Мій крик потонув у роті монстра, бо цей нелюд і не подумав мене відпускати. Справді, а навіщо відпускати, краще потримати й почекати, поки величезна тварюка зжере мою руку?!

Біль такий, що з укусом отруйної змії в дитинстві не порівняти. Та й що там порівнювати? Від змії ледве слід був помітний, а тут дві величезні дірки вище зап'ястя в небезпечній близькості від кісток. Добре хоч не глибоко укусила, з неї легко вийде й руку повністю відкусити. Величезна тварюка, на змію схожа, не зрозуміло, куди вона поділася відразу після укусу, склалося враження, що просто зникла. Вона, сподіваюся, не отруйна хоч? Очі сльозяться, майже нічого не бачу. Насилу шукаю поглядом тварюку, але руки на щоках заважають повернути голову. Монстр, ніби нічого не відбувається, продовжує надувати мене, як міхур якийсь!

Гей, мене тут зжерти намагаються, між іншим!!! Дивно, що ще не зжерли з таким-то захисником! Теж мені, чоловік! Тьху, на тебе, хробак мерзенний! Плюнути, не використовуючи губ, виявилося неможливо, особливо з огляду на те, що своєю щелепою він мало не зуби мені не вибиває - напористий такий. Сказати очима, що я про нього думаю і де його таку "допомогу" бачила, теж не можу, одне незв'язне мукання виходить. Вода, нарешті, вийшла з вух, і тепер я десь зовсім близько чую гул і тріск вогню, його заглушає тільки розмірене дихання. Причому його розмірене дихання, монстр абсолютно спокійний! Тварюка, що мене вкусила точно його звірятко. Можливо, він сам наказав їй мене вкусити! Дивлюся в його безсоромні очі й запізно розумію, що він посміхається. Ще б він не посміхався, мою руку прокусила його звірюка, а я все одно з ним "цілуюся", не в змозі вирватися.

Який кошмар! Ах, ти ж мерзенний, підлий сіренький!

Смикаюся назад, але він занадто міцно стиснув мою щелепу. Шумно вдихає розпечене повітря носом і видихає в мене холодне. Спокійно, розмірено, немов я і не вириваюся зовсім щосили. Є щось ненормальне в тому, щоб, палаючи від обурення, витріщатися в очі, що насміхаються, поки наші губи міцно притиснуті. З боку, можливо, це здається поцілунком, але за відчуттями радше приниження. Якщо я вирвуся - обпалю собі гортань і легені, і він про це знає. Судячи з очей, жодного задоволення він не відчуває, йому самому не подобається рятувати мене. Тоді якого біса він мене не відпускає?!

Вологий язик змії пройшовся долонею вгору, злизуючи мою кров, хапаю його і встромляю нігті з усієї сили. Гучне шипіння, але я навіть подивитися в бік звірюги не можу. Тварюка смикається від мене, сіренький звертає на це увагу, і цього вистачає, щоб ударити лобом монстра в перенісся. Ой, а голова-то в мене не чавунна, жаль зрозуміла це тільки насилу оговтавшись від запаморочення. Язик прослизнув між пальцями, але ще одного укусу не було. На жаль, звірюка тут же відійшла на задній план: я звільнила свій рот від монстра. Вологі губи відразу ж пересохли на розпеченому повітрі. Його холодні руки пройшлися від моїх щік до шиї, викликаючи мурашки по всьому тілу. Він без рукавичок, і цей рух здався не погрозою, а радше ніжністю, що якось погано в'язалося з монстром.

Руки в нього великі, мозолисті, немов у робітника, а не ніжні й тендітні, як у батька. Я до того, що ось такими руками зламати мою шию - раз плюнути. Впираюся долонею йому в груди, але користі від цього ніякої. Повітря розпечене, затримувати дихання більше не можу. Кожен вдих віддається кашлем, що душить мене, але через руки на моїй шиї виникає відчуття, що монстр мене душить. Смикаюся, намагаючись скинути їх, але це марно. Очі сльозяться, сльозинки скочуються по щоках, і це так гидко, бо я по справжньому не плачу! Хоч би як мені погано було, я б не стала плакати! Перед ним так точно! Монстр із цікавістю дивиться на мене, насолоджуючись моєю безпорадністю. Не сумніваюся, вид чужого болю приносить йому задоволення. Від злості заспокоїтися важко, кашель не зупиняється, дихати майже нічим. Монстр утримує, щоб не скотилася з його коліна назад у канаву, але зараз канава здається кращою за його компанію. Він знову притискається до моїх губ лише тоді, коли в мене від кашлю затанцювали чорні цятки перед очима. Жадібний судомний вдих від мене, а потім ще й ще, тепер я чіпляюся за нього, як за рятівну соломинку. Так триває всього кілька вдихів, поки не розумію, що саме цього він і домагався. Він хотів, щоб я зрозуміла, що без нього, без його допомоги я просто не виживу.

