Налаштування
Розмір шрифту:
Інтервал:
Колір
тексту:
фону:
Коментарі

Авторизуйтесь, якщо бажаєте залишити коментар

Авторизація Реєстрація
Марія Власова
Монстр серед монстрів

Зміст книги: 32 розділів

Спочатку:
Пролог
172 дн. тому
Розділ 1. Настасія.
172 дн. тому
Розділ 2. Дуже дурний план
162 дн. тому
Розділ 3. І ось він кінець?
162 дн. тому
Розділ 4. Як мене відправляли на завдання.
162 дн. тому
Розділ 5. Монстри.
162 дн. тому
Розділ 6. Безлад на кухні
162 дн. тому
Розділ 7. Незабутня вечеря.
162 дн. тому
Розділ 8. Баба, чи чоловік?
162 дн. тому
Розділ 9. Може, це чийсь план?
162 дн. тому
Розділ 10. Живучий гад!
162 дн. тому
Розділ 11. Дівочі сльози
162 дн. тому
Розділ 12. Ванна.
162 дн. тому
Розділ 13. День "Зю".
162 дн. тому
Розділ 14. Нічне побачення.
162 дн. тому
Розділ 15. Нічна гостя.
162 дн. тому
Розділ 16. Усі радощі заміжжя.
162 дн. тому
Розділ 17. Не смій.
162 дн. тому
Розділ 18. Кров і біль.
162 дн. тому
Розділ 19. Живий.
162 дн. тому
Розділ 20. Лілові синці.
162 дн. тому
Розділ 21. Полум'я та очі
162 дн. тому
Розділ 22. Наяна.
162 дн. тому
Розділ 23. Протиотрута.
162 дн. тому
Розділ 24. Складніше, ніж ти думаєш.
162 дн. тому
Розділ 25. Марення.
162 дн. тому
Розділ 26. Камера
162 дн. тому
Розділ 27. Ледвіга
162 дн. тому
Розділ 28. У темряві.
162 дн. тому
Розділ 29. Наречена при двох дружинах.
162 дн. тому
Розділ 30. Повернутися додому.
162 дн. тому
Розділ 31. Му Ре
162 дн. тому

Його дихання обпікає шкіру на обличчі. Серце повільно заспокоюється, немов я відпочиваю після бігу. Відвертаю голову вбік і опускаю погляд, відчуваючи щось дивне. З одного боку, я страшенно зла, з іншого - розгублена, і мені дуже соромно. Його рука відпускає мою п'яту точку, і моя нога зісковзує з його стегна, тільки руки ми не розчіплюємо... поки що.

Він заговорив першим, обвинувальним і ображеним тоном:

- І як давно ти знаєш мою мову? Або ти весь час знала?!

І це він, монстр, щиро вважає, що має право зараз обурюватися? Розумію їх, бачте! От же трагедія і зрада! А те, що він робить, тоді як називається?!

- А ти що вирішив скористатися мною, перш ніж подарувати Рудій Змії на роздертя?

Вириваю праву руку, щоб від щирого серця вліпити йому ляпаса. Він не ухилився, лише прошипів щось своєю мовою, чим ще більше розлютив.

- Не шипи на мене, чортів монстре! - скрикую, але занадто голосно, нас почули.

Монстр потягнув до мене руки, його погляд не віщував нічого доброго, ще трохи та він би дотягнувся до моєї шиї, але двері за моєю спиною виламали раніше. Варта закричала, але з підсобного приміщення прямо їм у руки вивалилася я.

Очманілі від щастя, що звалилося на них, стражники ледь не побіліли, коли слідом за моєю тушкою з комірчини вийшов монстр, а за ним і на нього з гуркотом посипалися відра і почали падати швабри. Головнокомандувач гаркнув на них, скидаючи з себе пил і ганчірки. Мене поспішно поставили на ноги та відступили на кілька кроків від мене.

- Нам потрібно поговорити, наодинці, - каже він із металевими нотками в голосі.

Це не прохання, а наказ і констатація факту. Нам потрібно поговорити, але не наодинці, не там, де є ризик повторення того, що сталося в цій комірчині. Моє тіло зовсім не слухається мене, коли він поруч і цілує. Роблю кілька кроків назад, там позаду вхід до в'язниці, лише кілька кроків не дійшла. Стражники зараз підуть, і порятунку не буде.

