Як раніше вже не буде, більше ніколи. Ледвіга здалась, і за нею черга Анталти, і їй не встояти проти армії сірошкірих загарбників. Можливо, знадобиться час, щоб монстри дійшли до нашого богом забутого села, та й до крижаної пустки згодом, але війна добереться і туди. Що більше думаю про майбутнє, то більше не розумію, навіщо взагалі напали на нас сіренькі? У країні ширилися чутки, що це через работоргівлю, і тепер усі захоплені території майже збезлюділи, люди просто зникли. Та й з жінками вони чинять дуже жорстоко, не чіпають лише малих дітей і старих. Вони сильніші, досвідченіші за наших воїнів, ми легка здобич для таких завойовників. Найсумніше, що, з'явившись тут, сіренькі не просто поставили перед собою мету захопити владу на всьому континенті, вони ніби винищують нас як расу. У такому світлі стає зрозуміло, через що вони масово віддають у жертву наших молодих і здатних народжувати жінок. Немає жінок - немає й майбутніх воїнів, ми банально вимремо.

Важко зітхаю, розуміючи, наскільки кепські наші справи. У голову нічого не приходить, але я все одно сподіваюся на краще. Я що-небудь придумаю, або ж генерали що-небудь придумають і врятують нашу країну. Повертаюся до ґрат, Настасія мирно сопе, мені б теж треба, але не можу. Варто заплющити очі, відчуваю себе знову в тій задушливій комірчині, в руках монстра. Чи варто говорити, що відчуваю при цьому аж ніяк не тільки страх?

Щось тут не в'яжеться, ось відчуваю, що щось не так у всій цій історії. Навіть Настасія, те, якою холоднокровною і рішучою вона стала, мене лякає. Так виглядали шпигуни-смертники в диверсійних загонах, які знали, що для досягнення мети доведеться пожертвувати своїм життям. Щось приречене таїться в її погляді, напевно, те ж саме можна побачити й в моєму. Навіть якщо ми виберемося з ледвізької столиці та переберемося за лінію фронту, не факт, що нас не вб'ють свої ж, вважаючи за зрадників батьківщини. За генералами стане влаштувати нам капость за підроблені плани. Але я зможу, впораюся з усім лише тому, що в мене немає вибору. Заплющую очі, намагаюся ні про що не думати, але неслухняне серце раз у раз скаче в грудях, видаючи моє занепокоєння. Останнім часом тільки й роблю, що біжу, бо битися немає сил, умови від початку нерівні, і я програю. І це я маю на увазі зовсім не війну, точніше не ту війну, про яку можу говорити вголос. Мені б прокинутися і, нарешті, прийти до тями, те, що я відчуваю, не просто неправильно і ганебно - це зрада моєї сім'ї, країни й батьківщини. Тоді чому у мене таке відчуття, що зараз цими думками я лиш зраджую сама себе?

- Любава! - скрикує Настасія і трясе мене за плече.

Поспіхом розплющую очі й сідаю, вперше чітко роздивляючись свою подругу. Настасія в малиновій мантії, пом'ятій, але не брудній. Від неї пахне чимось знайомим, але не можу зрозуміти чим. На обличчі помітні сліди знемоги, шкіра бліда, мішки під очима, а зап'ястя майже чорні від синців. Але при цьому є якесь відчуття неправильності. Ну, не виглядають так люди, яких катували кілька днів, морили голодом і не давали користуватися жодними благами цивілізації. Чи може вона вже магією себе до ладу привела? Занадто мало її бачила, щоб порівняти до і після. Решітка в мою камеру виламана, як я не прокинулася, коли вона з нею розбиралася?

- З тобою все гаразд? - стурбовано оглянула вона мене з голови до ніг. - Я кликала тебе, ти не відповідала, навіть на вибух не відреагувала.

- Який вибух? - ошелешено встаю на ноги.

- Довелося трохи пошуміти, щоб виламати двері, на них був магічний захист, - теж піднялася вона на ноги, ніяково озираючись на коридор. - Дивно, що захист був лише на твоїй камері, а не на моїй. А мене ось присутність магічного захисту анітрохи не здивувала, все-таки я стільки разів тікала, що додаткові запобіжні заходи не завадять.

