"Жив собі Артал Безстрашний, знатний головнокомандувач, горя не знав, але якось раз примудрилося йому зустріти щось неймовірне і зовсім нестерпне - мене. Багато труднощів було у житті монстра серед монстрів на його нелегкому життєвому шляху, але, як виявилося, ніщо не могло зрівнятися з одруженням", - такі думки промайнули в моїй голові, побачивши вираз його обличчя.

Інакше з чого б він таку моську незадоволену скорчив? Ось точно думає, за що йому таке "щастя" у вигляді мене в руки попало. Бідний чоловік, бідний, мені майже шкода його. Майже, дуже майже... так, коротше, зовсім не шкода! Навіщо мені його жаліти? Я тут жертва, а підглядання за ним заважає зосередитися на виробленні подальшого плану дій. І взагалі, що цей сіренький "чоловік" зібрався зі мною робити? Катувати? Щоб за плани поплатилася, чи що? Щось мені реально стало погано, а що як і справді катуватиме? Він же явно не в собі. Якусь маячню несе, яке до всіх чортів одруження? Чоловік... Ха! Чи з Ху Ря?! А мені подобається, як звучить ця їхня національність, як добірна лайка.

- Жінко, - почула голос, сповнений злоби, я ледь не здригнулася, видаючи себе, - вставай.

Ага, зараз! Тобі треба, ти й неси, а я тут полежу на травичці спокійно. Як же добре було в таборі працювати, а вдома із сестрами взагалі рай земний порівняно з тим, що зараз. Що зі мною тепер буде? Убивати не хоче, чи й справді чомусь не може, і мені себе вбити теж не дає. Відколи чоловіки так сильно зіпсувалися, ну взагалі нічого для жінки зробити не можуть: ні вбити, ні дати спокійно померти. Хіба я багато про що прошу?

Ох, доля моя, доля... Як би дотягнутися до меча, куди там він його відкинув? А сережка ця гостра де? Може, нею штрикнути раз так двісті, стече кров'ю і зробить мене вдовою? Вдовою взагалі жити приємно, хочеш заміж - виходь, не хочеш - не виходь, можна піти вчитися  в місті на лікаря, або хату купити на гроші покійного чоловіка і жити самостійно. Можна сказати, вдівство - найприємніший для мене вид заміжжя, шкода чоловік ощасливити мене так не бажає. Зітхнув, випростався, дивлячись на мене з висоти свого величезного зросту, як на комашку.

- Вставай, - повторив із холоднішою інтонацією, що посилило моє нехороше передчуття.

Судячи з усього, це було останнє попередження, оскільки монстр замахнувся мечем і майже відірвав мені голову. Майже, тому що, щойно він заніс меч, я злякалася і швидко сіла. Перед очима навіть мушки з'явилися від власної жвавості, ледве насправді погано не стало.

- Треба ж, встала, - уїдливо прокоментував головнокомандувач монстрів моє картинне падіння у горизонтальне положення.

Не сумніваюся, що принц з однієї знаменитої вульгарної казочки про сплячу красуню теж так відреагував, коли його постільна розвага після кількох років раптом прокинулася, а вона вже має троє дітей і великий досвід у статевих ігрищах. Знав би батько, які казочки розповідає молодь нашого села, заборонив би їх давно на щотижневих зборах.

- Чоловіче, ви мені заважаєте, відійдіть, - махнула на нього рукою, ніби графиня на чернь.

- Заважаю? - запитав із натягнутою посмішкою, а потім як рявкне: - ВСТАЛА!

На ноги злетіла з такою швидкістю, що попередні мушки перед очима здалися просто порошинками. Спина моя бідна, і бочок теж. Таке враження, що мене побили, немов відбивну. Як їсти-то захотілося від одної думки про їжу.

Ах, ти ж сірий пень! Щоб у тебе патли всі вилізли! Бідну свою дружину не тільки вбити не намагається, та й не годує зовсім!

- Ну, і що тепер? - повертаюся, удаючи, що сама на ноги вирішила піднятися.

Та й не хитає мене зовсім, це я від зайвої енергії не можу спокійно стояти. Теж мені, монстр серед монстрів, не боюся я тебе зовсім! От як мене сміливо хитає з боку в бік! Де там мій меч? Дайте мені його сюди, і я йому всі відрубаю і за честь дівочу, і за мої фірмові котлети, які ця безсовісна тварюка навіть спробувати не захотіла!

Монстр серед монстрів ледве помітно схилив голову набік, точно прицілюючись, яку частину мого тіла відрізати насамперед, чим злегка пригасив мій запал. Стоїть і дивиться, гад іноземний. Патли на вітрі майорять, з-за спини темрява наступає. Просто жах у плоті, володар ночі або, як сказав би мій тато: безбожна тварюка.

