Налаштування
Розмір шрифту:
Інтервал:
Колір
тексту:
фону:
Коментарі

Авторизуйтесь, якщо бажаєте залишити коментар

Авторизація Реєстрація
Марія Власова
Монстр серед монстрів

Зміст книги: 32 розділів

Спочатку:
Пролог
176 дн. тому
Розділ 1. Настасія.
176 дн. тому
Розділ 2. Дуже дурний план
166 дн. тому
Розділ 3. І ось він кінець?
166 дн. тому
Розділ 4. Як мене відправляли на завдання.
166 дн. тому
Розділ 5. Монстри.
166 дн. тому
Розділ 6. Безлад на кухні
166 дн. тому
Розділ 7. Незабутня вечеря.
166 дн. тому
Розділ 8. Баба, чи чоловік?
166 дн. тому
Розділ 9. Може, це чийсь план?
166 дн. тому
Розділ 10. Живучий гад!
166 дн. тому
Розділ 11. Дівочі сльози
166 дн. тому
Розділ 12. Ванна.
166 дн. тому
Розділ 13. День "Зю".
166 дн. тому
Розділ 14. Нічне побачення.
166 дн. тому
Розділ 15. Нічна гостя.
166 дн. тому
Розділ 16. Усі радощі заміжжя.
166 дн. тому
Розділ 17. Не смій.
166 дн. тому
Розділ 18. Кров і біль.
166 дн. тому
Розділ 19. Живий.
166 дн. тому
Розділ 20. Лілові синці.
166 дн. тому
Розділ 21. Полум'я та очі
166 дн. тому
Розділ 22. Наяна.
166 дн. тому
Розділ 23. Протиотрута.
166 дн. тому
Розділ 24. Складніше, ніж ти думаєш.
166 дн. тому
Розділ 25. Марення.
166 дн. тому
Розділ 26. Камера
166 дн. тому
Розділ 27. Ледвіга
166 дн. тому
Розділ 28. У темряві.
166 дн. тому
Розділ 29. Наречена при двох дружинах.
166 дн. тому
Розділ 30. Повернутися додому.
166 дн. тому
Розділ 31. Му Ре
166 дн. тому

Величезна постать закрила мене від споглядання згарища і довірливої публіки. Амуніція все та сама, шолом у формі голови сови. Здається, мені кінець. Спокійно, спокійно! Може, це не він? Ну, хіба мало хто напнув шолом у формі сови на голову?!

- Схоже, ти не дуже рада мене бачити живим, - з іронією помітив Марат і смикнув мене за плече, відриваючи від солдата, що виконував роль моєї жилетки.

Зараз він усім розповість про наше нічне побачення, і тоді мені точно кінець. Тільки за одну спробу вбивства Маратика мені смертний вирок світить. Спиною відчуваю погляд червоних щілин, можливо через це не можу втриматися на ногах. Вони підкошуються, і Марат підхоплює під руки,  при цьому подряпавши моє підборіддя до крові. Ззаду чується шипіння, і потім Марат несподівано прибирає руки від мене, дозволяючи впасти на землю. Але я не падаю, тому що увага публіки ще належить мені, адже він так і не повідав свою версію подій. Ледь не в польоті, відштовхуюся від землі й буквально вішаюся на шию Марату. Лусочки дряпають шкіру, кров тече по щоці, і я зволікаю лише секунду, щоб судомно видихнути та несамовито заревіти. Болю від ран мало, щоб мені повірили, тому я думаю про Настасію. Її смерть була безглуздою, і винен у ній не тільки монстр, а і я. Сльози змивають бруд з обличчя, і я різко видихаю, немов від удару в живіт. Убивця Настасії, поневолювач мого народу назвав мене своєю дружиною. Може він зробив це для того, щоб я відчула себе зрадницею своєї батьківщини? Від мерзенного відчуття, що давить до землі, і безвиході стало нічим дихати.

Зберися, Любаво, зараз це неважливо! Я реву на плечі в Марата не для того, щоб пожаліти себе, а щоб хоч на мить повірили мені, а не йому. Сіренький не відштовхує мене, перебуваючи в шоку, але він скоро мине, у мене мало часу. Аби емоції були правдоподібними, згадую проповідь батька про найбільші гріхи й відчуваю, що мушу зобразити, аби мені повірили.

- Живий, - видихаю з таким щастям і полегшенням, на які взагалі здатна.

