Налаштування
Розмір шрифту:
Інтервал:
Колір
тексту:
фону:
Коментарі

Авторизуйтесь, якщо бажаєте залишити коментар

Авторизація Реєстрація
Марія Власова
Монстр серед монстрів

Зміст книги: 32 розділів

Спочатку:
Пролог
117 дн. тому
Розділ 1. Настасія.
117 дн. тому
Розділ 2. Дуже дурний план
107 дн. тому
Розділ 3. І ось він кінець?
107 дн. тому
Розділ 4. Як мене відправляли на завдання.
107 дн. тому
Розділ 5. Монстри.
107 дн. тому
Розділ 6. Безлад на кухні
107 дн. тому
Розділ 7. Незабутня вечеря.
107 дн. тому
Розділ 8. Баба, чи чоловік?
107 дн. тому
Розділ 9. Може, це чийсь план?
107 дн. тому
Розділ 10. Живучий гад!
107 дн. тому
Розділ 11. Дівочі сльози
107 дн. тому
Розділ 12. Ванна.
107 дн. тому
Розділ 13. День "Зю".
107 дн. тому
Розділ 14. Нічне побачення.
107 дн. тому
Розділ 15. Нічна гостя.
107 дн. тому
Розділ 16. Усі радощі заміжжя.
107 дн. тому
Розділ 17. Не смій.
107 дн. тому
Розділ 18. Кров і біль.
107 дн. тому
Розділ 19. Живий.
107 дн. тому
Розділ 20. Лілові синці.
107 дн. тому
Розділ 21. Полум'я та очі
107 дн. тому
Розділ 22. Наяна.
107 дн. тому
Розділ 23. Протиотрута.
107 дн. тому
Розділ 24. Складніше, ніж ти думаєш.
107 дн. тому
Розділ 25. Марення.
107 дн. тому
Розділ 26. Камера
107 дн. тому
Розділ 27. Ледвіга
107 дн. тому
Розділ 28. У темряві.
107 дн. тому
Розділ 29. Наречена при двох дружинах.
107 дн. тому
Розділ 30. Повернутися додому.
107 дн. тому
Розділ 31. Му Ре
107 дн. тому

Капці ковзають, поки я, дрібно перебираючи ногами по підлозі, намагаюся не відставати від заступника. Він немов перевіряє, чи можна мені довіряти, крокуючи попереду і зовсім не наглядаючи, йду я за ним, чи ні. Руки раз у раз сверблять приголубити його одним із розкішних горщиків, але цікавість змушує слухняно йти слідом. До того ж бездумно бігти я вже пробувала, нічим хорошим це спонтанне рішення не закінчилося. Тепер ще й Настасія в полон потрапила, я не можу залишити її саму, адже вона мене не кинула, і я її не кину.

Він зупинився перед розкішними дверима, такими ж, як у головнокомандувача, з однією лише різницею - охорони немає ніякої. Який Маратик усе ж таки безтурботний, особливо після нашого останнього побачення. Сам відчинив двері, але не зайшов, кивнув, щоб я заходила першою. Встала поруч, заглянула всередину: розкішно обставлений кабінет і більше нічого небезпечного. Обмінялася із сіреньким злісним поглядом і увійшла всередину. Заступник зайшов слідом і зачинив двері кабінету на ключ, що нічого хорошого для мене не означає.

- Сідай, - запропонував він, вказуючи на розкішне крісло, а сам присів на стілець за столом.

З пересторогою покосилася на сіренького, але потім усе ж таки сіла, точніше ледве не впала на це шикарне крісло. Після матраца в підвалі, це крісло - рай земний.

- Знаєш, Любаво, ніяк не можу зрозуміти: ти справді настільки дурна, чи віртуозно прикидаєшся? - постарався зачепити мене сіренький, розслаблено відкинувшись на спинку стільця і склавши руки в замок на столі.

- Усього потроху, - усміхаюся, не бажаючи відверто нариватися, як раніше.

- Потроху? - повторив за мною Маратик, чомусь швидко випрямивши спину і так стиснувши руки, що кісточки стали світло-сірими.

