Налаштування
Розмір шрифту:
Інтервал:
Колір
тексту:
фону:
Коментарі

Авторизуйтесь, якщо бажаєте залишити коментар

Авторизація Реєстрація

Високо у небі, там, де викривлений шпилями башт обрій пронизав срібло величезної кулі, закручувався, сяючи сотнею блискавок, величезний вир. Блакитні, червоні, пурпурові, сліпучо-білі  іскри розгорялися, жевріли, сплітаючись у химерному візерунку, в центрі якого зяяла чорною прірвою невеличка опукла краплина рідкого срібла. І, коли блискавки занурювалися у цю краплину, вона спалахувала, випромінюючи блакитно-зелене світло. Пульсувала, немов живе серце. Така яскрава, що навіть сліпі очі Яра сльозились. 

Він відвернувся, здивовано прислухаючись до тихого гулу голосів. Ні схвильованих криків, ні наляканих схлипів – спокійний вуличний ґвалт: ржання коней, скрип візка, муштрований тупіт підборів бруківкою, гомін жіночих голосів, дзвінкі заклики малого, що вабив усіх свіжоспеченим хлібом, шурхіт вітру у кронах рідких дерев, тихе виття собаки та пожадливе нявчання кота. 

Яр і розгледів їх усіх – блідо-рожеві обриси жіночих фігур, тьмяно-синій – малого, маленький рудувато-коричневий – собаки та великий жовто-рудий – кота. Трохи поодаль зеленіли обриси дерев,  сіріли стіни домівок, червоніли дахи…

Відступив, хитнувши головою. Може дарма він поспішає? Полежав би, набрався сил, звик до всіх цих кольорових образів. От тільки неспокійно йому. А інтуїції він вже одного разу не довірився. 

“Обійдеться”, – кинув тоді командир, почувши попередження. Обійшлося. Тільки не для хлопців. 

Зітхнувши, зробив крок у бік тихенької вулички – єдиної, що не сліпила вогнями. 

Втім, відійти далеко не встиг. За спиною почувся стривожений скрик,  піднявся метушливий гамір. За мить все стихло, залишивши пустими вулиці. 

– Він там? – поцікавився хтось. 

Яр обернувся, відступивши за стовбур величезного дерева. Три темно-сірі фігури оточили маленький у порівнянні з ними тьмяний вогник нерозбірливого синьо-зеленого кольору старої Веся. 

– Ви що? Сказилися? – вигукнула стара. – Ти, Ібраг, зовсім береги поплутав? Забув, чим завдячуєш мені і лікарю? 

Одна з темно-сірих фігур, певно той самий Ібраг, лиш хитнула головою. 

– Тут нікого, – виринув з хисткої споруди інший. 

– Де він? 

– А я звідки знаю? – спантеличено пробурмотіла знахарка, злякано озираючись на сіреньку будівлю. 

– А може вона його того? – запитав, змахнувши рукою, той з темно-сірих, що поки що залишався осторонь. – І всі дух-монети собі? 

– Та як ви… Лікар слово дав, що не зашкодить незнайомцю.

– Та то ж лікар. Не ти, – посміхнувся невгамовний, штовхнувши стару. 

Та запнулася, впала. З кишені вивалилася і, дзвінко брязкаючи, покотились брущаткою монета.  Нарешті гулко гепнулась, наштовхнувшись на перешкоду, задеренчала і зупинилася, припиняючи свій викривальний біг. 

– От що я казав, – задоволено видихнув невгамовний, підіймаючи монету. – Забрала усі собі. 

– Ні. Я лише одну взяла. За речі. 

– Де одна, там і всі, – хмикнув невгамовний. – А труп у рів скинула? Бачив я вранці, як повний віз мерців ненажерам повезли. 

– Стійте! Нічого такого вона не робила, – вибіг, затуляючи собою стару Весю лікар.

– Йшов би ти звідси, старий, – буркнув Ібраг. – Не твоя це справа. 

– Моя. Незнайомець під моїм захистом…

– Був, – нечемно перебив його третій з трійки. – А зараз він залишив шпиталь. 

