Раптово здригаюся від моторошного відчуття падіння і прокидаюся. Руки, якими хапаюся за голову, трясуться, і я стискаюся в грудочку, тяжко дихаючи. Цього не було насправді, нічого з мого кошмару не було насправді! Перше, що змушує розплющити очі й повірити в ці слова по-справжньому - запах, тхне вогкістю й екскрементами. У розпачі розплющую очі, але нічого не бачу, надто темно. Обережно сідаю, відчуваю під собою якусь брудну і смердючу, складену вдвічі ганчірку. Озираюся на всі боки й помічаю решітку, що ледве виділяється в темряві, а за нею коридор з єдиним джерелом світла десь далеко. В'язниця - сама собою виникає в голові назва цього місця з сірими запліснявілими стінами. Ось це куди більше схоже на реальність, ніж розкішні палати та коло жертвоприношень. Одне добре, з сестрами все гаразд. Заплющую очі й складаю руки на грудях, молюся Спасителю. Бачив би мене батько, посміявся б, він завжди говорив, що про Спасителя згадують лише, коли стає погано, ніхто не дякує йому, коли добре. Він і його релігія ще нікому не допомогли, скоріше, навпаки. Фиркаю, спершись спиною на холодне каміння, і одразу відстороняюся. Одяг промок від вологи на камінні. Секундочку, на мені ж має бути шкіряна броня і нижня сорочка, а це що? Обмацала себе з ніг до голови та з тривогою зрозуміла, що на мені сукня, причому не моя. З рота вирвалася лайка, від розуміння, що мене не тільки торкалися, поки я була непритомна, а й роздягали. Прислухалася до своїх відчуттів і здивувалася ще більше - нічого не болить. От абсолютно нічого, обмацала обличчя, там жодної рани, чи подряпини. Потім доторкнулася до долоні й намацала шрам, що вже зарубцювався, як нагадування про мою відчайдушну спробу вижити. Довгий рукав приховував зап'ястя, але й там залишилися два невеликі шрами від укусу Наяни. Хоч у цьому я можу бути впевнена, не кошмар і не галюцинація.

Що відбувається? Де я і чому ще жива? Мене будуть катувати? Звичайно, будуть, а інакше: навіщо я ще їм? Але навіщо для цього треба було заліковувати мої рани та переодягати? Щось тут не в'яжеться, вся історія пахне маразмом.

Важко зітхаю і за звичкою проводжу рукою по косі, і здригаюся, коли доходжу до важкої металевої шпильки на кінці. Хто заплів мені косу, і чия ця шпилька?

- Гей, тут хто-небудь є? - пролунав луною невпевнений жіночий голос.

- Хто-небудь є, - погоджуюся, а потім підповзаю до ґрат, намагаючись побачити співрозмовника. - Гей, а де ми?

Зовсім близько чути шум, хтось так само як і я, підповз до ґрат десь ліворуч.

- У Хансі, столиці Ледвіги, - чую втомлений жіночий голос зовсім поруч, імовірно, у сусідній камері. - Твій голос здається знайомим, хто ти?

Останню фразу жінка вимовила в наказовому тоні, так що я мимоволі відхилилася від ґрат. Брязнули кайдани, а потім мені простягнули брудну тонку руку з дивними кайданами на зап'ясті.

- Познайоммось, сестро по нещастю? - сумно промовила співрозмовниця, знову задзвенівши кайданами. - Настасія.

- Любава, - на автоматі потиснула простягнуту руку, поки не зрозуміла, чому голос здавався таким знайомим. - Стоп, що?!

- Я думала, ти померла! - хором вимовили ми в наступну мить, вписавшись обличчями в ґрати, щоб розгледіти одне одного.

У темряві майже нічого не видно, але й цього вистачило, щоб розгледіти забруднене і виснажене обличчя Настасії. По щоках потекли сльози, не можу повірити та стискаю руку подруги, щоб переконатися, що це не чергова галюцинація.

- Ти жива, монстр тебе не вбив! Повірити не можу! - зітхаю з полегшенням.

- Монстр? - повторює Настасія з легкою усмішкою. - Усі вони тут монстри. Це зараз ми тут самі, а раніше камери були переповнені, а ще позавчора тут було багато дівчат і жінок, усіх на світанку в жертву принесли.

Ми замовкли, кожна зі своєї причини. У мене перед очима знову виникла картина з сестричками, які зникають у бурливому вирі. Не все в тому сні було сном.

- Настю, а сестри, вони, правда, в безпеці? Вони ж не можуть до них дістатися? - злегка стискаю її долоню, намагаючись про погане не думати.

- Вони далеко від лінії фронту, - втомлено зітхає чаклунка, - не скажу, що їх не могли схопити, зараз же війна. Але, думаю, з ними все гаразд, інакше мені б повідомив мій птах.

Птах? Точно, вона ж створила за допомогою магії та своєї крові птаха. Настасія ж талановита чаклунка!

- Настя, а ти не можеш просто винести ґрати? - невпевнено запитую, коли подруга відпускає мою руку.

