"Не смій торкайся до мене!" - бубню собі під ніс, імітуючи його вираз обличчя та інтонацію. Наче мені хочеться його чіпати, сама ж не хочу! Як гидко і соромно, що таку каку не те що чіпала, а й цілувала. Дізнається хто про це, кінець усього життя! Так мало що життю кінець, так ще й репутації, та всьому взагалі. Ці його поцілунки - просто мурашки по шкірі, може, він мене заразив чимось? Хто їх, тварюк, знає? Може, вони заразні, адже після тієї безглуздої витівки в мене й почалися дивні видіння. Та й він сам дивний, то хотілочка працює, то вбити готовий, то дружина, а то взагалі "не торкайся". Наші чоловіки набагато простіші все ж, тарганів у голові менше вже точно.

Але головне: що тепер зі мною буде? Про дружину він явно збрехав, що правда не зрозумію навіщо? Чого він домагається? Може, у нього якийсь хитрий план? Думає, що я йому все розповім? Так знаю я трохи... ну, гаразд, брешу, насправді знаю дещо, але розповідати нічого не збираюся. На чоловіків я не падка, та і його чоловіком після всього, що бачила, вважати важко. Радше вже він для мене подібність жаби, яку ми в дитинстві на спір цілували, вірячи в давню легенду про зачарованого принца. Так, я свою сіру жабу поцілувала, але вона замість принца на чоловіка перетворилася, у якого звички, як і раніше, жаб'ячі. Життєво, нічого не скажеш: хотіла принца, а отримала... ось це.

Обертаюся назад, щоб побачити його потворний шолом і нахабні червоні оченята. Щоб тобі ячменем усе життя страждати та від проносу задоволення отримувати, негідник проклятий! Якось невчасно я його проклинати вирішила, якраз струмок переходимо, ось я і навернулася на слизькому камені. Мене обдало з голови до ніг холодною водою, а один з каменів "вдало" встромився рівно під оком, залишивши після себе мальовничий фінгал. Та що за день такий невдалий?! Точніше вже ніч, але мені все одно прикро. І як темним лісом пересуватися без факела або лампи? Тільки страшні оченята світять у спину, так би виколола їх, разом зі справжніми очима.

- Підіймайся, - знову командує цей монстр, чим доводить мене до стану чайника, що закипає. Скоро пара з ніздрів піде.

Піднятися-то підіймаюсь, прикриваючи забите око рукою, і невдоволено підтискаю губи, коли він проходить повз, обдавши холодною водою ще раз.

- Та щоб усе твоє життя було для тебе покаранням, монстр безсовісний! - шепочу, дивлячись йому в спину, а потім махаю ногою, щоб окропити його водою так само як він це зробив. Щоправда, намочити в мене вийшло лише саму себе.

Чорт, як же дістало! Вмирати не хоче, вбивати теж, та й торкатися, бачте, теж не можна! Ні, мені, звісно, байдуже, але те, як він про це говорить - бісить нереально. Вважає, що якийсь там головнокомандувач вищий за саму кухарку, не рівня, бачте, я йому! Це хто ще кому не рівня!

Чорна страхітлива броня майже розчиняється в темряві, так далеко він пішов. Це мій шанс, зможу втекти! На моєму обличчі з'являється посмішка, тихенько розвертаюся і, зробивши крок, зупиняюся, точніше, мене зупиняють.

- Убити не можу, але палець відрізати - можу. Швидко пішла вперед і так, щоб я тебе бачив! - каже це опудало, не зволивши навіть обернутися.

Нагинаюся до струмка, дістаю звідти кругляк розміром з мій кулак і кидаю в цього гада. Мої очі навіть не встигають помітити, так швидко він повертається і розрубує кругляк своїм мечем. Дві половинки падають у траву, ми обидва дивимося на них, а потім зустрічаємося поглядом.

- Ой, - видихаю, а потім невинно посміхаюся.

