Налаштування
Розмір шрифту:
Інтервал:
Колір
тексту:
фону:
Коментарі

Авторизуйтесь, якщо бажаєте залишити коментар

Авторизація Реєстрація
Марія Власова
Монстр серед монстрів

Зміст книги: 32 розділів

Спочатку:
Пролог
176 дн. тому
Розділ 1. Настасія.
176 дн. тому
Розділ 2. Дуже дурний план
166 дн. тому
Розділ 3. І ось він кінець?
166 дн. тому
Розділ 4. Як мене відправляли на завдання.
166 дн. тому
Розділ 5. Монстри.
166 дн. тому
Розділ 6. Безлад на кухні
166 дн. тому
Розділ 7. Незабутня вечеря.
166 дн. тому
Розділ 8. Баба, чи чоловік?
166 дн. тому
Розділ 9. Може, це чийсь план?
166 дн. тому
Розділ 10. Живучий гад!
166 дн. тому
Розділ 11. Дівочі сльози
166 дн. тому
Розділ 12. Ванна.
166 дн. тому
Розділ 13. День "Зю".
166 дн. тому
Розділ 14. Нічне побачення.
166 дн. тому
Розділ 15. Нічна гостя.
166 дн. тому
Розділ 16. Усі радощі заміжжя.
166 дн. тому
Розділ 17. Не смій.
166 дн. тому
Розділ 18. Кров і біль.
166 дн. тому
Розділ 19. Живий.
166 дн. тому
Розділ 20. Лілові синці.
166 дн. тому
Розділ 21. Полум'я та очі
166 дн. тому
Розділ 22. Наяна.
166 дн. тому
Розділ 23. Протиотрута.
166 дн. тому
Розділ 24. Складніше, ніж ти думаєш.
166 дн. тому
Розділ 25. Марення.
166 дн. тому
Розділ 26. Камера
166 дн. тому
Розділ 27. Ледвіга
166 дн. тому
Розділ 28. У темряві.
166 дн. тому
Розділ 29. Наречена при двох дружинах.
166 дн. тому
Розділ 30. Повернутися додому.
166 дн. тому
Розділ 31. Му Ре
166 дн. тому

Як в якомусь анекдоті: вона дивиться на мене, я на неї. І сама ситуація комічна, наче зустрілися два коханці в шафі, ховаючись від чоловіка. Натягнуто посміхнулася, не знаючи, що робити. Двері-то ось вони, зовсім поруч, залишилося лише руку простягнути, але ця сумнівна дівчина вже помітила мене. Он як очима свердлить, напевно теж не знає, що зі мною робити. Якщо здіймемо галас, обидві постраждаємо від головнокомандувача, не думаю, що цей чоловік розбиратиметься, хто, навіщо і з ким прийшов у його покої. От же попала: один зайвий звук і нам обом кінець.

Може, по-братерськи, вірніше по-сестринськи домовимося? Я ж не буду проти, якщо вона вб'є головнокомандувача, навпаки, двома руками "за"! Хоча в неї, звісно, навряд чи вийде, але кого це турбує? Він її приб'є чи вона його, я в будь-якому разі в плюсі! Смерть загарбникам і всяке таке...

Тикаю в її бік пальцем, виразно показуючи гримаси, і показую в бік спальні, мовляв, іди, вбивай його з миром. Потім показую на себе і, перебираючи в повітрі двома пальцями, зображую щось із серії "я піду" в бік дверей і заважати тобі не буду. Довга пауза після мого питального кивка затягнулася. Потім сумнівна баба дістала з-за пазухи свого дивного вбрання щось сумнівно схоже на ніж. Лезо загнуте, нагадує молодий місяць, ручка теж загнутої форми - напевно тримати незручно, так і порізатися можна, але вона зібралась порізати тільки мене. А де ж хвалена жіноча солідарність?

Вона зробила крок до мене, і плачевність ситуації змусила мене діяти. Зі зброї під рукою лише згорнуті в трубочку плани, тож сміливо даю їй по голові ними. Здавалося б, папір, а кинджал у ньому застряг! Смикнула рулон на себе, кинджал із гучним звуком упав на підлогу. Ми застигли, дивлячись один на одного, а потім підозріла баба з переляком повернулася в бік спальні. У цей момент я смикнула на себе двері й вибігла в коридор. Згадавши, що живу не в печері, зачинила за собою двері так голосно, наскільки це взагалі можливо. Якщо звук падіння кинджала він міг не почути, то цей гуркіт проігнорувати не повинен. На губах грає зловтішна усмішка, але вона зникає, коли усвідомлюю, що стою в калюжі крові. Вона їх зарізала, тих стражників. Горла розпороті, в одного відрубана рука, валяється поруч. Мене аж трохи пересмикнуло від такої картини.