Здається, марне переливання з пустого в порожнє закінчилося, і ми зараз перейдемо до суті. На відміну від сіренького, розслаблено відкидаюся спиною на крісло і мило йому посміхаюся.

- Любаво, а ти взагалі знаєш, через кого потрапила сюди? - цікавиться він у мене таким тоном, ніби відповідь міститься в самому запитанні.

- Через вас, звісно, ви ж напали на мою батьківщину, - знизую плечима з простакуватою посмішкою.

Маратик теж несподівано посміхнувся, змушуючи мене на мить забути, хто він такий, і замилуватися на цю красу. Справді, надто гарний, щоб не відчути себе неповноцінною на його тлі. Пригладжую волосся, що вилізло з коси, але все одно відчуваю заздрість.

- Справді, потроху, - киває з усмішкою заступник, а потім раптово стає серйозним. - А прізвище Ферер тобі ні про що не говорить?

- Хто? - здивовано підіймаю брови, щоб потім недовірливо примружитися. - Без поняття про кого ти, можеш уже до суті перейти?

Маратик хмикає з усмішкою, мовляв, ні краплі мені не вірить.

- Для досвідченої шпигунки ти аж надто некмітлива, - невдоволено мотає головою. - Ми з самого початку знали, що ти - підіслана Ферером шпигунка. Не скажу, що грала ти селючку переконливо, скоріше перегравала весь час. Сільські дівчата скромні й так зухвало себе не поводять.

Досвідчена шпигунка? Я? Уже після першої фрази мимоволі почали вириватися смішки, до кінця реготала на весь голос до болю в животі.

- Я ж кажу, страшенно переграєш, - невдоволено насупився сіренький.

- Ну, припустімо, - усе ще сміючись, намагаюся говорити серйозно, - я такий досвідчений-досвідчений шпигун, і що з того? Докази є, ну, крім того, що я плани вкрала?

Маратик зітхнув з посмішкою і розслаблено відкинувся на спинку крісла, вивчаючи мене поглядом. Тиша якось затягнулася, тримати безтурботний вираз обличчя складно, враховуючи, що згораю від цікавості дізнатися, звідки йому відомий Ферер.

- Цей маг, яка прийшла по тебе, хто вона? Яка її роль? - став серйозним заступник.

- Яке це має значення? - уважно стежу за його мімікою і жестами, намагаючись зрозуміти природу його запитання.

- Від твоєї відповіді залежить, залишиться вона живою, чи ні, - нагнав пафосу заступник.

Брівки зсунув, підборіддя задер, ні дати, ні взяти - вершитель доль, але при цьому здає себе з головою, нервово постукуючи пальцем по столу.

- Може, ти їй теж придумаєш роль, як і мені? Чи на просто досвідчену шпигунку Настасія не тягне? - знущаюся, пильно спостерігаючи, як здивовано підводяться брови нашого красеня, і розгладжується зморшка на переніссі.

- Її звати Настасія? - вигукнув він так натурально, що мені захотілося прикусити свій язик.

Вони в неї навіть імені вивудити не змогли, а я так нерозумно видала, можливо, важливу інформацію?! Ох, справді, розумом не вражаю. Бідна Настасія, як би їй боком моя балаканина не вийшла. Випрямляю спину, разом позбуваючись напускних веселощів.

- Давай до суті перейдемо, ти ж не просто так мене сюди притягнув, не мою ж подругу й інтелект обговорити? - вичікувально нахиляюся вперед, показуючи, що готова до серйозної частини розмови.

- У тебе синець біля вуха, ось тут, - розгублено і дуже недоречно повідав мені сіренький, показуючи на собі, де саме в мене синці.

Навіщо він узагалі мені про це сказав? Чортів монстр, коли тільки встиг?! Роздратовано висмикую волосся з коси, щоб прикрити це неподобство, а потім натягаю ввічливо-очікувальну посмішку і свердлю поглядом заступника.

- Любаво, - нахилився він уперед, як і я, ретельно добираючи слова, - ти ж розумієш, що я врятував тобі життя?

Плескаю віями, ретельно намагаючись зрозуміти, про що він говорить, але зрештою недовірливо підводжу одну брову, усміхнувшись. Сіренький невдоволено скривився, і, схоже, вирішив зайти з іншого боку.