Цілком можливо, що моя посмішка не справила фурору на сіру жабу, оскільки вона повільно і загрозливо пішла на мене, неповоротко тягнучи по землі за собою свій клинок. Спина, бік, рука - вибачайте, але життя все-таки важливіше за погане самопочуття.

Перед очима миготять дерева, які огинаю на повній швидкості, намагаючись не помічати, як коле в боці й болить у грудях. Головне втекти, а все інше неважливо.

Ну, за що мені все це? Що я такого зробила? Чортові Ферер і Коморський, щоб ви все життя одними опаришами харчувалися!

Повітря критично не вистачає, розумію, що більше не зможу бігти, надто погано, тому вирішую сховатися за товстим дубом, у кущах. Пірнаю туди й одразу ж закриваю собі рота рукою, бо дихаю надто голосно. У вухах чую биття власного серця, я - загнаний монстром звір, його здобич. На спині виступає піт, і я нервово озираюся, ризикуючи привернути увагу зайвим шумом. Сповзаю нижче по стовбуру дерева, так, щоб за листям не можна було мене побачити.

Як я в усе це вплуталася? Серце надривно б'ється в грудях, отримавши тимчасовий перепочинок, бажання жити стало ще сильнішим. Не хочу вмирати, ні за що! Але що я можу зробити проти цієї сірої жаби? Зрозуміло, нічого, особливо без меча. Дивно, як його взагалі змогли поранити? І чому в мене не вийшло зробити це так само як у тієї сірої баби? Відповідь проста, у неї був кинджал, а в мене сережка, ось тому й не вийшло. Навіть прикро трохи, що перший чоловік, який назвав мене дружиною, ось це щось сіре, яке сильно скидається не тільки на монстра, а й на запеклого жеребця. Ну, як інакше він міг попастися вдруге на один і той самий гачок? Зовсім, чи що, тупий? Гаразд, гаразд, зате я залишилася жива! Поки що...

Параноя підказує: він десь поруч, серце надривається в грудях від переляку. Скільки потрібно часу людині його зросту, щоб такою неповороткою ходою наздогнати мене? Щось мені здається, набагато менше, ніж мені хочеться. Гаразд якби він щось кричав, або зловісно сміявся, як і годиться нічному кошмару, так впевнена, мовчки йде, світить червоними щілинами зі свого шолома. Щось мені моторошно стало, як ніколи в житті. Пам'ятаю, коли батько в дитинстві страшилки розповідав, так страшно не було, тоді я хоча б була не одна, не те що тепер. Несправедливо все це, ой, як несправедливо! Сюди Ферера б, подивилася, як він, кричачи, немов панянка, намагається від монстра втекти. Генерал, герой, і той би драпав від цього монстра серед монстрів, виблискуючи п'ятами! Я в цьому впевнена!

Мої роздуми перервав потік повітря. Відчула його раніше, ніж змогла зрозуміти, що це було. Повітряна хвиля вдарила над головою і частково у вухо, дезорієнтувавши мене. Однак реакція чи страх змусили стрімко кинутися вперед, крізь кущі й бігти, світ за очі. Ззаду почувся моторошний тріск, а потім по спині й голові вдарила гілка, притиснувши до землі. Але навіть після цього, попри біль, поповзла. Він одним ударом зрубав дерево, під яким я ховалася, ледь не вбивши мене двічі за раз: під час удару, і коли дерево почало падати.

- Ти ж казав, що не можеш мене вбити?! - кричу в істериці, ледве знаходячи сили, щоб відповзти.

Моторошний силует на тлі чорного неба, на якому і зірок не видно, самотній місяць за його спиною висвітлює лати, що зловісно виблискують. Страшна картина, наче ілюстрація, намальована до страшної казки, шкода, що для мене не знайдеться Ферера на білому коні, який врятує мене від неминучої смерті. Я сама собі принц, а принцам негоже на землі перед ворогом валятися. Зціпивши зуби, підіймаюся на ноги, поки він, усе ще не кажучи й слова, стоїть біля стовбура. Мовчанням, чи що, вирішив мене налякати? Вітаю, у нього вийшло. Відступаю повільно, не спускаючи з нього погляду. У вухах так голосно б'ється серце, що не відразу розумію, що він щось сказав. Тільки зробивши ще кілька обережних кроків назад, чітко чую: "Три пальці".

