стороннім спостерігачем.

Зі мною не мріяли дружити, мені не намагалися сподобатися. Словом, нічого такого, з чим щодня стикалися мої звідні брат і сестра. Втім, я від цього не страждала.

Відверто кажучи, мене мало цікавила популярність, як і те, що про мене можуть подумати оточуючі. Не помічають – і гаразд. Аби тільки не викликали проблем. Останнім часом в мене їх і без того вистачало.

Ректор був явно невдоволений тим, що я змінила обов'язковий факультатив, і при будь-якій зручній нагоді намагався умовити мене повернутися. Спочатку м'яко, мабуть побоюючись давити, але тепер… Судячи з усього глава нашого ВНЗ почав втрачати терпіння.

Я не відразу відчула недобре.

Перший час мені здавалося, що я просто втомилася, перестала справлятися з навантаженням, тому оцінки і погіршилися, але з часом почала підозрювати, що мене просто валять з легкої руки нашого ректора.

Наближалися чергові змагання, і йому потрібна була причина, щоб натиснути на мене, змусити повернутися на колишній факультатив, і він її знайшов.

Сидячи в незручному кріслі навпроти його столу, я в цьому тільки переконалася.

– Сподіваюся ви усвідомлюєте, в якому положенні опинилися, Злата? – за фальшивою посмішкою кремезного чоловіка ховався оскал.

Авжеж. Я, як і більшість дівчат, зіткнулася з черговим недорозвиненим представником чоловічої статі, який не знає слова "ні", й готовий на все, у тому числі зіпсувати чиєсь життя, щоб отримати бажане.

– За останній місяць ваш середній бал відчутно погіршився. Якщо ситуація не покращиться, ви втратите стипендію. Втім, якби ви передумали, і погодилися представляти наш університет на змаганнях, думаю ми могли б як-небудь домовитися...

– Максим Володимирович, – з погано прихованим роздратуванням звернулася я до глави нашого університету, – Скажіть чесно, чому ви так тримаєтеся за ідею відправити на змагання саме мене? Моя остання поразка…

– Було лише випадковістю, – відмовив чоловік, – Ви не гірше за мене знаєте, що в усьому університеті немає нікого, хто впорався б з цим завданням краще за вас. Навіть з урахуванням того, що ви закинули тренування на цілий місяць, для вас не складе ніяких труднощів все надолужити. Втім… – він зробив паузу, роздивляючись маятник, що стоїть на столі, – Звісно, ви маєте право відмовитися. Але, боюся, у такому разі ви не зможете розраховувати на мою лояльність, і ми будемо вимушені віддати ваше бюджетне місце іншому студенту.

Я подумки злічила до десяти, стискаючи і розтискавши кулаки під столом, і лаяла ректора останніми словами.

Фактично він позбавив мене вибору, але я не квапилася з відповіддю з чистої упертості. Не хотіла бачити його самовдоволену посмішку завчасно. На ділі ж… Все вже було вирішено.

Звичайно, заощаджень, які залишили мені батьки, вистачало на те, щоб покрити витрати на моє життя, і найімовірніше вистачило б і на навчання, але вони були не нескінченні. До того ж я розуміла, що після пожежі на ремонт квартири і купівлю усього необхідного піде немало грошей. А моєї зарплатні в кав'ярні навряд чи вистачить на життя.

Висіти на шиї тітонькя не збиралася.

– Добре, – врешті-решт видихнула я, ретельно приховуючи роздратування, – Я згодна, але не можу гарантувати перемогу. Перерва була досить великою.

– Що ж, впевнений, ви зробите все, щоб надолужити прогаяне, – в словах ректора читався жирний натяк на те, що поразку мені не пробачать. І, найімовірніше, у разі, якщо я не виправдаю надій, мені з легкістю організують не лише втрату стипендії, а й відрахування.

– Зрозуміло, – з фальшивою посмішкою прошипіла я, пропалюючи чоловіка крижаним поглядом, – Я можу йти?

– Йдіть, Панська, – із задоволеною посмішкою відмахнувся він, – Я радий, що ви вчинили розсудливо. Нашому університету дуже потрібні успіхи на прийдешніх змаганнях. Не підведіть нас.

Досягнувши бажаного, ректор більше не бачив причин в тому, щоб мене затримувати, а мені кортіло скоріше втекти з його кабінету. Тим паче, що от-от повинна була початися чергова лекція.

По дорозі в сусідній корпус я уявляла, з якою насолодою ляснула б цю людину, що з якоїсь безглуздої причини займає пост ректора. Знайти б на цю сволоту управу…

Але, на жаль, в мене не було ані зв'язків, ані грошей, що вирішують усе у цьому світі. Залишалося лише змиритися.

Погода була теплою й сонячною, а тому у дворі університету було повно студентів, у тому числі і моїх одногрупників.

Ось моя "сестра", в компанії трьох безмозких курок, чиї міні-спідниці плавно переходять в супер-міні. Роблять чергові шаблонні фото для своїх соцмереж.