- Як у вас укладають шлюби? - з тяжким зітханням ставить чергове запитання Маратик.

- Це ти мені так робиш пропозицію? - кепкую з легкою посмішкою.

- Тільки через мій труп, - похмуро пообіцяв сіренький, а знову вичікувально на мене втупився. - Ну, то як?

Відчуваю якийсь повтор ситуації, коли відповідаю йому:

- Жрець, ритуал і два "так" від нареченого і нареченої.

- Наші шлюбні традиції дуже схожі, у нас майже так само, за винятком кількох деталей, - повчально заговорив сіренький, явно намагаючись на щось мені натякнути.

Минула секунда, хвилина друга, і я різко підскочила зі свого крісла, палаючи гнівом.

- Я так і знала! - вигукнула, шукаючи поглядом двері й вихід, щоб піти й поставити брехливого монстра на місце.

- Стояти! - рявкнув заступник дуже схоже на свого начальника. - Я не договорив, є винятки, і ваша ситуація з Арталом якраз належить до них.

- Яка ще ситуація?! - упираюся руками об стіл сіренького, нависаючи над ним.

Він мовчки почав розстібати свою сутану, чим мимоволі примусив почати озиратися в пошуках засобу оборони чи метального снаряда для його голови, аж доки не дістав звідти ланцюжок із дивною підвіскою. Він поклав його на стіл, так, щоб я його роздивилася, і трохи відсторонився, дивлячись на предмет із певним сумом. Підвіска у вигляді маленького меча, схожа на ту, якою я штрикнула монстра в шию.

- Це...

- Це моя, - поправляє мене відразу ж сіренький, так само задумливо її оглядаючи. - Цією річчю ти намагалася поранити мон... Артала?

- У сенсі "намагалася"? - на автоматі гордо відповідаю йому, відчуваючи дивну потребу торкнутися цієї речі. - Я його поранила!

- Краще б твоя спроба не увінчалася успіхом, - втомлено зітхає Маратик. - Одна з частин нашого шлюбного ритуалу полягає в тому, що молодята цією Гардою ранять себе, щоб змішати кров і так скріпити союз. Після цього Гарда назавжди зникає, цим показуючи, що шлюб укладено раз і назавжди. Другої спроби не буде.

Другої спроби не буде? Та про що він тут заливає, а Айгуль тоді хто? Що за маячня?! Вдаряю долонею по столу сіренького, все ще загрозливо нависаючи над ним.

- Може, перейдеш до суті? Навіщо ти мені все це розповідаєш? - шиплю на нього крізь зуби.

- Це і є суть, Любаво. Ти не можеш більше заперечувати очевидне, від цього залежить твоє життя, зрозумій же це! - теж дещо підвищив на мене голос Маратик.

- Моє життя, серйозно?! - награно сміюся. - Він і тобі наказав підтримувати його маячню?

- Ні, такого наказу від нього я не отримував, - абсолютно спокійно відреагував сіренький. - Можеш вважати цю розмову проявом жалості й співчуття до тебе, усе-таки рівень твого інтелекту не дає змоги тобі міркувати тверезо.

Він навмисно дратує мене, але навіщо? Що він задумав? У будь-якому разі він, схоже...

- Хочеш, щоб я просто взяла і повірила в марення вашого монстра? Мені що, ще й прислужувати йому, як та ледвізька дівчина? Можливо, я і селючка, Марат, але точно не наївна, мене вам навколо пальця не обвести!

Складаю руки під грудьми, відчуваючи, як від гніву починає закипати кров у венах.

- Ти чомусь не хочеш прийняти той факт, що твій чоловік поневолювач твого народу! - зарозуміло й іронічно підмічає сіренький, чим бісить ще більше.

- ВІН - НЕ МІЙ ЧОЛОВІК!!! - кричу на все горло, ще раз довбанула по столу, і зриваюся на крик болю.

