Налаштування
Розмір шрифту:
Інтервал:
Колір
тексту:
фону:
Коментарі

Авторизуйтесь, якщо бажаєте залишити коментар

Авторизація Реєстрація
Марія Власова
Монстр серед монстрів

Зміст книги: 32 розділів

Спочатку:
Пролог
125 дн. тому
Розділ 1. Настасія.
125 дн. тому
Розділ 2. Дуже дурний план
115 дн. тому
Розділ 3. І ось він кінець?
115 дн. тому
Розділ 4. Як мене відправляли на завдання.
115 дн. тому
Розділ 5. Монстри.
115 дн. тому
Розділ 6. Безлад на кухні
115 дн. тому
Розділ 7. Незабутня вечеря.
115 дн. тому
Розділ 8. Баба, чи чоловік?
115 дн. тому
Розділ 9. Може, це чийсь план?
115 дн. тому
Розділ 10. Живучий гад!
115 дн. тому
Розділ 11. Дівочі сльози
115 дн. тому
Розділ 12. Ванна.
115 дн. тому
Розділ 13. День "Зю".
115 дн. тому
Розділ 14. Нічне побачення.
115 дн. тому
Розділ 15. Нічна гостя.
115 дн. тому
Розділ 16. Усі радощі заміжжя.
115 дн. тому
Розділ 17. Не смій.
115 дн. тому
Розділ 18. Кров і біль.
115 дн. тому
Розділ 19. Живий.
115 дн. тому
Розділ 20. Лілові синці.
115 дн. тому
Розділ 21. Полум'я та очі
115 дн. тому
Розділ 22. Наяна.
115 дн. тому
Розділ 23. Протиотрута.
115 дн. тому
Розділ 24. Складніше, ніж ти думаєш.
115 дн. тому
Розділ 25. Марення.
115 дн. тому
Розділ 26. Камера
115 дн. тому
Розділ 27. Ледвіга
115 дн. тому
Розділ 28. У темряві.
115 дн. тому
Розділ 29. Наречена при двох дружинах.
115 дн. тому
Розділ 30. Повернутися додому.
115 дн. тому
Розділ 31. Му Ре
115 дн. тому

Холодно так, що зуб на зуб не потрапляє, стукають одне об одного, намагаючись прикусити язик. Навіть вчепившись у шию Наяни руками й ногами, відчуваю, що зараз звалюся. Шкіра в цієї тварюки гладенька, луската, увесь час із неї сповзаю, а монстрові все по цимбалах, сидить собі ззаду й у вус не дме. Немає в цьому житті справедливості: я вже вкотре мучуся, а він ще жодного разу не отримав по заслугах. Він просто-таки потребує вселенського покарання.

- Прибули, - прогриміло за спиною, а потім монстр зліз.

На відміну від нього, мені знадобився час, для того, щоб відчепитися від шиї оси й розігнути спину. Пекельна звірюка бігла так швидко, що дивитися було страшно, і тепер я ніяково озиралася. Ми вже в таборі, однак, тепер він розбитий в ущелині між горами. Дивно, мені здавалося, що дорогою на повітряному кораблі ми не пролітали таких гір. Намети не всюди поставлені, схоже, табір тут розбили нещодавно, але величезний намет для штабу вже розгорнули, якраз біля нього ми й зупинилися.

Сіренькі забули про свою роботу і зупинилися подивитися на мої страждання, варто було мені розхвилюватися, міркуючи, як злізти з цієї триметрової оси розміром із сарай. Монстр, приєднавшись до табору глядачів, теж вичікувально спостерігав за моїми потугами, поки в мене не здають нерви, і я мовчки тягну до нього руки, щоб зняв. Треба ж, підхопив за талію й опустив на землю, не вимовивши жодного слова, розвернувся і пішов у намет. Якийсь він дуже смирний, щось підозріло. З огидою дивлюся на руку, шкіра навколо місця укусу потемніла, але кінцівка оніміла максимум до ліктя. Тим часом крони дерев потемніли, на землю повільно опускався захід сонця. Ми так швидко приїхали, чи монстр дещо перебільшив, щоб мене налякати? Поки обмірковувала, пропустила той момент, коли Наяна повернулася до мене. Схаменулася, тільки коли її гидкий язик пройшовся по моєму обличчю. Смикнулася назад і практично впала, але тварюка не дала, підтримавши хвостом. Це що, тепер я їй подобаюся? Чи вона вже чекає не дочекається, коли можна буде мене зжерти? Обачливо огинаю її по широкій дузі її, і з почуттям глибокої прірви під ногами, заходжу в намет.