– Та й стара нам твоя непотрібна. Дух-монети поверне і може вшиватися. 

– Та немає у мене цих монет!  – відчайдушно скрикнула стара. 

Лікар обернувся до неї, подивився з осудом. Яр, буквально, побачив як його аура спалахнула обуренням. Як зажеврілі червоні попереджувальні вогники в аурі Ібрага. 

 – Знала б, що так станеться і цю б не брала. Але в шпиталі білизна зовсім худа, а ночі вже довгі… – схлипнула, виправдовуючись. 

Зрозуміти як пов’язані між собою худа білизна і довгі ночі, Яр не встиг. Різкий випад невгамовного, зляканий схлип і синьо-зелена енергія знахарки тоненькою цівкою потекла назовні. Аура старої блимнула, як лампа при перепаді напруги, потьмяніла, втрачаючи кольори. Втім згаснути не встигла – відгукнулася слабо на зелене світло, що полилося з рук лікаря. 

Темно-сірий лиш хмикнув. Зробив крок повертаючись до старих… 

Яр і сам не зрозумів, яким дивом опинився на площі перед сірою будівлею, що залишив кілька хвилин тому. Як вивернувся, перехоплюючи долонею гострого меча. Виверт, хай-кік, мідл у бік іншого… 

Тіло механічно відтворювало завчені зв’язки, дивуючи легкістю та відточеністю рухів. А він вже кілька місяців не тренувався. Думав, що все забув, тіло відвикло і після слабкості нінащо не здатно… 

– Дарма ти так, – пробурмотів лікар за мить, коли всі троє супротивників опинилися у його ніг. – Хоч не прибив і за те спасибі. Забирайся звідси, жебраче. І краще до того, як з’являться стражі. Вже й так клопоту від тебе… – махнув рукою, підходячи до найближчого з трійці. Той стогнав, притискаючи руки до найціннішого. 

Яр мовчки розвернувся і не обертаючись, покрокував у бік непримітної вулички. Йому треба було подумати. На самоті, бо залишатися у цьому гостинному місті бажання не було. 

І тільки відійшовши достатньо далеко, він відчув дискомфорт, а потім і біль у долоні. Запізніло згадав, як перехопив нею меча і здивовано зойкнув, відчувши холод метала у мокрій від крові руці. 

 

*** 

Темно-бура прірва, що оточувала невеличке місце, булькала брунатними бульбашками, розповсюджуючи сморід. Над нею рівним доволі широким полотном сирів, перекинутий від воріт, місток. 

Стражі на воротах не було. Тільки лінивий великий звір проводив його важким поглядом. В усякому разі Яр так вирішив, побачивши величезний рудувато-коричневий згусток та відчувши свербіння між лопатками. 

Переткнувши місток, Яр зійшов з дороги, звернув у бік лісу. Запізніло подумав, що треба було придбати якоїсь їжі, потурбуватися про воду, одяг та місце ночівлі, але повертатися Яр не став. 

Місто йому не сподобалось. Відчуття, що потрібно забиратися і якнайшвидше нікуди не зникло. Та і оговтається трійця, хто знає, що їй на думку спаде. 

Машинально повернув направо, примітивши зелену пляму схожу на розлоге дерево, що наче вабило його своїм гіллям. 

Нудило, і трохи паморочилося в голові, але жити можна. Невеличка прогулянка повністю виснажила Яра. А може врешті-решт спав адреналін, що бурлив в крові з моменту сутички. І він плюхнувся на густу траву, притулився спиною до широкого стовбура. Стулив стомлені очі, що сльозилися та боліли з незвички. Прислухався до навколишнього світу. 

Світ був іншим. Це відчувалося і в різкому запаху озону у повітрі – на Землі так пахло тільки перед дощем, і в солодкому запаху квітів, такому несхожому на усі знайомі аромати. 

Люди тут теж пахли по-іншому. Раніше Яр ніколи не звернув би на це уваги, але останні кілька місяців ніс та вуха заміняли йому очі і він по-новому навчився реагувати на світ. 