Долоня заливається кров'ю і ніби горить вогнем, знайоме відчуття. Що мене так поранило? Знову та підвіска? Чому вони такі гострі? Якого біса вони так відкрито носять такі небезпечні штуки?! Цього разу долоню розсікло по вертикалі, кров заливає рукав сукні, поки в паніці шукаю що-небудь, чим можна затиснути рану. Сіренький, що цікаво, зовсім не допомагає вгамувати кровотечу, розгублено нишпорить руками по своєму столу, наче загубив щось.

- Де Гарда? Любаво, де Гарда?! - запекло вигукнув заступник і стрімко кинувся до мене, схопив за плечі та почав трясти, сподіваючись, мабуть, витрясти з мене відповідь. - Куди ти її діла?

- Ти що зовсім придурок?! - кричу на нього у відповідь, з жахом дивлячись на червону від крові долоню. - Я тут кров'ю стікаю!

- Це ти - дурепа! Як ти могла поранитися, лише вдаривши по столу рукою?! - кричить він на мене, боляче стискаючи за плечі, а потім несподівано замовкає, немов щось зрозумів.

Вихоплює мою руку, розкриває поранену долоню і з видихом сіріє ще більше. Бачу на його обличчі такий непідробний жах і паніку, що ці емоції передаються мені, і я в сум'ятті дивлюся на свою руку.

- Я що, від цього помру? - здригаюся, нервово покусуючи губи.

- Гірше, - відповідає слабким голосом Маратик, - це я зараз помру. Твій ревнивий монстр знесе мені голову, як і обіцяв раніше. Якщо тоді він всього-на-всього заборонив до тебе торкатися, то тепер він ще й катувати мене буде перед смертю.

- За що він тобі голову знесе? Звідки він узагалі про це дізнається? - насторожено реагую на його несподівану істерику.

- Та як ти не розумієш? Ви зв'язані, я вас зв'язав! Думаєш, чому він кинувся за тобою в охоплене полум'ям поле? Від безмежного кохання з першого погляду? Отямся, монстр не вміє любити! Ти жива виключно тому, що я пошкодував тебе і не закінчив ритуал! Ви тепер пов'язані, і якщо ти відчуваєш - він теж відчує!

Від великої кількості інформації та нервової реакції Маратика захотілося вліпити йому ляпаса, але, на жаль, моя робоча рука не в тому стані, а лівою вийшло б занадто слабо. Але тільки-но я зібралася привести Маратика до тями, двері до кабінету, пошматовані двома ударами довгого меча, розвалилися, утворивши прохід для справжнісінького породження пекла. Шкіра вкрилася мурашками, і панічний стан Маратика перестав здаватися надуманим. Тим часом заступник відскочив від мене, як від зарази, не відводячи погляду від монстра, а подивитися там було на що.

- Оп-па, меч свій знайшов, - ляпнула невлучно, коли монстр увійшов у кімнату, в якій відразу стало якось дуже тісно.

Клинок ковзнув по підлозі, розрізаючи дорогий килим, немов масло, і залишаючи глибокі борозни на кам'яній підлозі.

- Му Ре, - прогримів Артал Безстрашний, як ніколи відповідний своєму імені.

Це ж він не до мене звертається, так? Судячи з його тону, зараз тут будуть ріки крові. Притискаю закривавлену долоню до грудей, безбожно забруднюючи дорогу сукню, і помічаю, як сильно стискає монстр руків'я і від його долоні вістрям меча стікає кров на килим.

Почуваюся як у тому анекдоті про дружину і коханця, яких застав чоловік у самий розпал веселощів. Ось тільки чомусь я не впевнена у своєму амплуа, у мене роль невірної дружини, чи коханки? Пора робити ноги, а сіренькі нехай самі між собою розбираються зі своїми ролями.

- Що тут відбувається? - рявкнув монстр так, що я мимоволі затремтіла всім тілом.

- Головнокомандувач, я можу все пояснити, - почав було виправдовуватися сіренький набагато сміливіше, ніж очікувалося від нього після недавньої істерики.

А чи була взагалі істерика, чи як із картами, це було навмисне скидання брехливої інформації? Усі ці шпигунські ігри з подвійним і навіть потрійним дном уже в печінках сидять. Здається, що всі, хто мене оточують, мають якийсь таємний план і щось приховують. Як узагалі так жити можна?