- До того ж захист чомусь забороняв комусь увійти, а не тобі вийти, - протягнула, замислившись, чаклунка, і я мимоволі здивувалася.

Цікаво, а це хто придумав? Невже результат власницьких замашок монстра? Настасія рушила вперед коридором і жестом вказала мені мовчати та рухатися тихо. Вона зупинилася за кілька метрів від дверей і стала робити паси руками й щось нерозбірливо шепотіти.

- Чекай, - віддала вона мені наказ, а потім відчинила двері з підземелля і зникла за ними.

Такого повороту я якось не очікувала, але наважитися сперечатися з чаклункою не знайшла в собі бажання. Її не було від сили хвилин п'ять, і вже коли я збиралася не послухатися, вона повернулася і наказала їй допомогти. З пересторогою пішла за нею сходами й, опинившись у коридорі, побачила два тіла сіреньких стражників, що лежали на підлозі.

- Ти що їх убила? - вирвалося в мене занадто емоційно.

Настасія в той момент якраз схопила одного з них за ногу і від подиву впустила її.

- Любаво! Вони наші вороги! - осудливо видала вона, розгнівавшись. - Краще допоможи їх сховати!

Що це зі мною? Немає жалості ворогам і загарбникам! Чи що там кричали люди на міських площах з початку війни? Скриплячи зубами, схопила стражника за другу ногу і потягла до тієї самої нещасливої комори. Настасія відчинила двері, і я сіпнулася, ніби очікуючи там побачити монстра. Його там не виявилося, що не дивно. Затягнувши одного, ми взялися за наступного. Пихкаючи й натужно крекчучи, заштовхали друге безвольне тіло в комору.

- А закляття, щоб їх не тягнути, існує? - важко дихаю, відчуваючи, як болить спина.

- Існує, але мій резерв ще не відновився, - проричала Настасія, боком намагаючись зачинити двері.

- Та коли ж він у тебе відновиться?! - бухчу, стаючи за нею і натискаючи всією вагою, щоб двері нарешті зачинилися.

Притулившись до стіни, привели в норму дихання й озирнулися.

- Тобі треба переодягнутися, - видала задумливо чаклунка, - надто виділяєшся.

- Хто б казав, - уїдливо зітхаю, оглядаючи її помпезну мантію.

- Ми надто багато уваги привернемо в цьому одязі, - неохоче погоджується. - Може, їхню амуніцію одягнемо?

- Ні, ти що, вони ж її не знімають, - з огидою скривилася, - явно з гігієною не знайомі.

- І що тоді робити? - розгублено запитала чаклунка, повертаючи за ріг.

- А ти того, начаклувати не можеш? - обережно повторюю за нею.

- Мій магічний резерв...

- Ще не відновився, - договорюю за неї таким самим самовпевненим тоном.

- Не кривляйся, - отримую ляпас по п'ятій точці, поки ми пробираємося до головної зали. Цього разу натовпу там немає, лише кілька вартових біля дверей і дві ледвіжки, що миють підлогу і витирають пил.

- Насть, а ти ледвізьку знаєш? - запитую тихо, радіючи, що сходи не дають стражникам нас побачити.

- Гадаю, я й без цього розберуся, - якось кровожерливо усміхається чаклунка, потираючи долоні, які почали іскрити.

Вона прошепотіла якісь слова, а потім розкрила долоню, показуючи мені мишу. У відповідь на моє німе здивування, вона опустила мишку на підлогу і задоволено посміхнулася. Маленька пухнаста грудочка, ховаючись по кутах, побігла до ледвіжок, які нічого не підозрювали. Вони не помітили її, тому, після невеличкого пасу рукою від Настасії, мишка підкралася до однієї з жінок і залізла їй під поділ сукні. Кілька секунд нічого не відбувалося, потім жінка впустила ганчірку і несамовито заволала, задираючи спідницю ледь не до грудей. Друга жінка, побачивши мишку, кинула в неї ганчіркою, але не влучила.

- Міські, - зітхнули ми разом із Настасею з легким презирством.

