Налаштування
Розмір шрифту:
Інтервал:
Колір
тексту:
фону:
Коментарі

Авторизуйтесь, якщо бажаєте залишити коментар

Авторизація Реєстрація

Затримуватися на березі Яр не став. Наступну таку шалену ніч він може і не перенести. Йому б десь осісти, на самоті, вдалині від людей, щоб хоч трохи прилаштуватися, звикнути, але такого щастя йому не подарували. Та і звик він, мабуть, за ті кілька днів, що пролежав у відключці. 

Позаду тріснула гілка і Яр стрімко обернувся, виставляючи попереду підібрану палицю. Втім, розгледівши погрозу, опустив.

– Я тобі, де сказав сидіти? – запитав строго. 

Малий лиш скинув догори підборіддя, смикнув плечима і зітхнув, так тяжко, ніби йому на плечі разом впали всі неприємності світу. Скільки йому? Років шість-сім? Чи більше? Говорить ніби правильно, розумно. Хоча, що Яру знати про те, що у цьому світі правильно? Єдине, що Яр знав хлопець зростом був йому по пояс. І тоненький, як тростинка. 

Хлопець вперто зробив кілька стрибків на одній нозі, перечепився і впав би, якби Яр його не підтримав.

– І що мені з тобою робити? – пробурмотів собі під ніс. 

Кинути малого напризволяще Яр не міг. Не у лісі, де  їх ледь не зжерли потворні монстри. І хай у власній здатності захистити бодай себе чоловік і сумнівався, проте з ним у малого все одно шансів більше. Та й сам Яр потребував допомоги – надто багато було дивного у цьому світі, незнайомого. Того, що зазвичай дорослі з готовністю пояснюють дітям і з підозрою дорослим. 

– Де хоч знаходиться цей твій Арнес? 

Хлопець розгублено подивився на чоловіка: як можна не знати, де знаходиться найвеличніша фортеця Зарідану? Де пролягає створений героєм та укріплений стародавніми магами кордон, що вогняною стіною ділить світ навпіл, відгороджуючи їх від всього лихого? Тим паче тут, на околицях Серединного хельта, що межує зі Присхідним? 

Те, що він відправиться в Арнес, Скай вирішив ще вночі, коли втішав себе, пригадуючи історії старого казкаря. У багатьох тих історіях герої, втративши все, відправлялися до Арнесу і мечем та магією здобували собі і славу, і владу. І хай вони усі вже були дорослими, але… Але його улюбленець Хард прибув в Арнес, коли був лише на кілька років старшим за Ская. 

Хард народився у племені Мандрівників Вітру і жив звичайнісіньким життям простого жебрака. Поки одного чорного, як ніч, дня  на їх плем'я не напали демони і не вирізали всіх його рідних. Прагнучи помсти, Хард, який вцілів тільки тому, що батько відіслав його перевіряти пастки, вирушив вслід за демонами. Ті привели його до Арнесу. Але не до того Арнесу, яким він став зараз – століття потому. Тоді прикордонний форт складався лише з башти, складів та кількох грубо збитих домівок. І шлях до нього був не настільки безпечним. Саме Хард здолав розбійників, відправився у серце Аномалії, приніс її Подих та розбурхав вічне полум’я, окресливши кордони імперії. І саме він, а точніше перший імператор Рейхард Лютий, ввів закон, за яким кожен, хто досяг Арнесу отримував другий шанс та можливість почати своє життя спочатку. 

А ще, саме в Аномаліях, за словами того ж казкаря, зростав арнебер. Той самий, що колись привозили донці сусіднього хельта і, після лікування яким, квола дівчинка з дивно вивернутими кінцівками, які навіть родовий вівтар не міг виправити, за що слуги і прозвали її “відьомським підкидьком”, стала прекраснішою з хельток. Сам він звісно цього не бачив, але слуги пліткували, та й казкар розповідав. 

Може, якщо і він здобуде цей арнебер, то вилікується і його припинять називати “демонським сином”? А як ні, то він, Скай, стане хельтом, чи навіть самим імператором. І тоді… Тоді ніхто не посміє його ображати і вбивати. 

Скай так замріявся, що аби не важкий погляд незнайомця геть забув би, про що той запитував. 

– На сході, – кинув, пригадуючи мапу, що не так давно показував йому вчитель, вимагаючи правильно вказувати кожен з сорока восьми хельтів. Похитав головою. Як добре, що їх хельт не знаходиться поблизу до столиці і до Арнесу можна дістатися, просто слідуючи на схід. – Нам просто треба йти за Етрою, – і хлопець махнув рукою туди, де низько над обрієм, прямо над кронами вікових дерев висіло сріблясто-біле сонце. 

