Налаштування
Розмір шрифту:
Інтервал:
Колір
тексту:
фону:
Коментарі

Авторизуйтесь, якщо бажаєте залишити коментар

Авторизація Реєстрація
Марія Власова
Монстр серед монстрів

Зміст книги: 32 розділів

Спочатку:
Пролог
312 дн. тому
Розділ 1. Настасія.
312 дн. тому
Розділ 2. Дуже дурний план
302 дн. тому
Розділ 3. І ось він кінець?
302 дн. тому
Розділ 4. Як мене відправляли на завдання.
302 дн. тому
Розділ 5. Монстри.
302 дн. тому
Розділ 6. Безлад на кухні
302 дн. тому
Розділ 7. Незабутня вечеря.
302 дн. тому
Розділ 8. Баба, чи чоловік?
302 дн. тому
Розділ 9. Може, це чийсь план?
302 дн. тому
Розділ 10. Живучий гад!
302 дн. тому
Розділ 11. Дівочі сльози
302 дн. тому
Розділ 12. Ванна.
302 дн. тому
Розділ 13. День "Зю".
302 дн. тому
Розділ 14. Нічне побачення.
302 дн. тому
Розділ 15. Нічна гостя.
302 дн. тому
Розділ 16. Усі радощі заміжжя.
302 дн. тому
Розділ 17. Не смій.
302 дн. тому
Розділ 18. Кров і біль.
302 дн. тому
Розділ 19. Живий.
302 дн. тому
Розділ 20. Лілові синці.
302 дн. тому
Розділ 21. Полум'я та очі
302 дн. тому
Розділ 22. Наяна.
302 дн. тому
Розділ 23. Протиотрута.
302 дн. тому
Розділ 24. Складніше, ніж ти думаєш.
302 дн. тому
Розділ 25. Марення.
302 дн. тому
Розділ 26. Камера
302 дн. тому
Розділ 27. Ледвіга
302 дн. тому
Розділ 28. У темряві.
302 дн. тому
Розділ 29. Наречена при двох дружинах.
302 дн. тому
Розділ 30. Повернутися додому.
302 дн. тому
Розділ 31. Му Ре
302 дн. тому

Пробіжимося швиденько по пунктах того, що відбувалося далі.

Перше, і найочевидніше: нікуди я втекти так і не змогла.

Друге, і злегка дурне: вирішила дати відсіч їхньому головнокомандувачу.

Третє, і найсмішніше: стратегія тієї дивної сіренької дівки подіяла, за поцілунком їхній головний монстр пастки не помітив. Навіщо він усіх жінок поспіль цілує? Традиція така в них, чи що? Чи він просто бабій? Хто ж їхніх сіреньких зрозуміє, що в їх традиціях робити, то усіх під ряд жінок в жертву віддають, то цілують.

Четверте і найсумніше: нічого в мене не вийшло, дивна сережка лише ледь помітно порізала його, зате мені дісталося міцно. І ось, коли я картинно розляглася під скелею і цілком удаю, що дохла лань (хоча так насправді і є), дивиться цей сіренький на мене, як на лайно якесь. Чи мені так здається? На їхні красиві моськи дивитися зазвичай приємно, але в цього ж обличчя все в шрамах, чого тут привабливого?

Кілька кроків і він уже біля мене, нагинається, а я покірно чекаю, коли мене позбавлять життя. Ну, як "покірно"? Соромно мені, ой, як соромно, що на монстра свій перший поцілунок витратила, хоч ніхто про це ніколи й не дізнається.

Спина болить, але це не критично, гадаю, за бажання зможу встати, а от втекти - це навряд чи. Найбільше болить рука, буквально вогнем пече, хіба від порізів так буває? А цьому, головне, хоч би хни! Подряпина! Прикро, дуже сильно прикро вмирати, немов сміття якесь. Ось зараз наступить на мене і піде далі, шукати свої плани. Чоловіки всі такі, через тебе проходять, через тіло, через душу і йдуть до нової вершини, щоб пройти і її теж. Спаситель, про що я думаю перед смертю? Губи горять від палкого поцілунку, щоки від його легкої щетини, груди від грубих ласк. Навіть шкіряна броня йому мене помацати не завадила. Професіонал!

- Що ж ти наробила? - холодний метал торкається моєї долоні.

Мені й так боляче, навіщо ще й рану мою колупати?! Садист, тварюка, монстр! Начебто думки мої читає, руку свою прибирає, але тільки для того, щоб другою відкинути волосся з мого обличчя. От наче знав, що я радію, що через них мені його не видно.

- Тепер я не зможу вбити тебе, - усміхнувся жорстоко, дивлячись мені в очі, нібито його слова щось значать для мене, - дружина.

Дружина? ДРУЖИНА?! Якого біса?! Міцна лайка полетіла в бік сіренького, майбутнього небіжчика, який посмів назвати мене цим словом. Після такого фольклорного потоку лайки часом навіть корчмарі та вояки затихали, запам'ятовуючи нові фрази й звороти та додаючи їх до власного лексикону. Але цей сірий тому і є великим і жахливим монстром серед монстрів, тож навіть не скривився. Головне, яке личко спокійне й умиротворене зробив, наче саме цього від мене й очікував.

- Чоловіче, я розумію, що для вас це буде новиною, але поцілунки ще ні до чого не зобов'язують. Є обряд, жрець і обручки, а головне, почути "так" від нареченого і нареченої. Чому від мене ви почуєте "ні", я думаю, вам зрозуміло?