- Піду-но я, а ви тут травичку пожуйте, або чим ви там харчуєтеся? - пробурмотіла нерозбірливо і ризикнула повернутися спиною до цього монстра, щоб утекти.

Зробила один крок, усього лише один крок, як відчула біль ще й у плечі. Ніжним і терплячим чоловіком цього гада сірого вважати однозначно не варто. Клешня в металі так натиснула на плече, що не залишилося нічого іншого, як слухняно розвернутися і проти волі зробити кілька кроків назустріч, що в моєму стані ледь не стало фатальною помилкою. Моя щока вже майже торкнулася гострих лусочок на його броні, але в останню мить цей гад вирішив ще й струсити мене, як слід.

Ноги не тримають, у вертикальному положенні перебуваю лише завдяки його руці, що міцно стиснула моє плече, змушуючи, як і раніше, стояти.

- Монстр, - прошипіла, немов змія, кривлячись від болю.

Очі свої витріщив і дивиться, ось точно знущається.

- Злодійка, - зашипів він у відповідь, хмурячи брови.

- Я не злодійка! - кричу і несподівано для самої себе з усієї сили б'ю його долонею по обличчю.

Ні, невже в стресовій ситуації мене вистачило лише на банальний жіночий ляпас? Та він навіть не скривиться від нього, додумалася, називається! Ну, так, прикро! Батько жорстоко шмагав у дитинстві, коли крала в сусідів персики для сестер. Ми тоді майже не їли та спали на вулиці, батько пив не просихаючи. Найважчі місяці мого життя були відразу після смерті мами та народження молодшої сестри, до того, як батько зрозумів, що ми котимося на саме дно.

Відчуваючи неприємні емоції й подумки перебуваючи в досить поганих спогадах, я раптом відчула дещо дивне. Тієї самої миті, коли долоня торкнулася його прохолодної сірої шкіри, я побачила й відчула те, що не повинна була відчувати й тим більше бачити.

Перед очима ніби виникли дерева з незвичайними рожевими квітами. Ніколи раніше не бачила такі великі квітки, наче гарбузи. Де це такі рослини можуть рости? Картинка раптово змінюється, і я бачу вже щось віддалено схоже на круглу площу, як у нас у селі. Зазвичай на таких збирається народ, щоб знову поскаржитися на старійшину і його свавілля. Тут теж натовп, але вони наче не важливі, просто розмиті фігури на фоні.

У моїх руках зброя, чимось трохи схожа на спис. Стискаю її з усієї сили й дивлюся на свого супротивника. Навпроти стоїть сіренький, темно-каштанове волосся заплетене в косу, зелені очі й доволі миловидна зовнішність: тонкі губи, широкий рот, великі очі, гострий прямий ніс. На шиї підвіска зі срібним маленьким клинком, дуже схожим на той, що я намагалася всадити в шию сіренькому. На його плечі й животі рани, з яких сочиться червона кров. Усміхаюся, відчуваю задоволення від його болю і страждань. Сіренький з косою у відповідь на мою посмішку щось несамовито кричить і кидається на мене з таким же дивним списом. На його обличчі така злість і бажання вбити, що мені цілком логічно злякатися, але я не лякаюся, навпаки, здається, я... щаслива?

Картинка зникає, коли мене раптом штовхають так сильно, що падаю на землю. Кілька секунд узагалі не розумію, що зі мною сталося і де взагалі перебуваю. У моїй душі все ще панує чуже й недоречне для теперішнього моменту почуття - щастя. Воно змушує мене криво посміхатися, відчуваючи в роті присмак власної крові від прикушеного язика. Дивлюся тільки на одну істоту, яка могла штовхнути мене з такою силою, що я могла прикусити собі язик. Він стоїть, прикривши очі своєю металевою клешнею, сама його поза говорить, що щось не так. Прибирає руку від обличчя, і ми зустрічаємося поглядами. Його міміка й очі ніколи ще не здавалися мені такими живими, звичайними, а не відсторонено-холодними, як раніше.

- Що це було? - наважуюся запитати, але тут же шкодую про це.

Монстр одним кроком опиняється біля мене і силоміць ставить на ноги, але цього разу не тримає, а одразу відходить так, щоб не змогла доторкнутися до нього. Йому є чого побоюватися, моя рука сама мимоволі потягнулася до обличчя монстра, мені на мить захотілося перевірити, що це, чорт забирай, було таке.

- Не смій до мене торкатися! - кричить так голосно і несподівано, що здригаюся всім тілом і ховаю руку за спиною. - Ніколи не смій до мене торкатися!