Налаштування
Розмір шрифту:
Інтервал:
Колір
тексту:
фону:
Коментарі

Авторизуйтесь, якщо бажаєте залишити коментар

Авторизація Реєстрація
Марія Власова
Монстр серед монстрів

Зміст книги: 32 розділів

Спочатку:
Пролог
126 дн. тому
Розділ 1. Настасія.
126 дн. тому
Розділ 2. Дуже дурний план
116 дн. тому
Розділ 3. І ось він кінець?
116 дн. тому
Розділ 4. Як мене відправляли на завдання.
116 дн. тому
Розділ 5. Монстри.
116 дн. тому
Розділ 6. Безлад на кухні
116 дн. тому
Розділ 7. Незабутня вечеря.
116 дн. тому
Розділ 8. Баба, чи чоловік?
116 дн. тому
Розділ 9. Може, це чийсь план?
116 дн. тому
Розділ 10. Живучий гад!
116 дн. тому
Розділ 11. Дівочі сльози
116 дн. тому
Розділ 12. Ванна.
116 дн. тому
Розділ 13. День "Зю".
116 дн. тому
Розділ 14. Нічне побачення.
116 дн. тому
Розділ 15. Нічна гостя.
116 дн. тому
Розділ 16. Усі радощі заміжжя.
116 дн. тому
Розділ 17. Не смій.
116 дн. тому
Розділ 18. Кров і біль.
116 дн. тому
Розділ 19. Живий.
116 дн. тому
Розділ 20. Лілові синці.
116 дн. тому
Розділ 21. Полум'я та очі
116 дн. тому
Розділ 22. Наяна.
116 дн. тому
Розділ 23. Протиотрута.
116 дн. тому
Розділ 24. Складніше, ніж ти думаєш.
116 дн. тому
Розділ 25. Марення.
116 дн. тому
Розділ 26. Камера
116 дн. тому
Розділ 27. Ледвіга
116 дн. тому
Розділ 28. У темряві.
116 дн. тому
Розділ 29. Наречена при двох дружинах.
116 дн. тому
Розділ 30. Повернутися додому.
116 дн. тому
Розділ 31. Му Ре
116 дн. тому

Раптово здригаюся від моторошного відчуття падіння і прокидаюся. Руки, якими хапаюся за голову, трясуться, і я стискаюся в грудочку, тяжко дихаючи. Цього не було насправді, нічого з мого кошмару не було насправді! Перше, що змушує розплющити очі й повірити в ці слова по-справжньому - запах, тхне вогкістю й екскрементами. У розпачі розплющую очі, але нічого не бачу, надто темно. Обережно сідаю, відчуваю під собою якусь брудну і смердючу, складену вдвічі ганчірку. Озираюся на всі боки й помічаю решітку, що ледве виділяється в темряві, а за нею коридор з єдиним джерелом світла десь далеко. В'язниця - сама собою виникає в голові назва цього місця з сірими запліснявілими стінами. Ось це куди більше схоже на реальність, ніж розкішні палати та коло жертвоприношень. Одне добре, з сестрами все гаразд. Заплющую очі й складаю руки на грудях, молюся Спасителю. Бачив би мене батько, посміявся б, він завжди говорив, що про Спасителя згадують лише, коли стає погано, ніхто не дякує йому, коли добре. Він і його релігія ще нікому не допомогли, скоріше, навпаки. Фиркаю, спершись спиною на холодне каміння, і одразу відстороняюся. Одяг промок від вологи на камінні. Секундочку, на мені ж має бути шкіряна броня і нижня сорочка, а це що? Обмацала себе з ніг до голови та з тривогою зрозуміла, що на мені сукня, причому не моя. З рота вирвалася лайка, від розуміння, що мене не тільки торкалися, поки я була непритомна, а й роздягали. Прислухалася до своїх відчуттів і здивувалася ще більше - нічого не болить. От абсолютно нічого, обмацала обличчя, там жодної рани, чи подряпини. Потім доторкнулася до долоні й намацала шрам, що вже зарубцювався, як нагадування про мою відчайдушну спробу вижити. Довгий рукав приховував зап'ястя, але й там залишилися два невеликі шрами від укусу Наяни. Хоч у цьому я можу бути впевнена, не кошмар і не галюцинація.

