Розділ 1

Злата

Цей ранок почався паршиво.

Втім, я вже не могла згадати, коли востаннє було інакше.

В останні тижні погода часто змінювалася, й мене цілими днями мучила мігрень. Сьогоднішній ранок не став виключенням.

Примружившись від головного болю, я сліпо шарила рукою під подушкою, намагаючись намацати телефон, щоб вимкнути дзижчащій будильник. А потім пролунав глухий стук, і я важко зітхнула. Телефон впав на підлогу, змушуючи мене наполовину звіситися з ліжка, щоб потягнутися за ним, як раптом двері до моєї кімнати відчинилися.

Мені навіть не було потреби обертатися, щоб дізнатися, хто на порозі. Тільки одна людина в цьому будинку робила це так безцеремонно.

Нарешті, намацавши телефон, я різко обернулася, пропалюючи звідного брата поглядом.

– Міг би і постукати, заради різноманітності, – прошипіла я, вище натягуючи ковдру.

Кирило Панський стояв, схрестивши руки на грудях, і нахабно привалившись до одвірка. Увесь з себе такий холодний і похмурий. А ще високий, широкоплечий, не обділений ані обличчям, ані м'язами, ані смаком. Темноволосий, синьоокий відмінник і спортсмен. Словом, такий типовий недоступний красень з дівочих мрій.

Ніколи терпіти таких не могла.

Втім, він теж був від мене не в захваті.

– Багато честі, – пирхнув він, обертаючись, й додав вже не дивлячись на мене: – Мати приготувала сніданок. Усі чекають лише тебе, – в його голосі дзвинчало невдоволення. Мабуть тітонька знову послала його мене розбудити. Її молодша донька навіть під страхом страти б цього не зробила.

Коли за ним зачинилися двері, я тихо загарчала, й кинула в них подушкою. Та з тихим звуком впала на підлогу, але я і не подумала її підняти.

Біль в скронях знову змусив мене поморщитися і ненадовго прикрити очі.

У будь-який інший день я б залишилася і спробувала поспати ще трохи, в надії, що мігрень послабшає, але я не могла дозволити собі жодного пропуску. Щоб залишатися на стипендії, мені треба було підтримувати як гарні оцінки, так і відвідуваність. Тобто, як ні прикро, доведеться збиратися і їхати в універ.

Збори не зайняли багато часу. Усе необхідне я тримала в рюкзаку, звичка фарбуватися вранці зникла зі смертю батьків, та і з вибором одягу я ніколи особливо не мучилася. Просто витягнула з шафи першу фланелеву сорочку, що попалася, і джинси з завищеною талією.

Словом, з кімнати я вийшла досить скоро. Принаймні послати сина до мене другий раз тітонька не встигла.

Коли я увійшла на кухню, вона якраз клопотала у плити. Судячи із запаху і гори бананових шкірок неподалік – готувала панкейки.

Мене завжди дивувало те, як їй вдавалося поєднувати успішний бізнес, виховання дітей і домашні справи. При цьому по ній ніколи не можна було сказати, що вона втомилася, або спала всього п'ять годин. Навіть у домашньому одязі і фартусі тітонька виглядала чудово.

Переклавши черговий панкейк на тарілку, вона витерла руки рушником, і посміхнулася мені.

– З добрим ранком, Злата! Сідай, я майже закінчила. Там ще є кава, якщо хочеш. Потім Кирило відвезе вас з Ліною в універ.

– Дякую.

Я кивнула, тягнучись до кавоварки. Кава – ось, що мені зараз треба, щоб відчути себе людиною.

Побачивши мене, молодша донька тітоньки скривилася, наче перед нею був мерзенний жук, і знову уткнулася в телефон, щоб перевірити, скільки відстежувачів додалося на її каналі.

Ліна була з тих дівчат, що приділяють надто багато уваги своїй зовнішності і рахують калорії, а тому до панкейків вона так і не доторкнулася. Замість них моя звідна "сестричка" повільно потягувала свій смузі через соломинку зі спеціальної склянки.

Так і проходили наші спільні сніданки.

Кирило їв мовчки і швидко, першим підіймаючись з-за столу, Ліна мене або ігнорувала, уткнувшись в телефон, або намагалася зачепити, я ж просто їла, а тітка Аліна намагалася згладити обстановку різними питаннями. Проте зазвичай їй це погано вдавалося

Цей раз не став виключенням.

Мовчки сунувши тарілку в посудомийну машину, Кирило накинув шкіряну куртку, і вийшов з будинку. Услід за ним, прихопивши з собою недопитий смузі, й не випускаючи з рук телефон в рожевому мобільному чохлі, пішла і Ліна. І тоді, розуміючи, що чекати на мене ніхто не буде, пішла і я, ще раз подякувавши тітоньці за сніданок.

Опинившись на вулиці, я за звичкою забралася на заднє сидіння чорного позашляховика і, надівши навушники, відвернулася до вікна, занурюючись у власні думки.

За роки, проведені в цій сім'ї, я подорослішала.

Взялася за навчання, знайшла підробітку. Навчилася жити з тим, що батьків більше немає. Навіть повернулася до зайняття гімнастикою на якийсь час.

Батьки дуже хотіли, щоб я добилася успіхів в цьому виді спорту, і я вважала що віддаю їм данину пам'яті, продовжуючи тренування, але після невдачі на останніх змаганнях зрозуміла, що більше так не можу, і вирішила обрати інший факультатив.

Як би то не було, щороку, відвідуючи могилу батьків, я давала їм обіцянку, що впораюся. Стану тією людиною, якою вони могли б гордитися.

Повинна впоратися.