Миші завжди водяться там, де живуть люди, і позбутися їх дуже складно, краще за котів поки що нічого не придумали. Наші три кішки завжди сплять у підвалі, захищають мішки із зерном від цих дрібних шкідників. Варта відреагувала на шум і заметушилася, але жінки вже з переляку кинулися тікати, причому в наш бік. Тонкі й тендітні ледвіжки абсолютно точно не пристосовані до таких страшних звірів, як звичайні миші. Настасія вийшла їм назустріч, піднявши руки вгору. Вона торкнулася їхніх голів долонями, після чого ті впали на землю, знепритомнівши.

- Настасія, - злякано кличу її, коли нас помічає варта.

- Біжимо! - кричить вона, обернувшись, і біжить назад, залишивши мене саму перед стражами.

Запізно здогадуюся, зриваюся з місця і майже добігаю до повороту, як у мене ледве не прилітає горщик із тією священною фіолетовою рослиною. Благо, він зрештою влучив у охоронця, що біг за мною. Другий був спритнішим, схопивши мене за поділ сукні, він уже майже дотягнувся до меча, як отримав від мене горщиком. Словом, стоїмо ми з Настасією захекані, сил навіть говорити немає і, мовчки поглядаємо, то на тіла в коридорі, то на двері комори. Загалом, до асоціацій, що викликає в мене ця комора, крім нахабного монстра додалася купка складованих там тіл. Переодягнувшись і заробивши собі грижу, затягуючи й розкладаючи в тісному підсобному приміщенні наші жертви, ми були готові піти на захід сонця. Хоча вже давно стемніло, але людей у самому палаці було якось мало, бо ніхто не помітив, як ми, лаючись, упаковували в коморі штабелями сіреньких і ставили на них худорлявих ледвіжок.

- Хустку пов'яжи, - подала якусь ганчірку подруга, пов'язуючи собі голову.

От частіше б вона її носила, у ній вона більше на жінку схожа. Весь час озираючись, ми пробралися до чорного ходу, адже через головний хід було небезпечно йти, і прошмигнули до крила прислуги. Тут людей було повно, тож вирішили зрізати через кухню. І від побаченої пишноти я буквально зависла. Кухня величезна, з безліччю столів і киплячих казанів, з великою жаровнею, на якій повільно крутиться жирне порося. Кухарів багато, всі в білому одязі, з кухарськими ковпаками та тільки чоловіки, жодної жінки. Ножів у них значно більше, ніж на будь-якій кухні, на якій я готувала, всі різної форми й з хорошої сталі, а як рибу обробляють просто диво. У животі аж забурчало лише від одного вигляду ще не до кінця приготованих страв. Ну і за що монстру і його змії-нареченій таке щастя? Не сумніваюся, що ось заради однієї ложечки от того супу, що божественно пахне, можна й померти.

- Любава! - різкий розгніваний окрик Настасії наздогнав мене разом зі злою тарабарщиною від місцевого головного кухаря.

З болем і розчаруванням подивилася на апетитну ложку супу у своїй руці, а потім на злого ледвізького кухаря з ополоником напереваги й не менш злу Настасію, яка вже майже досягла виходу на вулицю. Кухар відокремлює мене від чаклунки й супу.

Гори воно все вогнем, якщо я не спробую цей шедевр, ніхто не спробує. З розвороту штовхнула ногою казан із супом, який перевернутися не перекинувся, але залив усе, що стояло поруч. Кухар кинувся рятувати решту страв, і я розплакалася від горя, що стільки смакоти пропало через мене. Не діло це продукти переводити, особливо коли люди голодують! Біля дверей Настасія схопила мене за руку і практично виволокла на вулицю, підперши двері на кухню шваброю.

- Як ти взагалі плани дістала?! - гнівно кричить вона, але ми обидві знаємо, що не хоче вона знати, як я їх дістала.

Опустивши очі в підлогу, немов звичайні ледвіжки, під ручку тупотимо повз півдесятка охоронців у дворі. Руки тряслися, не знаю, як дісталися до воріт і вибралися із замку, пощастило, що кілька охоронців звернуть увагу на те, що відбувається на площі. Невже ці нелюди знову жінок у жертву своєму богу віддають? Серце набирає шаленого темпу, озираюся, шукаю поглядом коня чи бодай щось, на чому можна буде дістатися до дому. Уже збираюся звернути в бік безлюдної вулички, коли Настасія тягне мене назад, до натовпу.

