Налаштування
Розмір шрифту:
Інтервал:
Колір
тексту:
фону:
Коментарі

Авторизуйтесь, якщо бажаєте залишити коментар

Авторизація Реєстрація
Марія Власова
Монстр серед монстрів

Зміст книги: 32 розділів

Спочатку:
Пролог
116 дн. тому
Розділ 1. Настасія.
116 дн. тому
Розділ 2. Дуже дурний план
106 дн. тому
Розділ 3. І ось він кінець?
106 дн. тому
Розділ 4. Як мене відправляли на завдання.
106 дн. тому
Розділ 5. Монстри.
106 дн. тому
Розділ 6. Безлад на кухні
106 дн. тому
Розділ 7. Незабутня вечеря.
106 дн. тому
Розділ 8. Баба, чи чоловік?
106 дн. тому
Розділ 9. Може, це чийсь план?
106 дн. тому
Розділ 10. Живучий гад!
106 дн. тому
Розділ 11. Дівочі сльози
106 дн. тому
Розділ 12. Ванна.
106 дн. тому
Розділ 13. День "Зю".
106 дн. тому
Розділ 14. Нічне побачення.
106 дн. тому
Розділ 15. Нічна гостя.
106 дн. тому
Розділ 16. Усі радощі заміжжя.
106 дн. тому
Розділ 17. Не смій.
106 дн. тому
Розділ 18. Кров і біль.
106 дн. тому
Розділ 19. Живий.
106 дн. тому
Розділ 20. Лілові синці.
106 дн. тому
Розділ 21. Полум'я та очі
106 дн. тому
Розділ 22. Наяна.
106 дн. тому
Розділ 23. Протиотрута.
106 дн. тому
Розділ 24. Складніше, ніж ти думаєш.
106 дн. тому
Розділ 25. Марення.
106 дн. тому
Розділ 26. Камера
106 дн. тому
Розділ 27. Ледвіга
106 дн. тому
Розділ 28. У темряві.
106 дн. тому
Розділ 29. Наречена при двох дружинах.
106 дн. тому
Розділ 30. Повернутися додому.
106 дн. тому
Розділ 31. Му Ре
106 дн. тому

Жарко до такої міри, що здається, я знову в охопленому вогнем полі. Цього разу немає розпеченого повітря і диму, навпаки, здається, що я сама перетворилася на полум'я. Спекотно, дуже спекотно, а простирадла такі холодні, притискаюся до них обличчям. Добре так, вони такі ніжні й прохолодні, що я майже в раю. Груди розриває кашель, від якого іскри в очах. Я застудилася? Аж надто схоже на пневмонію, на яку я хворіла в дитинстві. Навіть спина болить там, де легені, аж ріже коли глибоко вдихаю. Мені не можна хворіти, а як же сестри? Вони ж, напевно, і не їли ще, я зараз же маю встати та приготувати для них хоча б кашу. Підриваюся і сідаю на ліжку, але голова паморочиться настільки, що знову лягаю, зарившись у подушку обличчям. Яка ж вона м'яка, вставати не хочеться зовсім, усе тіло ломить.

"Любава..." - здається, чую жалібний крик своєї молодшої сестрички й неуважно розплющую очі.

Сідаю знову, але не можу зрозуміти, де я і звідки кричала сестра. Усе навколо якесь мутне, а голова паморочиться, а ще я хочу пити, сил немає, як сильно хочу пити! Протягую руку вліво, зазвичай біля ліжка на столику стоїть кухоль із водою, але зараз там її немає. Щось скляне падає з дзвоном на підлогу, але без поняття що, на пляшечки більше схоже. Невже батько сходив до лікаря в місто мені за ліками? Найімовірніше, це йому хтось привіз, сам батько таким би не займався. Неохоче спускаю ноги з ліжка, якесь воно низьке, та й підлога холодна, кам'яна, чи що? Куди поділися дошки? Підіймаю з підлоги пляшечку, напевно, це і є ліки. Знову струсонув кашель, тож ледь не звалилася з ліжка, поки відкрила пляшку і випила ліки. Дивні якісь вони на смак, навіть не можу ні з чим порівняти, солодкі й зовсім не гірчать, як усі ліки. Шкода тільки, що від ліків пити захотілося ще більше, але хоча б кашель зменшився. Треба випити води, але я так втомилася, очі злипаються.