Мене прибило до землі, поки судомно пригадую його слова. По шкірі вже не мурашки, а хрущі повзають, так страшно. Ні, вже ні! Тепер точно час тікати! Хапаю ротом повітря і, розвернувшись, хочу втекти знову, але далеко не виходить. Мене різко зупиняє страшний біль, коли ця тварюка за волосся схопила, та так потягнула на себе, немов намагаючись вирвати половину. Кричу, хапаючись за голову і волосся, щоб хоч трохи послабити біль. Таке відчуття, що з мене скальп живцем знімають.

- Відпусти, відпусти, сволото! - кричу я, намагаючись вдарити його ногою і вириватися.

Використовуючи моє волосся, як повідець, він змусив піти назад, до нього, буквально як собаку. Здається, я тепер розумію, чому всі чоловіки в армії волосся на голові коротко голять.

- Думаю, однієї руки буде достатньо, щоб ти зрозуміла: мене треба слухатися з першого разу! - він схопив своєю клешнею ліву руку і смикнув її вгору.

Волосся знову впало на плечі, але тепер куди більше мене хвилює кінцівка. Викручуюся, намагаючись стати хоча б обличчям до монстра, а не як до цього - спиною, майже беззахисною. Смикаю руку, але це марно, лише виразно відчуваю, як дряпаю до крові шкіру лусочками на броні. Навіть не бачачи його страшного обличчя, точно впевнена: він зараз насміхається з мене.

Як узагалі в такому положенні можна рубати комусь руку?! Тримаючи мене лівою майже біля себе і замахуючись такою величезною штукою, немов збираючись розрубати мене на дві половинки? Як так можна?! Швидко кидаюся, точніше кажучи, застрибую на нього з вереском, намагаючись не зважати на те, що лусочки ріжуть одяг і броню. Кричу, бо боляче і страшно, і від того, що не можу вирвати руку, чи якось завадити йому її відрізати. У цьому нерівному бою, майже вишу на ньому, зовсім як дитинча, і не додумавшись ні до чого кращого, знову спробувала здерти з нього шолом. Зрозумівши, що я хочу зробити, сіренький, лаючись своєю мовою, встромив меч у землю, щоб спробувати віддерти мене від себе. У нього, звичайно ж, це вийшло, причому без особливих зусиль. Мене дернули за ліву руку, так, що торкаюся землі лише носками чобіт.

- Ні, ні! Будь ласка, ні! - завищала, коли він підняв другу руку, замахуючись мечем. - Не роби цього!

- Чому це? - понівечений шоломом голос не приховує насмішки. - Я ж тебе попереджав. У тебе є якась причина, чому я не повинен тебе карати?

- Тому, що мені буде боляче, - відповідаю одразу ж найочевидніше.

- Хм, - неоднозначно хмикнув він замість відповіді, а потім знову взявся за руків'я меча. Ось тоді я зрозуміла, що час благати, і мене від страху злегка занесло.

- Не вбивайте мене, у мене сім'я, діти! Як вони без мене жити-то будуть? Адже я хороша, працьовита! Помилуйте, а? Не винна я, ви самі за мною прийшли! Звідки ж мені було знати, що ви настільки тупий, що вдруге на ті самі граблі поведетесь?!

Розумію, що в якийсь момент ляпнула більше, ніж слід було, але не розумію в який саме. Чи то коли тупим назвала, чи то коли визнала, що була свідком його конфузу з тією сірою бабою? Чи взагалі це було раніше? У будь-якому разі сказаного не повернеш, і щілини, що горять червоним вогнем, якось недобре примружилися, підказуючи, що благати в мене не виходить.

- Може, тобі праву відрізати? - запропонував цей гад, різко відпускаючи ліву руку і хапаючи за праву. - У принципі, різниці ніякої, навіщо тобі права рука? Писати ти точно не вмієш, а готуєш все одно жахливо.