Ручку дверей за моєю спиною смикнули, але я її міцно тримаю зі свого боку. Двері смикнули ще раз, з такою силою, що, якби не тягала восени мішки з картоплею, ніколи б їх не змогла втримати. Вона точно баба? Худа така, а он скільки сили, коли закортіло! Стояти під дверима було нерозумно, але перспектива того, що мене можуть розпороти кинджалом, так само як цих бідолах, не залишає вибору. Ще раз сіпнулися двері, а потім я почула шипіння і звук меблів, що впали. Ну, все, головнокомандувач виявив свою запізнілу гостю, а мені час робити ноги. Смикнулася вбік і, відпустивши двері, послизнулася, з гучним криком шльопнувшись у калюжу крові. Хоч би килим постелили, сволота! Підскочила, ледь не вистрибнувши з сукні й забруднивши вкрадені плани в крові. Двері до покоїв головнокомандувача раптово відчинилися, коли я вже була на півдорозі до сходів. Не втрималася й озирнулася, коли за звуком дверей, що вдарилися об стіну, пішов незрозуміло чий, але такий, що змахує на бабський оглушливий вереск. Хто ж так кричить? Сам головнокомандувач, чи цей крик підозрілої баби належить? Картина перед мною постала епічна: сумнівна красуня розпласталася в крові нею ж убитих, а головнокомандувач застиг на порозі, в самих штанах.

Невже цей ідіот знову наступив на ті самі граблі? Худа курка борсалася в крові, намагаючись встати, а головнокомандувач стоїть собі байдуже і нічого не робить. Вона ж так утече! Чоловік, та що ти тупиш-то? Убий її! Дивись, як знахабніла, твоїх людей зарізала, а ти як останній...

- Та вбий її вже, ідіоте! - ця фраза вирвалася сама собою, і, усвідомивши, що вимовила її вголос, вирішила відступати якомога далі.

Виблискуючи п'ятами, побігла по сходах до нижнього поверху, де й побачила дивовижну картину: усі вартові, які охороняли нас, чи то монстрів від нас, валяться на підлозі. Спочатку вирішила, що знахабніла дошка і їх перерізала, але потім помітила, як дехто з них рухається і хропе. Тут і гадати не варто, що мої бабусі постаралися. Самі бабці знайшлися на кухні, в повному бойовому спорядженні зі сковорідками, качалками та каструлями напереваги.

- Дитинко, це що - кров? - судомно схопилася за серце баба Люба.

- Ціла, дитино? - занепокоїлись бабці, оточивши мене.

- Часу немає пояснювати, потрібно терміново йти. Чим ви їх так приспали? - запитала, знімаючи з себе брудну сукню і надягаючи сорочку з нижніми штанами, а зверху приготовану старими шкіряну броню.

- Сон-травою, у полі діди нарвали, поки сіно коням збирали, - відповіла баба Галя, нашвидкуруч заплітаючи мені косу і зав'язуючи її червоною стрічкою.

- Усе готово? - запитала, закінчивши одягатися.

- Так, але, донечко, ти впевнена, що воно того варте? Усе-таки вбивати беззахисних...

- Які вони беззахисні? Це не жінки й діти - це воїни! Вони в будь-якому разі вб'ють нас, чому ми повинні їх жаліти? Досить базікати, ходімо!

Нехай і говорила я дуже войовничо, але руки тремтіли, коли староста віддав мені смолоскип перед входом у катакомби. Старі дивилися на мене з переляком, їм ніколи не доводилося ухвалювати подібних рішень, як і мені. Кинула смолоскип без жалю в розлиту олію, і просочені нею ганчірки загорілися. Про те, що дідусі й бабусі пожаліли сіреньких і залишили двері в замку не замкненими - знаю, але їм про це не кажу. Не діло це людям похилого віку забирати життя в тих, хто й не пожив зовсім. Нехай пожежа не забере їхніх життів, більшість уже почала прокидатися, поки ми катакомбами й підвалами рухалися, зате відверне увагу.