"Любава..." - почула знову голос і впізнала Софію.

Вона голодна, я маю про неї подбати, більше нікому. Зі стогоном встаю, мене хитає, і ноги не тримають. Оступаюся і притискаюся боком до стіни. Прохолодна поверхня дарує полегшення, притискаюся до неї чолом, сподіваючись, що мені це допоможе почуватися краще - не допомогло. Зібралася з силами, майже бачачи перед собою образ Софії, що просить поїсти. Тримаюся за стінку і повільно йду туди, звідки мені чуються звуки кухні. Здається, і двері знайшла, дивно не пам'ятаю, щоб удома були такі двостулкові двері. Ручка на дверях піддалася не відразу, лише після того, як я на неї всім тілом навалилася. На жаль, двері відчинилися всередину, і я полетіла слідом за ними на підлогу і буквально розпласталася там із гуркотом.

Важко дихаю, дивлячись на стелю, красиву, на ній танцюють жар-птиці. Такі червоно-помаранчеві, з довгими чорними дзьобами та намальовані олійною фарбою, наче я в якомусь храмі. Очевидно, у мене почалися галюцинації, треба полежати, але Софія... Хтось затулив мені жар-птиць, не можу розгледіти його обличчя.

- Вставай, - зажадав він такою інтонацією, як зазвичай щось вимагає у мене тато.

- Зараз, зараз я встану, - мляво обіцяю, насилу перекочуючись на бік.

Піднятися на лікті не вийшло, мене підняли на ноги раніше. Вертикальне положення тілу не сподобалося, знову занесло, але цього разу мене підхопили. Перед очима темні плями та все паморочиться голова. Заплющую очі, чекаючи, коли все перестане паморочитися й мене не буде так нудити від цього. Хто це, тато? Тато не такий високий. Тіло б'є озноб, хочу покликати батька, аж поки не помічаю, які прохолодні руки в того, хто тримає мене за шкірку, немов кошеня. Розплющую очі й кричу на все горло від побаченого.

- Чорт, чорт, чорт! - кричу, намагаючись відбитися від справжнісінького чорта.

Чорт із волохатою моською і носом п'ятачком скривився, але не відпустив, навпаки втримав за неї, коли я ледве не звалилася на землю.

- Любава! - несподівано гаркнув на мене чорт, так що завмерла з переляку.

- Хан Артал, що тут відбувається? - подав голос хтось із ледвізьким акцентом.

Нерішуче спробувала розгледіти співрозмовника чорта, але не змогла, сам пекельний поплічник вчепився мені в підборіддя, не даючи повернути голову.

- Хане, я проводжу Хатун до її опочивальні, - цього разу заговорила жінка з тим самим ледвізьким акцентом.

- Пішла геть, - скомандував чорт різко, нервово смикаючи своїми пухнастими вусиками.

Кому це він сказав: мені, чи тій ледвіжці, що стоїть за моєю спиною? Звідки взагалі взялися в нашому домі ледвіжці та справжнісінький чорт? Він, звісно, в дорогому халаті, але все ж таки чорт, волохатий, патлатий, вуха стирчать. Мимоволі потягнулася помацати вуха, але так і не дотягнулася до них. Щоки, щоки-то які холодні! Ледь не завищала від задоволення, стрімко подавшись уперед, притулилася до прохолодної щоки обличчям. Колюча, але прохолодна, ніби м'ясо з холодника.

- Як добре, - простогнала, прикривши очі.

Холодний, такий холодний, що навіть крізь одяг відчуваю прохолоду. Якщо подумати - це всього лише моя галюцинація, тож можу побажати, що завгодно, і це здійсниться. З небажанням відірвалася від чорта, тримаюся за його одяг, щоб не впасти.

- Зніми одяг, - зажадала у своєї галюцинації.

Звідкись збоку від чорта скрикнула жінка і замовкла. Засміявся чоловік і промовив щось ледвизькою з глузливою інтонацією. Чорт змінився в обличчі, ніби скинув заціпеніння.

- Пішли геть! - рявкнув він якось знайомо, що хвиля тремтіння прокотилася тілом.