Ніхто й ніколи не говорив так про мої страви, цей монстр серед монстрів зовсім меж не має, якщо наважився вимовити подібну дурість. Причому вже вдруге! Якщо в першого разу у мене було завдання, мета, то тепер мене нічого не зупиняє. Раз вже зазіхнув на святе для мене, так і отримай відповідно!

Замість того щоб вирвати праву руку, стискаю його клешню, ще більше розрізаючи лусочками й так порізану руку, і використовуючи її як опору. Моя права нога проходиться по його коліну, не завдаючи болю, а використовуючи для поштовху, щоб лівою заїхати по шолому чоботом. Шолом злітає, монстр хапає мене двома руками, я бачу його сповнене злості обличчя і, не маючи змоги вдарити рукою, б'ю єдиним, чим лишається, - чолом у його підборіддя. Перед очима все паморочиться, не відчуваю нічого, крім болю, а потім ці почуття зникають.

Перед очима миготять видіння, але так швидко, що я не можу в них розібратися. Поле бою, засіяне трупами, руки в крові, такій червоній і теплій, що я відчуваю її навіть коли оговтуюсь. Судомно ковтаю повітря ротом і по хвилі болю, що накрила мене, розумію, що це не сон.

Пора закінчувати спілкуватися із сіренькими монстрами. До речі про це, рука начебто на місці, пальці перевіряю, теж цілі. Це він мене так налякати вирішив? А я ж насправді повірила, досі тремчу всім тілом. Чи це страх через видіння? У голову закралася дивна думка, що видіння якось пов'язані з сіреньким і нашим, так би мовити, весіллям.

А власне де мій, прости Спаситель, чоловік? Схоже, я перебуваю все на тій же галявині з поваленим деревом. Зовсім поруч мирно потріскує багаття, але ніякого сіренького поблизу не спостерігається. Однак, знаючи цього монстра серед монстрів, можу припустити, що він десь поруч. Здається, я навіть чую його злісне шипіння. От тільки звідки?

Ох, як усе болить! Кісточки мої бідні. Ну що за нелюд! Як так можна з жінкою, з дружиною, на його думку, чинити?! Усе тіло ниє. Рани від його кольчуги болять! Та ще я шалено зла! Як він міг, так про мої страви висловитися, мерзенний завойовник! Судячи з того, що і щоки болять, цього разу монстр перевіряв, чи не придурювалася я.

За шипінням, що пролунало зовсім близько, здогадалася: він десь за деревом і з щирого серця лається на мене, і мови знати не потрібно, однієї інтонації достатньо, щоб це зрозуміти. Якщо встану, він може відрізати мені пальці або руку, як і обіцяв.

Прикинуся сплячою можна, але він звісно, захоче знову мене перевірити, й не факт що я його перевірку пройду. Але й тікати теж не варіант, він так легко знайшов мене того разу, та й прибити його ще хочеться.

Натужно зітхаю, розуміючи всю кепську сутність свого буття. Мене почули, бо захрустіли гілки, і монстр серед монстрів раптово з'явився з-за дерева, нависши над мною. Вереск жаху вирвався сам собою, аж поки не зрозуміла, що його волосся лоскоче мені обличчя. Треба ж, він не в шоломі, розумію причину цього, коли помічаю великий рожевий синяк на його підборідді. Його чорні очі дивляться на мене зле. Ось-ось мене розірве, а я не можу відірвати погляд від синця у формі сердечка на його підборідді. Як він таким-то вийшов? Та ще й рожевий. Чесно, я намагалася стримати сміх, поки він не зашипів щось нерозбірливе. Припиняю сміятися сама, поки мені не допомогли, і швидко роблю серйозний вираз обличчя.

- Ти сам себе зі сторони бачив? Навіщо було підходити так близько й мене цим лякати?! - наїхала на нього, поки не оговтався після мого сміху.

- Ти, - протягнув він із невдоволенням, немов може бачити мене наскрізь.

- Я, - трохи недоречно посміхаюся, поки пальці намацували поруч гілку з багаття.