- Нам нема про що розмовляти, - плююся словами, не зводячи з нього розгніваного погляду.

- Му Ре! - він вимогливо гарчить, немов це може мене напоумити.

- Не називай мене так! - кричу на нього у відповідь.

Робить крок до мене і зупиняється, простягнувши до мене руку. Серце підказує, що в цьому жесті є якийсь подвійний, незрозумілий мені сенс, і я дивлюся на його руку нерішуче.

- Артал! - кличе монстра все ще живий Маратик із переляканим обличчям.

Головнокомандувач зло гаркнув на нього щось.

"Не додушив", - озвучує мій внутрішній перекладач, що раптово прокинувся, засмученим голосом.

Заступник напрочуд нормально почувається після сутички в кабінеті, напевно, душити один одного у них у рамках нормального спілкування. Дикуни, що з них узяти-то? От не треба було рятувати цього сіренького, тоді точно б утекла.

- Артал! Батько й Усала чекають! - вперто відвертає увагу Маратик, і цього разу монстр опускає простягнуту руку.

Щось неприємно здавлює груди від цього жесту, значно менше, ніж від наказу схопити мене і закрити в камері. Я дивлюся на нього, поки двоє стражників підхоплюють мене під руки й тягнуть сходами вниз до дверей у в'язницю. Коли двері майже зачиняються, в сказі кричу:

- МОНСТР!!!

Мене відтягли до тієї самої камери та заштовхнули в неї. Я не впиралася, перебуваючи в дещо неадекватному стані. Варто було їм піти, опустилася на лежак і закрила руками очі.

- Любава! - злякано задзвеніла кайданами Настасія. - Любаво, з тобою все гаразд?

Не відповідаю, відчуваючи безсилу злість. Мені потрібен якийсь час, щоб з усім упоратися й обміркувати.

- Дай мені трохи часу, - сипло прошу, стираючи непрошені злі сльози.

"Ти зганьбила свою матір, знову!" - так сказав би батько, дізнавшись про все, що я тут творю. Але він не дізнається, про мою ганьбу дізнатися нікому не судилося, крім хіба що Настасії, їй доведеться розповісти. Не всю правду, звісно, ні, тільки те, що дасть їй змогу не засумніватися в тому, що ми все ще на одному боці. Зараз підберу потрібні слова, поясню все, але спочатку подумаю про те, що я дізналася. Можливість розуміти мову сіреньких з'явилася недавно, і з чим її поява пов'язана, не зовсім зрозуміло. Щоправда, варіанти є: лінгвістичний прикол міг бути побічним ефектом від весілля з монстром, або результатом того самого ритуалу, про який мимохідь згадав Маратик.

Обидва варіанти мені зовсім не подобаються, визнати монстра своїм чоловіком це... Це вище моїх сил! Навиворіт вивертає від однієї думки про величину моєї ганьби. Закриваю руками обличчя, відчуваючи безсилу лють на себе саму. Що це таке в тій комірчині-то було?! Я ледве честі своєї не позбулася... Дурепа! Хочеться видерти собі все волосся, але шкода позбавлятися його через цього негідника! Який покидьок! Вирішив покористуватися мною, перш ніж своїй нареченій-маніячці на роздертя віддати. Злоба, гнів і ревнощі буквально душать. Ревнощі-то як сюди затесалися?! Пішли геть звідси! Вже краще уражена гордість, усе правильніше, ніж це мерзенне почуття. Відволіклася чимось, у грудях ще якась неприємна важкість, наче мене хтось ногою до землі тисне.

