Налаштування
Розмір шрифту:
Інтервал:
Колір
тексту:
фону:
Коментарі

Авторизуйтесь, якщо бажаєте залишити коментар

Авторизація Реєстрація

Скайрен зібгався від пориву холодного вітру. Сильніше охопив себе руками, намагаючись хоч трішки зігрітися – марна справа без вогню – і втомлено зітхнув. Вони сказали, що у ньому скверна. Вони сказали, що він син демона. Вони намагалися його стратити… 

Скай стулив очі, але прогнати образ батька не міг. Знов і знов перед очима з’являлося сурове обличчя і сповненні ненависті очі – раніше хельт ніколи так не дивився на сина. Тільки на ворогів. Тих самих, що мордував у казематах. І мама… Мама дивилася, ще страшніше – розчаровано, приречено, ніби і сама сумнівалася, чий він син. Але хто як не вона мала знати? 

Спалахнула блискавка, розірвала небо. Гримнуло. Але дощу не було. Демонська гроза… Та сама, з якою прокидаються ненажери і жеруть все живе, що трапляється їм на шляху. І він Скай стане для них  легкою здобиччю. Недарма ж його вихователь називав його нездарою? А як веселилися замкові хлопці, коли він викликав одного з них на поєдинок? Як насміхалися, коли його супротивник вибив дерев’яний меч з його рук, і кинувся на нього з кулаками? Кричали, що без слуг та няньок він нічого собою не представляє…

Навіть вогню не може розвести…

Від власного безсилля хотілося плакати. Кому потрібна та математика та географія, коли в нього живіт зводить від голоду? Кому стануть на користі те письмо та історія, коли холод пробирається під тонкий плащ і крізь шовкову сорочку продирається до самих кісток? Та він заклякне скоріше, ніж його зжеруть ненажери!

Ліс був тихим. Тихим і безлюдним. В усякому разі, Скай на це дуже сподівався. Він втомився бігати і ховатися від посланих батьком шукачів, від жерців, що йшли за ним по п'ятах від самого замку хельта. Втомився від постійного страху. Може і краще, що скоро прийдуть ненажери? Може тоді він не перетвориться на демона і опиниться у Світлої матері? А та гостинно прийме його, обійме і він нарешті буде у безпеці… І ніхто і ніколи більше не подивиться на нього з такою ненавистю, з таким жахом, немов він і не людина більше…

Хотілося спати. Минулої ночі він спав менш ніж годину. А потім прокинувся, здалеку почувши собачий лай – вони майже знайшли його. І він знов біг лісом, а потім брів по дну крижаного струмка, заплутуючи сліди, поки не звалився втомлений на його березі. І лише пополудні переповз вище, туди де сухіше і де густа крона дерев ховала його від розпеченого світила…

 

…Цей день мав стати святом. На світанку молодший з братів вліз на його ліжко, міцно обійняв, притиснувся.

– Вітаю, любий, – мама підійшла до ліжка, з усмішкою спостерігаючи, як він мружиться від перших променів сонця, що пустили у його кімнату розторопна служниця. – Сьогодні надзвичайно важливий день. Збирайся хутчіше. 

Скай посміхнувся, радіючи дню. Його день народження! Його представлять Світлій матері. А потім буде свято, на якому серед сотень гостей хельт  оголосить його своїм спадкоємцем. 

– Готов? – доброзичливо посміхнувшись, перепитав батько, коли він, поспішаючи, ледь не з’їхав сходами. 

Світлий храм – білі колони, зоряний купол, на які Скай дивився витріщивши очі, – був переповнений людьми. Скай розгублено завмер на порозі – він ніколи ще не бачив такої кількості людей.  Навіть не уявляв, що їх може бути так багато. 