- Я віддав тобі наказ, - зі сталевими нотками в голосі перебив свого підлеглого головнокомандувач. - Чому вона тут?

Якби я знала, чому я тут? На жаль, це один Маратик знає, і поки розкривати свої карти він не має наміру. Пауза після цього запитання дещо затягнулася, дедалі більше посилюючи тремтіння в колінах під поглядом монстра.

- Ну, я це, піду, - опустила погляд у підлогу, як Айгуль раніше, і спробувала протиснутися до виходу, бурмочучи дурниці. - Мені терміново в камеру треба, щурів і клопів годувати.

Ледве стоячи на ногах, незграбно просуваюся повз монстра, дивлячись виключно собі під ноги. Тільки б не посковзнутися в цих чортових капцях! Ось уже до кінчика меча дійшла, з якого краплі крові стікають просто на розкішний килим. Кров струмує і по руків'я, прямо з покритої шрамами руки. Він поранений? Від подиву аж зупиняюся, без жодного сумніву, на правій долоні монстра кровоточить рана, прямо як у мене. Головнокомандувач, помітивши мій погляд, стискає руків'я меча сильніше, і кривавий струмочок, що біжить по лезу, стає ширшим. На мить мені здалося, що я відчуваю біль від цього руху, поки не зрозуміла, що сама стиснула руку в кулак. Навіщо я це зробила?

"Ви зв'язані, я вас зв'язав! Думаєш, чому він кинувся за тобою охоплене полум'ям поле? Від безмежної любові з першого погляду? Отямся, монстр не вміє любити! Ти жива виключно тому, що я пошкодував тебе і не закінчив ритуал! Ви тепер пов'язані, і якщо ти відчуваєш - він теж відчуває!" - гуркочуть у голові слова Маратика раз по раз, змушуючи підняти на монстра очі.

Заступник сказав, що не закінчив ритуал, пошкодував мене. Що це означає? Його не було там, коли я зірвала з монстра сережку і встромила її йому в шию. Його не було там, коли монстр уперше сказав, що тепер не може вбити мене, бо я його дружина. Тоді про який ритуал ідеться?

- Му Ре? - вирвав із роздумів оклик монстра.

Інтонація цих слів привела до тями, бо це не було схоже на зловісну погрозу, радше на занепокоєння. Зустрілася поглядом із ним і знову побачила в понівеченому тирані переляканого хлопчиська. Поспішно опускаю очі в підлогу, пригнічуючи в собі те почуття, яке не повинна відчувати до жодного завойовника. Почуття, з яким він заборонив мені дивитися на нього. Погляд чіпляється за руку з мечем, у грудях щось неприємно стискається.

Зосередься, Любаво! Схилила голову в низькому, майже послужливому поклоні, наче ще одна його служниця і негайно попрямувала до виходу. Дійти до порога мені не дали, меч тихо впав на килим, а мою поранену руку схопили за зап'ястя і потягнули вгору. Він розтиснув мою долоню, грубо, завдаючи болю, так що я скрикнула.

- Маратсі! - заревів головнокомандувач на свого підлеглого, розглянувши мою долоню. - Навіщо ти це зробив?

Що він там такого побачив? Добре хоч, як і раніше, розумію, що він говорить, бо волав монстр своєю мовою. Від болю навіть сльози на очах виступили, але найгірше те, що він не відпускає мою руку, не даючи жодного шансу втекти. Його закривавлена долоня з'їхала з зап'ястя на долоню і стиснула її, мимоволі схрестивши наші пальці. Першої миті від таких рукостискань захотілося кричати, але потім біль пішов, залишивши після себе неприємне відчуття. Затиснув так, що не можу повернутися й подивитися на Маратика. Наче спеціально не дозволяє дивитися на нього. Знову ревнощі, чи я фантазую?

- Вона сама, я нічого не робив, - спокійно відповів йому заступник, буквально вражаючи мене своєю стриманістю.

- Тобто, моя дружина сама взяла твою Гарду і проткнула свою руку? - прохолодно поцікавився монстр, на мить сильніше стиснувши мою долоню.

Моя дружина... Звучить як "Нарі Ре" - це й означає моя дружина. Тоді що означає "Му Ре"? Чому він так називає мене?