- Я ж сказав тобі не торкатися до мене, - накрив він на мене з докорами, розтягуючи шиплячі звуки в словах.

Здається мені, що він трішки злий через синець, це добре, бо я теж ще зла.

- А я й не торкалася, я била тебе, - нахабно посміхаюся і, поки він не очікує, б'ю його по голові гілкою, що у вогні.

Довгі патли спалахують, але швидко гаснуть, а металева рукавичка стискає моє горло. Чому я витягнула таку коротку гілку?! Він не душить мене, не стискає клішню, але від кожного мого руху на шиї з'являється поріз, що палить, як вогонь.

- Раз уже ти така дурна, - усміхається краєм рота, - я поясню тобі, чому ти не повинна мене чіпати.

От треба було щось запідозрити за цією страшною посмішкою, але я якось не встигла. Прохолодні губи притулилися до моїх, злегка прочинених від подиву, і гидота, що замість язика в нього, увірвалася в рот. Цього разу блювотних позивів не було, бо одразу за поцілунком наступило видіння.

Навколо багато тіл, тисячі й тисячі, все поле вкрите ними. У повітрі витає сморід гниття і поту, у роті присмак крові. Усі чогось чекають, вони стоять позаду, ціла армія сіреньких. Підіймаю вгору меч, величезний, довгий, меч монстра серед монстрів. Натовп за мною кричить "ВПЕРЕД", але ми не рухаємося. Настає темрява, вона затуляє сонце і накриває армію противника, ледве помітну вдалині, на іншому кінці безкрайнього поля.

На багато кілометрів навколо жодного дерева, наче ми в степу. Під ногами хрумтять чужі кістки, поки йду вперед, неповоротко тягнучи меч за собою. Армії зближуються, вершники обганяють мене, першими починаючи бій. Уже бачу ворожих вершників, у сіро-блакитній амуніції з сокирами напереваги. Здається, це спорядження Ледвіги, кольору їхнього прапора. Підхоплюю меч, відчуваю щось дивне, віддалено схоже на голод. Замахуюся і розрубую одразу двох: коня, вершника. Тварина ірже, кричить у передсмертній агонії. Але цей звук зникає в тисячі інших звуків, що різко вдаряють по вухах з початком бою. Заношу меч, щоб добити коня, і вершника, та мигцем дивлюся на нього. Шолом упав з його голови, вузькі очі, бліде миловидне обличчя, виходець із Ледвіги. Він намагається затиснути рану руками, але вже надто пізно, кишки назад не збереш. Ця картина не викликає в мені жодних почуттів, мені все одно. Один удар, і голова вершника покотилася по мертвих тілах, що лежать неподалік, а я йду далі, наступаючи на рештки воїнів Анталти та Ледвіги, немов на падло під ногами.

Мене відпускають, видіння зникає, натомість власні почуття повертаються. Відштовхую від себе монстра і ледве встигаю піднятися на карачки, перш ніж шлунок мене підводить. Перед очима вперто стоїть картина з підлітком із Ледвіги та цілої гори трупів. Блювотні позиви не припиняються, навіть коли в шлунку нічого не залишається. Мене обдає вугіллям, коли монстр гасить ногою багаття.

Дивлюсь на нього, все ще стоячи навкарачки, але не бачу його обличчя. Він знову в шоломі.

- Тепер-то зрозуміла, що тобі краще мене слухатися, - зловісно прогриміло з-під шолома, і від звуків цього голосу по всьому тілу розповзлися крижані мурашки.

Хочу щось сказати, запитати, що це взагалі було, але мене вистачає лише на єдине, сповнене ненависті слово: "Монстр...". Певно, його неофіційне ім'я йому не подобалося, бо він голосно наказав мені встати, при цьому загрозливо стискаючи руків'я меча.

- Уперед, - повторив він, коли все ж таки змусила себе піднятися.