Над головою задзижчала якась комаха і він махнув рукою, проганяючи набриду. В руку наче жало встромили… 

– Та щоб тебе… – вилаявся Яр і замовчав, настільки дивно пролунав його голос. Яр ніколи б і не подумав, що таке гарчання може видавати людське горло. Та що там людське?  Його. 

Пекло нестерпно. 

– Тільки цього не вистачало, – простогнав, розмотуючи мокре від крові дрантя, що поспіхом обмотав навколо рани. 

Мало йому було порізу тупим мечем, так ще й укус. 

Чорна, на тлі яскравих кольорів навколишньої природи, долоня у місці укусу пульсувала вогняно-червоною плямою. На дотик місце було припухлим, гарячим. 

Відклав ганчірку на траву, і витріщився ошелешено, почувши шкварчання, так вода на розпеченій пательні шкварчить. А ще чорна пляма, на яку перетворилася біла до того ганчірка, немов висмоктувала у трави зелений світ. Підхопив, ховаючи у кишеню – трава одразу зазеленіла знов. 

Долоня вибухнула болем. Нестерпним. Таким, що Яр ледь не застогнав з несподіванки, скрипнувши зубами. Так само пульсувала поранена нога, коли він два тижні чекав на евак.  

Стулив очі, женучи спогади і незабуті страхи. Психолог казав: біль і почуття провини мине, пройде з часом, але не проходило. Інколи здавалося, що минуле вже ніколи не полишить його. Залишиться такою ж чорною плямою на його пам’яті, як він сам у цьому сповненому енергії світі. 

Яр підвів очі, відшукуючи вир – темно-срібна крапля все також пульсувала у небі. 

“Може, то сонце в них таке?” – майнуло здивоване. 

А що схоже. Яру згадалося відео зроблене NASA – золотисті вихри з блакитними плямами. А  пульсація та блакитно-зелене світло, що випромінювало темне сонце, та схожі на сонячні спалахи і корональні викиди. От тільки уявити собі світ з ртутним сонцем Яр ніяк не міг. Як і придумати, що робити далі. 

“Війна шлях покаже,” – спала на думку улюблена приказка командира. 

От тільки шляхи, що показувала війна йому не подобались. Зовсім. Хоча з нею як з будь-якою стихією: або борсайся у спробах вибратися, або пливи, як то, що у воді не тоне. 

Сутеніти почало несподівано. Яскравий світ раптово потемнів, а потім вибухнув не менш яскравими  фарбами ночі. 

Рука розпухла, горіла й заніміла аж до самого плеча. Чорний колір трохи почервонішав, немов хтось крапнув у чорну фарбу червоної, і та розплилася, змішуючись. Пекельно боліла голова. Щоки пекло, натомість губи навпаки похолоділи. 

 У свідомості вишикувався ланцюжок: укус – отрута. 

– Ну якщо досі не помер, значить, виживу, – видихнув Яр. Йому ще щастить, що в нього алергії не має, а то б анафілактичний шок і пиши – пропало. Закінчилось би життя в іншому світі, так і не встигнувши початися. 

В голові паморочилось. Тіло поколювало, немов дрібні голочки встромлялися у внутрішні органи. Відчуття не з приємних. 

Здалеку гримнуло. Яр навіть не ворухнувся – рипатися набридло ще в окопах. Поколювання посилилося. 

Розтуливши очі, він з подивом спостерігав, як від трави, дерев, повітря в нього ринули маленькі ледь помітні риски-блискавки. 

Він спробував піднятися, але навіть такий незначний рух вибухнув надновою у голові. Його кинуло в жар, на лобі виступив холодний піт. І він важко осів на землю. 

Над вухом задзижчала та ж комаха, що вкусила його кілька годин тому. 

Земля відчутно нагрілася, як і стовбур під спиною. Як буквально відчував слабкий висхідний струм енергії – так його електростимуляторами лікували. Блискавки жалилися все сильніше. В якийсь момент біль став незносним, і свідомість відключилася.