Щось я не те сказала, судячи з того, як чорт на мене дивиться, не відриваючись і навіть не моргаючи. Це що він таке надумав собі, вульгарне чортеня?! Відчепилася від його дивного халата і відійшла на крок, дивом утримавшись на ногах. Чорт ручки свої загребущі до мене потягнув, ось тоді-то я, дочка жерця, і не стрималася. З розмаху вдарила кулаком йому в щелепу, точніше спробувала, він в останній момент відхилив голову, мене занесло, і я звалилася йому на руки.

- А ну відпусти, вульгарне чортеня! - кричу, намагаючись вирватися або хоча б встати. - Ти хоч знаєш, що мій тато з тобою зробить?!

Чорт заглянув у мої очі, куточки його губ тремтять, так сильно він намагається приховати посмішку. От же біс, смішно йому від моїх погроз! Який би ти, пекельне створіння, прохолодний не був, але більше мене цим не спокусиш!

- Він тебе вижене, нечисть прокляту! - полум'яно пообіцяла йому, дивлячись із ненавистю.

Чорт ніяк не відреагував на моє висловлювання, але по оченятах видно, що розлютився.

- Маратсі, вона мені набридла, - звернувся монстр до когось іншою мовою, яку я чомусь зрозуміла. - Розбирайся зі своєю помилкою сам.

З цими словами чорт, здавалося б, поставив мене на ноги, але насправді штовхнув. Мене підхопив хтось іще, на відміну від чорта він був делікатний і поставив на ноги рівно, майже одразу прибравши від мене руки. Можливо, я б навіть була йому вдячна, якби не почула шипіння.

- Змія! - завищала з жахом і відстрибнула спиною на чорта, потилицею ударивши йому в щелепу.

Величезна змія здивовано прошипіла щось, розмахуючи патлами до дупи. Ніколи не бачила волохатих змій! Тим часом потворна зміюка зростом під два метри, у такому ж, як і в чорта, халаті, потягнула до мене свої вкриті лусочками руки. Я завищала з такою гучністю, що сама трохи оглухла. Прохолодна долоня чорта затиснула мені рот, коли я в марній спробі намагалася за нього сховатися, але він не дав. Величезна, злегка витягнута, зміїна морда показала роздвоєний язик, і в мене від переляку все попливло перед очима. Терпіти не можу змій!

- Що це з нею? - здивовано прошипіла зміюка, розтягуючи слова.

- Прибери її! - зажадала у чорта, звільнивши свій рот і все-таки сховавшись у нього за спиною. - Прибери цю зміюку!

Змія каже, квіточки рухаються, чорт величезний і плечистий, по-моєму, мені вже час назад у ліжечко. Ногу пече, там, де в мене шрам від укусу змії, що я отримала ще в дитинстві. У вухах стукає власне серце.

- Гей, жінко! - зашипіла на мене змія, знову викликавши мій переляканий скрик.

- Прибери її! - несамовито надриваюся я, в паніці трясучи чорта за руку.

- Її?! - розлютилася змія.

- Її? - озирнувся на мене чорт із підозрою.

- Та скільки тобі повторювати: я не баба! - рявкнула на мене басом змія, чим ввела мене в ступор, за яким виникнув ще один крик.

- А змії бувають мужиками? - вирвалося в мене в замішанні.

- А ну, тихо! - пробасив чорт, і я, здригнувшись від несподіванки, відпустила його кінцівку.

Він повернувся до мене трохи боком і приклав руку до мого чола. Дивне відчуття, немов таке вже було. Туман у голові почав повільно відступати, і я начебто почала оговтуватися від кошмару. Моргнула кілька разів, дивлячись у бездонні чорні очі чорта, і ніби побачила там яскраві іскорки. Вони ставали яскравішими з кожною секундою його мовчання, наче хтось запалив вогонь у старому багатті. Мене накрили моторошні марення, не інакше, треба піти, прилягти, але я, як зачарована, накриваю його руку на моєму лобі своєю. Мої руки такі ж холодні, як і його.

- Головнокомандувач, - подала голос змія, і я здригнулася, поспішно прибираючи руку, чорт вчинив так само.