АЛЕ Я НЕ ХОЧУ, ЩОБ ВІН ДОПОМАГАВ!!!

Кусаю його губи до присмаку солонуватої крові й з повним люті й відчаю криком. Ненавиджу його!!! Він смикається вперед, майже вминаючи мене спиною у своє коліно, і так міцно стискає руками шию, що не те що зробити вдих, навіть кашляти не можу. Мої губи притиснуті до його губ, але я більше не намагаюся отримати від нього рятівне повітря, навпаки підтискаю їх, кривлячись від злості. Ми дивимося одне одному в очі, ведемо мовчазний бій. Його погляд немов наказує підкоритися, інакше ніякого помилування не буде. Або підкорення, або смерть - іншого вибору він мені не дасть. Повітря закінчується і, перебуваючи в мовчазній сутичці з монстром, нічого не залишається, як судомно вдихнути носом розпечене повітря. Тепер точно розумію, чому до цього дихала виключно ротом: так боляче, що смерть уже не здається єдино правильним рішенням. Мружуся, закриваючи ніс рукою і мовчки страждаючи від болю. Яке гаряче повітря, і як монстр узагалі ним дихає? Чому його дихання і тіло набагато прохолодніше за моє? Як таке взагалі можливо?! Знайшла, коли про такі дурниці думати, тут життя моє вирішується, а я намагаюся розібратися якого він виду.

Одна його рука відпустила мою шию і злегка стиснула мій ніс. На мить здалося, він хоче мене задушити, поки не зрозуміла, що його наміри зовсім інші. На диво від прохолодної шкіри сіренького стало краще, біль зменшився.

І що це, чорт забирай, означає? Я йому здалася за чимось, чи що? Судячи з погляду, він про те саме подумав і виразно так подався вперед, ну я й повторила за ним, маючи намір ще й верхню губу прокусити або подихати, тут уже як пощастить.

Мої пересохлі й поранені губи торкнулися його, а потім, тільки зібралася його вкусити, як він відсторонився. Мої губи ледве відчутно проїхалися по його губах, ніби ми як у казках поцілувалися. Нічого, він у мене ще отримає! Спробувала вкусити знову, але монстр зробив той самий маневр.

Та як у нього виходить?! З боку може здатися, ніби я його так цілую! Мені що, першої ганьби в житті не вистачило?! Так краще вже зовсім задихнутися!

Підтискаю губи, смикаюся назад, але рука на шиї не дозволяє відхилитися. Тоді він знову подається вперед, удаю, що збираюся вкусити, але не кусаю - насправді цілую. Повітря закінчилося, і хоч як би не було гидко, воно мені знову потрібне. Вмовляю себе, що так треба, щоб пильність монстра приспати, замість того щоб продовжувати використовувати його як фільтр повітря, чмокаю його. Не намагаюся вкусити, а саме чмокаю, закривши щільно повіки, щоб не бачити його. Мої губи, що знову торкаються трохи вологих і прохолодних губ монстра, ледве прочинені, щоб замаскувати за поцілунком ще один жадібний подих. Старанно вдаю, що не помітила, як він напружився всім тілом і як жорстко стискає мою шию, так поки що й не вирішивши, що зі мною робити. Ну ж бо, мені треба, щоб він не слідкував за моїми рухами, адже я досі відчуваю руків'я ножа, заховане за коміром шкіряної куртки. Від спеки піт стікає по чолу і вилицях, жахливо болять обпалені горло і ніс, щоки майже у всіх сенсах цього слова буквально горять вогнем, у голові невеликий туман, наче мене споїли. У вухах б'ється серце, але я не боюся, причина цього якась інша. Може бути отрута? Раптом той звір був отруйним? Так, я готова думати навіть про те, де Маратик пропадає, аби не про те, чим займаюся.

Ні, не можу, до чого ж мерзенний у нього язик! Боюся, моя реакція видала мене з головою, але, коли поспішно відсахнулася, майже витягнувши ніж, монстр струснув мене.

- Я ж наказав тобі не чіпати мене! - прошипів він, явно даючи зрозуміти, що зараз поплачуся за помилку.

Щось я не зрозуміла, що значить не чіпати його? Він же сам мене чіпає, я не просила! Якого біса?! І видінь тих дивних чомусь більше немає. Хіба вони не повинні з'являтися, коли ми торкаємося одне одного? Його рука стиснула моє горло, я майже вийняла ніж, але наступної миті він полетів кудись убік. Монстр стиснув мою руку біля коміра куртки в кулак.

- Не цього разу, - вимовляє він з іронією, а його холодна долоня проходиться майже по всьому моєму тілу, дістаючи заховані ножі.