- Випадковість, - холоднокровно збрехав Маратик, а потім повівся куди жорсткіше, ніж я від нього очікувала. - Людська дівчина розлютилася, коли я назвав тебе її чоловіком, і почала махати руками. Я якось теж не очікував від неї такої дурості.

- Маратсі, - монстр зробив крок уперед, мимоволі потягнувши мене за собою, - навіть без відмітини, вона - все ще моя дружина.

Від двозначності фрази монстра засвербіло в потилиці. Абсолютно не зрозуміло, що більше виводить із себе: непохитність його "Нарі Ре" чи те, що ця фраза - чудовий спосіб розлютити Маратика.

- Про це в курсі тільки ми, батько про це й не здогадується, - якось дуже пафосно, немов викладаючи якийсь козир, заговорив заступник. І додав: - А, знаючи тебе, він ніколи не дізнається.

Батько? Чий батько? Шкодую, що не можу розвернутися і подивитися на самовдоволену пику Маратика. Ані краплини не сумніваюся, що вона саме така, бо монстр розлютився і стиснув мою руку так, що кістки захрустіли. Зламає, точно ж зламає! Здавлено крекчу, намагаючись привернути до себе увагу, але не сильно. Встромляю нігті в руку монстра в помсту, він не помічає. Якщо влізу в їхню розмову, то мало того, що нічого не дізнаюся, ще й монстр розлютиться і точно руку мені зламає. Приречено притулилася чолом до його плеча, ледве чутно видихнувши, і це подіяло, він злегка розслабив руку, трохи звільняючи мою кінцівку. Ух, здається, ціла, пальцями ворушити можу!

- У будь-якому разі є ще та ледвізька дівчинка, - якось несподівано спокійно відповів йому монстр.

- Та маленька гаргунзі? Основний план став запасним, так? - глузливо фиркнув Маратик, судячи зі скрипу стільця, спокійно сідаючи за стіл.

Якось їхня розмова не зовсім схожа на те, що малював мені Маратик нещодавно. Монстр занадто спокійний, порівняно з тим, яким розлюченим він увірвався сюди. Що його заспокоїло? Не я ж, справді?!

- Шкода, батько гаргунзі на колінах благав тебе взяти її за дружину. Тепер йому точно не повернути владу, навіть через онуків. Дружина, яка шалено боїться поглянути на тебе без шолома, не суперниця тій, що так спокійно до тебе притискається.

Нарочито безтурботний і світський тон Маратика трохи розслабив, але на останній фразі змусив різко випростатися. Він ніби саме до мене звертався, присоромив за те, що так легко підпустила до себе монстра. Відчуваю на собі погляди сіреньких, тож опускаю погляд у підлогу й натужно зітхаю, начебто нічого не розумію і просто чекаю, поки вони поговорять.

- Ну, то можна мені вже йти? - роздратовано цікавлюся в монстра, все ще уникаючи його погляду.

- Арталсі, а ти не боїшся, що вона все зрозуміє? - заговорив усе ще їхньою мовою Маратик.

- Зрозуміти може лише той, хто цього хоче, а вона не хоче, - монстр відпустив мою руку після довгого, випробовувального погляду і підняв меч із підлоги, прибираючи його до піхов.

Це що мені йти можна? А як же підслухати? Вони ж тільки почали про найцікавіше говорити, а тут я сама все зіпсувала. Загальмовано озираюся на Маратика, той і справді сидить за столом, але не має такого вже й впевненого вигляду, як коли говорив із монстром. Що-що, а блеф я можу розрізнити, не дарма в селі в карти весь час вигравала в хлопців. Потім програні ними манатки продавала на ярмарку за безцінь, чомусь грати зі мною вони погоджувалися виключно на роздягання. Хлопчики, що з них узяти?! Ось і сіренькі - теж хлопчики, щоправда, трохи подорослішали, які страждають від нездорового відтінку шкіри та зарозумілості, що виросла до розмірів пшеничного поля.

Якщо зараз піду, то більше нічого не дізнаюся, а адекватної причини для того, щоб залишитися, теж якось не знаходиться. Монстр дивиться на Маратика, невдоволено стискаючи пораненою рукою руків'я меча. Таке враження, що я цим двом заважаю, а це чомусь зачіпає мою гордість.