- Що ти робиш? - злякано запитую, зупиняючись. - Потрібно вибиратися звідси!

- Вибиратися куди, Люба? - зло шепоче Настасія, озираючись, як і я, на всі боки. - Ледвіга здалася, черга Анталти скоро настане.

- Але вдома...

- "Але вдома" що?! - розлючено перебиває вона, і я бачу на її обличчі доріжки від сліз і повний відчаю погляд. - Навіть якщо станеться диво, і ми перетнемо всю країну і потрапимо додому, як довго нам чекати, поки монстри доберуться до дому? Тиждень? Пару днів? Їхня армія вже наступає на столицю! Ми приречені, Любаво! Приречені!

Вона схлипує, зовсім не як досвідчений, загартованими боями маг, а як звичайна жінка. Знаю і розумію її невпевненість, те, що я не ставлю собі цих самих запитань, не означає, що я про них не думала.

- Є ж ще Крижана пустка, інші континенти, зрештою! - намагаюся її заспокоїти.

- Так? - чаклунка глузливо посміхається, а потім ставить запитання, яке я боялася почути. - А хто сказав тобі, що їм буде достатньо захопити один континент?

Не знаю, що їй відповісти. Упевненості в цьому немає, як і в тому, що ми виберемося звідси живими, але я вважатиму за краще сподіватися на краще. Це все, що я можу прямо тут і зараз.

- Їм і світу нашого мало, - шепоче тихо Настасія, прикривши очі.

Світу нашого мало? Дивна фраза, щось у ній є таке особливе. Повз нас проходять ледвіжки, ще зовсім дівчата і чомусь сміються, що виглядає дивно в нинішніх реаліях.

- Настя, пішли, поки нас не помітили, - чи то прошу, чи то вимагаю від неї.

- Хіба ти не розумієш?! - хапає вона мене за руку і здавлює її, роблячи мені боляче. - Ми повинні це зробити!

- Зробити що? - роблю спробу вирвати руку, але вона сильніша.

Не подобається мені її погляд, та й слова теж. Так фанатики божевільні говорять, або солдати, яким потрібно будь-що-будь виконати наказ. Настасія різко обіймає мене, але тільки для того, щоб прошепотіти на вухо те, що не повинен більше ніхто почути.

- Ми повинні вбити їхнього короля, - каже вона впевнено пошепки.

- Ти що з глузду з'їхала? - вигукую, чим мимоволі привертаю зайву увагу.

Настасія тягне мене за собою в безлюдний провулок, але вже не для того, щоб утекти. Ось що мене турбувало від самого початку, вона була надто спокійна, ніби солдат, який з похмурою рішучістю чекає слушної нагоди, а не дівчина, що потрапила в полон. Адже вона не просто Настасія з мого села, а головна чаклунка на фронті.

- Щоб я вбила їхнього короля, мені потрібна допомога, - жорстко зізнається вона. - Тобі потрібно взяти на себе головнокомандувача.

- Як я, по-твоєму, це зроблю? - усе озираюся на безлюдний бік вулиці, там, де маячить свобода. - Настасія прокинься, там охорона, ми нічого не зможемо зробити!

- Зможемо! - упевнено заявляє вона. - Якщо ти мені допоможеш, я доберуся до короля і вб'ю його.

- Але нас же теж одразу вб'ють! - кричу на неї в істериці.

Може плюнути на цю божевільну і піти? Ця думка така спокуслива, якщо мені пощастить, то через тиждень буду вдома з сестрами. Як же я хочу їх побачити!

- Зате Анталта буде вільна, весь наш народ, всі наші рідні залишаться живі! Як же сестри, ти не боїшся, що їх теж віддадуть у дар їхньому богу?

Вона трясе мене, немов іграшку, хустка спала з моєї голови, і волосся закриває обличчя. Сестри моє слабке місце, але я не здамся.

- Навіть якщо ми його вб'ємо, його місце займе інший! У цього короля точно є спадкоємець, і він буде мстити за свого батька! Хіба тоді наші смерті не будуть марними?

- Якщо ти вб'єш головнокомандувача, цього не станеться, - з упевненістю вимовляє вона, змушуючи мене здригнутися. - Наступним королем стане наша людина, і війна закінчиться.