Усередині намет ще більший, ніж здавався зовні, але при цьому в ньому нічого майже немає. Плетене крісло з невеликим столиком, два великі ліжка в ледвізькому стилі - низькі й вкриті ковдрами зі зшитих шкур, кілька важких скринь і дерев'яна ванна в поєднанні з безліччю горщиків, розставлених буквально на кожному кроці. Це скільки ж отрути для сіреньких пропадає! Їхня священна рослина буквально створена, щоб кого-небудь нею труїти. Мій гарячий погляд на їхню священну рослину не залишився непоміченим, Маратик голосно і значуще кашлянув. Поглянула на нього лише мигцем і засмутилася. Він привів себе до ладу, на обличчі не лишилося й сліду від синців та опіків, а волосся мало ще кращий вигляд, ніж раніше. Як так? Чари, чи що? Точно, він же чарівник! Це не чесно! Теж так хочу, махнув рукою, тарабарщину сказав - і красуня: ні синців тобі, ні ран із саднами, я вже не говорю про чисту голову і сухий одяг. І як Маратику не гидко бути настільки жіночним? А то раптом не в однієї мене гарна фантазія і дивні нахили? Серйозно, він заслужив якогось морального садиста, щоб шмагав його батогом і обзивав дівчиськом. Скосила погляд на головнокомандувача і мало не посміхнулася. Монстр байдуже обійшов стіл і зупинився навпроти входу в намет, ліворуч від заступника.

- Яка ж вона страшна, - видав Маратик із кривою посмішкою, упираючись руками в стіл і проводжаючи монстра поглядом. - Навіщо ти її повернув? Ми ж начебто вирішили, що від неї виключно одні проблеми.

О, це в нього ревнощі, чи що? Навіщо він моєю-то мовою мене обговорює, а не їх? Невже моя хвора фантазія вперше не помилилася? Мій смішок пролунав недоречно і злегка здивував сіреньких монстрів.

- Я не повертав, вона сама, - поблажливо вимовив монстр, знімаючи шолом і ставлячи його на стіл поруч із картою.

Ось, а цей із синцем нічого не зробив, он як Маратик втупився на його підборіддя. Чи в нього якісь інші причини? Прикушую і так прикушену губу, щоб не ляпнути нічого і не посміхатися весь час. Треба більше дбати про те, навіщо я тут, а не про амурні справи цієї сірої парочки.

Що за плани й карти в них на столі? Я начебто все вкрала, може не ті? Потрібно прочитати написи, щоб розібратися, але зробити це непомітно буде складно. Здається, я знаю, чим можна відвернути увагу сіреньких.

- Протиотрута, - вимагаю в заступника головнокомандувача, - віддай її мені!

Знаю, що не маю права вимагати, і ці двоє легко мене по стінці розмажуть, але так треба, щоб мій образ недалекої дівчини підтвердити. Щось тут, безумовно, не так, монстр не мав іти на поступки, а тим паче рятувати мене з пожежі. Непідробне здивування в очах Маратика свідчить про те, що ніякої протиотрути в нього немає. Не впевнена, що вона взагалі існує і чи вона потрібна мені. Монстр мене переграв, зіграв на моєму страху, і я сама попросила його привести себе в пастку. Ну, чи не дурепа?! Хочеться з усієї сили тріснути себе по лобі, бо я все ж та сама недалека селючка, раз прийняла його слова про отруту на віру.

- Протиотрута? - повторив за мною Маратик і запитально втупився на свого начальника.

Монстр навіть не думав приховувати своєї зловтіхи, обличчя байдуже, але очі з головою здають. Не знаю, що й робити, кмітливість підводить у найневідповідніший момент. Відчуваю, що на виході з намету на мене чекають солдати, і тепер точно не втекти! Але це не все, мій погляд весь час коситься на карту. Насилу розбираю написи на ній, але і моїх знань вистачає, щоб зрозуміти, вони замишляють фронтальний напад на столицю, з кількох боків, зокрема і з боку Ледвіги. Цього не було на тих планах, що я вже вкрала для штабу. Можливо, мені з самого початку дозволили їх вкрасти й все це не більше, ніж підстава? Так, тихо, Любаво, тихо, не впадай у паніку! Можливо, просто моя параноя розігралася, після всього, що я пережила, дивно, що бабусь із дідусями до ворогів не зарахувала.

