Налаштування
Розмір шрифту:
Інтервал:
Колір
тексту:
фону:
Коментарі

Авторизуйтесь, якщо бажаєте залишити коментар

Авторизація Реєстрація
Марія Власова
Монстр серед монстрів

Зміст книги: 32 розділів

Спочатку:
Пролог
126 дн. тому
Розділ 1. Настасія.
126 дн. тому
Розділ 2. Дуже дурний план
116 дн. тому
Розділ 3. І ось він кінець?
116 дн. тому
Розділ 4. Як мене відправляли на завдання.
116 дн. тому
Розділ 5. Монстри.
116 дн. тому
Розділ 6. Безлад на кухні
116 дн. тому
Розділ 7. Незабутня вечеря.
116 дн. тому
Розділ 8. Баба, чи чоловік?
116 дн. тому
Розділ 9. Може, це чийсь план?
116 дн. тому
Розділ 10. Живучий гад!
116 дн. тому
Розділ 11. Дівочі сльози
116 дн. тому
Розділ 12. Ванна.
116 дн. тому
Розділ 13. День "Зю".
116 дн. тому
Розділ 14. Нічне побачення.
116 дн. тому
Розділ 15. Нічна гостя.
116 дн. тому
Розділ 16. Усі радощі заміжжя.
116 дн. тому
Розділ 17. Не смій.
116 дн. тому
Розділ 18. Кров і біль.
116 дн. тому
Розділ 19. Живий.
116 дн. тому
Розділ 20. Лілові синці.
116 дн. тому
Розділ 21. Полум'я та очі
116 дн. тому
Розділ 22. Наяна.
116 дн. тому
Розділ 23. Протиотрута.
116 дн. тому
Розділ 24. Складніше, ніж ти думаєш.
116 дн. тому
Розділ 25. Марення.
116 дн. тому
Розділ 26. Камера
116 дн. тому
Розділ 27. Ледвіга
116 дн. тому
Розділ 28. У темряві.
116 дн. тому
Розділ 29. Наречена при двох дружинах.
116 дн. тому
Розділ 30. Повернутися додому.
116 дн. тому
Розділ 31. Му Ре
116 дн. тому

Запах дивний, від нього паморочиться в голові, а потім я відчуваю, як скажено, немов у загнаного звіра, стукає в грудях серце. Я і є загнаний звір. Листя б'є по обличчю, не кричу від болю, хоча шкіра на обличчі горить вогнем. Мені треба бігти, просто бігти, інакше смерть. Я задихаюся, але все одно мчу крізь темні зарості лісу. Відчуваю під ногами в'язку землю і дрібні камінчики упереміш зі зжухлим листям. Відчуття дивне, я нібито знову біжу від монстрів, але при цьому я... легший? Легше, спритніше, сильніше, наче я й не я зовсім. Що я тут роблю, від кого біжу і чому відчуваю цей моторошний жах? Мені страшно, я - загнаний звір, що біжить у лісі від мисливця.

Гілка боляче б'є по животу, нога підвертається і ковзає по мокрій землі. Я падаю, не видавши й звуку, навіть стогону. Мовчу, коли кочуся схилом і зупиняюся, врізавшись у стовбур дерева животом, так і не дозволивши собі нічого, крім різкого зітхання. Від болю паморочиться в голові, у боці дивно тягне. Тяжко дихаючи, відходжу від дерева з гілкою, що стирчить із живота. Серце шалено стукає у скронях, крім нього нічого не чую. Затискаю брудними руками рану біля гілки та вперше розумію, що я - дитина, і, судячи зі штанів і вузьких стегон, хлопчик років дванадцяти. Хлопчик? Що за? Стискаю зуби й ривком дістаю з живота гілку. Відкриваю рот у німому крику, але так і не видаю жодного звуку голоснішого за своє серцебиття. Затискаю рану руками, але кров б'є крізь пальці й не змиває бруд, бо мої руки не брудні, вони сірі. Я маленький сіренький хлопчик. Це ще одне видіння, яке насилає на мене монстр? Точно, він же мене знову поцілував! Які ж у нього мерзенні поцілунки! І, головне, жорстокі, я ж повністю поділяю біль пораненого хлопчика з його видіння!