– Гаразд, – посміхнувся чоловік і простягнув йому палицю, що кілька хвилин вертів у руках. – Тримай, буде тобі замість милиць. 

– Замість чого? – перепитав Скай. 

– Спиратися будеш, кажу. Все краще на двох ногах, ніж на одній. 

– Але… – хлопець покрутив у руках гладеньку, схожу на рогач, палку – з таким хельт ходив на полювання на ангорів. Опусти рогами донизу і… 

– Та не так, – перехопив палицю чоловік та перевернув рогами догори, підсунув йому попід пахви. – Отак… Ось тут тримай, – його долоню поклали на сук посередині. – Так… Уперед. Тепер крок ногою. Знов… Спробуй сам.

– Але навіщо? – здивувався Скай. 

– Хочеш лишитися тут?

– Ні, але я скоро вилікуюсь. Вже за годину родовий камінь і я… – хлопець не договорив, схлипнув, раптом усвідомивши, що часу минуло багато, а нічого так і не змінилося. Ніякого тепла та полегшення, ніякої сотні голочок попід шкірою, що він відчував кожного разу, коли втрапляв у халепу. А це означає тільки одне – хельт відрізав його від роду. 

– Що ти?

Скай спантеличено скинув очі на незнайомця, мить дивився розгублено, а потім його обличчя осяяла примарна надія:

– Ви! Ви можете мене вилікувати! – заволав радісно. 

– Вибач, хлопче, але я не чарівник, – розвів руками чоловік. 

– Але ви – маг. Точно маг! Інакше б вночі нас просто зіжрали ненажери і… 

Скай збентежено замовчав, вдивляючись в обличчя незнайомця. Рубці. Як він міг забути про ці кляті рубці? Рубці бувають тільки у рабів, тому що у тих немає магії – антимагічні кайданки. А він… Якби у незнайомця (як там він назвався? Яр?), Яра, була магія він би не ходив з таким обличчям. Він би вилікувався.   

– Ви не маг… – видавив розчаровано. 

– Не маг, – підтвердив чоловік. – Проте не переймайся, малий. Доставлю я тебе у твій Арнез. 

– Арнес, – виправив Скай, додаючи ще один пунктик у список “дивні риси незнайомця”.

– Арнес, – слухняно повторив Яр. 

 

 ***

Кілька довгих хвилин пересувалися мовчки. Хлопець відставав і Яру доводилось зупинятися та чекати, якби він не підлаштував власні кроки. Втім, це було і на краще. Яр і сам рухався не так швидко, як хотілося. Іноді зупинявся, придивляючись, до невиразних обрисів дерев та кущів, настільки вигадливих, що вони здавалися схожими на нічних монстрів. 

Яр спіткнувся, зупинившись біля одного з таких дерев, сірі тіні якого складувалися у примару величезного сріблястого скорпіона. Того самого, від якого ледь утік вночі. Кліпнувши очима, придивився ошелешено: тьмяне зелене світло оточувало могутні велетенські дерева, що зрослись стовбурами у химерну істоту. 

– Ні… Так справи не підуть, – буркнув, спостерігаючи, як невпевнено шкульгає малий, спираючись на палицю. 

Хлопчик дошкандибав до нього, зупинився поряд. 

– Перепочинемо? – запропонував Яр.  

Малий похитав головою: 

– Треба забиратися звідси, – пробурмотів ледь чутно, озираючись на всі боки. Здригнувся, розгледівши дерево, біля якого зупинився чоловік. Відступив злякано, гублячи палицю.  

Яр підібрав її, повернув хлопцю. Той навіть і не помітив одразу, витріщився на всі очі на примарне дерево. 

– Зголоднів? – чоловіча долоня легенько торкнулася дитячої голови, скуйовдила м’які вихори. 

Скай хитнув головою, стримуючи бажання пригорнутися, сховатися від усіх негараздів – хельт такого не схвалював, називав дитячими пестощами. 

– Ні, – запевнив поспіхом. Втім його живіт з цим твердженням не погодився – видав протяжну руладу. 

Чоловік посміхнувся, за посмішкою ховаючи власну непевність: 

– Вірю! – махнув рукою. – Тоді може розважиш нас цікавою казкою? 

– Казкою? – знітився Скай, здивовано кліпаючи очима. 