- Його слоноподібна оса мене вкусила, у тебе є протиотрута, віддай мені її! - підказую Маратику замість монстра, не до кінця розуміючи навіщо.

- Наяна вкусила? - якось аж надто переконливо зобразив недовіру заступник, весь час озираючись на мовчазного начальника. - І ти досі жива?

Останнє запитання він поставив із таким щирим здивуванням, що моя параноя ледь не розсипалася на осколки, змінюючись на страх.

- Ну, як бачиш, - розвела руками, або, хоча б спробувала продемонструвати сліди від укусу. - Я поки що жива, і монст... начальник твій плекає надію, що ти віддаси мені протиотруту на честь тієї незабутньої ночі, що ми разом провели.

Ох, я в житті не бачила нічого смішнішого за головнокомандувача, який захлинувся вином. Упевнена, Маратик теж такого не бачив, бо втупився на монстра з відкритим ротом. Монстр мовчки відставив їхнє дивне вино і перевів погляд на свого заступника. Від такого погляду можна було і штанці намочити, але Маратик навіть не сіпнувся, непогана витримка.

- Ну що, Маратик, допоможеш? - користуюся тим, що до мене увага не прикута, наблизилася до столу, потайки вивчаючи карту. - За палкою дружбою?

Я підморгнула сіренькому, який заливається від злості ліловою фарбою, прекрасно знаючи, що нічим хорошим це не закінчиться. На мій подив монстр не виявив власницьких замашок, зі свого місця спостерігаючи за цією сценою.

- Я тобі не друг, жінко, - сяк-так оговтався сіренький, дивлячись на мене з холодом.

- Так, справді, друзі не кличуть на нічні поб…

Договорити я не встигла, бо Маратик різко затиснув мені рукою рот. Прикушую губу, щоб не посміхнутися в руку. Монстр щось прошипів, і Маратик поспішно прибрав від мене руку і відійшов на добрих два кроки. З примруженням дивлюся на головнокомандувача, власник, як я й думала!

- То що, - ласкаво посміхаюся заступнику, повільно наступаючи на нього, - що там із протиотрутою?

Маратик відступає лише на крок, а потім зупиняється, важко дивлячись на мене, немов намагаючись розгадати загадку.

- Віддай їй протиотруту, - скомандував монстр спокійно, а потім додав щось їхньою мовою.

Озирнулася на монстра, той старанно вдивлявся в карту і більше не виявляв ознак зацікавленості в тому, що відбувається. Обертаюся на заступника, коли чую скрип скрині, він дістав із неї невелику пляшечку з чимось жовтим усередині. Підозріло кошуся на неї, бо взагалі сумнівалася в існуванні протиотрути. Маратик не поспішає віддавати мені пляшечку, навпаки нібито дражнить мене, погойдуючи її в руках.

- Ти ж чув, - кваплю його, простягаючи руку за протиотрутою, - віддай мені її.

З погляду Маратика розумію, що він знає, що там не протиотрута, і тому не поспішає її віддавати. Заступник раптом простягає мені пляшечку просто в руку. Чи ні, і він просто вдавав, щоб я повірила, що це справжня протиотрута? У мене скоро нерви здадуть від цих ігор, до такого я не звикла. Оглядаю пляшечку на предмет етикетки, або хоч якогось напису і знаходжу її. Біля кришечки, на вицвілому папері, приклеєному до скла, мовою монстрів було написано одне єдине слово. Зрозуміти, що саме це за слово я так і не змогла, але початок аж надто нагадував символи, що означають "сон", проте самих символів було трохи більше. Чи не снодійне вони намагаються мені підсунути? На отруту не схоже, за бажання мене вже тисячу разів могли вбити й без неї.