Адже я справді відчуваю полегшення, що не взяла гріх на душу, і Маратик не постраждав. Просто мені б хотілося, щоб він виявився живим, а я б ніколи про це не дізналася. Відчуваю, як напружився заступник головнокомандувача і, перш ніж він щось зробив, відпускаю його. Відступаю, старанно вдаючи, що сама від себе такого не очікувала. Уже відступивши на відстань у кілька кроків, натикаюся спиною на когось і відстрибую вбік, побачивши червоні щілини й потворний шолом головнокомандувача в себе за спиною. Ховаюся за спину Марата, показуючи монстру серед монстрів, що маю захисника, але тримаю дистанцію, щоб сам захисник про це не здогадався. Монстр щось шикнув, і Марат повернув голову в мій бік.

Головнокомандувач ще щось прошипів, отримавши у відповідь короткий шиплячий звук, який через шолом Маратика було складно розчути. Не знаючи їхньої мови, зрозуміти сенс тільки за інтонацією складно, але те, що вони говорять про мене, було очевидно. Хоча...

"- Так ти що, по дівчатах?" - з нотками наїзду видала голосом монстра моя фантазія, яка так невчасно прокинулася.

"- Ні, - злякано й поспішно почав виправдовуватися Маратик. - Це все вона, прийшла до мене в спальню і почала витворяти таке..."

"- Не смій!" - перервав його різкий шик від монстра.

Здивовано моргаю, відчуваючи, як усі інші спостерігачі їхньої перепалки нашорошили сірі вушка, навіть не спромагаючись удавати, що не підслуховують. Заздрю їм, вони-то розуміють, що ті двоє говорять, а мені доводиться обходитися непристойною версією своєї фантазії.

"- Я не хочу чути, чим ви там займалися, - головний монстр підіймає руку і по-братерськи ляскає Маратика по плечу, - покажи мені!"

Смішок, що вирвався з мене посеред майже повної тиші, не залишився непоміченим, довелося в терміновому порядку імітувати сильний кашель, тихенько відступаючи якмога далі від небезпечної парочки. Однак обидва сіреньких подивились на мене не схвально, заставляючи пожаліти про своє існування. Головнокомандувач кивнув своєму заступникові, той розвернувся і пішов у бік одного з величезних наметів, які стояли у полі на невеликій відстані від замку, майже злившись з пейзажем. Сам же монстр, що дивно, не наказав мені піти за ним, а підійшов і, злегка нахилившись, прошепотів щось по-своєму, звертаючись до мене особисто. Це було настільки дивно, що, коли мене під руки схопили два сіреньких, я не чинила спротиву. Навіть коли вони потягли мене в протилежний бік від величезного намету і воєначальників. Фантазія перевела його шипіння в слова, проте сміху вони не викликали.

"- Ти підходиш навіть гірше, ніж він припускав", - із задоволеним бурчанням сказав він, змушуючи відчути хвилю мурашок по всьому тілу.

Інтуїція підказує, що саме це і було вимовлено монстром, але я не розумію, яким чином змогла його зрозуміти. Усе, я догралася, тепер уже точно кінець. Не хочу йти, куди мене ведуть, тому спокійно терплю, поки мене буквально тягнуть під руки два сіреньких. Ми проходимо через натовп солдатів, вони дивляться на мене так само як дивилися люди в нашому штабі, коли мене тягли до корабля. Боюся, цього разу буде щось гірше. Ось і ще один великий намет попереду, туди мене і ведуть. Впираюся ногами в землю, але це зовсім ненадовго стопорить солдатів, перш ніж їм вдалося впихнути мене в намет і різко відпустити. Втрачаю рівновагу і ледве втримуюся на ногах, перш ніж озирнутися. Це ж польова кухня! Я в такій же цілий рік працювала при нашому штабі. Тільки не кажіть, що кухня і готування моє довічне покарання?! Та якого біса?! Озираюся на солдатиків, що мене притягли, крім них тут більше нікого немає.

- І що тепер? - ставлю резонне запитання, туго міркуючи, як звідси буду вибиратися.

Один із солдатиків простягнув мені баночку, дуже знайому баночку. Здається, Марат мені таку ж давав, ця мазь загоює рани. Навіщо він дав мені її? Я що, справді маю такий поганий вигляд?! Мій план спрацював, і їм стало мене шкода? У будь-якому разі польова кухня погано схожа на катівню, принаймні зараз, коли на ній не змушують працювати. Солдати не відповідають, один із них встиг вийти, поки я не зупинила другого запитанням.

- Гей, а як ви одружуєтеся?