– Казкою. Ти ж їх багато знаєш?

– Казки – то для маленьких.

– Хіба? Я люблю казки, – зітхнув Яр розчаровано, – але, на жаль, жодної не пам'ятаю. 

Скай задумався, перебираючи все, що колись чув від казкаря. 

– Хоча ні… Одну пам’ятаю… Про хлопця, що полював за місяцем, – мрійливо протягнув чоловік, спостерігаючи за зміною емоцій на обличчі хлопчика. 

Тема полювання за місяцем, здалася Яру безпечною і єдиною, що спала на думку серед гірких роздумів, де знайти воду, їжу та прихисток на ніч, адже і далі залишатися у лісі було вкрай необачливо. Ще однієї зустрічі з лісними монстрами вони просто не переживуть. Не завжди їм буде щастити так, як минулої ночі.  

– Полював? – хлопець скинув голову, поглянув вгору. Туди, де з-за бузкових хмар проглядався  блідо-білий овал неправильної форми, і, здавалося, насмішкувато дивився на нього. – Але навіщо? 

– Кажуть, місяць знав усі таємниці світу, а хлопець був дуже допитливим. 

– Але Етра знає більше за Мору, – зауважив Скай, переводячи погляд на сріблясто-біле сонце. 

Яр кивнув, співвідносячи почуті від малого назви з основними світилами:  

– Етра дивиться на світ вдень, а Мора, – чоловік перекотив слово на язиці, – уночі… То, хто знає більше таємниць? – поцікавився хитро.  

– Але уночі світ належить клятим ненажерам, – буркнув малий, – і на небі панує Раден.  

– Раден? – луною повторив Яр. 

Малий тикнув пальцем на невеличке червоне коло у небі, ледь помітне на фоні сріблястої Етри. 

– Так що дурень твій хлопець, – Скай презирливо скривився, і по-дорослому, як голомозі, сплюнув на землю. Потім згадав, що спадкоємцю хельта така поведінка не личить, злодійкувато глянув на чоловіка і… подумки вилаявся, пригадуючи те, що сталося у вівтаря Світлої матері – він більше не спадкоємиць, він демонський син! Скай зіщулив очі, кидаючи погляд на Етру, що так жорстоко обманула його сподівання: – Якщо йому так потрібні були таємниці, то треба було полювати за Раденом, як хелсі. І як полюватиму я, – і поглянув на чоловіка з викликом. Так ніби чекав, що той заперечить, почне вмовляти…  

Яр хмикнув, але цікавитись, що то за “хелсі” не став. Розмова, що мала хоч трішки розкрити йому таємниці цього світу, призвела до нових загадок та питань, змішуючи задумуватися, що то за “кляті ненажери”, яких бояться і уникають всі без виключення? Не сірий же вовчок, яким лякають дітей на Землі? Не вампіри ж, не привиди,  перевертні, що є лише в казках? Зомбі? Яр пригадав багряний туман,  тіні у ньому. Ворухнув плечима, відчувши як холод стрімким протягом огортає тіло. Тільки цього не вистачало. Монстрів без жодної можливості захиститися. Він навіть меча загубив. Хоча з того в його руках користі не більше ніж від добрячого копняка. 

Тим часом зірка, яку Скай назвав Раденом, налізла на сріблясте сонце, занурились у нього, і, здійнявши на його поверхні кола, закрутила різнобарвний вир енергій, що Яр вже бачив раніше. Дивитися на цей танок і переливи було боляче навіть його підсліпуватим очам і Яр відвернувся: 

– Понести тебе?

Скай хитнув головою і вперто продовжив шкульгати далі. Гордий.

Етра вже хилився до обрію, коли вони врешті-решт вийшли на невеличку ґрунтову дорогу. Яр хотів зупинитися, але малий, креснувши поглядом, пострибав далі. Аура хлопця палахнула червоно-кривавим, втім за мить червоний колір відступив, змінившись холодним блакитним. 

– До сутінків нам слід дістатися попельника. Якщо вони взагалі тут існують, – з сумнівом кинув Скай. 

– Попельника? 

– Якщо спіткало тебе лихо у дорозі, 

І  Раден тримає в облозі, 

Попельник відшукати в змозі 

Будь-хто… Той подарує косів’юрт, – поважно продекламував хлопець, і, не озираючись, жваво застрибав ґрунтівкою.  

Чоловік лише пересмикнув плечима, рушаючи слідом. Питань побільшало. Втім, озвучувати їх Яр не збирався. 