Що відбувається? Де я і чому ще жива? Мене будуть катувати? Звичайно, будуть, а інакше: навіщо я ще їм? Але навіщо для цього треба було заліковувати мої рани та переодягати? Щось тут не в'яжеться, вся історія пахне маразмом.

Важко зітхаю і за звичкою проводжу рукою по косі, і здригаюся, коли доходжу до важкої металевої шпильки на кінці. Хто заплів мені косу, і чия ця шпилька?

- Гей, тут хто-небудь є? - пролунав луною невпевнений жіночий голос.

- Хто-небудь є, - погоджуюся, а потім підповзаю до ґрат, намагаючись побачити співрозмовника. - Гей, а де ми?

Зовсім близько чути шум, хтось так само як і я, підповз до ґрат десь ліворуч.

- У Хансі, столиці Ледвіги, - чую втомлений жіночий голос зовсім поруч, імовірно, у сусідній камері. - Твій голос здається знайомим, хто ти?

Останню фразу жінка вимовила в наказовому тоні, так що я мимоволі відхилилася від ґрат. Брязнули кайдани, а потім мені простягнули брудну тонку руку з дивними кайданами на зап'ясті.

- Познайоммось, сестро по нещастю? - сумно промовила співрозмовниця, знову задзвенівши кайданами. - Настасія.

- Любава, - на автоматі потиснула простягнуту руку, поки не зрозуміла, чому голос здавався таким знайомим. - Стоп, що?!

- Я думала, ти померла! - хором вимовили ми в наступну мить, вписавшись обличчями в ґрати, щоб розгледіти одне одного.

У темряві майже нічого не видно, але й цього вистачило, щоб розгледіти забруднене і виснажене обличчя Настасії. По щоках потекли сльози, не можу повірити та стискаю руку подруги, щоб переконатися, що це не чергова галюцинація.

- Ти жива, монстр тебе не вбив! Повірити не можу! - зітхаю з полегшенням.

- Монстр? - повторює Настасія з легкою усмішкою. - Усі вони тут монстри. Це зараз ми тут самі, а раніше камери були переповнені, а ще позавчора тут було багато дівчат і жінок, усіх на світанку в жертву принесли.

Ми замовкли, кожна зі своєї причини. У мене перед очима знову виникла картина з сестричками, які зникають у бурливому вирі. Не все в тому сні було сном.

- Настю, а сестри, вони, правда, в безпеці? Вони ж не можуть до них дістатися? - злегка стискаю її долоню, намагаючись про погане не думати.

- Вони далеко від лінії фронту, - втомлено зітхає чаклунка, - не скажу, що їх не могли схопити, зараз же війна. Але, думаю, з ними все гаразд, інакше мені б повідомив мій птах.

Птах? Точно, вона ж створила за допомогою магії та своєї крові птаха. Настасія ж талановита чаклунка!

- Настя, а ти не можеш просто винести ґрати? - невпевнено запитую, коли подруга відпускає мою руку.

- Не можу, у них є кайдани, які не дають чаклувати, - на підтвердження вона мотнула рукою. - Цей їхній головний...

- Монстр, - підказала їй, чомусь згадавши чорта й те, як попросила його роздягнутися.

Як соромно-то, добре Настасія нічого не знає. Ховаю руку, стискаючи прути решітки, і заплющую очі, притулившись лобом до холодного металу.

- Головнокомандувач швидко розвіяв мої заклинання, усе, що я могла, трохи затримати його, але й це в мене не вийшло.

Настасія стиснула губи, намагаючись стримати злість і щось іще схожий на розпач.

- Його помічниця вирубила мене підло, нишком, - тоном, наче ніколи такого не забуде, промовила подруга, і я дещо зависла.

- Хто? - надмірно різко поцікавилася я в неї. - Яка ще помічниця?

У грудях щось неприємно здавило. Ребро зламала, чи що? Мені ж здавалося, мене вилікували, а, як з'ясувалося, ні. Мабуть, я занадто бурхливо відреагувала, он з якою підозрою Настасія на мене дивиться.