- Не можу, у них є кайдани, які не дають чаклувати, - на підтвердження вона мотнула рукою. - Цей їхній головний...

- Монстр, - підказала їй, чомусь згадавши чорта й те, як попросила його роздягнутися.

Як соромно-то, добре Настасія нічого не знає. Ховаю руку, стискаючи прути решітки, і заплющую очі, притулившись лобом до холодного металу.

- Головнокомандувач швидко розвіяв мої заклинання, усе, що я могла, трохи затримати його, але й це в мене не вийшло.

Настасія стиснула губи, намагаючись стримати злість і щось іще схожий на розпач.

- Його помічниця вирубила мене підло, нишком, - тоном, наче ніколи такого не забуде, промовила подруга, і я дещо зависла.

- Хто? - надмірно різко поцікавилася я в неї. - Яка ще помічниця?

У грудях щось неприємно здавило. Ребро зламала, чи що? Мені ж здавалося, мене вилікували, а, як з'ясувалося, ні. Мабуть, я занадто бурхливо відреагувала, он з якою підозрою Настасія на мене дивиться.

- Який вона має вигляд? - уже без зайвих емоцій поцікавилася в неї.

Невже про нічну гостю монстра говорить? У мені закипіла лють, але логіка відмовлялася пояснювати її причину, тож мені залишилося нервово чекати відповіді.

- Довге темне волосся, дуже гарна, - з ноткою заздрості, яку змінила незрозуміла інтонація в голосі, вимовила подруга, а потім додала, - надто гарна.

Так, помічниця не руда, уже полегшало, навіть дихати стало вільніше. Але щось я не пригадаю поруч із монстром жодних красивих баб із довгим волоссям... Стоп! Вона ж про Маратика говорить! У мене вирвався смішок, і, прикусивши губу, ледве стримала сміх, щоб не розреготатися в голос.

- Гей, ти що, зовсім з глузду з'їхала? Чому смієшся? - прийняла мій сміх на свій рахунок подруга.

- Та ні, просто...

Договорити я не змогла, згадавши, як Маратик уві сні кричав, що він не баба. Схоже, його комплекс з приводу жіночої зовнішності має під собою вагому причину. Скосила погляд на Настасію. Питання, чи не вона ця причина? Щось мене кудись не в той степ понесло, припиняти пора. Вони загарбники, монстри, треба про це пам'ятати та ніколи не забувати.

- У нас є проблема важливіша за твій сміх, - усе ще ображено проговорила Настасія.

- Яка, крім найочевиднішої? - нарешті заспокоїлася і подумки відсторонилася від зайвих думок.

- Головнокомандувач знайшов собі дружину, - з помпезним трагізмом вимовила чаклунка, і моя щелепа відвисла, а потім вирвався ще один нервовий сміх.

Вона знає? Монстр, чи що, тепер ходить і розповідає цю маячню всім направо і наліво? Що за трепло! Якщо вона дізнається про наш поцілунок... вірніше, поцілунки... я пропала! Точно штабу здасть, а то й того гірше - моєму батькові! Схопилася за голову, радіючи, що з цього місця Настасія не бачить мого обличчя.

- А яке нам узагалі до цього діло? - намагаюся говорити якомога байдужіше, але бажання придушити одного конкретного монстра не дає це зробити.

- Я чула на честь цього приїде їхній король зі свитою, солдатів стане в кілька разів більше, втекти буде неможливо.

- У них є король? - злегка відсторонено запитую, подумки розмірковуючи, як саме можна прибити монстра.

Гаразд, він мені казку про заміжжя розповів, нехай Настасії й солдатам повідав, але королю-то навіщо? Він узагалі при своєму розумі?!

- Є, звісно, - також відсторонено проговорила подруга, - у всіх є королі.

- У тебе є план, як утекти? - з надією відвертаюся від неприємних думок і з побоюванням озираюся на всі боки.

- Є, - погоджується Настасія без особливої радості, - але він пов'язаний з однією величезною проблемою.

- Якою? - дещо неуважно запитую, мені здалося, що десь неподалік скрипнули двері.

- Для того, щоб втекти, нам потрібно взяти в заручники дружину головнокомандувача, а це буде дещо важко, її напевно тримають під захистом у королівських покоях.

Озирнулася на всі боки, якось на королівські покої мало схоже. Соромлюся запитати, якщо це королівські, то які звичайні, канава зі щурами? Та й охорони тут ніякої поки що не видно.

- Якось я в цьому сумніваюся, - похмуро заявила, виразно чуючи кроки кількох людей коридором.

- Так, - погодилася зі мною Настасія, - це буде складно, напевно його дружина буде ще й чинити опір.

- Ну, я так не думаю, - не менш похмуро пообіцяла їй, - швидше навпаки.

- Навпаки? - зацікавилася Настасія. - Ти її знаєш? Бачила?

Продовжити цю вельми неприємну для мене розмову ми не змогли завдяки Маратику і двом солдатам за його спиною.

- Прокинулася? - прохолодно поцікавився він у мене, при цьому косячись поглядом на сусідню камеру. - Ходімо.