Налаштування
Розмір шрифту:
Інтервал:
Колір
тексту:
фону:
Коментарі

Авторизуйтесь, якщо бажаєте залишити коментар

Авторизація Реєстрація

– Пит… – вирвалось попри волю, зірвалося сипле, ледь чутне. 

Яр ледве ворухнув язиком – у роті панувала пустеля.

Втім, навіть цього нерозбірливого слова-стогону виявилось достатнім – його почули. Губ торкнулося щось холодне, тверде, жадано вологе і нестерпно гірке.

– Тш… Тш… Отак… Отак… Посмокчи, легше буде. 

Яр забурмотів заперечуючи, але ухилитися не зміг. На язик, обпалюючи,  впав крижаний льодяник. Такий нудотно-пряний і теркий, що він ледь не захлинувся судомним спазмом. Наче кориці повну ложку в рот сунув. Ті ж огидні відчуття.

– Ну от і все. Молодець. А тепер ковтай!

Шершаві від мозолів руки дбайливо підняли його голову, губ знов торкнулося щось холодне. 

– Ні… – промимрив Яр, вириваючись з міцних рук – такі тільки у доглядальниць бувають. Кому як не Яру з його постійними поневіряннями по шпиталях це знати? 

– Ну що ти там белькочеш? Німий чи що? Хоч би один звук знайомий з себе вичавив. Одужати хочеш? 

Яр безпорадно опустив важкі повіки. Сил навіть хитнути головою на згоди не було. 

– Ну то пий давай.

Рідина в пляшці хоч і гірчила, але на тлі “льодяника” смак був терпимим. Втім посмакувати Яр не встиг – напій вливався в нього безперервною тоненькою цівкою. І єдине, що залишалось, ковтати.  Один. Два… І він закашлявся, випльовуючи рідину.

– Що й ковтати не можеш? Що з тобою, синку? – занепокоєно буркотіла стара, грубим ганчір'ям обтираючи його обличчя. – Нічого-нічого. Видужаєш. А Веся догляне. Будеш скоро, як огірочок. Причепуримо, меча візьмеш і… 

Яр не дослухав, сплив у темряву, хоча з останніх сил чіплявся за свідомість. 

 

***

Наступного разу Яр отямився від запаху диму, паленої гуми та тихого шереху. З трудом розплющив очі і з несподіванки зажмурився – таким зелено-яскравим було все довкола. До різі. До болю у скронях. І сліз, що попри бажання, потекли по щоках. 

– Ну що, лікарю? – пошепки поцікавився хтось невидимий у спалахах світла. – Жити буде?

– Буде. Чого б йому не жити? 

– І магія?

– Повторюю: з вашим лицарем все буде гаразд. І житиме, і одружиться, і дітей народить, – бурмотів старечий голос. 

А свідомість Яра чогось чіплялась за інтонації. Йому здалося, чи остання фраза прозвучала уїдливо, сповнена сарказмом?

– І коли нашого лицаря можна буде забрати? – з акцентом на “нашого лицаря” запитав перший.

– Завтра. Все завтра, тер. І заберете, і одруж… 

– Ясно, – відрізав коротко, немов відрубав, перший співрозмовник. 

Затупотіли чоботи по підлозі, віддаляючись.

– А цього забирати, коли будете?

– Цього? 

Тупіт припинився, зашарудів одяг, брязнуло щось металеве – обернувся? 

– А це хто?

– Так, рятівник ваш. Завдяки йому ваш лицар і цілий, і здоровий. Цілком придатний служити королівству і далі, – кепкуючи, проціди старий і шаркнув черевиками. 

В усякому разі дзвінки підбори першого так шаркати не могли – надто тихо, надто… по-старечому. 

– Не наш, – гучно протупавши кімнатою, на підтвердження Ярових роздумів, виніс вердикт перший. 

Кинув щось важке на ліжко, туди, де під ковдрою ховалися ноги Яра.  Дзвякнуло. 

– Це йому. А це тобі, старий.

Глухо дзеленькнув метал. Забринів, наче одна з монет впала і покотилася кам'яною підлогою. Задзижчала тоненько. І раптово, мелодійно схлипнувши, затихла. 