Говорила я впевнено, немов не перебуваю в найдивнішій ситуації в житті. Сіренький на мене дивиться без емоцій, і зовсім стає не зрозуміло, що він із цього приводу думає. Трохи потішило, що на запитання моє він за інерцією кивнув, а потім подивився на мене з примруженим поглядом, ніби я в цьому винна.

- Ну і чого ти на мене дивишся, як баран на нові ворота? Вбивай, давай, скільки мені ще тут лежати?!

Картинно відкинулася назад і застогнала, намагаючись рукою в траві знайти свій меч. Чоловік завис, хоча, коли до постільних забав справа йшла, міркував ще і як швидко.

- Ну, що ти чекаєш? - відкрила одне око й невдоволено надула губки. - Я сама себе вбити не можу! Тож давай, ворушись уже!

Розляглася на траві, намагаючись не звертати уваги на те, що монстр на коліно одне біля мене припав і дивиться на мене, як на звірятко кумедне.

- Я ж сказав тобі...

Договорити він не встиг, бо я, нарешті, знайшла руків'я свого меча і від радості навіть сіла.

- Чоловіче, це я вам кажу! Кільця, жрець і два "так"! Усе, інші способи крім шлюбного обряду я не приймаю! Тож будьте ласкаві виконувати власні обіцянки. Останнє бажання було? Було! Тож давай, виконуй, а то ви чоловіки, коли треба, вічно кінчати забуваєте, тільки язиком мелете гаразд.

Головнокомандувач закашлявся на останній фразі. Фиркнула йому в нахабну пику і назад на травичку вляглася, щоправда, цього разу боком, щоб обличчя моє усміхнене не бачив. За ручку меча взялася, усмішку з обличчя прибрати не змогла, чекаю слушного моменту. Ледве я закінчила говорити та відвернулася від нього, головнокомандувач почав злобно шипіти.

- Не обзивайте мене! - гаркнула я, дещо розлютившись.

- Ти знаєш нашу мову? - видав здивовано сіренький.

- Усі мови, коли ними лихословлять, схожі, за інтонацією зрозуміло. Тож досить тут викаблучуватися, і обіцянку виконуйте, я свою частину виконала.

- Яку ще частину? Ти бажання загадала - я виконав. Що ще не так?

Який бідний чоловік, одружений, за його словами, тільки кілька хвилин, а вже мріє про розлучення.

- Ну, так воно останнє, скільки тебе вмовляти? Убивай, давай! - вимагаю в нього з конкретним таким наїздом.

- Ти що жити не хочеш? - видав монстр через хвилину роздумів.

- А самому здогадатися щодо моїх прохань не судилося?! - підводжуся на лікті, споглядаючи за розгубленим цілим головнокомандувачем.

Він все-таки нічого, якщо в темряві на нього дивитися, щоправда, на опудало городнє злегка схожий, з розпущеними патлами, але зате як оченята своїми виблискує в темряві романтично! Одного не розумію: навіщо цю маячню про одруження ніс? Це якось зовсім не в'яжеться з його образом ловеласа, монстра і самозакоханого кретина. Картинно закочую очі, мовляв, уже не можу з ним, смерті так хочу.

- Я не можу тебе вбити, ти - моя дружина. Не знаю, підказав тобі хто, чи сама дізналася, як цього домогтися, але факт залишається фактом: ми одружені. За законами Гу Ре, ти - моя дружина, померти від моєї руки ти не зможеш.

Ой, які ми холодні й пихаті, удає, що самому гидко. А нічого що ми нещодавно цілувалися, і хотілочка в тебе працювала? Ні?!

- За чиїми законами? Ху Ря? У нас за такими законами на вечорницях вирішували, кому за другою в магазин бігти.

- Гу Ре - це я, мій народ, національність, по-вашому, тож прояви повагу, говорячи про нього.

- З Ху Ря?! Невже ти, чи твій народ проявляв повагу, вбиваючи мою Ху Ря? От то ж! - фиркнула, гордо піднявши підборіддя.

- Жінко, - прошипіло це чудовисько, простягаючи свою клешню до моєї шиї, - вбити я тебе не можу, але зробити так, щоб ти мріяла про смерть по-справжньому - запросто.

- А звідки тобі знати, що я зараз симулюю? Великий досвід спілкування із симулянтами? Хотілочка мало кого вразила? - відхиляюся назад, але спираючись лише на лікоть це незручно робити.

- Звідти, що ти меч свій стискаєш міцно. Тобі не вбити мене, жінко.

Оце ж чорт, усе помітив! Різко вдихаю і намагаюся знести йому мечем голову, він цього, звісно ж, чекав, тому й ухилився, трохи відхилившись. Немов я з мечем - для нього комар, не більше. Клешня вдарила по руці, легко вибивши меч із неї. Боляче до чортиків, але не так, як від порізу.

- Ну, і що ти тепер робитимеш? - запитує цей монстр з іронічною посмішкою.

От що в такій безвихідній ситуації може зробити жінка? Розплакатися? Ні, я повинна не на жалість тиснути, з ним це точно не спрацює. Мені потрібен перепочинок, щоб придумати, що робити далі, і є хороший жіночий спосіб його отримати.

- Ох, - хапаюся за груди, різко вдихаю, ніби мені дихати нічим.

Монстр навіть відреагувати не встигає, як я зі стогоном падаю непритомною назад на траву. Непритомність ще ніколи не підводила в складній ситуації, коли потрібно втекти від проблем. Залишається сподіватися на якусь шляхетність монстра сірого, або хоча б на те, що бити в такому стані не стане.

×

Вітаємо,🎉

🎁 Спеціальний подарунок для Вас! 🥳

Зареєструйтесь зараз та отримайте 10% знижки на першу куплену книгу!