Яке ще одруження?! Який чоловік?! Ні, ні, ні! Такої ганьби я не винесу! Такої маячні зі мною статися не могло! Це все безглузда вигадка монстра. Жарт і витончене знущання, точно таке саме, як образа моїх страв. От же мерзенний тарганчик! Не люблю таких як він, які маніпулюють людьми, вводять їх самих і їхні почуття в оману. Найогидніше, що волею долі я займаюся частково тим самим, але я не винна, мене змусили!

Важко зітхаю, протираю втомлені від недосипу очі, а потім помічаю, що всі без винятку витріщаються на мене. Причому "всі" - це монстр із Маратиком, інших глядачів, мабуть, розігнали.

- Що? Я щось пропустила? - позіхаю, розминаючи шию, переводячи погляд з одного на іншого.

Маратик комічно підняв одну брову, точно я пропустила щось дуже важливе. У принципі, що я могла пропустити? Вони ж на своєму базікають, що там можна почути? Шу-шу, ша-ша, су-су... Чесно, в їхній мові одні шиплячі звуки, це так нераціонально і нерозумно! І жінок богу в жертву приносити - теж нерозумно. Дурні вони й жорстокі, як і все моє життя.

Щось мені вже й репліки їхні вигадувати не хочеться. Я банально втомилася, занадто багато всього навалилося на мене, сили буквально на межі. Це тільки сіренькі можуть тижнями не їсти й цілодобово не спати, а ми - люди - істоти вразливі, нам спати хочеться іноді. Позіхаю, підперши рукою голову з найнуднішим виглядом, на який здатна. Плювати, що рука під щокою болить від рани, а гострий ніж впивається в долоню. Шансів приборкати забаганку Маратика поки не передбачається, а сам монстр її відтинати, мабуть, не збирається.

- Встань, - каже крізь зуби Маратик таким тоном, немов я просто зобов'язана підкорятися.

Навіть не подумаю рухатися, про що й повідомила цьому сіренькому вельми красномовним поглядом. Судячи з того, як він насупився, мені зараз влетить, але, ймовірно, соромиться при монстрі руки розпускати. Боїться його, так? Дозволила собі іронічно посміхнутися.

- ВСТАЛА! - різкий гуркіт монстра, який не звертався до мене,  до цієї миті.

Ось тут же вскочила і застигла, вирішуючи, за чиєю спиною краще сховатися. Наче як за монстром, він же начебто мене тут "врятував", але щось погляд у нього аж ніяк не добрий. За Маратиком ховатися не логічно, я ж кликала на допомогу. Шкода, але "рятівника" боюся куди більше за потенційного ґвалтівника. Важка заміжня доля, нічого не скажеш. Залишаюся стояти біля столу, між сіренькими, ховаючи руки за спиною. От би відразу обом горло розпороти, та не судилося.

- Я запитав, що тут відбувається? - гуркоче під потворним шоломом головний монстр. - Відповідай!

Ось це наказовий тон, Маратик і радом не стояв, монстр страшний в гніві! Дивно взагалі, що в мене запитують мою версію подій. Маратик, напевно, вже повідав свій варіант розвитку подій. Щось сумніваюся, що після нашого близького знайомства, головний монстр повірить хоч в одне моє слово. Я б не повірила, і досі не вірю жодному слову цих монстрів.

Чоловік... Окидаю його з ніг до голови презирливим поглядом. Фі! Який до біса чоловік?! Огидний монстр!

- У нас заведено в приміщенні знімати головний убір, - бурмочу замість відповіді, повністю ігноруючи його запитання.

- Ми в наметі, - відповідає замість монстра Маратик, підіймає з підлоги свій шолом і одягає його.

Це він мені так мститься? Я взагалі не з ним говорила! Шанси вкоротити хотілочку Маратику сильно зменшилися, мені б такими темпами хоча б живою залишитися.

- Відповідай, - прогриміло з-під потворного шолома монстра.

- Гаразд, - протягую невдоволено, розуміючи, що робитиму чергову дурницю.

Я вас ці шоломи зняти змушу! Відриваю свій зад від столу, ховаю ніж у рукаві й прямую в бік монстра. Той навіть з місця не зрушив, коли пройшла повз нього до самої польової кухні. Судячи з усього, тут працює дуже акуратний кухар, усі речі розкладені на своїх місцях, на столах і начинні жодної плямочки. У мене такий порядок на кухні виключно під час великих перевірок був. Каструлі складені за розміром, та, що мені потрібна десь посередині. Із задоволенням шумлю каструлями, порушую чийсь ідеальний порядок. Не розумію, якщо в них є такі польові кухні, чому нам із бабусями доводилося так багато готувати?