Убити монстра? Як він пов'язаний із королем, навіщо вбивати? Тоді, у кабінеті, Маратик щось говорив про батька. Король - батько монстра? Убити короля, убити його спадкоємця - це практично майже неможливо. Сама думка мене лякає і тривожить.

- Настасіє, - видихаю, відступаючи від неї на крок, - це безумство, прокинься вже, нарешті!

- Це ти прокинься! - штовхає вона мене, підвищуючи голос. - Ми - остання надія нашої країни та цього драного світу!

- Дві жінки? Серйозно?! - сміюся гірко. - На мене чекають сестри, якщо ти готова загинути тут, то залишайся, а я вирушаю додому!

Я б пішла, чесно, але вона вже схопила мене за руку.

- Слухай, - наказує вона і натискає рукою на мітку, яку сама ж і залишила на моєму зап'ясті, просто під укусом Наяни.

Рука пече вогнем, як раніше було, коли чаклунка виходила на зв'язок, однак тепер вона стоїть навпроти мене і дивиться в очі так, наче хоче щось сказати, але не наважується.

- Любаво, зайчику мій, ти там, схоже, вирішила чинити опір наказам? - прощебетав у мене в голові голос Ферера.

- Якого біса? - запитую в Настасії, яка опустила очі.

- Того самого, моя люба, - задоволено і розслаблено сміється Ферер. - Я так розумію, у нашої дорогої чаклунки не вийшло вмовити тебе співпрацювати на благо своєї батьківщини?

- Звідки він знає? Це його наказ? - запитую в подруги, але вона не відповідає. - Це безумство, що б він там не говорив!

- Но-но, - повчальним тоном влізає мені в голову Ферер, - божевіллям можна назвати тільки те, для чого немає вагомої причини, а ви обидві маєте причини піти та вбити короля і його страшного синочка.

Його солодкий і знущальний тон бісить до чортиків, по порожньому погляду Настасії не можу зрозуміти, чи чує вона цього мерзотника. Мітка пече, я намагаюся здерти її нігтями, але поки не виходить.

- Якщо тобі треба, то йди та вбивай його сам! - кричу, роздираючи нігтями зап'ястя і майже загоєні шрами від зубів Наяни.

- У тебе, Любаво, причин виконати наказ навіть більше, ніж у Настасії, - так само самовдоволено заявляє Ферер. - Хочеш їх почути?

Серце злякано стиснулося, і я завмерла, зі страхом дивлячись у сповнені рішучості, але мокрі від сліз очі Настасії.

- Дівчатка, привітайте свою сестру, - задоволено вимовляє генерал під дівочий зойк.

- Любава? - злякано й невпевнено вимовляє Орися сиплим голосом.

Моє серце падає кудись униз, а ноги не тримають, проте Настасія встигла підхопити мене під руку, не даючи впасти на землю. Смішно, вона ж і затоптала мене в цю в'язку канаву.

- Маленька моя, - шепочу, заплющивши очі.

- Любава! Сестра! - кричать уже хором усі сестри, мій сенс життя.

- Маво, куди ти пропала? - за звичкою перекручує моє ім'я Сара, судячи з усього, заливаючись сльозами. - Ці дядьки забрали тата! Мені страшно!

- Сестричко, де ти? - теж плаче Софія, але куди сильніше за старшу сестру.

- Не скигли, Саро! - вичитує сестер Орися куди більш дорослим голосом, ніж я звикла чути. - І ти не переживай, Софія, скоро сестра повернеться, і ми поїдемо додому.

- Правда? - з такою надією запитує Софія, що заплющую очі, намагаючись не видавати й звуку, поки сльози струмком течуть по щоках.

Мені потрібен час, щоб узяти себе в руки, щоб хоча б голос не тремтів, але часу немає.

- Правда, - відповідає за мене Ферер, - звісно ж, ваша сестра повернеться, щойно дещо зробить для своєї країни, адже вона так сильно любить вас і бажає, щоб ви були в безпеці.

- Ферер! - кричу в гніві, відштовхуючи від себе Настасію.

- Тихіше, тихіше, не лякай дівчаток, - посміхається ця тварюка. - Дівчатка не скигліть, ось Пауль сидить тихо, не плаче - справжній чоловік, майбутній доблесний солдат нашої армії! Гідний брат героя нашої армії магів!

