Налаштування
Розмір шрифту:
Інтервал:
Колір
тексту:
фону:
Коментарі

Авторизуйтесь, якщо бажаєте залишити коментар

Авторизація Реєстрація

Десь скрикнула дитина. 

Яр схаменувся, поспіхом ринувшись на звук. 

Може, ще не пізно? Може, він хоч зараз врятує їх? 

Кліпнув очима, розгледівши темно-багряні обриси істот, що вибиралися з-під землі.

Ніч живих мерців? І він в її епіцентрі? 

Втім, страшніше за людей Яр істот ще не зустрічав. Особливо за деяких з них. 

Невміло змахнув мечем, відсікаючи найближчій істоті кінцівку. І шкодуючи, що в юності якось обійшов увагою рольовиків – їх знання зараз би стали у пригоді. А він лише на одну зустріч сходив та вирішив – не його. Комп’ютери та роботи йому більше до душі. 

Одна з істот раптова вистрибнула з-під землі, ринулася на Яра. Той тільки і встиг відступити на крок. Перечепився, впав, відчуваючи  як багряні руки-лапи виринають з-під землі, тягнучись до нього. 

Істота навалилась. Дихнула смородом. Настільки гострим, що легені забилися, не бажаючи робити вдих. Тіло зовсім невчасно зайшлося у кашлі. Здригнулося… 

І тварюка скористалася цим, навалилася, роззявивши смердючу щелепу. Вишкірила три ряди гострих зубів…

– Чистити треба, – буркнув Яр, голими руками перехоплюючи пащеку – меча він десь загубив при падінні. Заїхав коліном десь посередині багряного тіла і те відскочило, даючи змогу перекотитися. 

Гострий камінь вп’явся у бік. Болісно зойкнувши, Яр впав на спину. Зітхнув, переводячи подих. 

Загребущі лапи-паростки виринули зовсім поряд, потягнулися, настирливо хапаючи ноги. Вивернувся дивом, відсунувся підхоплюючи камінь. 

Тварюка отямилась, зорієнтувалася, знов ринувшись на нього. 

Яр змахнув рукою, влучаючи у те місце, де у людей скроні. Камінь увійшов з глухим схлипом, Яр лише в останню мить встиг розчепити пальці. 

Тварюка ображено хекнула, випустила з роззявленої пащі цівку сморідної, немов протухла риба, слини. Яр гидливо відсунувся, підскочив на ноги, обертаючись на тихий шелех.

– Жартуєте? – вигукнув, пригнічено, побачивши потвор, що обходили його з-за спини. 

Оточують? 

Вони ще й розумні? Тільки цього, до біса, не вистачало!

З боку монстрів знов долетів зляканий дитячий крик, тривожачи душу, загострюючи інстинкти.

І Яр не втримався, ринувся на допомогу, шкодуючи про обронений меч. Хай тупий, але хоч якась зброя.

Втім за мить йому стало не до міркувань. Тварюки, як ті таргани, лізли звідусіль. Вибиралися з-під землі, завмирали на мить, а потім безпомилково кидалися на нього. Він тільки і встигав, що ухилятися та бити, не розбираючи куди. 

Шум зліва. Він відреагував інстинктивно – потвора відлетіла метри на півтора, звільнивши прохід. 

Яр вдерся у хащі, пробіг кілька метрів, чіпляючись одягом за чагарник і несподівано опинився на чималій, обрамленій темними заростями галявині. Галявині, від якої не здіймався угору багряний серпанок. 

Праворуч несамовито закричала дитина. 

Пролетівши галявину та чагарники, Яр знов наскочив на кублище монстрів. 

Удар, знов удар. Дитячий хлип… 

Здавалося, це не закінчиться ніколи і Яр так і не дістанеться того, хто рюмсаючи, волає про допомогу. 

Дитина в білій сукні-дзвіночку, що чітко вирізнялася на фоні темних тіней, знайшлася у самому кишлі тварюк. І ревіла так гірко, невгамовно, ридма, що Яр навіть не замислився, чому потвори, оточивши її, не нападають, а стоять, завмерши, немов гранітні статуї. Ніби вичікують. 