Він відкидає їх убік, а я, затамувавши подих, боячись поворухнутися. Якось, якби на ньому були рукавички, що роздирають шкіру, було краще, хоча б мурашок по всьому тілу його обшук не викликав. Навіть у чоботях ножі знайшов, а їх помітити важко було! Як так-то? Наче думки мої читає! Монстр усміхнувся куточками рота і знову притулився до моїх губ, не щоб допомогти мені дихати, а щоб засунути свою гидоту мені в рот! Роздвоєний язик вступив у сутичку з моїм, який намагався його з рота виштовхати. Ось тепер він явно мене цілує! Упираюся рукою щосили йому в груди, але броня дряпає шкіру, тож не залишається нічого іншого, як упиратися рукою в обличчя. Та до чого ж він напористий! Додатково вперлася ногами в землю, намагаючись відштовхнути його, але виходить лише тоді, коли закривавленою рукою намагаюся вичавити йому очі, водночас вкусивши за язик. Він відштовхує мене від себе одразу після укусу, і я падаю на щось пружне за спиною. Знову в канаві борсаюся і відчуваю в роті присмак його і моєї крові, він теж примудрився прокусити мою нижню губу. Повітря вже не таке гаряче, але все одно дихати ним важко.

Намагаюся відсунутися від монстра, натикаючись спиною на перешкоду, якої там не повинно бути. Простір навколо нас рухається, немов живий. Відкочуюся вбік, але бігти нікуди - воно всюди.

Монстр усміхається і встає з коліна, аж поки раптом не стає світло, наче хтось згадав, що зараз день. Щось чорне, як сама ніч, розміром із сарай раптово з'являється за спиною в головнокомандувача. Витягнута голова з двома жовтими очима, зубами простягає монстрові його шолом і потім лащиться, коли він проводить рукою по її лусці, забираючи його. Звір прикриває величезні очі й подібно до кішки неголосно шипить, виставивши кінчик роздвоєного язика. Довгий товстий хвіст обвивається навколо ніг монстра, а потім відпускає, коли ця тварюка шипить, дивлячись на мене. Я вже бачила цю тварюку раніше, на ній головнокомандувач приїхав до замку. Тоді я прийняла її за величезну ящірку, зараз же знаходжу в ній якусь схожість зі змією. Принаймні, рухається вона якось зміїно подібно, хоча і має короткі лапи без кігтів і довгу неприродно гнучку шию.

- Наяна, познайомся ближче зі своєю новою іграшкою, - холодно посміхнувся монстр і прошепотів щось своїй тварині.

Наяна, ця дивна тварюка, вигнула свою довгу шию догори й різко подалася вперед, мимоволі змусивши мене зануритися в болото з головою. Варто було виринути, як звірюка мордою штовхнула назад під воду. Величезна лапа притиснула до дна, змусивши ребра захрумтіти, і тримала, поки я не почала захлинатися, зламавши перед цим половину нігтів об її шкіру, намагаючись вибратися. Якщо змії вміють посміхатися, то роблять це точно так, як ця звірюка. Я їй це ще обов'язково пригадаю! Тварин я люблю, але як єдина господиня в домі, зарізати можу без проблем, що свиню, що корову, щось між ящіркою й змії. Єдине, що мене бентежить - розмір цієї тварюки. Наяна вивернулася, повертаючи свою потворну голову до господаря, і пройшлася довгим язиком по його обличчю, немов собака. Фі, як гидко! Ну, а чого ще варто було очікувати від монстра, у нього навіть "собака" така ж страшна, як і він сам. Монстр поплескав свого "пса", мовляв, молодець, що ледь мене не вбила.

Підіймаюся на ноги, дивом не впавши, але так і не відірвавши погляду від пари моїх найбільших проблем. Груди все ще болять, рука трохи оніміла, кровотеча хоча б припинилася. Мене хитає, навколо нас майже догорілі поля і їдкий чорний дим. Монстр особисто з'явився за мною в саме пекло. З чого б це? Можливо, йому щось потрібно, але я поки що не розумію, що саме.

- І що тепер? - запитую через силу, випльовуючи тину. - Що тобі від мене треба?

Ножів неподалік не бачу, куди він їх відкинув? Якщо побіжу, ця його Наяна швидко мене наздожене, тож залишається лише тягнути час, не зрозуміло для чого.

- Тепер, - монстр іронічно посміхнувся, надягаючи свій потворний шолом, - ми зіграємо в гру.

Наяна нагнулася і підняла рукавички з канави, подала господареві. Доволі кмітлива "собачка". Цікаво, як він її цього навчив? Неясно собі уявляю його в ролі будь-кого, окрім кровожерливого монстра з кошмарів.

- Гру? - повторила, спостерігаючи, як він спритно одягає рукавички назад. - Яку ще гру?

- Захопливу, - хмикнув він, ховаючи свої емоції під шоломом, - я сподіваюся.