- Брате, - шепоче Настасія вбитим голосом, немов вона знала, що хлопчик і дівчатка в нього. - Бережи дівчаток і бабусю.

Її голос рішучий, а руки стиснуті в кулаки, вона прощається з ним, і мені теж слід попрощатися.

- Любаво! - злякано кличе мене Софія.

- Усе добре, мої дівчатка, - справляюся з голосом і намагаюся говорити спокійно й переконливо.

- Зараз вас нагодують, а потім, уже зовсім скоро я прийду до вас, і разом із татом ми поїдемо додому.

- Правда? - зраділи мої молодші, одна Орися промовчала.

- Орись, - кличу її, як старшу. - Подбаєш про дівчаток? Я сподіваюся на тебе, ти ж у мене розумниця?

- Так, сестричко, - розгубленим голосом повторює моя остання надія.

- Ну, все, досить лірики, приберіть із рук дітей мітки, - наказує тим часом Ферер і додає вже нам із Настасією: - У вас час до світанку.

Біль у зап'ясті минає, ніби й не було його, але голос генерала все ще резонує в голові. Він не опускався до прямих погроз, але те, що дівчатка десь поруч із Ферером і є загроза. Дивлюся на Настасію поглядом, сповненим ненависті. Навіть якщо її брат там, звідки він у них? Адже вона знала, що вони в полоні, але нічого до останнього мені не говорила! Як же так?! Вона ж відіслала лист! А може цей лист зовсім не рятував наших односельців? Може вона, Настасія, і здала їх Фереру? У мене немає слів, якими можна назвати її, і гніву не вистачає, щоб убити на місці.

- Зрадниця, - найм'якше визначення, яке можу їй дати, але чаклунка приймає його стійко, з кам'яним обличчям.

- Тримай! - вручає мені щось, загорнуте в білу хустку.

Тільки стиснувши за інерцією руків'я з металевою ручкою, розумію, що це ніж або кинджал. Тканина сповзає з вістря, якоїсь дивної він форми, схожий на ті, що були в нічної гості, і тут я помічаю на товстому лезі руни.

- Що це?

- Зброя, яка може їх поранити.

Настасія розвертається і йде в бік натовпу, мені нічого не залишається, як сховати ніж у кишеню і слідувати за нею. Здалося, що крізь натовп ми пробиралися  вічність, коли, нарешті, зупинились біля самої сцени. Що це, театральна постановка? На сцені немає акторів, лише тіні, які малюють історію на білому полотні. Ті, кого ми шукаємо, перебувають трохи осторонь: у засніженій критій альтанці, прикрашеній ялиновими гілками, сидять на майстерних дерев'яних кріслах і дивляться виставу. Сидять, але аж ніяк не самі, поруч із ними купа охорони, якісь розкішно вбрані ледвізькі родини, такий натовп, що загубитися не буде проблем. Ми рушили в той бік, але одразу зупинилися: перед альтанкою купа варти, вони тут, щоб захистити свого повелителя і так просто не пропустять.

- Нам не потрапити туди, - шепочу розгублено Настасії на вухо.

- Тобі потрібно потрапити туди, - з натиском на перше слово поправляє чаклунка і відходить від мене вбік.

Вона показує долоню одному з охоронців, щось шепнувши перед цим, і той її пропускає. Мені здається, чи на її долоні був свіжий поріз? Це що, перепустка така? Ну, так у мене теж є... Де він? Розмотала пов'язку і дивлюся на абсолютно нормальну долоню. Жодного порізу, взагалі жодного! Це що за містика? Чи це Айгуль якоюсь водичкою зачарованою змочила руку? Чорт, мені ж тепер не пробратися, як Настасії! Якщо руку зараз пораню, вони відразу зрозуміють, що це обманка. Ну, і що мені робити?