Він повзе вниз, залишаючи кривавий слід по землі, з упертістю, на яку я навряд чи здатна. Внизу велика калюжа, скочуюся в неї, судомно дихаючи, і перевертаюся на спину. Холодна, скоріше крижана вода, на коротку мить приносить полегшення, перед очима листя і гілки дерев, які закривають білосніжне небо без єдиної хмаринки. Кілька разів моргаю, затискаю рукою живіт і відчуваю секундне розчарування та приреченість. Серце продовжує битися у вухах, але не рухаюся, точно чогось чекаю. Дивний звук, схожий на вереск якоїсь тварини, лунає в лісі. Земля і вода в калюжі тремтить, щось наближається, і відчуття приреченості стає нестерпним. Сідаю з останніх сил, рука грузне в калюжі, коли встаю на карачки й повільно, ледве втримуючи рівновагу, рухаюся далі.

- І-ха!!! - чоловічий крик, що пролунав зовсім поруч, змушує здригнутися і зупинитися, але занадто пізно.

Величезна зміїна голова вдаряє в бік із такою силою, що пролітаю кілька метрів і падаю в сухе листя, обличчям донизу. Наяна? Це ж була вона? Монстр показує мені, як убиває дітей?! Та як він...

Стискаю бруд і траву в кулаки, різко сідаю і шиплю на величезну голову дивної ящірки. Це не Наяна, у цієї золотиста луска, та й вона трохи більша. Ящірка шипить у відповідь, а той, хто сидить на ній у сідлі, противно сміється. Він злізає з величезної ящірки одним стрибком і дістає довгий витягнутий клинок.

- Який уже раз, маленький повелитель тікає? - знущально цікавиться людина, точніше істота, яку я ненавиджу.

Чи  точно я? Чи моя ненависть горить яскравим полум'ям у серці?

Величезний, значно більший за людину, метри три зростом, плечистий рудий чоловік, з довгою бородою, вусами та з поголеними скронями, решта волосся якого зав'язана в руду косу. На ньому червоне вбрання, схоже на вбрання сіреньких, але при цьому зовсім інше, наплічники із золота і плащ із чорної шкури тварини, схожої на Наяну. Але основне, що проти волі привертає увагу - незліченна кількість шрамів по всьому тілу, які він не ховає, а виставляє напоказ, немов предмет гордості, а не потворний дефект. Мої руки тремтять від безсилої злості, я абсолютно нічого не можу зробити, точніше, хлопчик не може йому зробити. Незнайомець стрімко вихоплює меч, а наступної миті розсікає повітря біля мого обличчя, і тільки тоді я вперше чую голос хлопчика. Він скрикує від болю і падає в калюжу, хапаючись руками за обличчя, яке буквально палає болем нарівні з животом.

- Це восьма твоя спроба, такими темпами, маленький повелитель стане таким же монстром, як і ми, - рудий велетень заходиться сміхом.

Ящірка штовхає хлопчика і мене в його тілі в калюжу, з якої виринаємо, ледве спираючись на руки. Вода в калюжі рябить, але через якийсь час заспокоюється, і ми з хлопчиком дивимося на своє відображення. Великий, ще не загоєний шрам перетинає все обличчя і перенісся, поруч із ним на щоках і підборідді ще кілька. Свіжий, що красується під оком, залив кров'ю половину обличчя, і кров уже капає в калюжу. Монстр! Це і є монстр! Навіть шрам цей упізнаю, ці риси, пухкі, поки що не понівечені шрамом губи, які тремтять від злості. Він ненавидить це відображення, і я ненавиджу його теж, усім серцем.

- Ти для своїх уже монстр, хлопчику, - величезна рука підіймає на ноги майже безвладне тіло хлопчика, а потім кладе поперек ящірки. - Подивимося скільки тобі потрібно спроб, щоб це зрозуміти.

Велика п'ятірня проходиться по коротко підстриженому волоссю хлопчака, а потім ляскає по спині. Рудий велетень сідає на ящірку і під її вереск усе розчиняється в темряві.

Прохолодна рука ніжно погладжує мою шию, хоча поняття ніжності явно для нього відносне. Мої зап'ястя ниють після його недавніх "пестощів", хоча він більше не утримує їх. Навпаки, наші руки зчеплені в замок на моїх колінах, і шкіра ніби поколює на руках. Це якась магія? По тілу йдуть мурашки, не можу набратися хоробрості, щоб розплющити очі й зустрітися з реальністю. Його губи теплі й м'які, він продовжує цілувати мене, повільно й ніжно. Дивно, що в ньому є хоч щось тепле і м'яке, він же... Він же саме зло.