Хельт відійшов, встав осторонь, біля матері. Скай простежив за ним поглядом, відвернувся. Якщо він пам’ятав все правильно, йому треба було пройти до вівтаря Світлої матері та вставши на колені, призвати її благословення. І якщо та відгукнеться на його заклик, його осяє променями світила і буде свято… Чарівне свято. Для якого слуги два десятиння готували страви. Для якого батько запросив найвідомішого казкаря. Казкаря, що започаткує легенду про нього самого – Скайрена Великого. Чи Дивовижного? 

Щасливо замружившись, Скай зробив крок, радіючи знайомим обличчям мешканцям замку, привітно схиляючись перед незнайомими.   

От тільки у цього всього була проблема – вівтар від нього відрізала глибока прірва. Скай затримався, обернувся на батьків, розраховуючи на підказку, але ті лише посміхалися йому. Хлопчик обвів очима гостей, помічаючи, що дехто з них однією ногою стоїть на краю, ризикуючи зірватися вниз. 

– Обережно! – вигукнув, попереджаючи, коли один з гостей ступив ногою у прірву і… 

Навіть не похитнувся. Немов прірви під ногами у нього і не було. І синій вогонь не палав, не дихав, викидаючи на поверхню жадібні, зубчасті сині язики полум’я. І дим не вився над ним темною хмарою.

Хтось злякано зойкнув, і всі обернулися, притихли, затамувавши подих. Посмішки згасли.  Сивочолий жрець невдоволено насупив густі брови. 

– Ти щось бачиш, хлопче? 

Щось застерегло Ская від того, щоб сказати правду. Він лише, заперечно хитнув головою, і, замружившись, зробив перший крок. Видихнув, не провалившись у прірву. Другий крок дався легше. А потім зрозумівши, що ніякої прірви немає прискорено подолав шлях до вівтаря. Опустився на коліна, замолився, хаткою склавши руки. 

І не помітив, як ранкове світило захмарилось. І з-за білих колон виступили тіні…

– Виродок! Скверна пред ліком Світлої матері. Демонський син! – простягнувши руку у напрямку хлопця, заволав жрець, милостиве обличчя якого спотворилось люттю та ненавистю. 

І батько, на якого зляканий Скай перевів погляд, зробив крок до нього. Меч вилетів з піхв, блиск на лезі  засліпив очі…

– Вбити його! – голос такий знайомий, рідний…

 

…Скай схлипнув і прокинувся. Перевів подих, прислухаючись. Він і досі не розумів, як вибрався з тої пастки. Ніби щось невидиме відштовхнуло воїнів від нього. І це з ж невидиме беззвучно наказало: 

– Біжи! 

І Скай побіг. Прослизнув вужем у задні непримітні двері, злетів сотнею сходинок униз і біг, біг… 

Почувши, як здригнулась земля, а потім зашаруділо пріле торішнє листя, хлопчик підвівся. От і скінчився його біг… 

 

*** 

Відчуття чужого погляду висмикнуло Яра з забуття. 

Гнітюче, ніби цей невидимий хтось зачаївся в засідці, полюючи на нього. І таке знайоме… Так на нього вранці полювало кошеня, що вони підібрали якось у посадці. Однак кошеня залишилось десь там, у минулому житті. Разом і з усім тим, що було Яру дорого. 

Затамувавши подих, Яр прислухався. Легкий вітерець шарудів листвою, дихав повним озоном повітрям. Хто б на нього не полював, вів він себе тихо, нічим не видаючи своїх позицій. 

Чоловік ледь помітно ворухнув повіками, пропускаючи сіре світло… І ледь не підстрибнув, усвідомивши, що розрізняє тіні. Ні вогні, що він бачив раніше, а темно-сірі розпливчасті контури перед очима. Так, ніби приміряв бабусині окуляри. 

Яр ледь стримався від сміху. Йому б ці тіні там у лікарні. Тоді, коли лікарі сказали, що на відновлення зору жодного шансу. Тоді, коли його прирекли на життя у темряві. 

“Травматична атрофія зорового нерва. Ви маєте навчитися жити з цим,” – сумно зітхаючи, казали вони. 