– А-аа-рр, – несамовитою сиреною заволала дівчинка, випроставши у його бік руку. 

Потвори зірвалися, підпорядковуючись цьому руху. 

– Дідько! – вилаявся Яр, відступаючи. 

За спиною захрустіли гілки і всі звуки заглушив розкотистий рев. 

Яр обернувся. Те, що вилізло з-за дерев нагадувало величезного сріблястого скорпіона – чотири потужні лапи, довгий тулуб. Луска виблискувала у неяскравому світлі багряної зірки, що тут замінювала місяць. Довгий хвіст з яскраво-синім жалом на кінці. І величезна, вкрита гострими променями-голками голова з витягнутою пащею. 

Схожа на дівчинку істота раптово замовкла. 

Істота зупинилася. Роззявила пащу, мотнула головою з боку у бік, немов прислухаючись-принюхуючись. А потім Яр майже фізично відчув на собі її погляд. 

Звір стрибнув, вискаливши пащу. Яр метнувся, ногою вдаривши по передній лапі. 

Істота заревіла. Багряні монстри налетіли на істоту…

І відлетіли, зметені одним помахом сріблястої лапи. 

У Яра полетів хвіст… Чоловік відскочив і жало  встромилося у те місце, де він щойно стояв.

Яр вдарив ногою. Хвіст хруснув.  

Пощастило, що він виявився не міцніше цегли, що він колись трощив на спір з хлопцями.

Звір завив, крутнувся навколо своєї осі, струшуючи багряних монстрів, що непомітно обліпили його спину. 

Відскочивши на кілька кроків назад, Яр обернувся – дівчинки на галявині вже не було. Лише багряні монстри, що вгризалися у монструозну тварюку. 

Новий дитячий скрик став для Яра несподіванкою. Знов?

Чоловік хитнув головою, прислухався. Але завивання звіра заглушало усі звуки. Та й багряні поводили себе не менш шумно – раз за разом влітаючи у чергове дерево. 

Затримуватися, щоб подивитися, чим закінчиться бійка монстрів, Яр не став – скрився у лісній хащі, поки потвори не згадали про його існування. 

Відійшовши досить далеко, зупинився, прислухаючись. Бійка тривала. І десь все також гукала дитина. 

Чергова пастка? 

Яр озирнувся, переключивши зір, але нічого нового не помітив – все той же багряний туман з-під землі. Хоч кінцівки не лізуть і те добре. 

Розвернувшись, пішов у напряму крику. Хай там як, а краще втрапити у пастку, ніж кинути дитину напризволяще. 

Тільки цього разу він буде обережніше. 

 

***

Йти довелось недовго – пара десятків обережних кроків і в нього на рівні пояса врізалось щось м’яке. Тепле. Здригнулось, вивільняючись. Шмигнуло носом, коли це не вдалося. 

– Не рипайся, – буркнув Яр, попереджаючи та перехоплюючи дитину. 

Аура малого палахнула червоно-кривавим переляком. Яр невдоволено поморщився, надто сипло звучав його голос. Грубо і страшно. Він і себе б таким голосом налякав не те, що малого. 

– Там… – скинув руку малий. 

Яр хитнув головою і перехопив дитину, почувши глухе скавчання. Щось наближалося. І це щось було не менш грізним ніж ті тварюки, що залишились за його спиною. 

“Оточили, демони”, – майнуло в голові звичною приказкою командира. 

– Тш, – прошипів ледь чутно. Озирнувся в пошуках укриття, але, як на зло, нічого слушного серед тіней не примітив. Відступив, притулившись, спиною до величезного стовбура дерева. Притис дитину до себе. – Тихше. Ні звуку. 

Малий кивнув. І ніби у відповідь на його тихий рух, зловісно заричав звір, засичав погрозливо, застукав зовсім близько кігтями по камінню.

Малий зітхнув, з шумом видихнувши повітря. І Яр перехопив його міцніше, втискаючи в себе. Затамував подих, вичікуючи, прикидаючи шанси. 