Упевненість повертається до мене, розплющую очі й зустрічаюся поглядом з іскорками, що спливають у темряві. Різко вириваюся і звалююся на підлогу, ноги не тримають, вони немов ватяні. Щоки горять, серце шалено стукає у вухах, і це дивне відчуття внизу живота... Це збудження, я занадто багато подруг одружених мала, щоб не знати, що це. Краще б я не знала і нічого не читала потай від батька, тоді б не було так гидко.

- Не смій! Не смій ніколи торкатися до мене! - кричу в гніві, відповзаю якомога далі від столу.

- Треба ж, якось раніше я такого від тебе не чув, - глузливо вимовляє головнокомандувач, як і раніше залишаючись у своєму кріслі.

- У сенсі? Я ж...

Ковтаю фразу, ледве стримуючи злість, звучить так, ніби це я на нього вішаюся. Та як він сміє?! Чорт! А я ж вішалася, але не з власної волі, а тому, що життя змусило! А поцілунки, його поцілунки - спосіб покарання, ми обидва це знаємо. Що я мала зробити, благати його не цілувати мене? Який у цьому сенс?

Мені здається, чи я себе виправдовую? З боку все виглядає не більше ніж відмазкою, моя гордість вкрай розчавлена. Це все він, мерзенний мон... Дивлюся в це понівечене обличчя, мимоволі рахую шрами, а перед очима виникає відображення змученого хлопчика. Це видіння він наслав на мене, щоб розжалобити? Та як він узагалі на таке пішов? Як він так може? Навіть якщо це й було насправді, чому я маю жаліти його? Він же мон... Чорт! У сказі штовхаю ногою стілець і відводжу погляд від його понівеченого обличчя. Не можу дивитися на нього, бачу того забитого, але впертого хлопчиська.

- Що ти бачила? - крижаним голосом гуркоче головнокомандувач, раптово піднімаючись, від чого його стілець упав на підлогу.

Опускаю погляд, відчуваючи, як від цього його голосу на спині виступив холодний піт. Підтискаю губи та роблю крок назад, якомога далі від небезпеки.

- Я запитав: що ти бачила? - повторює він своє запитання, цього разу не тільки залякуючи, а й хапаючи за руку, щоб не втекла.

- А що бачив ти, - роблю паузу, намагаючись задушити жалість до цієї істоти, - монстр?

У двері стукають, обертаюся на звук, а потім здригаюся, чуючи, як головнокомандувач наказує почекати за дверима їхньою мовою. Я зрозуміла цю фразу, кожен звук, ніби знаю цю мову з дитинства. Цього не було раніше, коли він дозволив увійти Айгуль, але зараз я зрозуміла, що він говорить. Чому? Опускаю погляд на його руку на моєму зап'ясті, прокручую в голові деталі зі сну. Спочатку я розуміла, що вони говорили з Маратиком так, немов завжди знала цю мову, але варто було головнокомандувачу мене відпустити, і мої лінгвістичні здібності зникли. Вся справа в дотику? Завдяки йому я розумію їхню мову, так це працює? До остраху хочу перевірити свою здогадку, але занадто страшно розкритися перед монстром. Можливо, це єдиний мій козир, не можна, щоб він дізнався. Головнокомандувач нібито читає мої думки та прибирає руку з мого зап'ястя, роблячи крок назад і викликаючи моє замішання.

З жахом підіймаю на нього очі та гублюся. Його очі, вони осяялися світлом, на коротку мить я там побачила в них щось таке, від чого боляче стиснулося серце.

- Я бачив, як померла твоя мати, - так само безпристрасно і беземоційно відповів монстр, але я йому не повірила. - Ми обмінялися спогадами про минуле.

Що за маячня, як це можливо? Звідки він знає, що вона померла? Хто йому розповів? Настасія? Це неможливо! Його слова, ні, не так, його брехня занурила у спогади, змусивши згадати те, про що хочеться забути. Біле простирадло, червона кров, тонка, холодна рука мами та плач новонародженої дитини миготять перед очима. Відходжу назад, насилу утримуючи рівновагу, відчуваю, що ось-ось розплачуся. Не можна, мені не можна показувати свою слабкість! Відвертаюся, міцно заплющую очі, але гарячі сльозинки поза волею стікають по щоках.

- А що бачила ти? - повторює він своє запитання все тим же безжальним голосом.

- Я нічого не бачила, - гарчу, бо голос злегка захрипів, - і ти нічого не бачив, мінятися спогадами неможливо!

Його подих обпік моє вухо всього за секунду, до того, як він глузливим голосом вимовив:

- "Тепер вони твої дочки. Що б не трапилося, ти маєш думати насамперед про них, а не про себе".