Маратик вичікувально дивиться на мене, начебто я маю одразу ж спустошити цю пляшечку, а монстр вдає, що карта набагато цікавіша за те, що відбувається. Що він там таке розглядає, я теж подивитися хочу. Обходжу монстра і стаю з іншого боку, так щоб можна було бачити і його, і Маратика. Монстр і не зсунувся, напевно, справді в карті щось цікаве знайшов. Беру його келих із недопитим вином і одним духом допиваю, щоб спустошити. Ну ось, збулася моя мрія, я спробувала їхнього іноземного алкоголю. Шкода тільки, що смаку його зовсім не відчула, горло досі болить від вогняного повітря. Напевно, має бути смачним і приємним, але не алкогольним, інакше б горло заболіло ще більше. Наливаю в порожній келих зілля з пляшечки й ставлю його просто перед носом монстра.

- Спочатку ти відпий, - вимагаю, спираючись рукою на стіл.

Щось спати хочеться, хоча закономірно, враховуючи, як давно я спала. Монстр повільно повернув голову в мій бік, і я зрозуміла, що в боротьбі поглядами явно програю.

- Маратик, пий! - поспішно виправляюся, трохи рухаючи келих у бік сіренького, при цьому трохи розливаю на карту.

Монстр шипить лайку, і незрозуміло: це через забруднену карту, чи через те, як я заступника його обізвала. Брови самого заступника поповзли догори, і він забрав келих із легкою заминкою.

- Пий, - наказав йому монстр, усе ще свердлячи мене поглядом.

Маратик так і зробив, випив ковток, але якийсь маленький.

- Ще, - вимагаю, нервово стежачи за ним, - випий ще.

- Боїшся, що отруїмо? - з легким знущанням вимовляє він. - По собі судиш?

Не відповідаю, просто мовчки дивлюся, як він випиває ще, але вже більше. Можливо, вміст цієї пляшки не діє на сіреньких або зовсім не шкодить. Маратик презирливо хмикнув і простягнув мені келих, тягнуся через стіл до нього і навіть беру, але в останню мить пальці німіють, і келих падає на стіл. Жовта рідина заливає карту, а я злякано впираюся негнучкими руками в стіл, щоб не впасти. Голова болісно паморочиться і важчає. Чорт! Я ж не пила, не пила цього зілля, то якого...

Дивлюся на пляшку на столі й переводжу погляд на келих, вино в ньому набагато прозоріше за те, що я випила з келиха монстра. Коли, коли він встиг? Усе навколо кудись пливе, або це я втрачаю рівновагу і падаю на стіл, а потім з нього прямо в руки монстру. Він підхоплює мене за плечі, не звертаючи уваги на те, що впираюся з останніх сил. Очі раз у раз заплющуються, сил немає, замість того щоб кричати, я ледве бурмочу, губи не слухаються. Холодна долоня накриває мої очі, нібито хоче, щоб я здалася, заспокоїлася.

- Це було так необхідно? - звідкись здалеку чую роздратований голос Маратика.

- Уперта, - відчуваю, як великим пальцем погладжує мою щоку, - надто уперта і вже на межі. Білі дуже крихкі, якщо продовжити, зламаного не полагодиш.

Дивно, я чую, як вони говорять своєю мовою, але розумію, що вони кажуть, немов знаю цю мову.

- Це все моя помилка, Арталсі, мені не варто було, - винувато шипить заступник уже десь поблизу.

- Ти занадто слабкий, Маратсі. У цьому твоя головна проблема, і поки ти не викоріниш цю слабкість, не зможеш виконати свій обов'язок.

Монстр перемістив руку з обличчя на шию і підхопив під коліна. Паніка змушує сіпнутися в останній спробі вирватися і відкрити очі, але він не звертає на це уваги. Мене поклали на ліжко, відчула шкури під собою, у куточку свідомості зародилася паніка. Холодна, вкрита шрамами, долоня знову лягла на обличчя, змушуючи заплющити очі, тим самим переконуючись, що я вже здалася.

- Але все ж, чи не було б простіше, якби ми просто їй сказали, - запропонував заступник рідною для них мовою, але я її, як і раніше, чудово розуміла.

- Ні, - дуже різко шикнув на нього монстр, - ти не уявляєш собі, наскільки все складніше, ніж ти думаєш.

Долоня монстра невагомо пройшлася по моїй щоці, а потім він, ймовірно, відійшов і зашипів їх мовою, й цього разу я не зрозуміла, що саме. Зовсім скоро думки розчинилися і зникли, і свідомість покинула моє тіло.