Істота була величезною. Яр бачив її обрис – брудно-багряний на фоні сіруватих вночі дерев – довгий, витягнутий на восьми кремезних мацаках-лапах. Такий собі крокодил-варан на ніжках з трикутним комірцем навколо голови, на кінцях-голках якого багряніли в’язкі краплі. Зривалися і вибухали червоним, нещадним полум’ям по землі. Розтікалися, ненажерливо поглинаючи хмиз та густий підлісок. 

Тільки цього не вистачало! Перечекати не вийде. Треба забиратися і якнайшвидше. 

Яр озирнувся, прислухався. Бійка, здається, ще тривала. І звуки її вабили звіра – він перестав принюхуватися, крутити головою у пошуках здобичі і вперто рушив у бік галявини. 

Омине? Яр подумки прикинув відстань, шлях і… 

– Біжимо вліво. Не відставай, – наказав тихо, смикаючи малого за тонкий зап’ясток і побіг, буквально тягнучи того за собою. 

Втекти далеко не вдалось. Малий перечепився, впав, застогнавши. 

Звір зупинився, люто мотнув головою, прислухаючись. 

Яр обернувся, підхопив малого, ледь встигнувши висмикнути з-під багряної краплі. Штовхнув, міняючись місцями, затуливши того своєю спиною. 

Звір розлючено загарчав. Сипнувся у їх бік, принюхався, з шумом випускаючи повітря. 

– Хутко! Рухайся. 

Малий схлипнув, але побіг. Хоча аура і вибухнула знов яскраво-червоним. 

І звір зацікавлено повів носом, безпомилково визначаючи напрям. Чує? 

Втім розмірковувати було ніколи. Звір наближався. Навіть запекла битва, звуки якої лунали зовсім поруч, не вабила його так, як здобич попереду. Розумний. 

Зовсім поряд спалахнув підлісок, дихнув гарячим повітрям. Малий знов схлипнув, перечепившись. Яр лише в останню мить встиг перехопити, утримуючи від падіння. Підштовхнув в спину, прискорюючи:

– Хутчіш! 

Звір не відставав. Навпаки відстань скоротилась до пари величезних кроків. Мить і дожене. Йому навіть велетні-дерева не заважали – палали особливо непокірні, не змігши ухилитися від червоних крапель, а той трусив не помічаючи перешкод, ловко маневруючи між стовбурами.

Малий загаявся, зупинився. 

– Там… 

– Трясця! – вилаявся Яр, помічаючи прірву і сріблясту змійку ріки далеко внизу. Озирнувся і вилаявся знов – звір був зовсім поряд. – Стрибаємо! – і схопивши малого, зробив стрімкий крок у прірву. 

– Там… – тільки і встиг видихнути той, перед тим як заволав в усю горлянку. 

Вода була крижаною. Їм пощастило – річка була доволі глибокою. 

Яр інстинктивно змахнув руками, роблячи відчайдушний ривок вгору. Але з малим у другій зробити це було досить складно. Залишалось тільки відчайдушно калатати ногами, сподіваючись на краще. 

За кілька рухів виринув, жадібно хапаючи повітря. 

– Живий? – поцікавився, озираючись на малого, що захлинався кашлем. – Живий, – підсумував ствердно. – Плавати можеш? – Малий знесилено хитнув головою. – Тоді не рипайся. 

До берега Яр дістався доволі швидко. Вибрався і завалився на слизькому глиняному березі. 

З аури малого зник червоний колір, змінившись холодним блакитним. І на мить Яр злякався. Але доторкнувшись та відчувши, як під пальцями б'ється тоненька ниточка пульсу, полегшено видихнув. Живий. 

Нестерпно хотілося пити. Але сил відірватися від землі не було, і Яр лежав, жадібно хапаючи ротом кисле повітря, що тхнуло тухлою рибою. Дивився як в темному до чорноти небі серед лілових баранців волохатих хмаринок займалося полум'ям багрянцю величезне сріблясте коло, наче саме на нього насувалося з-за обрію яскраво червоне сонце нового світу. 