- Який вона має вигляд? - уже без зайвих емоцій поцікавилася в неї.

Невже про нічну гостю монстра говорить? У мені закипіла лють, але логіка відмовлялася пояснювати її причину, тож мені залишилося нервово чекати відповіді.

- Довге темне волосся, дуже гарна, - з ноткою заздрості, яку змінила незрозуміла інтонація в голосі, вимовила подруга, а потім додала, - надто гарна.

Так, помічниця не руда, уже полегшало, навіть дихати стало вільніше. Але щось я не пригадаю поруч із монстром жодних красивих баб із довгим волоссям... Стоп! Вона ж про Маратика говорить! У мене вирвався смішок, і, прикусивши губу, ледве стримала сміх, щоб не розреготатися в голос.

- Гей, ти що, зовсім з глузду з'їхала? Чому смієшся? - прийняла мій сміх на свій рахунок подруга.

- Та ні, просто...

Договорити я не змогла, згадавши, як Маратик уві сні кричав, що він не баба. Схоже, його комплекс з приводу жіночої зовнішності має під собою вагому причину. Скосила погляд на Настасію. Питання, чи не вона ця причина? Щось мене кудись не в той степ понесло, припиняти пора. Вони загарбники, монстри, треба про це пам'ятати та ніколи не забувати.

- У нас є проблема важливіша за твій сміх, - усе ще ображено проговорила Настасія.

- Яка, крім найочевиднішої? - нарешті заспокоїлася і подумки відсторонилася від зайвих думок.

- Головнокомандувач знайшов собі дружину, - з помпезним трагізмом вимовила чаклунка, і моя щелепа відвисла, а потім вирвався ще один нервовий сміх.

Вона знає? Монстр, чи що, тепер ходить і розповідає цю маячню всім направо і наліво? Що за трепло! Якщо вона дізнається про наш поцілунок... вірніше, поцілунки... я пропала! Точно штабу здасть, а то й того гірше - моєму батькові! Схопилася за голову, радіючи, що з цього місця Настасія не бачить мого обличчя.

- А яке нам узагалі до цього діло? - намагаюся говорити якомога байдужіше, але бажання придушити одного конкретного монстра не дає це зробити.

- Я чула на честь цього приїде їхній король зі свитою, солдатів стане в кілька разів більше, втекти буде неможливо.

- У них є король? - злегка відсторонено запитую, подумки розмірковуючи, як саме можна прибити монстра.

Гаразд, він мені казку про заміжжя розповів, нехай Настасії й солдатам повідав, але королю-то навіщо? Він узагалі при своєму розумі?!

- Є, звісно, - також відсторонено проговорила подруга, - у всіх є королі.

- У тебе є план, як утекти? - з надією відвертаюся від неприємних думок і з побоюванням озираюся на всі боки.

- Є, - погоджується Настасія без особливої радості, - але він пов'язаний з однією величезною проблемою.

- Якою? - дещо неуважно запитую, мені здалося, що десь неподалік скрипнули двері.

- Для того, щоб втекти, нам потрібно взяти в заручники дружину головнокомандувача, а це буде дещо важко, її напевно тримають під захистом у королівських покоях.

Озирнулася на всі боки, якось на королівські покої мало схоже. Соромлюся запитати, якщо це королівські, то які звичайні, канава зі щурами? Та й охорони тут ніякої поки що не видно.

- Якось я в цьому сумніваюся, - похмуро заявила, виразно чуючи кроки кількох людей коридором.

- Так, - погодилася зі мною Настасія, - це буде складно, напевно його дружина буде ще й чинити опір.

- Ну, я так не думаю, - не менш похмуро пообіцяла їй, - швидше навпаки.

- Навпаки? - зацікавилася Настасія. - Ти її знаєш? Бачила?

Продовжити цю вельми неприємну для мене розмову ми не змогли завдяки Маратику і двом солдатам за його спиною.

- Прокинулася? - прохолодно поцікавився він у мене, при цьому косячись поглядом на сусідню камеру. - Ходімо.