А де взагалі монстр? Щось його в альтанці не видно, і тієї змії теж. Вони, що знову за старе? Зараз, напевно, десь валяється кров'ю залитий і здихає, тварюка нахабна! А мені тут його, між іншим, убити треба терміново! Пробираюся крізь натовп, обходячи охоронців по колу. Вони навіть це моторошне коло чорної води не прибрали, все там же стоїть, місячне світло відбиває. І це за кілька метрів від альтанки! Не бояться впасти туди? Велика тінь промайнула на тлі замку, і чисто за довгою шиєю впізнала в ній Наяну. Може вона відчула, що її господар здихає, і помчала його виручати? Дивно це якось, я ж вбити його повинна, а не ця змія підколодна.

Прослизаю повз варту, користуючись тим, що якраз вносили за сцену частину реквізиту. Коліна трусяться, поки крадуся повз акторів-чоловіків у бік кущів, де зовсім недавно бачила хвіст шкідливої тварини. Кущі густі, не розгледіти, але монстра знайти треба, тож продираюся крізь них і ледь не врізаюся в саму Наяну. Крім неї в кущах нікого не виявилося, ну й облом. Оса розміром зі слона зашипіла і, загрозливо виставивши язик, змусила позадкувати назад. Розвертаюся, щоб утекти, і бачу біля кола чорної води три силуети. Поруч із монстром, який про щось голосно сперечається їх мовою з нічною гостею, стоїть Айгуль із виглядом переляканої овечки, опустивши очі в землю. Так, половину справи зроблено, я знайшла монстра, залишилося вбити його раніше за цю руду, що буде, судячи з усього, важче. Мене калатає від нервів, ноги взагалі стають ватяні, поки йду до них, так судомно стискаючи руків'я ножа в кишені, що кісточки пальців болять. Серце шалено калатає в грудях, а я натягую усмішку, але вона більше схожа на вискал. Він перший помічає мене. Без поняття, як помітила це, все ж таки він у броні, і має бути незрозуміло, куди він дивиться. До речі, як мені його вбити, коли він у всій цій амуніції? Що мені робити?

- Якого біса вона все ще жива? - запитую в монстра, обмінюючись зі змією поглядом.

Нічна гостя щось прошипіла, явно з вимогливим контекстом. Монстр на неї накричав, імовірно, щоб відв'язалася.

- Що ти тут робиш? - рявкнув він на мене. - Ти маєш бути...

- І де має бути твоя перша дружина, як не поруч із тобою і другою дружиною? Айгуль же така лапочка, страшно її залишати зі змією підколодною і монстром стурбованим.

Сіренькі чомусь одразу перевели погляд на мовчазну Айгуль, та ще більше впилася в землю поглядом, тож довелося затулити її від них. Змія щось голосно й владно прошипіла, але монстр її проігнорував. Шкіра на обличчі свербить, відчуваю, що він дивиться виключно на мене.

- А що по-нашому вона не розмовляє? Язик заважає? - злегка посміхаюся, а за спиною махаю Айгуль, щоб ішла.

Усала, або як там її, зробила крок до мене, якось загрозливо торкнувшись свого пояса, монстр зупинив її, всього лише повернувши свою голову в шоломі в її бік. Нічна гостя продовжила голосити, показуючи то на мене, то на Айгуль за моєю спиною. Схоже, незадоволена, що місце першої та другої дружини вже зайнято. Цікаво, що вона там шипить-то?

- Може, руку мені даси, а то мені теж цікаво, що вона там говорить? - шморгаю носом, зробивши до монстра крок.

Змія замовкає на півслові, і здивовано витріщає очі, немов я про яку непристойність попросила. Хоч би рукавичку зняв, і то вбивати його стало б легше. Здається, монстр якось приречено зітхнув і вимовив тільки одну фразу, дивлячись на мене.

- Нарі Ре.

Ну, цей вираз я вже знаю, означає "моя дружина". А якби ти знав, навіщо я тут, то нотки приреченості у твоєму голосі мали б під собою вагому основу.

Це він нас один одному представляє, чи що? Ось знайшов, коли це робити! Краще б її позбувся свого часу. Презирливо закочую очі й тут же шкодую про це. Металева клешня хапає мене за руку і притягує до себе, так що ледве ніж із кишені не вивалився. Відчуваю, що зараз отримаю сповна, але замість цього монстр знімає шолом і краде з моїх губ ще один поцілунок. Я тут його вбити намагаюся, а він мене цілує! Що з ним не так, Спасителю?! Чи це з усіма сіренькими? Хоч руки не розпустив, і на тому спасибі.