Як же мені погано, все тіло ломить, пече і болить, не кажучи вже про нудоту і втому. Поза волею виникає бажання, щоб усе це вже закінчилося. Червоні щілини дивляться на мене з докором, бо я не рухаюся, а вперто стою за кілька кроків від нього. І що він зробить мені за непокору? Знову пригрозить відрізати кінцівку, чи перестане знущатися і вб'є нарешті?

Не хочу вмирати. Сестри, я маю подбати про них, захистити від цього жорстокого світу, від цих сірих монстрів. Хто, як не я, зробить це? Батько? Та він себе захистити не може, не те що своїх дочок. Тож я просто зобов'язана вибратися з цієї халепи живою.

Дивлюся в червоні щілини, а потім розвертаюся і йду, куди він сказав, у бік замку. Під ногами хрумтять гілки, викликаючи асоціації з кістками з моторошного видіння і повертаючи думками до жахливої сцени, однак цього разу монстр відрізає голову не безіменному хлопчику з Ледвіги, а мені. Втома не дає мені йти швидко, але й монстр не підганяє, тримаючись позаду на відстані. Ми дійшли до струмка, де я, під прицілом червоних щілин, вмилася від бруду і крові. Він не квапив, ні слова не сказав, чому я щиро раділа. Якщо прибрати маячню про заміжжя, найімовірніше, попереду на мене чекають тортури й болісна, жахлива смерть. Можливо, мене теж у жертву цьому їхньому богу принесуть, і я помру, як тисячі наших дівчат. Які ж вони жорстокі тварюки, монстри! Якщо я і заслужила на таку долю, то інші дівчата, жінки вже точно ні. Хоча ні, ніхто такого не заслуговує, і я в тому числі!

Мені потрібно втекти, поки ми не дісталися до замку, там мої шанси на втечу однозначно будуть меншими. Непомітно озираюся назад і натикаюся в темряві на дві червоні щілини, він, немов мій кошмар, не спускає з мене погляду. Які шанси, що я зможу від нього втекти? Я втомилася, дуже болить усе тіло, сил немає, але є непереборне бажання вижити. А от монстр серед монстрів узагалі навряд чи втомлюється, навіть якщо й харчується виключно травичкою своєю.

Якщо припустити, що ці видіння - насправді спогади монстра  серед монстрів, тоді виникає резонне запитання, чому їх бачу я? Може, слова про одруження не зовсім маячня? Логічно припустити, що в монстрів шлюб укладається якось по-іншому, ніж у нас. Я б могла подумати, що приводом для одруження в них є поцілунок, якби не бачила, як він із руденькою цілувався. Постає питання, з Ху Ря я - його дружина? Спаситель, я серйозно про це розмірковую?! Якби хтось дізнався про те, що я його поцілувала, вже б живцем від сорому згоріла, а тут, бачте, думки про те, як я дружиною сіренького стала. Та чого ж мені так не щастить?! Може, прокляв хтось? Ферер, наприклад? От і скакав би тут сам від монстра серед монстрів, як коза. Подивилася б я на нього, як би він узагалі ці плани окаянні дістав? Тільки б усе це не було даремно, і ці плани реально б допомогли переломити хід війни. Відчуваю, що навряд чи це можливо, монстри занадто живучі, дивуюся, як наші воїни взагалі примудряються з ними воювати. Був би в мене час, я б краще дізналася про їхні слабкості, крім пилку, але біда в тому, що часу немає.

Світанок, ми вийшли з лісу, і замок уже видно вдалині. Точніше, ми повинні були його бачити, на його місці тліють напіврозвалені до рівня другого поверху руїни. Поруч тьма сіреньких чи то гасить те, що залишилося, чи то вирішують, що робити з винним. Схоже, мені терміново пора в ліс, куди-небудь якомога далі звідси. Смикнулася вбік, але металева клешня стиснула плече.

- Твоя робота? - з-за моєї спини почувся такий злий голос, що тілом пройшлися мурашки, і скидати клешню з плеча перехотілося.

- Що-що? - вдаю, що не почула його. - Вас не чути, ви хоч каструлю з голови зніміть коли розмовляєте, чи що.