- Що ти робиш? - цікавиться Марат, поки монстр стоїть, як стояв, безтурботно відкривши мені спину.

Якби не його броня...

Обіймаю каструлю, повертаюся до сіреньких, так само встаючи між ними, тільки вже з іншого боку, там, де мені не заважає стіл.

- Відповідай, - повторив монстр утретє, тож зрозуміла, що більше чекати він не буде.

- Секундочку, - мило посміхаюся і натягую каструлю собі на голову.

Як же соромно-то!

- Ітас, Марсяка міся домасався! Я осбивалася, какс змоклася, а він се посволял ай-ся-сяй! - грізно грожу пальцем у бік Маратика, хоча майже нічого не бачу.

- Що? - після невеликого ступору пішло хором від сіреньких.

Маратик прошипів щось схоже на "Вона що, справді, така дурепа?" своєю шиплячою і, судячи з усього, монстр із ним погодився. От же засранці!

- Мусцини, просси Спасси, не посли ви фи в сцаку?! - цілком користуюся тим, що вони розібрати мою мову не змогли.

Мені нічого більше на думку не спало, чесне слово. Давно не почувалася так безглуздо. Хоча, враховуючи, як я монстра намагалася вбити, це був максимум креативу від звичайної кухарки. Трохи соромно за себе, але що вже тут приховувати, я робила речі й гірші: наприклад, розводила монстра серед монстрів на поцілунок. Каструля на голові, порівняно з цим, це витівка професора, не менше.

- Що ти зараз сказала? - з легкою погрозою в голосі поцікавився монстр і навіть злегка подався вперед.

- Якого біса ти каструлю на голову одягла, дурепа? - своєю чергою запитав Маратик, потягнувшись "допомогти" мені її зняти, але я вчасно ухилилася.

- Ісо я сем хосела сказати, - шепелявлю якомога сильніше, ледве не прокушуючи собі язика в спробі подражнити  акцент сіреньких. - Фи всі сосете Монсяку гавним, а я не смокчу! Марсяка се гавно гавней! Смосіте, смосіте він се і в слемі гавней! Гавней же!

Машу так руками в бік Маратика, навіть через шолом, відчуваючи його невдоволення, тому посміхаюся.

- Знімай каструлю негайно! - цього разу монстр видав цілу фразу замість одного слова команди, що вже досягнення.

Підіймаю край каструлі, так щоб рот був відчиненим, немов це мені раніше заважало говорити нормально.

- Тільки після вас! - заявляю твердо, потім опускаю каструлю назад і складаю руки на грудях.

Шкода, не видно, як киплять голови в цих сіреньких, це вони ще зміни настрою жінки під час вагітності не відчували. Точно не відчували, навряд чи в когось із них є дружина і діти. Я б ніколи за таких самозакоханих телепнів не пішла! По спині мурашки йдуть, мені ж намагаються нав'язати казочку про те, що я вже заміжня за їхнім монстром. Від однієї цієї думки живіт зводить, хоча ні, це все ще від голоду.

- Хвора на всю голову,- досить грубо висловився Маратик і, судячи з голосу, шолом він зняв.

Мимоволі розплилася в усмішці й виглянула подивитися на монстра, але той, як скеля, навіть не зсунувся. Гаразд, тоді підемо з іншого боку, знімаю каструлю, але все ще тримаю її в руках.

- Та годі тобі, монстре, чого ти соромишся? - награно сюсюкаюся з ним, явно зачіпаючи болючу тему. - Ти ж страшний-страшний монстр! Правда-правда!

Його рука тягнеться до руків'я меча, а в мене вже коліна від страху тремтять, та так, що з рукава ніж у каструлю випав. Перед очима все ще миготить сцена з полем бою, яку якось показав мені монстр, від цього починає нудити. Боже, чим я зібралася блювати на голодний шлунок? Святим духом?

- Жінка, - процокотіло під шоломом монстра так, немов це найбільша образа.

Він зробив крок до мене, а я втиснулася в тент, намагаючись відсунутися й обираючи містечко за спиною в Маратика, де можна сховатися, від одного удару точно. Головне, щоб заступник головнокомандувача вчасно від шоку не відійшов.

- Ну, не чоловік же?! - розводжу руками, натягнуто посміхаючись. - Хоча щодо Маратика я досі не впевнена, ваші чортові плани не дали перевірити. Вище грудей начебто, як і баба, а нижче...