- Борг не сплачено, - вимовила їхньою мовою змія зло, а потім пішла, ще до того, як він відпустив мене.

Ну як сказати, відпустив, за талію притримує ще, але рот звільнив. Айгуль кашлянула, лише після цього я зрозуміла, що витріщаюся на нього.

- Іди, - наказав монстр, дивлячись на мене, але звертаючись до неї.

Ми залишилися самі, стоїмо дуже близько один до одного, так що дихання збилося. Мені нічого на думку не спадає, окрім як всадити йому ніж у шию, коли він знову мене поцілує.

- Нічого тебе життя не вчить, - кажу і собі, і йому в один і той самий час.

Руки тремтять, як і все всередині мене, наче мене роздирає від суперечності та відчаю. Я маю вбити його, але при цьому абсолютно точно загину і сама. Через той зв'язок, чи від меча якогось охоронця, це вже не буде важливо. При цьому немає жодних гарантій, що у Настасії вийде вбити їхнього короля. Адже я навіть не знаю, який він має вигляд, цей король, напевно, один із тих, що прибули сюди зі змією. Це не його легка крива посмішка змушує моє серце битися так голосно у вухах, а відчай... Я сказала відчай!

- Ти визнала наш шлюб, - з легкою іронією, але чомусь дуже задоволеним виглядом вимовляє він, відпускаючи мене тільки для того, щоб зняти рукавичку.

- Чого? - виривається в мене від здивування.

Ось це ось зовсім невчасно. Невже не можна мене налякати як зазвичай? Рявкнути так, щоб я сама зі страху ніж йому в шию і всадила? Навіщо бути таким... дивним?

- Ти сама вперше назвала мене своїм чоловіком, - зауважує монстр із лукавою усмішкою, відкидаючи кудись рукавичку.

Не знаю, що й відповісти на це, судомно стискаю руків'я ножа і боюся дивитися на нього, але дивлюся. Його злегка прохолодна рука ніжно прибирає волосся, що вибилося з коси, а потім торкається моєї щоки. Великий палець стирає залишки сліз із неї, і він завмирає, немов прислухаючись до чогось.

- Му Ре, - вимовляє раптом із такою тривогою, що серце зраджує мене і завмирає.

"Я не зможу!" - каже воно неслухняній мені.

"Я повинна"! - переважує серце аргумент розуму.

- Му Ре? - повторює він уже з натиском, тримаючи мене за обличчя обома руками та витираючи мої не прошені сльози. - Що відбувається?

"Му Ре" перекладається як Моя Слабкість. Весь цей час я була його слабкістю...

Можливо, в інший час і в іншому місці, я б посміялася над таким жартом пустунки - долі, якби мені не належало зробити останнє, що призначено в цьому до біса несправедливому житті.

Гримнув вибух за спиною, вибухова хвиля змусила звалитися на монстра. Мені не потрібно обертатися, щоб здогадатися, що Настасія, на відміну від мене, не злякалася. З боку сцени чути крики безлічі людей. Монстр відпустив мене, хоче піти туди, перешкодити Настасії, але я не можу цього дозволити. Я занадто багато чого не можу собі дозволити. Кидаюся йому на шию і міцно обіймаю, доки ніж входить у спину трохи нижче плеча, і відчуваю, як моторошний біль тієї самої миті пронизує і мою спину.

"Жили вони довго і щасливо і померли в один день", - так я закінчувала улюблені казки Софії. Ніколи не думала, що "і померли в один день" це про мене. Він смикається, намагаючись відірвати мене від себе, і все повторює: "Му Ре"... А я захлинаюся риданнями від внутрішніх суперечностей і фізичного болю, що буквально розривають мене на частини. Він втрачає рівновагу, і ми падаємо на бортик кола з чорною водою.

- Брат? Брат?! - чую крик заступника головнокомандувача, що розноситься над площею.

Марат тут? Не можна, щоб він знайшов... нас, він знову проведе той ритуал і зцілить головнокомандувача. З останніх сил, відчуваючи, що ще трохи, і все скінчиться, відштовхуюся від бортика і падаю просто в чорне коло води. Усе зникає і розчиняється, а остання моя думка про те, що в цій історії для всіх монстром серед монстрів була я.