- Ну, що пішли? - запитально поглядаю то на одного сіренького, то на іншого.

Якщо я не можу залишитися тут і підслухати, то і їм поговорити не дам.

Кандидатура Маратика якось одразу відпала, хіба мало як він знову спробує мені нашкодити? У монстра ж навпаки, рука поранена, раптом він мене до цілителя відведе для різноманітності? Шкода тільки, сіренькі моє запитання проігнорували, надто зайняті були шипінням одне на одного. Гаразд, спробуємо по-іншому. Хапати за руку монстра не стала, слова Маратика досі тиснуть на мозок і викликають бажання вбитися об стіну. Обережно переступаю через уламки розрубаних дверей, на порозі озираюся назад, чоловіки все ще шиплять один на одного. От же тихі в них сімейні скандали, їхньою мовою голос не зірвеш, лаючись.

Так, час робити ноги з цієї країни й від сіреньких монстрів зокрема. Думаю, Настасія підтримає моє бажання. Ще раз з пересторогою озирнулася на кабінет, а потім згадала, в якому боці апартаменти монстра і в'язниця, власне. Дійшла до кінця коридору навшпиньки та зазирнула за ріг. Двоє стражників стоять у коридорі, повз них непоміченою не пройдеш. Якось сумніваюся, що після всіх моїх витівок хтось повірить, що мене відпустили прогулятися на самоті по замку. Можливо, є якийсь інший спосіб в обхід варти потрапити до Настасії. Тихо йду назад і з побоюванням притискаюся до стінки, заглядаючи в кабінет. Ледь не видала себе свистом, коли побачила, що монстр пораненою рукою утримує Маратика за горло. Нічого собі, розмова, мабуть, зайшла кудись не туди. Мені ніби й і йти треба, і заступника трошки шкода, а трошки й не шкода, надто він тип каламутний. Знімаю з ніг капці й, прицілившись, запускаю одну туфлю прямо в спину головнокомандувача. Якось я трохи переоцінила свою влучність, капець влучив у гардину трохи вище за голову Маратика. Монстр повернув голову в мій бік, і другий капець прилетів прямо в ціль - у його перекошену від злості пику. Ось тепер точно час робити ноги!

Бігти босоніж із задертою майже до стегон спідницею виявилося набагато зручніше, ніж я думала, навіть якщо враховувати, що я не знаю, куди мене несе. Перед очима миготять коридори, двері, мені ж потрібні сходи вниз, які, як виявилося, не так-то просто знайти. У вухах шалено б'ється серце і коле в боці. Невеликі криві сходи для слуг раптово опинилися за одним із поворотів, у який я ледве вписалася на повній швидкості та ледь не вбилася потім, поки спускалася ними. Тому, коли опинилася в натовпі слуг і варти, ледь не видала себе з головою своїм запеклим виглядом, добре, що вони ні на мене, ні на сходи не дивилися. Погляди були прикуті до парадного входу і відчинених дверей. З вулиці долинає шум і звуки якогось дивного музичного інструменту. Тримаюся ближче до стіни, повільно просуваючись якомога далі від натовпу, але людей занадто багато.

Жінки шепочуться, на їхніх обличчях захват. Музика стає голоснішою, явно наближаючись до палацу, мені ж треба пройти через коридор із кількома стражниками, а далі до входу в підземелля близенько. Та що там таке відбувається? Музика замовкає, і всі раптово падають на коліна, і я нарешті можу побачити причину переполоху.

"Ангели", - виникла перша асоціація від побаченого. Кілька довговолосих сіреньких у довгополих, розшитих золотом вбраннях наче пливли повітрям. У житті не бачила нікого красивішого, застигла від відкритого видовища, забувши про конспірацію. Коли ж згадала, вже було не до неї. За трьома найкрасивішими чоловіками, що я бачила в житті, йшла жінка з довгим рудим волоссям у червоному вбранні, чимось схожому на їхній чоловічий одяг. Ось її я впізнала відразу.