– Боргів між нами немає. Претензій теж.

Старий буркнув щось у відповідь, але на неї ніхто не очікував. Стукнули підбори і важкі кроки віддалилися. Доки і зовсім не розтанули серед сотень тихих звуків. 

– Сховай це, Веся. Поцупить хтось проблем не оберемось, – після тривалої паузи пробурмотів старий. І важкість зникла з ніг Яра. 

Натомість хтось зашарудів під подушкою, а ключиці торкнулося щось гостре, пекуче. Обпалило порізом. Яр смикнувся, ухиляючись. Від різкого руху скроні прострелило болем.

– Ну годі. Годі вже, соколику, – пролунав зовсім поруч знайомий голос Весі. – Минулося вже. Крапля крові, хвилинка болю і в тебе гаманець зачаклований. Ніхто забрати не зможе. Хіба, що з трупа зняти. Але тоді і до нас претензій жодних – запитати про борг буде в нікого. А ти мені ще потім спасибі скажеш.

Яр замикав, вичавлюючи з себе сумнівне “дякую”. 

– Не скажеш? Німий чи що?  – буркотіла стара, стираючи гарячу кров з ключиці. – Ну ти не переймайся. Лікарю подивиться, що з цим можна зробити. Не прокляття ж? А то з ними зовсім тяжко. Тільки арнебер і рятує… Але де ж його дістати? В аномаліях хіба що…

Яр слухав, жадібно хапаючись за свідомість. І все одно час від часу занурювався в темряву, виринав, прислухався, не розуміючи, про що йде мова. Але чому  йому це здавалося таким важливим, що він знов чіплявся за тихий голос.

– Жевжик он непростий. Зовсім непростий. Ери он які поважні приїхали. Кажуть володар земель прислав. І то усього пляшечка настоянки була. Лікар днював та ночував, поки той не одужав. Вергальд теж приглядав. А як же без нього? Тебе от послав. І ти не сам той арнебер випив, а в жевжика влив. Хто ж так чинить? Тільки Вергальдом обраний. Посланці бога вони всі такі пришелепкуваті. Божевільні…  А ти жевжику не лише життя, а й магію зберіг…

– І відмовлятися від такого гріх, – вливаючи чергову порцію ліків у нього, не затихала Веся. – Не хочеш же ти, щоб той жевжик тінню за тобою ходив, очікуючи, поки магія визнає борг виплаченим? Ну от і я так подумала. Так що не переймайся, лікар тебе до купи збере і відпустить. Шкода тільки шрами не лікуються… 

 

***

Яр прокинувся, немов виринаючи із темної безодні. Судомно хапнув ротом повітря. Задушливий запах трав забився у ніздрі. Десь на краю свідомості комариком забриніло попередження. Те саме, що висмикнуло його з міцного сну. 

Проте хапатися похапцем і бігти Яр не поспішав. Залишився лежати, аналізуючи власні відчуття. 

В приміщенні було нестерпно жарко. Настільки, що, розплющивши очі Яр, побачив помаранчевий дим замість повітря. Заплющивши очі, порахував до трьох, розплющив знов – нічого не змінилось. Перед очима все розпливалося оповите легкою поволокою серпанку. Навіть темрява померкла, розчинилася у цьому помаранчевому мареві. 

Яр прислухався до тиші, що панувала довкола. Ні збитого дихання, ні шарудіння, ні шарких кроків, ні крехтіння, властивого кожному руху Весі. Здається, в приміщенні залишився тільки він. 

Яр зацікавлено підняв руки, підніс до очей, схвильовано спостерігаючи, як її темний обрис розірвав помаранчевий туман навпіл. А серпанок, замість того, щоб відступити, линув до його кінцівки, ширився теплом по долоні, лоскотав кінчики пальців. 

Недоречно згадався шкільний курс давно забутої фізики – рентгенівське проміння, ультрафіолет, гамма-промені – електромагнітне випромінювання невидиме людському оку. Він же схоже бачить інфрачервоне, як в тепловізорі. От тільки чому він тоді виглядає чорною прірвою? Хіба тіло не має випромінювати тепло? 