З ними як завжди по п'ятах слідує "охорона". Зазвичай тупі спортсмени і мажори. Втім, інших серед них і не водилося.

А де спортсмени і мажори, там і вони.

Мар'яна – самопроголошена "королева" нашого університету. Модель, балерина, й популярний блогер, ну і дочка однієї відомої людини. Ну і мій звідний брат. Байдужий, холодний і недоступний, як красені з фільмів, яких так люблять дівчата.

Ні, звісно, в нього були дівчата. Але, як не дивно, вони не затримувалися поряд із ним довше, ніж на одну ніч. Будь-які спроби претендувати на більше жорстоко припинялися. Я сама не раз була свідком подібних сцен.

Сльози, крики, звинувачення... Врешті-решт все закінчувалося однаково.

Сумніваюся, що їх компанії взагалі хтось здатен на нормальні, здорові стосунки, але ніхто окрім нього не був таким жорстоким. За це його і прозвали "крижаним принцом".

Відвернувшись від нашої університетської "еліти", я затикаю вуха навушниками і продовжую шлях до аудиторії.

Я приходжу перша, й займаю місце на задньому ряду, біля вікна, готуючись до лекції, і майже відразу відвертаюся до нього. Наша "еліта" досі у дворі, наче лекція не почнеться через п'ять хвилин, але мого звідного брата серед них немає.

Не було його й тоді, коли аудиторія стала поступово наповнюватися гамірними студентами. Й тоді, коли викладач, окинувши аудиторію втомленим поглядом, заговорив.

До моменту, коли Панський зволив з’явитися, єдине вільне місце залишилося поряд зі мною.

Втім, мене це не особливо хвилювало. Я не була однією з його прихильниць, тож не було жодної різниці, де він сидить. Ми один одному ніхто, і ніщо цього не змінить.

Кинувши на нього швидкий погляд, я відвертаюся до вікна, і не обертаюся, навіть коли стілець поряд зі мною зі скрипом відсовується, а на мені зосереджуються невдоволені й заздрісні погляди однокурсниц.

– Це нічого не означає, – цідить він тихо, так, щоб ніхто окрім мене не чув, – Не говори зі мною, не чіпай мене і взагалі займається свій справами.

Закотивши очі, я все ж таки обертаюся до нього і відповідаю, не приховуючи роздратування:

– Знаєш, взагалі-то це ти до мене підсів. І взагалі, мені сьогодні вже вистачило спілкування з одним самовпевненим типом. Сумнівне задоволення.

– Що ти сказала? – брови "братика" повільно поповзли вгору. Схоже він не чекав від мене такої відповіді.

– Що чув, – тихо відповіла я, байдуже знизуючи плечима, – Знаєш, я не палаю бажанням спілкуватися з тобою або з кимось з твоєї компанії. Ти взагалі мені не особливо подобаєшся. Тож не турбуйся, в мене є справи поважливіше, ніж дошкуляти тобі.

Замовкнувши, я знову відвернулася, даючи зрозуміти, що розмова закінчена, але містер "моє его занадто велике" був не згоден.

– Знаєш, уся жіноча половина нашого універа так не вважає, – в його голосі не було хвастощів, швидше в нім читалося… Роздратування?

– Це значить, що я не з їх числа.

– Ну авжеж, – пирхає він у відповідь, – Насправді ти не дівчина.

Стомлено зітхнувши, я простежила за тим, як парочка студентів, що палять, втікають від двірника, і відповіла:

– Знаєш, даремно я взагалі щось сказала. Ти маєш рацію, це нічого не означає. Пропоную просто дочекатися кінця пари і зробити вигляд, що цього ніколи не було.

Більше ми не розмовляли, щоправда, до кінця лекції я раз у раз ловила на собі його задумливий погляд.

А потім мені стало не до того.

Майбутнє тренування викликало у мене водночас і страх, і передчуття. Ну гаразд, може ще трохи відчуття провини перед партнером.

Після поразки на змаганнях, коли я кинула тренування, Андрій часто писав і дзвонив мені, намагаючись підтримати, й вмовити мене повернутися, але я не могла змусити себе йому відповісти. Напевно він ображений…

Увійшовши до роздягальні, я переодягнулася в спортивний костюм і почала розминатися. Після пари-трійки вправ з незвички мої м'язи сильно нили, але це була приємна втома. А від однієї думки про те, щоб залізти на канат або пройтися по колоді моє серце починало битися частіше. Мені кортіло спробувати усе це якомога скоріше.

Підіймаючись на канат все вище і вище, я відчувала, як на губах сама собою розквітає посмішка. Навіть дивно, що лише повернувшись до спортзалу я зрозуміла, як мені це бракувало.

– Так хто мій партнер?

Почувши голос з боку дверей, я незручно здригаюся і падаю вниз, на мати, а на порозі спортзалу стоїть Кирило Панський.

У долі дійсно жорстоке почуття гумору.