Шкода, звісно, що шолом монстр так і не зняв, але зате досить розлютити змогла. Виймає меч із піхов за частку секунди до того, як кидаю в нього ніж. Реакція в монстра все-таки дай кожному. Ось тільки він не врахував, що це намет, а не замок. На жаль, одного удару не вистачило, щоб знести опорні палиці намету. Позбавляюся від каструлі, кинувши її в Маратика, добре, що йому за мечем до лавки тягнутися треба, ось і отримав кухонним начинням по своєму хребту. Де там мій тесак для зелені? Витягую тесак з-за комірця і кидаю його в монстра. З ножами у мене набагато краще справи, ніж із мечами. Монстру доводиться зробити замах, щоб відбити його, і він власноруч перерубує основну балку намету і щільну тканину.

На відміну від сіреньких, я цього й чекала. Хоча спочатку хотіла просто прирізати цих двох, але коли мої плани працювали як треба? Секунда, перевести дух і зрозуміти, в який бік бігти. Помічаю здивованих солдатів, що стовпилися, перш ніж меч прорубує повітря десь дуже близько від моєї голови. Чую музику для своїх вух - лайку головного монстра і його заступника, їх наметом завалило. Навіть без перекладу розумію, що кричить Марат солдатам, зриваюся і біжу в бік згорілого замку. У спину чути крики, кілька солдатів перегороджують мені шлях до замку, але мені туди й не треба. Використовую ніж, захований за зав'язками штанів, щоб злякати корову, яка несподівано виникла на моєму шляху. Супроводжуючи свою втечу від мене переляканим "Му-у-у-у!", тварина зносить парочку їх чаклунів, які замість гасіння руїн вирішили взяти участь у затриманні втікачки. Пірнаю в поле кукурудзи та на бігу вибираю напрямок якомога далі від шуму, подумки охрестивши цю спробу втечі останньою надією. У грудях надривно б'ється серце, у боці коле, але це дрібниці порівняно зі свободою.

Над головою пролітає якийсь спалах, і я запізно розумію, що корову мені чаклуни не пробачили. Ще один супроводжуваний гуркотом спалах, огидно запахло чимось горілим, потім почали лунати звуки кукурудзи, що вибухає. Ні, я, звісно, хотіла позбавити їх провіанту, підпаливши поля, але не в той самий момент, коли я цим полем тікаю! Пожежа розростається, вогонь всюди, не знаю, куди біжу, але чітко відчуваю запах власного підпаленого волосся.

Чому це чортове поле все не закінчується?!

Уже ледве рухаюся, легені пече при кожному вдиху, голова паморочиться. Ну ж бо, зібралася! Вмовляю себе, що зовсім скоро виберуся з цього пекла, і в мене виходить. З усього розбігу падаю в рів із водою між полями, більше схожий на невелике болото. Вода зацвіла, але я використовую її, щоб намочити волосся і заховати його за комір, а потім умити обличчя і руки. Навряд чи пожежа надовго затримає моїх переслідувачів, але я й гадки не маю, куди й в який бік іти далі. Позаду палахкотить вогонь, поступово добираючись до рову і вже пожираючи зелену траву. У мене всього два варіанти: йти через наступне поле або ровом із водою, обираю останнє. Занурююся у воду, щоб було хоч трохи не так спекотно, а потім біжу по нерівному дну по коліно у воді. Так триває, здається, цілу вічність, поки не розумію, що зайшла в пастку. Рів закінчився, далі води немає, і вогню нічого не завадило перебратися на друге поле. Потрібно йти назад, вогонь буквально всюди, гортань обпікає при кожному вдиху. Повертаюся і бачу, як охоплені вогнем качани кукурудзи падають у рів, загороджуючи шлях до відступу. Ось тепер я справді в пастці, майже в епіцентрі пожежі. Згоріти живцем - це вочевидь не та смерть, яку хоч комусь хочеться побажати. Тепер це розумію. Падаю на землю, зариваюся в брудну воду, розуміючи, що повітря і так уже не вистачає. Заплющую очі, роблячи обпалюючи легені вдих, і пірнаю з головою в каламутну воду. Вода дає прохолоду порівняно з розпеченим повітрям, але вона насправді тепла, а не холодна, як має бути.

Мені треба трохи потерпіти, не дихати й не рухатися, так, щоб вода накривала все моє тіло. Усього-то трохи потерпіти, я зможу, зобов'язана це зробити! Легені пече, у грудях спазми, до болю хочеться виринути та вдихнути, затискаю рот і ніс рукою, сподіваючись, що це допоможе. Вода відчутно нагрівається: дихати на поверхні точно нічим, але мені все одно хочеться вдихнути. Руки слабшають, стаючи буквально ватяними, вони вже не можуть затискати рот і ніс, я мимоволі вдихаю воду і починаю захлинатися, борсаючись у воді, що закипає навколо мене.