Зашурхотіли чужі кроки і Яр опустив руку, прикидаючись сплячим. Навіщо? Він і сам не розумів, але поряд коїлось щось дивне.

– Не отямився ще, хлопче? Не отямився, – буркотіла стара Веся, поправляючи скинуту Яром ковдру. – А лікар казав – одужав. Я зробив все, що міг. Організм молодий – впорається. Навіть старі шрами не прибрав, незграба. 

Стара бурмотіла ще кілька хвилин, загрубілим ганчір'ям протираючи його тіло. Яр ледь втримався аби не смикнутися, лише промимрив крізь зуби, заперечуючи проти такого поводження. 

– Ну-ну. Годі тобі. Годі! Отямишся і будеш тоді розказувати. Звідки ти такий та на полі дані узявся, – бурчала стара, стираючи піт з його обличчя. – Жебрак… А як же… – виплюнула презирливо. – Одяг такий жебраки не носять. І стіжки рівнесенькі – жодна швачка таких не зробить. І тканина, як кольчуга плетена. От тільки хто з ниток плести буде? Та й штани, я за всі роки свого життя такі не зустрічала. Навіть у вельможного хельта підштанки грубіші. Добре, що ті бовдури не помітили. Вони як нагороду від тера отримали, взагалі ні на що більше уваги не звертали. Тільки й переймалися тим, щоб як швидше до корчми добратися.

Яр прислухався до цього тихого гомону і ніяк не міг почуте  до купи скласти. Ніби і слова знайомі, і розуміє все, але фрази у які вони складаються звучать дивно. І далися їй ті штани? Звичайні, спортивні, з теплого трикотажу. Він за кілька місяців у шпиталях звик до них як до рідних. А тут кольчуга… 

– ...одяг сина принесла – на службі у хельта такий не треба. А тобі підійде. Хоч і Мілаш мій навіть замолоду міцніше за тебе був. А що поробиш? Ведмежа кров вона така. А батько у Мілаша ще той ведмідь був. Лютий… – Веся зашаруділа руками під подушкою Яра, дзвякнула чимось. – Одну. Лише одну. За добру справу, – пробуркотіла, ніби виправдовуючись. Зашаркала черевиками по підлозі. Пішла. 

Чоловік полежав ще хвильку, прислухаючись. Але було тихо. Відкрив очі – все те ж помаранчеве марево, тільки порідшало і крізь нього, скрадаючись, проступили контури кольорових речей, меблів. І хоч розпливалися, губились якісь штрихи, лінії, втім Яр безпомилково міг впізнати і схожий на табурет стілець без спинки, на якому певно сиділа стара, у купу речей на чомусь, що за обрисами нагадувало тумбу. Меблі бачились коричневими, а речі – сизими. 

Яр перевів погляд на ліжко, відмічаючи сіру у помаранчевому світлі ковдру. З права від ліжка, в кутку, якому він раніше не приділяв уваги, мерехтіло червоно-біле полум’я, виблискувало яскраво-жовтим. 

 Яр зосереджено прислухався і хитнув головою – ані звука. Ні властивого вогню сухого тріщання розпечених дров, ні буйного лящання ненажерливого багаття, ні жалібного скавчання колоди, ні лускоту тріски. 

Тиша. Суцільна тиша. Така густа, що він чув як стогнав вітер за стінами приміщення, як ревіло стривожене дерево… 

Гаразд. Про це він буде думати тоді, коли внутрішня тривога перестане безжально дзюбати у литаври. 

Схопив речі і вдягнувся, відмічаючи наскільки простіше життя, коли бачиш хоч і розпливчато. Напевно, треба втратити зір, щоб усвідомити, що навіть тіні перед очима це великий дарунок. 

Хитко, оминаючи перешкоди, дістався дверей, де кілька хвилин тому скрилася стара Веся. І вже опинившись біля них, згадав про дзвін під подушкою. Повернувся. Навпомацки запустив руку. 

Гаманець… Шкіряний мішечок, перев'язаний тонким шнуром. Сріблясто-синій у помаранчевому мареві.  

Тихо повернувшись до дверей, відчинив… Та закляк від побаченого, витріщившись на всі очі.