Щось ворухнулося... Почувся шелест. Такий тихий, що його мав заглушити легкий вітерець – не заглушив. Шелест Яру не сподобався, змусивши обережно потягнутися до холодного заліза. 

Шелест почувся вже ближче. 

Яр міцніше перехопив руків’я, завмираючи в напруженому очікуванні. 

Ще ближче. 

Серце гулко вдарило у скроні. 

І ще.

Він вдарив перше, ніж розум зрозумів, що відбувається – меч кінчиком встромився у навислу тінь. Застряг. 

Яр натиснув сильніше – зброя занурилась з неприємним скреготом, наче і не плоть різав – дрова колов. Вирвавши меча, відкотився, за мить до того, як тінь впала туди, де він щойно був. 

Шелест зник. Тінь не ворушилася. Довга, величезна, схожа на ящірку. От тільки у цієї ящірки було близько дюжини відрізків, що можна було прийняти за кінцівки. 

Почекавши, ще пару хвилин, Яр мечем торкнувся тіні. Та не ворухнулася. І він осмілів, торкнувся пальцем гострої луски і тут же відсмикнув. А раптом отруйна? 

Тож чіпати не став, кілька хвилин поміркувавши над їстівністю цієї купи м’яса. 

Їсти хотілося. Живіт вже не лише нагадував про себе, а несамовито обурювався тим, що про нього встигли забути. 

Яр навіть засумнівався, від чого помре раніше – отрути чи голоду. От тільки до ризику отруїтися, додавалося і те, що в розмитому обрисі йому навряд чи вдасться розгледіти і відділити м’ясо від неїстівних нутрощів. Та й не потрощив він дичину. Не довелось якось. 

Підхопивши меча, обернувся на місто. Кліпнув очима з несподіванки – він вирізняв кольори, розпливчасті тіні-обриси. І ніяких переливчастих вогнів, що він бачив до того, як втратив свідомість. 

Розчаровано зітхнув і заплющив очі. Тіні теж добре. Все ж не суцільна темрява. Хоча…

Хитнув головою, а коли розплющив очі побачив те, що і вчора – яскраве мерехтіння різноколірних енергій. Навіть те, як протягнулися тьмяно-коричневі ниточки від ящірки-переростка до землі. 

Кілька хвилин Яр бавився, перевіряючи власне припущення – він може бачити і звичний світ, і енергії, що вириють у ньому. Одного разу заплющивши та розплющивши очі він, здається, побачив щось інше – сірувато-біле, вкрите тінями – але затримуватися і перевіряти більше не став. Сутеніло, а у пам’яті виразно відкарбувалося: ненажери. І це змушувало його йти. Поспішати. Забиратися звідси, доки.. 

Що доки Яр не знав. Але перевіряти не хотів. Обіцяв, що якщо виживе, прислухатися до інтуїції буде завжди. І тепер керуючись нею, повернувся до містечка спиною і углибився у ліс, що стіною височив довкола нього. 

Йшов він хутко. Інколи навіть біг, якщо дозволяв чагарник. Але як не поспішав, відчував – запізнюється. І це гнітило, тривожило. Ніби там, куди він так поспішав, його чекав хтось рідний, близький. Той, кого він втратить, так і не встигнувши познайомитись…

Темніло у лісі швидко. Здавалося, хвилину тому його оточувало сіре марево і тіні, а вже все занурилось у темряву. 

Яр кліпнув очима, переключаючись на яскраві фарби енергій, і ледь не підскочив, побачивши як криваво-червоний серпанок туману поповз від землі. 

На небі засяяла блискучим багрянцем зірка – одна єдина на всьому небокраї. Криваво-червоний серпанок випростав довгі зубчасті язики, немов примарними мацаками тягнучись до неї. 

Земля здригнулася, і Яру довелось докласти зусиль аби втриматися на ногах. 

І раніше ніж він встиг усвідомити, десь в серці луснула струна... 

Не встиг. 

Не врятував. 

Знов.