Не хочу так помирати! Не хочу взагалі вмирати!

Інстинкт самозбереження змушує виринути та на частку миті зануритися в пекло, але всього лише на частку миті. Спочатку обдає вітром, холодним причому, а потім щось страшне стрясає землю поруч. Не розплющую очі, щоб не обпекти їх, а може від страху. Ковтаю ривком повітря і знову занурююся у воду, але цього разу ненадовго. Мене виймають із води, але ні сил, ні бажання чинити опір уже не залишилося, як і рухатися.

Що відбувається? Хто це? Що зараз буде? Усі питання зникають, коли мене хапають за голову і буквально вдихають у рот прохолодне повітря. Після того, як я майже захлинулася, повітря викликає напад кашлю, майже блювоти. Мені здавалося, після таких демонстрації настільки явних ознак життя мене відпустять, але не відпустили. Щось прохолодне пройшлося по моєму обличчю, напад кашлю припинився, спроба розпеченого вдиху ледь не обпекла мені всю гортань. Губ торкнулося щось прохолодне, а потім у рот вдули холодне повітря, яке не обпікало легені, поступово знімаючи біль.

Що це таке? Та яка різниця, я поки що навіть не можу розплющити очі, почуваюся овочем у розпареній лазні. Не знаю, скільки знадобилося часу, щоб хоч трохи прийти до тями, але мене й не квапили. Підборіддя та щоки торкається щось приємно холодне, притискаюся до цього, сподіваючись хоч трохи зменшити жар і біль. Розплющила очі з острахом, коли зрозуміла: хочу знати, що насправді відбувається. Інтуїція, на жаль, почала працювати раніше, ніж цікавість. Повітря в мене вдихають за допомогою майже поцілунку! Хоча яке "майже"? Реально поцілунком! Цього разу він мені хоч свій мерзенний роздвоєний язик до рота не пхає і то добре. Утім, це точно не поцілунок, скоріше надання першої допомоги потерпілому. І чому я не можу поставитися до цього так?! Жити було б набагато легше. От тільки мене цікавить більше інше питання.

Якщо в мене на обличчі його руки, то, що тоді в мене в ногах примостилося?

Темно, у щілини пробивається світло від вогню, але не від неба. Небо приховує завіса темряви. Але зараз же день? Цей дріб'язок тоне, як і я, в очах навпроти, зі злегка насупленими бровами. Мені здавалося, у нього чорні очі, у всіх монстрів чорні очі, крім тієї рудої дівиці - у неї зелені. У цих очах танцюють іскорки, нібито він на вогонь дивиться, а не на мене. Навіщо він узагалі на мене так витріщається? І робить усе це навіщо? Не впевнена, що хочу знати.

Спалах і крізь діри чорноти проривається світло, монстр сіпнувся, немов від гучного звуку. Я нічого не чую, вуха від води поки закладені. З ущелин, що утворилися, світло, що пробило темряву, падає на його броню, на маленькі лусочки, які гарно переливаються в ньому. Весь простір навколо нас, як і ці лусочки, спалахує, а потім стискається, щілини, з яких падає світло, стають меншими, як і дистанція між мною й монстром. Нас немов сам простір присунув ближче один до одного.

Я що, і справді, захлинулася і марю в передсмертній агонії? А що нікого симпатичнішого не знайшлося? Мені б хотілося побачити щось цікавіше в останню мить свого життя, наприклад, моїх дівчаток.

Монстр насупив брови сильніше і вже якось дуже зло вдихає в мене повітря. Маячня якась, як і ці очі, від яких не можу відірватися, вони такі...

Десь на краю свідомості виникла думка про неправильність усього, що відбувається, але немає сил до неї прислухатися. Це ж моя хвора фантазія, так? От би в око йому ткнути, перевірити, що це таке. Рука ледве слухається, намагаюся підняти її, але щось холодне й мерзенне притискає її назад до тіла. Зачекайте, якщо руки монстра досі на моєму обличчі, то що це таке в мене в ногах? Звертаю увагу на цю думку і намагаюся розгледіти свої ноги, але бачу тільки два великі зміїні очі з витягнутою зіницею, розміром з мою руку від зап'ястя до ліктя. Вологий роздвоєний язик прослизає по руці, яку я намагалася підняти, перед тим як два здорових ікла впиваються в мою шкіру.