Ритуал Маратика - це взагалі найбільша проблема. Не до кінця розумію, про що він говорив, але й немає впевненості, що він брехав. Таке відчуття, що я упускаю щось дуже важливе, і це стане відповіддю на всі загадки. Загадок у сіреньких повно, спробуй, знайди для кожної відповідь. Як заведено одружуватися, і з чого б Маратик так упевнений, що ми вже одружені з монстром? Який ще в нас особливий випадок? Не хочу особливого, хочу, щоб усе було як у всіх, і нехай це станеться тоді, коли буду впевнена в обопільних почуттях і завтрашньому дні. Працюючи при штабі, я бачила медсестер, які в такий неспокійний час по любові вискакували заміж. Їхні чоловіки йшли в бій, і через місяць їм приходила похоронка. Похоронка - маленький білий трикутний конверт, сповіщення про смерть солдата. Одна медсестра навіть повісилася після такого листа, а потім виявилося, що її чоловік живий, просто потрапив до цілителів у госпіталь без документів. Це війна, ніхто не повинен забувати про це, а я забула. Непробачно, поводжуся непристойно й огидно, щоб вижити й знову побачити сестричок. Так, я зроблю все, щоб побачити моїх маленьких сестричок! Але відчуття дивне, немов я рухаюся в нікуди.

Так, щось настрій похмурий, на мене це не схоже. У мене все вийде, я повернуся додому та обійму своїх сестричок. Мені більше нічого не треба для щастя, аби вони були живі та здорові. Уявляю своїх маленьких сходинок, ледве помітно посміхаюся і нарешті відчуваю те, що мушу: рішучість і спокій із припливом енергії.

- Настасія, - кличу, сівши на лежанці, і непомітно усміхаюся.

- Любава? Я бачила кров, щось сталося? - злякано зашепотіла подруга, присунувшись до ґрат.

- У мене для тебе три новини: погана, дуже погана і хороша, - іронічно посміхаюся, бо для мене всі новини погані. - З якої почати?

- З хорошої? - нерішуче запропонувала чаклунка, вирішивши не наголошувати на своїх запитаннях.

- Ти, пам'ятаєш, казала, що для втечі нам потрібна дружина головнокомандувача? - насилу змушую себе говорити.

- Ну так, - зацікавлено підхоплює подруга, - ти бачила її?

- Краще, - похмуро наважуюся зізнатися, - я і є дружина цього монстра, одна з двох точніше.

У відповідь на моє безглузде зізнання повисла гнітюча тиша. Язик засвербів виправдатися.

- Розумієш, їхньому головнокомандувачу навіщось гарем знадобився, може, йому, як Хану Ледвіги, він належить за статусом? А може просто нареченої своєї страшної хотів позбутися? Не знаю, знаю лише, що потрапила, як і та дівчина, що друга дружина.

- А погана новина яка тоді? - загробним голосом перериває потік мого недоречного красномовства чарівниця.

Дивно, вона не ставить запитань, немов про все знала від самого початку. Притискаюся обличчям до ґрат, намагаючись її роздивитися, але вона сидить у дальньому кутку камери, притиснувши руки в кайданах до грудей.

- Їхній король прибув, якщо тікати, то треба сьогодні, часу залишилося мало, - нервово б'ю пальцем по іржавому пруту решітки.

- Ти казала новини три, - нагадує Настасія.

- Три? - дещо розсіяно перепитую. - Точно, найгірша новина в тому, що...

Розповісти їй про маніячку, чи не варто? Якщо розповім, що мене хоче вбити маніячка, доведеться розповісти причину, розповісти про все, що відбувалося раніше. Як я спостерігала за сутичкою нічної гості та монстра, їхнім поцілунком і смертельним пораненням, що за ним наступило. Як він узагалі тоді вижив? Думала, здох, коли тримала його тіло, а Маратик взявся проводити той безглуздий ритуал... Ритуал! РИТУАЛ!!!

Від здогадки стрімко підійматися на ноги та починаю нервово ходити туди-сюди по камері. У всьому винен саме той ритуал, про який він говорив! Більше подібних моментів не було. Відчуття, що маг робив щось не тільки з монстром, а й зі мною тоді виникло не одразу, а потім стало надто пізно. Хоча хіба він не просто забрав у мене енергію і передав її монстру? Ні? Я не розумію цього, може, Настасія про це знає більше, але питати її зараз надто небезпечно, вона не зрозуміє. Можливо, навіть подумає, що я - шпигунка монстра, або переметнулася до табору ворогів, і плакала моя втеча.

Що він конкретно говорив? Ну ж бо, Любаво, згадуй!!!

- Любава? - покликала Настасія, але я її ледве почула, голова зайнята іншим.

"Ви зв'язані, я вас зв'язав!" - перше, що згадую з тієї гнівної тиради Маратика. Він нас зв'язав, ну, це зрозуміло, провів ритуал.