Сутеніло. На темно-ліловому небі спалахнули тьмяним сяйвом перші зіркі. 

Скай посмурнів, похнюпився, з острахом поглядаючи на довгі, витягнуті тіні, що відкидали на дорогу кущі та дерева, і все рідше озираючись по боках.

 Яр бачив, що хлопець втомився, втім пропонувати допомогу більше не став. Потилицю свербіло неясним передчуттям чогось страшного, неминучого. Прислухаючись до власних страхів, Яр підхопив довгу товсту палицю, доволі надійну, щоб не зламатися при першому ж ударі та забив кишені камінцями, шкодуючи, що не має ані мотузки, ані гумової стьожки, щоб зробити хоча б рогатку. Втім, не з його зором згадувати дитячі забавки. Та й монстру такий камінчик завдасть шкоди не більше за комариний укус. 

Вифарбувавши багровим бузкові хмари Етра опустився, ховаючись за верхівками дерев. Мора засяяла жовтим, а Раден… Раден червонів високо в небі, наче пришпилений до того місця, де ще пів години тому сяяв Етра. 

Скай невдало поставив палицю і ледь не впав, перечепившись через корінь, що випростався з-під землі. Яр підхопив малого, і не прислухаючись до сперечань, закинув на плече. 

– Або їдеш мовчки, або влаштовуємося на ніч тут, – суворо обмалював перспективи. 

Скай притих, припинив вертітися, вириваючись. 

– Не можна. Попельники… 

– Тоді дивись свої попельники на всі очі. 

Яр перехопив малого зручніше і пришвидшився. Не будь малого, плюнув би на все, обравши для ночівлі першу-ліпшу галявину, розвів багаття і може вполював би когось на вечерю. 

– Там! – радісно скрикнув малий, коли зорі стали ясними, Раден кривавим, а від землі потягнувся червоний серпанок. – Там! Лівіше! Я знав. Знав! Попельники є у кожному денному переході.

Яр лише хитнув головою, придивляючись, але нічого окрім сизуватих тіней зліва від дороги не побачив. За кілька кроків стало зрозуміло, сизуваті тіні – нагромадження великих попелясто-сірих каменів прямокутної форми. Ще кілька кроків і у  хаотичному розсипі Яр помітив систему – камені, як велетенські сходинки спіраллю уходили вгору. 

Позаду тріснула гілка. Різкий порив вітру приніс сморід і тихе гарчання звідусіль. 

– Ой, –  злякано зойкнув малий і Яр обернувся. 

Вже знайомі багряні тіні віднімалися з-під землі, оточували. 

Яр прикинув відстань і зітхнув – тіні насувалися швидко. Значно швидше ніж він бігав. 

– Не встигнемо! – спустив малого з плеча: – Біжи! Не озирайся! – наказав, підштовхуючи в спину.  

Скай зірвався з місця, побіг. Застогнав від пронизливого болю на першому ж кроці. Скривився невдоволено – він має бути сильним, а не нити як малий! – і ринувся, обганяючи вітер, туди, де здіймалися в небо попельники. 

За спиною пронизливо свиснув вітер. Скай смикнувся, відчувши пекучий біль, ніби батогом прилетіло. Шмигнув носом, стримуючи крик. Липкі мацаки-пальці торкнулися плеча, стисли. Боляче… А потім спину обпалило холодом і щось холодне потекло між лопатками. Хлопець не втримався, впав, і червоні лапи ненажер, вислизнули з-під землі, шукаючи необережну здобич. 

– Біжи! – гримнуло голосом Яра.

Повторювати не довелось, Скай, перекотившись, підвівся на ноги, краєм погляду помічаючи, як кидається, встаючи між ним і ненажерою чоловік, в той час, як інший монстр вже корчиться біля його ніг.  

– Біжи! – знов прилетів наказ і хлопець побіг.

Діставшись попельника, забрався на перший теплий та гладкий камінь, другий, третій… Обернувся. За спиною коїлось щось дивне, немислиме – чоловік кружляв на дорозі, залишаючи слід з криваво-червоних тіл. 

– Від них не сховатися, не втекти. Їх не здолати. Зустрівшись з ними ти станеш їхньою здобиччю, – пробурмотів хлопець те, що до сьогодні було беззаперечною істиною. Істиною, що осіла попелом на його очах. 

– Живий? – на гладкий камінь поряд забрався чоловік. – Живий, – кивнув ствердно, на мить притиснувши Ская до себе. – Ну що перепочинемо? Чи хочеш ще прогулятися?