Світло здіймалося і від води – ніжно блакитним серпанком. Мерехтіло жовтогарячим від глини на березі, темно-сріблястим від каміння і зеленим від тоненьких дерев.  

– Рухатися можеш? – запитав, відчувши як поруч заворушився малий. 

Той кивнув, підхопився, але впав, болісно скрикнувши. 

– Болить?

Яр перекотився і сів, навпомацки перевіряючи ногу дитини. Той шмигнув носом, заскреготав зубами, ледь стримавши стогін. 

– Ти тепер мене вб’єш? 

– Нащо? – здивувався Яр. 

– Ти теж демонський син? – задав чергове безглузде питання хлопець. 

Яр хмикнув, хотів заперечити, але у голосі малого було стільки таємної надії, що Яр задумався чи правильно він розуміє зміст почутого. А що як він не один такий? Раптом малий теж не рідний цьому світові? Та й хіба став би хлопець вештатися лісами, якби знав які жахіття його тут очікують?

– Можна і так сказати, – буркнув натомість. – Звати тебе як? 

– Скай. Скайрен. 

– І що ти тут робиш, Скай? 

Хлопець хлипнув носом, але відповідати не став, придивляючись до незнайомця. Розгледіти щось у тьмяному світлі передсвітанку було майже неможливо, але погляд вичепив і коротке темне волосся – таке тільки у жебраків буває, і темне підборіддя з ямочкою, і яскраво-блакитні очі, і жахливі плями на обличчі. 

“Рубці,” – згадав Скай. Такі він бачив лише раз, коли минулого року ходив з хельтом на ринок рабів. 

– Не довіряєш? – хмикнув незнайомець. – Дарма. 

– Ти раб? Втік від господаря? 

Яр розреготався. Чомусь саме це припущення малого його розвеселило, прорвавши греблю емоцій. Чудовий  світ – магія, бандити, монстри, демони, раби… Все як у кращих пригодницьких казках, якими він так захоплювався в дитинстві.

– Ні, Скай, я не раб. І господаря в мене ніколи не було. Присягаюся, – посміхнувся лагідно, підіймаючись. – Зви мене Яр. 

– Ти куди? – злякано підхопився малий, і впав, невдало ступивши на ногу. 

– За гілками, – кинув незнайомець, роблячи крок у бік лісу, – Будемо тобі шину робити. Та й про сніданок варто подбати. 

Скай проводив його зосередженим поглядом. Незнайомець був дивним. Говорив гаркаво, так, що Скай не розумів більшість слів. Ще й слова дивні. От що таке те “счина”? А “знайданок”? Скай таких слів не чув. А він був ерудованим. В усякому разі так називав його вчитель, коли хвалив перед хельтом. 

Хитнув головою, женучи сльози, що непомітно зібралися у куточках очей. Підвівся рішуче і пострибав у бік великого пня – все краще ніж вогка глина. Втім, вже на першому ж стрибку послизнувся. Впав.

– Ти що робиш? – підхопив його на руки Яр. – Мало однієї ноги, хочеш і другу зламати? І що я тоді з тобою робити буду? Ліс тут не гостинний, кемпінг не влаштувати, – бурмотів незнайомець, вмощуючи Ская на траві. – Забиратися треба, поки день на дворі. Тільки от куди податися? 

– В Арнес, – буркнув хлопець, згадавши єдине місто, де за словами старого казкаря жили усі створіння Світлої матері у мирі та злагоді. Там приймали усіх, хто готов був битися з демонами. А Скай був готов. Особливо після того, як демони лишили його сім’ї та майбутнього. 

– І що там? – поцікавився Яр. – Тебе там хтось чекає? 

– Чекає, – збрехав Скай, зізнаватися, що він залишився сам, чомусь не хотілося. 

Незнайомець скинув голову, дивлячись на небо. Затамував подих, ніби прислухаючись, а потім посміхнувся: 

–  Гаразд. Чому б і не Арнес.