Спогад затягує в себе, як вир, і в моїй голові ці слова промовляє не самовдоволений монстр, а мама, ослабілим, але твердим голосом. Її виснажене важкою вагітністю та пологами обличчя було білим, як у мерця. Та вона й була майже мертвою, жодна повитуха не могла б її врятувати з такою кровотечею, а лікаря кликати було вже пізно. Життя згасало в ній, і на смертному ложі, під релігійні завивання батька в іншій кімнаті, мама хвилювалася тільки за своїх дочок. У батькові мама не бачила опори, її віра в пута шлюбу похитнулася, коли він нічого не зробив, щоб відвоювати спадщину діда. З кожним роком і дитиною їхні стосунки псувалися, вони не сварилися, не скандалили, а просто жили в різних реальностях. Потім, напиваючись, батько кликав її на ім'я, кликав і плакав, казав, що Софія була їхньою останньою надією. Надією, якій не судилося збутися.

Мама востаннє торкнулася згортка з маленькою Софією й назавжди заплющила очі. Сестричка закричала, а стара повитуха відтягла мене від заляпаного кров'ю ліжка. Вона нахилилася до мене і струснула, так що я перестала плакати та з переляку застигла.

"Ти чула свою матір? Тепер ти в домі головна і повинна дивитися за сестрами так, як би це зробила твоя мати, і навіть краще. Так хотіла твоя мати, а останнє бажання померлого треба виконувати".

Останнє бажання померлого? Як іронічно звучать тепер ці слова. Рука сама смикнулася дати монстрові ляпаса, але він відхилився лише на кілька сантиметрів, а я втратила рівновагу і мало не звалилася на підлогу знову. В останню мить він схопив і притиснув спиною до своїх грудей, стиснувши плечі в сталевих обіймах.

- Твоя мати була надзвичайно жорстокою людиною, якщо наказала тобі віддати своє життя на виховання молодших сестер. Їй варто було подумати про те, що ти теж її дочка і, по суті, ще така ж дитина, як і вони.

Та що він знає про мою матір?! Крім мене нікому було дивитися за ними, ніхто б не допоміг ні мені, ні моїм маленьким сестрам. Світ жорстокий, а для дітей без батьків подвійно, не такого майбутнього я бажала для своїх сестер. Батько був марним і безпорадним, він нічим не міг нам допомогти тоді, тож, окрім мене, нікому було про нас подбати.

- Не смій так говорити про неї! Ти її зовсім не знав! - кричу, намагаючись віддавити йому ноги або хоча б ліктем ударити. - У такого монстра, як ти, немає права звинувачувати когось у жорстокості!

Занадто сильний, варто було йому трохи розпрямитися, і мої ноги вже не торкаються підлоги. Відчуваю його дихання на шиї та оголеному плечі. По спині розбігаються мурашки, а серце прискорює темп. Моє тіло якось дивно реагує на ці "обійми". Скрикую, коли під час нашої короткої бійки відчуваю, як його губи торкаються поцілунком шиї біля вуха. Смикаюся сильніше, намагаючись рушити йому потилицею по обличчю, але натомість він утримує за підборіддя, щоб відкинулася потилицею йому на плече. Важко дихаю, все ще намагаючись вирватися, але для нього це не більше, ніж опір маленького кошеняти. Його щока притискається до моєї, а в очі лізуть його довге волосся, змушуючи заплющити очі. Чомусь здається, що зараз станеться щось жахливе, але монстр немов в останню мить передумав і лише невагомо торкнувся губами мого вуха.

- Повтори ще раз, - тихо шепоче мені на вухо, змушуючи тремтіти чи то від страху, чи то від свого ганебного стану.

Не рухаюся, поки його рука повільно спускається від шиї до коміра сукні й забирається під нього, стиснувши те, що йому не належить. Чомусь ось такого повороту від нашої "милої" бесіди з монстром я якось не очікувала. Хоча він той ще бабій, як виявилося, тож вважатиму, що для нього це різновид тортур.

- Назви мене монстром ще раз! - зажадав він.

- Монстр, монстр! Брудний збоченець! Ґвалтівник, потвора, егоїстичний виродок, бабій! - кричу на все горло, щоб і за дверима почули, не соромлячись в епітетах і образах.