"Отямся, монстр не вміє любити!" Про це-то я навіщо згадала? Мабуть, сходжу потроху з розуму. Але Маратик має рацію, любити він не вміє, або вже не може. Взагалі не розумію, як його земля носить.

"Ти жива виключно тому, що я пошкодував тебе і не закінчив ритуал!" - ще одні слова Маратика спливли в моїй пам'яті. Пожалів? Про який жаль він говорив? Ворогів не треба жаліти, навіть жінок, а він пожалів. Ми, здається, розмовляли з ним тоді, але я не пам'ятаю про що, начебто про моїх дівчаток. Тому він мене пожалів?

Там було щось іще, він говорив про щось іще. Згадуй! Хапаюся руками за прути й до болю стискаю їх, намагаючись пригадати якусь дивну фразу, яку він вимовив наприкінці. Це ж було буквально кілька годин тому, плювати, що потім монстр зовсім задурив мені голову.

"Ви тепер пов'язані, якщо ти відчуваєш - він теж відчуває!" - це Марат сказав наприкінці, перш ніж з'явився монстр. У цих словах є щось таке, що чіпляє, глибокий сенс, чи що.

- Якщо відчуваю я, він теж відчуває, - шепочу тихо і розтискаю закривавлену й брудну долоню.

Маратик звідкись знав, що монстр ось-ось заявиться до нього в кабінет. Коли ж той з'явився, його права рука, як моя, кровоточила. Це все, м'яко кажучи, підозріло.

- Любаво, що відбувається? Що ти там бурмочеш? - занервувала Настасія.

Відмахуюся від неї, перебуваючи не в змозі з нею говорити. Отже, що ми маємо? Зв'язок із монстром, який складно ігнорувати з огляду на те, що, лише торкаючись його, я розумію, про що говорять сіренькі. До того ж обмін спогадами явно підтверджує існування якогось дивного зв'язку. Я щойно про нього дізналася, так уже зруйнувати хочу, але не знаю, як. Якщо ми справді пов'язані, то наскільки сильний цей зв'язок? Настільки, що ми з монстром одружені, чи все ж ні? Маратик казав, що наші церемонії вступу в шлюб схожі, але в нас особливий випадок. Голова гуде від надлишків інформації та головоломок.

"Тепер я не зможу вбити тебе, дружино!" - ось що сказав мені монстр після нашого поцілунку і моєї першої спроби його вбити.

Не зможу тебе вбити...

Що якщо він не зможе мене вбити не через одруження? Сумніваюся, що в них насправді є таке правило, чи традиція. Що як причина його слів зовсім інша і куди простіша? Відчуваю я, значить, те саме, що відчуває він, так сказав Маратик. Але права рука монстра теж кровоточила, як і моя. Значить, не тільки відчуваю, а й отримую по повній програмі. Як інакше пояснити те, що монстр з'явився в кабінеті одразу ж після того, як я поранила руку?

" Думаєш, чому він кинувся за тобою в охоплене полум'ям поле?" Від безмежного кохання з першого погляду? Отямся, монстр не вміє любити!" - казав ще Маратик, і ось тут бере початок моя божевільна теорія. Що як той ритуал, що проводив заступник над напівмертвим монстром, зв'язав нас монстром міцніше, ніж звичайний шлюб? Що якщо ми тепер пов'язані тілесно? І та фраза Маратика означає, що монстр справді відчув, що мені боляче і тому прилетів по мене? Що якщо ми пов'язані до такої міри, що варто мені поранити себе, рана з'явиться і в нього теж? Тобто на полі він кинувся за мною, бо трясся за свою шкуру, як і натякав Маратик? І якщо помру я, то він теж помре? Адже це пояснює його раптовий інтерес до моєї скромної персони, його слова про одруження і те, що він не може мене вбити.

Так, видихнула трохи від шквалу геніальних теорій і згадала, що просто сільська дівчина з розумом доярки. Нафантазувала тут, плани якісь придумала. Занадто безглуздо все це, та й навіщо Маратику так підставляти начальника? Він же його боїться і, якби це було правдою, давно б мене прирізав. Та не може цього бути, маячня, якась маячня! Злегка посміхаюся, а потім різко б'ю босою ногою по решітці. Відчуй це, гад! Скрикую від болю і стрибаю на одній нозі довгі пів хвилини, поки не звалююся назад на свою лежанку.