Те, як назвала зміюка чорта, щось викликало в пам'яті, але голова заболіла так, що думати та намагатися згадати, що саме, було неможливо. Чорт щось зашипів змії, обернувся до неї, явно лаючи. Якщо так подумати, він же чорт, а татко завжди казав, що змії - це поплічники нечистого. Відходжу назад, сподіваючись, що галюцинації підуть.

"Любава..." - почула десь позаду голос Софії та повернулася.

Якийсь дивний кошмар, хапаюся за спинки крісел, щоб не впасти, і йду до дверей, за якими чую сестру.

- Софія? - ледве чутно шепочу, намагаючись не помічати шипіння чорта і змії позаду.

- Любава? - кричить змія, коли ривком відчиняю двері.

За інерцією ледь не завалююся назад, але, наткнувшись на крісло, падаю на коліна, просто на засніжений балкон. Мене обдає холодом і прохолодою, але я не помічаю цього. Там, за фігурним поручнем балконної огорожі, на площі, що розкинулася внизу, бачу багатотисячний натовп. Вони зібралися навколо величезного, розміром із сарай, круглого басейну, з білого каменю і дивними  символами, що наче палають. Він наповнений чорною водою, що вирує на зразок виру. Солдати в чорній амуніції щось кричать по-ледвізьки, підганяючи людей у черзі.

Вузькоокі, з чорним волоссям здебільшого, дівчата з Ледвіги плачуть. Серед них здебільшого молоді дівчата, але трапляються і старші жінки, і навіть зовсім ще дівчата, майже немовлята. Чоловіки, хлопчики, літні чоловіки й жінки стоять осторонь, хтось із них кричить і голосно плаче, дивлячись на дівчат, але ніхто нічого не робить. Від кола з чорним виром їх відділяють солдати в чорній амуніції, їх у рази менше, але ніхто на них не нападає. Ледвіга здалася? Коли це сталося? Головнокомандувач, монстр, завдання, отрута...

З жахом дивлюся на свою руку, там видно незагоєний слід від укусу Наяни. Він майже затягнувся, скільки часу минуло? Як так? Це мій кошмар? Адже це просто кошмар?!

Різкий, повний відчаю крик змушує подивитися на площу. Перелякані жінки кличуть на допомогу, але солдати, погрожуючи списами, підштовхують їх до виру. Кілька чоловіків із Ледвіги намагаються прорвати оборону монстрів, але вони маги, один спалах і чоловіки падають на вкриту снігом бруківку. Дві дівчини на початку ряду заливаються сльозами, озираються на них, напевно, це були їхні родичі, брати, можливо, чоловіки. Солдат щось вигукує, підштовхуючи їх до виру, і ті зістрибують у воду і зникають. Вони буквально зникли, немов їх одразу ж затягнуло на дно цієї жахливої воронки. За ними пішли й інші, вони плакали, кричали в жаху, а потім також зникали під крики й плач близьких, які на це дивилися.

- Узінарі отримує свою жертву, - безжально прозвучало за спиною, але я навіть не обернулася.

Серед натовпу чорнявих ледвіжок, виділяються три білі голови, світло-русяві дівчатка. Вони тримаються за руки й тихо плачуть, натовп несе їх до виру, і зовсім скоро вони зникнуть так само як і решта. Я впізнала блакитні стрічечки на голові у старшої, пам'ятаю, як зав'язувала їх Орисі. Червоний светр на середній дівчинці, який сама зв'язала для Сари, і... І мамин медальйон, на шиї в молодшої, який вона завжди бере без дозволу. У тому медальйоні єдиний портрет мами, Софія показувала його, коли дітвора ображала її за те, що в неї немає мами.

"Ось вона, моя мама! Найкрасивіша!" - гордо, надувши губки й тупнувши ніжкою, кричала моя сестричка.

Тепер вона мовчки плаче від страху, рухаючись разом із натовпом до виру, що невблаганно підштовхує моїх дівчаток, моїх дітей прямо в чорне жерло, в жертву безглуздому богу монстрів.

"Ні!" - проноситься мій крик відчаю і жаху над площею, коли ривком перестрибую через поручень балкона, не звертаючи уваги на висоту.

Міцні руки підхопили мене раніше, спроба відштовхнутися босими ногами від поручня не принесла успіху, не можу нічого зробити, він сильніший. Під мій крик відчаю зникають у чорному вирі мої дівчатка, а потім зникає і весь світ для мене.