Він завис, по шолому взагалі не було зрозуміло, про що цей сіренький думає, але й він залишив мене без відповіді. Поспішно розвернувся і вийшов, змусивши мене податися слідом, але варто було мені висунутися з намету, як уже двоє інших сіреньких біля його входу схрестили мечі красномовніше за будь-яку заборону. Ясно, виходити мені не можна, позадкувала назад у намет. Чому він мені не відповів? Може, у них немає взагалі такого поняття як заміжжя? Монстр серед монстрів міг і набрехати! У них взагалі жінки є? Ну, крім стерв, які мріють лише про те, як розкроїти їм груди? Хоча, побувши трохи наодинці з монстром, я почала розуміти, з чого та руда так сильно вбити його хоче. Я й сама хочу, от тільки мої шанси мізерні. Усе, що вмію - це готувати, а він, немов знаючи, мою їжу не їсть, його  так не отруїш!

Відкрила баночку, понюхала і закрила назад. Раптом вони мене так вирішили отруїти? Краще не ризикувати, по-старому вмилася в бочці з водою і витерла бруд і кров з обличчя. Як же все болить, так бувало лише восени, коли я по кілька днів не спала, збираючи врожай картоплі. Сідаю на лавку, обіймаю себе за плечі й дозволяю собі зітхнути, перш ніж зібратися й вирішити, що робитиму далі. Моє життя все ще в моїх руках, я потрібна сестрам і батькові, і поки це так, я буду жити!

Даремно вони залишили мене одну, без наглядачів, та ще й у приміщенні, де є стільки ножів, абсолютно даремно. З блаженною посмішкою ховаю ніж для хліба в кишені шкіряних штанів. Цього разу ніж у мене знайдеться, він точно розкриє горло монстрові, не те що безглузда сережка! Озираюся на вхід до намету, потім беру ще кілька ножів, щоб уже напевно, ховаю їх під одягом. Останній, великий ніж для нарізки зелені ледве запихаю за комір, холодним лезом обпікаючи шкіру на шиї. Товсту ручку прикриває волосся, хоч якийсь від нього толк, косу зав'язати все одно нічим. Щойно перестала скуйовджувати й так кошлату голову, до намету увійшов мій суддя. Ну, так-то увійшов Маратик у своєму безглуздому шоломі, але щось мені підказувало, що він мій суддя і кат в одній особі. Замість того щоб одразу схопитися за ножі, злякано відступаю. Нічого не подумайте, але поки на ньому шолом і амуніція, шансів впоратися у мене з ним зовсім немає. У якийсь момент відходити вже нікуди, відчуваю спиною ненадійну опору з важкої тканини та виставляю руку вперед, сподіваючись відвернути його увагу, поки з-за пазухи дістану ніж для чищення цибулі.

- Що? - злегка заїкаюся, удаючи, ніби не розумію, що відбувається. - Що тобі від мене треба?

Він робить кілька різких кроків до мене, але так швидко, що суто інстинктивно піддаюся назад і майже падаю. Майже, бо закована в метал рука боляче хапає за зап'ястя і змушує стати рівно. Очікую, що мене одразу відпустять, але він не відпускає. Лусочки впиваються в шкіру, не рухаюся, щоб руки залишилися цілими. Заступник головнокомандувача так близько, що непомітно дістати ніж хоч звідкись майже неможливо. На відміну від броні головного монстра, червоних щілин немає, просто прорізи на очах сховані жовтими склами. Чую, як важко він дихає, моє обличчя навіть обдає потоком повітря з імпровізованого дзьоба сови.

- Що? Що тобі від мене треба? - дуже гидко передражнив він мене, наче ми в молодшій школі діти малі.

- Що? Що? - цілком вдаю, ніби не розчула його. - Вас не чути, ви хоч каструлю з голови зніміть коли розмовляєте, чи що.

Як і монстр до цього, витонченні жарти Маратик якось не оцінив, чи не зрозумів, але наступної миті відпустив мене, щоб одним рухом скинути з себе шолом, запустивши кудись убік.

- А тепер? - проричав він.

Став до мене впритул і стиснув моє підборіддя так, щоб дивилася йому в обличчя:

- Тепер ти мене чуєш?!