- Любаво, я розумію, тобі довелося багато чого пережити, - дивною інтонацією почала говорити Настасія. - На багато що довелося піти та багатьом пожертвувати, щоб дістати плани...

- Які виявилися приманкою і дезінформацією для нас, - похмуро перериваю її, не зовсім розуміючи, про що вона говорить.

- Я розумію, але й у нас не дурні люди сидять. Про падіння Ледвіги ми дізналися ще два місяці тому, у день повалення попереднього Хана. Думаю, генерали здогадалися про підміну і готують вирішальний удар. Не все ще втрачено, пам'ятай про це, як і про сестер. Що б не зробив із тобою той монстр, він поплатиться за це. Я обіцяю тобі.

Тільки тепер розумію її інтонацію, про що вона взагалі говорить. Настасія думає, що монстр над мною поглумився. Можу зрозуміти, з чого вона це взяла, і її неприховане співчуття, але розібратися у своїх почуттях не можу. Я не відчуваю себе тією, над якою ледь не поглумилися. Я не жертва, скоріше та, що ледь не зробила фатальну помилку.

- Усе, що я хочу, це бути з сестричками, - вимовила втомлено, з гнітючим відчуттям відрази до самої себе. - Настю, давай просто повернемося додому?

- Якщо цей дім ще є, реготушка, - підхоплює мій настрій чаклунка, найімовірніше, як і я, подумки згадуючи рідні краї.

- Реготушка? - неуважно перепитую її.

Думати про те, як там мої рідні й чи мають, що поїсти та дах над головою, надто тяжко, одразу долають переживання.

- Скільки тебе пам'ятаю, ти весь час сміялася, що б не трапилося, - чую, як подруга усміхається з легким зітханням. - Як у тебе так виходить: не здаватися, навіть коли справи зовсім кепські?

- Батько казав, що це все через мою дурість, - теж усміхаюся, підперши підборіддя колінами.

- Зізнаюся, я теж раніше поділяла його точку зору, - засміялася вона. - Побувавши на війні, побачивши всю гидоту і бруд, що є у світі, втрачаєш здатність вірити в краще. Ти її не втратила, у цьому, мабуть, твоя найбільша проблема. Людям не можна довіряти, нікому і ніколи.

Остання фраза виразно прозвучала з натяком, тож мимоволі зіщулилася. Що вона ще собі надумала? Що я з монстром зв'язалася? Так і знала, варто було все розповісти, і вона б одразу вирішила, що я переметнулася.

- А я і не довіряю, - скривджено насупилася, - а вважаю за краще сподіватися на краще і не впадати у відчай. Це різні речі.

- Так, трохи надії нам би не завадило, - погоджується Настасія, задзвенівши кайданами.

- То ми зможемо вибратися звідси сьогодні? - переводжу тему розмови на більш нагальну.

- Від мене це не залежить, - похмуро відповідає мені вона, а потім замовкає від скрипу дверей у підземелля. Хтось спускався до нас.

Визирнувши, побачила двох - Айгуль із невеликою срібною тацею в руках і Маратика, що йде за нею слідом. Друга дружина монстра підійшла до моєї камери та, після короткої затримки, вклонилася мені, ледь не впустивши з таці невеличку тарілочку, але розливши воду з неї на тацю. Заступник також підійшов до моєї камери й відчинив її великим старим ключем, після чого кинув у мене чобітьми. Можливо, я б в іншій ситуації й образилася на нього, але це були мої чоботи! Ті самі, які після цих жахливих капців я й не сподівалася побачити.

- Хатун, - ніяково покликала Айгуль, а я ледь не стрибала від радості, одразу ж одягаючи чоботи на ноги. - Пані, як ваша рука, болить ще? Може спочатку перев'язати руку?

Моя радість від новопридбаного взуття кудись миттєво випаровується, і на її місце приходить підозра, і слідом виникає резонне запитання: звідки вона знає про руку? Так, не вистачало ще знову звертатися до своєї геніальної теорії про зв'язок із монстром. Синяк, може, побачила просто?

- Навіщо вона тут? - запитую в Маратика, який напрочуд похмурий і мовчазний.