- Бережи себе, донечко, - сказав старійшина, вручивши мені вперше справжній меч.

На очі навернулися сльози, але я посміхнулася, пообіцяла, що ми ще зустрінемося, і їхні рідні до них повернуться. Ми розділилися біля річки, далеко від замку. Дідусі й бабусі пішли в ліс, у саму гущавину, а я залишилася біля річки.

- Настасія, - кличу свою подругу, дивлячись на власну почервонілу руку, - я дістала плани. Де ти?

"- Ну, нарешті! Мені довелося позбутися хвоста. Чому так довго? Я в північній частині, біля підніжжя гори".

Довелося бігти на орієнтир, відчуття, що мене переслідують, підганяло й лякало. Легені просто розривало від болю, давно так не бігала. Весь час обертаюся, хоча погоні начебто немає. Вибігши на невелику галявину, раптом усвідомлюю, що навколо щось невловимо змінилося. Озираюся на всі боки й розумію, що весь цей час була в тому чорному серпанку, але не помічала цього. Можливо, ззовні він і здається непроглядною стіною, насправді всередині все так само, хіба трохи темніше. Навіщо він їм треба?

- Любаво? - чую голос Настасії й розумію, що він звучить не в голові, лише коли бачу білий серпанок на її долоньці, що висвітлює простір навколо неї.

Вона обіймає мене так, що все повітря з легень вибиває. Без зайвих слів віддаю їй плани, але вона лише мигцем дивиться на них і криваві бризки на папері. Нічого не каже і, вручивши папери мені назад, починає створювати з власної крові чорного птаха. Дивні криваві ритуали чаклунів завжди мені здавалися безбожними, навіть жертвопринесення батька в храмі мають менш огидний вигляд, ніж така магія. Вона розсікла свою долоню і чекала, поки кров, утворюючи коло з крапель, накапає на траву. Весь цей час я злякано озиралася, мені весь час здавалося, що от-от сіренькі з кущів вилізуть.

- Усе, готово! - оголосила чаклунка, коли її страшний птах підлетів і забрав у мене плани.

Птах зник у небі, а ми залишилися стояти, як з-за моєї спини на поки що нормальне небо невблаганно насувається темрява.

- І що тепер? - запитую втомлено.

- БІЖИ! - різко вигукнула подруга, і повітря поруч зі мною буквально вибухає.

Вибуховою хвилею, що вдарила в спину, мене зносить у найближчі кущі. Настасія залишилася стояти на ногах, виставивши перед собою руки. Повітря навколо неї мерехтить, напевно, її захистила магія. Підіймаюся насилу, меч важкий, та й не звикла я носити броню, вона теж важить пристойно. У кущах мене не видно, зате бачу, як довкола розповзається темрява, і в якийсь момент із неї виходить справжній монстр. Ці лати, очі у полум'ї, мені здавалося, вони повинні викликати жах, але тільки не в мене. Страх є, він змушує серце стукати у вухах, але не від переляку, а тому, що не знаю, що робити.

- Де підмога? Де вони? Нас, справді, залишили одних? - шепочу, знаючи, що вона навіть на відстані почує.

- Здається, таких, як ти, ваші люди називають "чаклунами". Ну що ж, чаклунко, ти заплатиш за свою сміливість.

Голос монстра змусив тремтіти, адже я знаю, наскільки він сильний.

- Нам потрібно бігти. Ну ж бо, Настасіє, втечім! Ми жінки, що ми можемо зробити їм?

Мій шепіт спотворює голос, нехай руки й стискають меч, я тремчу від страху. Він прийшов сам, чи взяв когось із собою? Хоча і його одного вистачає з головою.

- Перед боєм і смертю біжать лише боягузи, сміливі стоять до кінця, - сказала вона вголос, і мені стало соромно, за те, що стою, сховавшись у кущах.

- Сміливий, нехай і не рівний супротивник - така рідкість для ваших країв, - із сарказмом вимовив монстр, дістаючи з-за спини свій величезний меч.

- Біжи, Любаво, просто біжи, - це були останні слова, що я почула від Настасії.

Спалах від світла її магії на коротку мить засліпив, і ноги самі понесли мене до гори, ніби отримавши прискорення ззовні. Нехай вона й веліла мені бігти, знаю, що це безглуздо. Знаю, що нічим добрим не закінчиться, але все одно намагаюся, бо хочу жити.