Від гуркотіння його голосу заболіли вуха, тож мимоволі заплющила очі й схопилася за нього, щоб знову не впасти. Нічого собі, язик у них шиплячий, але на нашому примудряються гарчати крутіше за інших місцевих. Коли ж очі розплющила, то мимоволі пирснула слиною йому просто в обличчя. По всьому, колись миловидному, бабському обличчю мальовничо розподілилися бузкові плями, на щоках, а на лобі прилип якийсь бруд. Що це таке з його волоссям?! Раніше було таке шикарне, прям заздрість брала, а зараз... На всі боки стирчать темні клапті, з одного боку навіть коротше, ніж по плече, і сплутане настільки, що голова схожа на гніздо небаченого птаха. Після мого сміху, що вирвався сам по собі, він стиснув моє підборіддя так, що зрозуміла: йому уже не до сміху.  Маратик був на взводі. Посилено прикусила губу, намагаючись не сміятися, але я не вмію вчасно зупинитися.

- Це хто ж тебе так прикрасив? - трохи знущаюся, ледве стримуючи сміх.

- ТИ!!! - різкий крик вдарив по вухах.

Чесно кажучи, я думала, що в більшому сказі він бути не може, але виявилася не права: може. Ніж з-за пазухи витягнути встигла, проте він випав з моєї руки, коли сіренький штовхнув мене на один з обідніх столів. Стіл небезпечно хруснув, чи це були мої кістки? Судячи з того, що слідом Маратик одним ударом розніс сусідній стіл і кілька лавок, вирішила, що мені ще пощастило. Зло сопе, стискаючи міцно кулаки, чую шиплячі звуки, немов він лається, або чаклує. Схоже, я його остаточно довела. Він зустрічається зі мною поглядом і повільно тягнеться до меча, закінчивши, нарешті, лаятися своєю мовою. Так, тепер треба щось робити, а то мене зараз точно вб'ють.

- Та годі тобі, знайшов через що засмучуватися, - почала я, намагаючись дістатися до ножа в кишені.

Нервовий який, аж око в нього сіпатись почало. Та порівняно з ним головний монстр - брила льоду.

- Я ось узагалі якимось чином заміж вийшла за вашого монстра - ось це горе, а це так... Нічого непоправного!

- Нічого непоправного?! - повторив за мною колишній красень, наполовину вийнявши меч із піхов.

З переляку звалилася зі столу на лавку, мабуть, пора вже перестати його дратувати, але в мене чомусь не виходить.

- Та годі тобі, і в цьому є свої плюси! - почала швидко бубоніти зі страху. - Ти просто дивишся на ситуацію в негативному світлі.

- Плюси? - прошипів на межі сказу Маратик. - Які ще плюси?!

- Ну, наприклад, - починаю я перераховувати, не зовсім розуміючи, що несу нісенітницю, - тепер ти мене точно не забудеш, на відміну від тих тисяч і мільйонів дівчат і жінок, що ви в жертву своєму богові принесли.

Він застигає стовпом, на відміну від мене. Від нервів мій язик розв'язався, не можу змусити себе замовкнути. Навіщо я це сказала? Он як у сіренького обличчя витягнулося. Яка сільська дівчина може знати такі подробиці? Дурепа, дурепа! Треба його відвернути!

- До того ж ти, нарешті, перестав скидатися на дівчисько. Чим не плюс? - додаю, щоб він не звернув на попередню фразу багато уваги.

Здається, я перестаралася, чорні оченята колишнього красеня знову спалахнули, він так швидко дістав меч із піхов і замахнувся, що я й пискнути не встигла. Меч встромився в лавку за кілька сантиметрів від мого обличчя, а потім Маратик навалився на мене всім тілом. Серце шаленим набатом відбиває прискорений ритм у вухах, дихання збилося від страху. Навіть ляпнути нічого не можу, бо однією рукою він упирається в руків'я меча, що повільно протикає лавку наскрізь, немов ніж масло, а друга рука щось шукає в районі зав'язок штанів. Він же не...

Марат щось зашипів, а потім усміхнувся так нахабно, що змусив згадати історію походження цих лілових синців. Схоже, сіренький вирішив продовжити з того моменту, на якому ми минулого разу зупинилися. Ось тільки він не врахував одного факту.

- А! РЯТУЙТЕ, ҐВАЛТУЮТЬ!!! - кричу щосили.

З прикриттям мого рота рукою Маратик забарився лише на кілька секунд, але цього вистачило. На вулиці здійнявся шум голосів, а потім у наметі з'явилися ті самі сіренькі солдати. На їхніх обличчях читалася нерішучість, вони зупинилися, як укопані, дивлячись на Маратика, який усе ще стискав мій рот, а другою рукою тримав зав'язки своїх штанів. Він спробував шикнути, щоб горе-рятувальники пішли, але вже було пізно, ті самі стрибнули в боки, пропускаючи всередину мого чоловіка.