- Хан наказав обробити вашу рану, - усміхається Айгуль, відповідаючи на запитання замість заступника.

Злегка скрививши гарний ротик, заходить до моєї камери й опускається навпочіпки поруч зі мною, ставлячи тацю на підлогу, простягає до мене свої чисті руки без натяку на мозолі та шрами. Навіть на вигляд шкіра її рук м'яка і гладка, немов атлас кольору слонової кістки.

- Прошу, дозвольте мені виконати доручення Хана, - просить вона, але її погляд говорить зовсім про інше.

Простягаю їй поранену руку, в засохлій крові, бруді та іржі з решітки. Ледвіжка зволікає, перш ніж торкнутися мене, що цілком зрозуміло, судячи з усього, вона в житті не бувала в подібних місцях і нічим подібним теж не займалася. Сумніваюся, що вона тримала в руках за все своє життя щось важче за цю тацю.

- Пан так переживає за вас, Хатун, не можна засмучувати чоловіка, - примовляє дружина з другим порядковим номером, вкладаючи в ці слова явний для нас підтекст.

Нарешті, взявши мене за руку знизу, вона почала вільною рукою змочувати шовкові серветки у воді та змивати кров і бруд з долоні. Для першого разу справлялася вона непогано, болю я майже не відчувала. Маратик же, як спостерігач, стояв за ґратами й не втручався в процес і, здається, старанно намагався не дивитися на сусідню камеру. Причому саме його старання не дивитися туди були дуже помітні, оскільки він неприродно високо підняв підборіддя і схилив голову в бік. Руки при цьому зчепив у замок за спиною, з нейтральним виразом обличчя дивлячись чи то на нас з Айгуль, чи то в нікуди. Кішка, чи що, між ними пробігла? Так, я знову занадто романтизую їхні незрозумілі стосунки.

- Ваша сукня теж зіпсована, - примовляє ледвіжка після того, як очистила мою руку від запеченої крові.

Поки вона із зусиллям відкриває маленьку коричневу баночку, оглядаю свою долоню. Тепер там має красуватися поріз у вигляді хреста, але його там немає, видно лише одну вертикальну лінію свіжого порізу. Майже загоєний рубець від маленького кинджала монстра зник, немов і не було його ніколи. Знаходжу поглядом Маратика, але не можу зрозуміти, про що він зараз думає. У їхній розмові з монстром згадувалося подібне, тільки замість слова шрам використовувалося слово "відмітина". Можливо, це щось на зразок кілець у нашому світі? Неспроста ж один шрам пропав, варто було поранити руку чужою Гардою. У нас також каблучки змінюють у разі другого шлюбу, після смерті першої пари.

- Гей! - дзвінко і з войовничими нотками в голосі вигукує Настасія, а потім чую, як голосно гуркочуть її кайдани об ґрати. - Ти!

Ані краплі не сумніваюся, до кого моя подруга звертається, але все ж таки повертаюся, щоб подивитися на обличчя Маратика. Дивіться, яку маску незворушності надів на обличчя, а вуха-то лілові!

- Я до тебе звертаюся! - Настасія піднялася на ноги та простягнула руку крізь ґрати, ваблячи сіренького до себе. - Іди сюди.

І адже Маратик узяв і підійшов до неї, майже до самої решітки підійшов. Від такого повороту я трохи оторопіла, та ще й Айгуль щось із ліками зволікає, чи то відкрити баночку з маззю не може, чи то що ще.

- А чи не занадто багато ти собі дозволяєш, полонянка? - нагнав суворості Маратик так, що я аж здригнулася від звуку його голосу.

- Ти кайдани мої зніми, і я тобі покажу, що собі дозволяю, - із загрозливими веселощами заявила Настасія, і моя хвора фантазія сприйняла цю фразу як флірт чарівниці.

- Для тієї, хто програв, ти надто багато махаєш кулаками після бійки, - іронічно посміхається Маратик, але від ґрат не відходить.

Судячи з його самовдоволеного тону й того, що він не відриває погляду від Настасії, вперше можу визнати його чоловіком. Так нікудишньо фліртувати можуть тільки чоловіки, відповідаю. Ні, щоб комплімент зробити, злить її.