Доходить до того, що він сам затискає мені рот рукою, щоб заткнулася, для цього прибравши, нарешті, кінцівку з делікатної частини мого тіла. Він відпустив мене якось різко і несподівано. Дивом не звалилася, ковзаючи по підлозі в цих розкішних капцях, але, все ще перебуваючи в емоційному пориві, схопилася за стілець і спробувала його вдарити. Стілець після спритного маневру монстра з гуркотом врізався в стіну, а він схопив мене за руку.

- Наступного разу ти тисячу разів подумаєш, перш ніж дивитися на мене з жалістю, що б не побачила в моїх спогадах, - він відштовхує мене від себе так само раптово, як і схопив, і додає ту дивну фразу чи слово, - Му Ре.

Натикаючись спиною на когось і з подивом розумію, що не помітила, як увійшов Маратик. Щось у лісі здохло, чи що, що він без стуку з'явився? Чи це на нього Настасія так впливає? Здавалося б, монстр зробив усе, щоб я не романтизувала сіреньких, але Маратик якось не тягне на такого ж виродка, як його начальник. Може мені просто хочеться сподіватися на краще?

Заступник головнокомандувача якось неоднозначно обійшов мене і перегородив шлях до монстра своєю не дуже значною спиною. Він заговорив їхньою мовою, але я не зрозуміла жодного слова. Як же все-таки діє той перекладач? За допомогою дотику? А з Маратиком він діє так само? Що буде, якщо я його зараз торкнуся? Зможу зрозуміти, про що вони говорять? Сіренькі продовжують про щось базікати та, судячи з шипіння і тону, вони лаються. Може, Маратик монстра до мене ревнував, тому й у кімнату влетів без дозволу? Придушую дуже недоречний смішок і ледь помітно, по міліметру наближаюся до Маратика зі спини. Ну і в якому місці мені його торкнутися? Пальці на руці аж тремтять від напруги. За ідеєю це мав би бути прямий тілесний контакт, але в цьому одязі в них не прикриті лише долоні й обличчя, навіть шию, та й тим волоссям закрив. Може, якщо я тільки злегка, хоч одним пальцем торкнуся долоні, то почую, про що вони говорять? Гаразд, була не була, підкралася до Маратика, але в останню мить безглуздий капчик зіслизнув з ноги та, щоб не впасти на підлогу, довелося вхопитися за руку Маратика двома руками.

Почуваюся дуже нерозумно, бо обидва сіреньких втупилися на мене в подиві, а виправдань своїм діям, чому продовжую висіти на Маратику, поки що не знаходиться.

- Маратику, - знущально-пестливо усміхаюся сіренькому, - слухай, а ти випадково не одружений?

Монстр різко шикнув, як і очікувалося, але я нічого не зрозуміла. Схоже, перекладач працює виключно з монстром. Ми з Маратиком поспіхом один від одного відскочили, проте він зло на мене втупився.

- Ви нічого такого не подумайте, у мене просто в голові не вкладається, як за таких, як ви, заміж вийти можна. Вже краще жертвоприношення вашому богу, їй-богу! - сумно зітхнула, задкуючи до дверей.

- А, так ти тому з балкона стрибнути захотіла? - вирішив підколоти чи то мене, чи то монстра його заступник.

- Ні, що ти, якщо я на таку дурість і наважуся, то обов'язково прихоплю із собою когось із вас, - чарівно посміхаюся і підморгую монстрові, - а краще штовхну першим, а сама залишуся цілою і неушкодженою.

- От ні краплі в цьому не сумніваюся, - гробовим голосом погодився монстр, а потім звернувся до заступника. - Відведи її назад у камеру.

Маратик опустив голову в поклоні, а потім швидко виштовхнув мене в коридор до варти, а сам навіщось залишився. Озирнулася на всі боки, варта на місці, так само підглядає на мене, і не вона одна, за рогом намагається сховатися Айгуль, але в неї в цьому місцевому вбранні погано виходить. Скрипнули двері, і з'явився чимось незадоволений заступник. Він зміряв мене холодним поглядом і мовчки повернув ліворуч, хоча я пам'ятаю, що сходи до в'язниці праворуч. Це що я без ескорту дійти маю, сама, чи що? Ну гаразд, прямую в потрібний бік, але мене зупиняє варта.

- Ходімо, - зупинившись посеред коридору, але не обертаючись, командує Маратик.

Кошуся на двері, а потім на спину помічника. А ось це вже цікаво, ще один факт непокори наказам монстра. Моїх губ торкається легка посмішка, коли м'яко ступаю за заступником, мимоволі обираючи його як прихильника в подальших подіях.