Якого дідька вона ще жива?! Ось у чому-чому, а в тому, що монстр все-таки вбив цю руду гадину, я була впевнена! Та хто вона така, чорт би її побрав?! На мить я спіймала її погляд, але тієї ж миті всю делегацію загородив натовп слуг і стражників. Пригнувшись, повернула в порожній коридор і вже майже дісталася дверей до підвалу, як мене схопили за руку і затягли в якусь комірчину. У ніс вдарив затхлий запах, через темряву, що різко настала, нічого не видно, зате інші почуття загострилися.

Від нього пахне пловом, збройовим мастилом і кров'ю. У темряві, якщо забути, який він має вигляд, то не здається монстром, скоріше звичайним чоловіком, який зачинив мене із собою в коморі зі швабрами. Беру свої слова назад, ніякий він не звичайний мужик! Намагаюся віддерти його руку зі свого рота, який він затиснув, чи то бажаючи задушити, чи то заткнути. Друга його рука також двозначно стискає моє стегно. Коліно впирається у двері за моєю спиною між моїми ногами, мимоволі непристойно задерши мою спідницю. У такій ситуації тільки один привід для радості - ніхто не бачить мого червоного обличчя.

Прибираю його руку далеко не одразу, у коридорі чути шум, але биття власного серця набагато гучніше. Розумію, що він нахилився до мене раніше, ніж хочеться собі в цьому зізнатися. Очікую, що одразу за поцілунком настане неминуче покарання: якесь жахливе видіння, або ще щось гірше, але рятівної прірви немає. Просто поцілунок, від якого болять губи, і підкошуються ноги. Так, напевно, навіть гірше, ненавидіти себе за те, що твоєму власному тілу приємно. Я маю чинити опір, але мої слабкі наміри змушують його лише посилити натиск. Двері заскрипіли, коли після моєї спроби дати йому ляпаса, він, спіймавши моє зап'ястя, закинув мою праву ногу собі на стегно. До горла підступила паніка, а монстр спокійно змусив опустити руку. Наші руки знову зчепилися в замок, і біль від порізу майже зник. Мені здалося, що під час дотику ми зменшуємо біль одне одного. Дивна думка, але враховуючи, який туман у голові, дивно, що я взагалі здатна мислити.

Ще недавно я не вірила, коли дівчата в селі розповідали, як втрачається розум від збудження. Любаво, прийди до тями, ну хоч трошки.

"Ні, ні, ні, ні!" - шепочу йому в губи, поки його рука повільно рухається по зовнішній стороні мого стегна під сукнею. Знаю, що не зможу її прибрати, тому хапаю його за волосся і, щодуху, смикаю, разом із цим кусаючи його губи. Чи то несильно прикусила, чи то такі ігри йому сподобалися, але наш поцілунок стає глибшим і набуває смаку крові. Роздвоєний язик хазяйнує в моєму роті, а велика рука монстра стискає стегно, нагадуючи, хто кому тут належить. Саме в цю мить, ніби всього того, що відбувається в комірчині, мені було замало, з-за дверей долинає розмова двох сіреньких їхньою мовою.

- Бачив її? - недбалим і вочевидь нешанобливим тоном запитав один із них в іншого.

- Звичайно, бачив, така горда, наче вона - все ще єдина претендентка, - засміявся другий десь зовсім близько.

- З такою нареченою стає зрозуміло, чому наш Монстр одразу двох дружин завів, - сміється один із чоловіків, - може, хоч одна виживе, коли Усала дізнається, що не бувати їй наступною повелителькою.

- А якщо обидві не виживуть? - поцікавився інший.

- Хоч одна точно виживе, кажуть, Монстр уже вибрав, кого віддасть на поталу Рудій Змії. Тож скоро повернемося додому, і я візьму собі в дружини симпатичну ледвіжку, але точно не руду!

Сіренькі засміялися, проте нам із монстром стало не до сміху. Зір звик до темряви, я бачу риси його обличчя та чорні очі, в яких насправді горять іскорки. Ми вже не цілуємося, хоча наші губи притиснуті, а його руки завмерли там, де й перебували до цього. Він зрозумів, що мені зрозуміло, про що вони говорять. Я зрозуміла, кого віддадуть на поталу нічній гості.