- Це після чесної бійки кулаками не махають, але нашу я такою назвати не можу! Ти зайшов зі спини й оглушив мене закляттям, поки я билася з вашим монстром! - зривається на крик Настасія і якось незбагненним чином примудряється схопити його через ґрати за одяг і притягнути до неї.

Зайшов? Схоже, Настасія вже в курсі, що Маратик - чоловік, тепер зрозуміло, чого він на неї так старанно не дивився: образився. Спаситель, він і ображається по-жіночому.

- На війні немає правил бою, жінкам там робити нічого, - він хоч і не здогадується про це, безперечно наривається, ображаючи Настасію подібними заявами. - Радій, що ще жива, жінко.

У цей момент Настасія знову різко хапає сіренького, але цього разу ледь не прикладає головою об ґрати, а потім шепоче щось на вухо. Я сіпнулася до решітки, щоб почути, але Айгуль схопила мене за руку і потягнула назад. Обертаюся на неї, розуміючи, що вона спеціально мені завадила. Вона вже відкрила баночку, і на шматку шовку в неї якась темно-зелена жижа з трав. Навіть попри те, що людина вона неоднозначна, можу зрозуміти, чому вона на боці сіреньких. Ледвізьких жінок вчать із дитинства підлаштовуватися під чоловіка, по-іншому в них не прийнято. Розумію, що іншого моменту не буде, тому нахиляюся до Айгуль.

- Сіра з рудим волоссям, остерігайся її, - шепочу так тихо, як можу, - вона хоче нашої смерті.

Айгуль завмирає, тканина з рідиною падає на її сукню, але вона цього не помічає.

- Та, що прибула сьогодні з Повелителем і його свитою? - шепоче, широко розкривши вузькі очі, дівчина.

- Вона - його наречена, - неуважно озираючись на Маратика, що завмер біля сусідньої камери, - і, м'яко кажучи, не в захваті від наявності двох дружин.

- Закінчуй, ми йдемо! - різко командує Маратик, відсторонившись від камери Настасії та повернувшись до виходу з підземелля.

Айгуль поспішно відсторонилася від мене і тремтячими руками прибрала всі брудні ганчірки на тацю. Мазь із трав вона так і не нанесла, усучила мені бинт і як вжалена вибралася з камери, збліднувши майже до стану сіреньких. Дзенькнув ключ у замку, і вони пішли так само раптово, як і з'явилися.

- І що це було? - запитала, перев'язуючи абияк руку бинтом.

- Я дістала ключ від кайданів, - повідомила, майже радіючи, чаклунка.

- Як? - вирвалося в мене шоковано.

Скрипнув замок, брязнули кайдани, впавши на підлогу, і дівчина просунула крізь прути бліді й худорляві руки з синіми зап'ястями, щоб продемонструвати свою часткову свободу.

- Він носить його із собою, довелося підібратися ближче, щоб дістати його.

- Тобто тепер ми зможемо втекти? - просто просяяла я від щастя. - Прямо зараз?

- Ні, зробимо це ввечері, мій магічний резерв має поповнитися, зараз я не зможу навіть зламати ґрати.

- І як заповнити цей резерв? - змушую себе засукати розказану губу назад.

- Час і сон, мені треба трохи поспати без кайданів, - чую, як вона лягає на свій лежак, перед цим відкинувши кайдани якомога далі від себе. 

Замовкаю, почуваючись не дуже добре від того, що я всього лише баласт у її плані втечі. Швидше за все, вона його давно продумала, раз так спокійно, звільнивши руки, лягає далі спати. Мене ж розпирає від енергії, що незрозуміло звідки взялася, і зробити як вона, я банально не зможу. Голова чавунна від думок, і мені ніяк не заспокоїтися. Може, не треба було лякати Айгуль? Он як її трясло від страху, бідолаху. Хоча, хто попереджений, той озброєний. З цією рудою нічною гостею треба бути насторожі.

- Любаво, - покликала несподівано Настасія, - скажи, що ми виберемося звідси та повернемося додому.

Її голос злегка тремтить, показуючи, наскільки вона сама хоче вірити в ці слова. Простягаю руку через ґрати й торкаюся її голови, щоб підтримати.

- Ми повернемося додому, і все буде як раніше, - брешу їй і собі, ховаючись у надії від реальності.