Налаштування
Розмір шрифту:
Інтервал:
Колір
тексту:
фону:
Коментарі

Авторизуйтесь, якщо бажаєте залишити коментар

Авторизація Реєстрація
Марія Власова
Монстр серед монстрів

Зміст книги: 32 розділів

Спочатку:
Пролог
172 дн. тому
Розділ 1. Настасія.
172 дн. тому
Розділ 2. Дуже дурний план
162 дн. тому
Розділ 3. І ось він кінець?
162 дн. тому
Розділ 4. Як мене відправляли на завдання.
162 дн. тому
Розділ 5. Монстри.
162 дн. тому
Розділ 6. Безлад на кухні
162 дн. тому
Розділ 7. Незабутня вечеря.
162 дн. тому
Розділ 8. Баба, чи чоловік?
162 дн. тому
Розділ 9. Може, це чийсь план?
162 дн. тому
Розділ 10. Живучий гад!
162 дн. тому
Розділ 11. Дівочі сльози
162 дн. тому
Розділ 12. Ванна.
162 дн. тому
Розділ 13. День "Зю".
162 дн. тому
Розділ 14. Нічне побачення.
162 дн. тому
Розділ 15. Нічна гостя.
162 дн. тому
Розділ 16. Усі радощі заміжжя.
162 дн. тому
Розділ 17. Не смій.
162 дн. тому
Розділ 18. Кров і біль.
162 дн. тому
Розділ 19. Живий.
162 дн. тому
Розділ 20. Лілові синці.
162 дн. тому
Розділ 21. Полум'я та очі
162 дн. тому
Розділ 22. Наяна.
162 дн. тому
Розділ 23. Протиотрута.
162 дн. тому
Розділ 24. Складніше, ніж ти думаєш.
162 дн. тому
Розділ 25. Марення.
162 дн. тому
Розділ 26. Камера
162 дн. тому
Розділ 27. Ледвіга
162 дн. тому
Розділ 28. У темряві.
162 дн. тому
Розділ 29. Наречена при двох дружинах.
162 дн. тому
Розділ 30. Повернутися додому.
162 дн. тому
Розділ 31. Му Ре
162 дн. тому

З покоїв вибігла, як ошпарена, наостанок защемивши поділ сукні дверима. Витягнула брудний кінець зі щілини, намагаючись привести думки до ладу. Дивлюся перед собою якийсь час, судомно міркуючи, з чого б цей сіренький так поводиться. Розвернулась обличчям до дверей, недобре примружилася. У нас молодий чоловік може сказати такі слова хіба що коханці. От кого-кого, а мене до гулящих дівчат не можна зарахувати. Та я й приводу не давала! Що там говорила Настасія про їхню красу? Ну так, на баб красивих схожі, цей помічник особливо, але хто у своєму розумі захоче жити з "таким"? У мене весь час виникало відчуття, що він красивіший за мене. Було б не до сміху, якби чоловіки, що проходили повз, свистіли услід йому, а не мені. Та ще цей сірий колір шкіри - "фу"!

Що він узагалі говорив, а я йому, на його думку, відповідала? Важко зітхаю, чомусь відчуваючи злість на себе. Треба було і його слухати, а я лише про слова Настасії думала! Гаразд, чорт із ним, із Маратиком! Зібралася, треба користуватися вдалим моментом!

На поверх нижче полетіла на всіх парах, варти поблизу не спостерігалося. Напевно, вони стоять на посту, тільки коли головнокомандувач усередині. Увійшла в покої тихо, навшпиньки й одразу попрямувала до дверей кабінету, прислухаючись до кожного звуку. Двері на місці й були замкнені, що не дивно. Цього разу в мене був час, тож, опустившись на коліна, подивилася в замкову щілину. Судячи з розмірів, ключ від дверей має бути великим, на кшталт того, що був у батька, від храму. Довжиною з мою долоню, не менше. Ну і як мені двері зламувати? Під рукою не було нічого слушного, почала нишпорити поглядом по вітальні, але й тут не виявилося нічого слушного. Мої нерви стиснулися в грудку, стан - на межі істерики. Ну і як, чорт забирай, ці двері відчинити?! Уперше пошкодувала про те, що мене виховав жрець, а не якийсь розбійник. Коли вже в розпачі схопилася за кочергу, вирішивши виламати двері до біса, життя підкинуло мені чергову напасть.

У коридорі почувся тупіт, і виразно знаючи, що йти тут можу лише в одну кімнату, нервово забігала поглядом по інтер'єру. Де б сховатися? Стіл, крісла, диванчики, книжкові шафи, у кутку велика громіздка шафа. Розкрила і злегка очманіла від вигляду дорогих жіночих суконь на вішалках. Я, значить, у брудному фартусі й сукні ходжу другий тиждень, а тут цілий гардероб пилом покрився! Що взагалі жіночий одяг робить у вітальні? Але думати про це було пізно, тільки-но встигла пірнути всередину шафи, двері в кімнату з гуркотом відчинилися, і я ледве встигла прикрити дверцята, залишивши вузьку щілину. Так, за час своєї пригоди я навчилася  і такому. Правда не знаю, як можна застосувати в майбутньому досвід таємного сидіння в шафі з метою підслуховування чужих розмов. Збирати плітки для сільських бабусь? Добре хоч цього разу не в туалеті, або гола за ширмою у ванній сиджу.

Двері гримнули, вдарившись об стіну, пропускаючи монстра серед монстрів. Він був у своєму дивному спорядженні, але майже одразу скинув шолом просто на підлогу. Довге волосся вкрило плечі, і суто жіноча заздрість до шовковистого і, найголовніше, чистого волосся змусила з обуренням прикусити губи. Він щось зашипів зі злим виразом обличчя.

"- От чорт!" - автоматом підмінила його шиплячу фразу на більш зрозумілу.

Сіренький монстр почав здирати з себе частини амуніції та кидати куди попало. Рукавичка потрапила у вазу на каміні, розбила її на шматочки. От же гад, а хто це прибирати буде?! Від знятої амуніції здійнявся якийсь фіолетовий пилок. З огляду на те, що я і так сиджу в запорошеній шафі, цілком логічно, що мій ніс гидко засвербів, намагаючись викинути частинки, які лоскочуть його. От тільки чхнути тут не вистачало! Затиснула ніс пальцями, і ледь не вивалилася з шафи від несподіванки, коли вхідні двері знову з гуркотом відчинилися. Не щадять її зовсім сіренькі.

"- Монстр!" - видав мій внутрішній перекладач голосом Маратика, так що я перелякалася.

А він-то тут, що забув? Заговорив він, звісно, їхньою мовою, може, і з повагою, але очі-то зовсім про інше говорять.

"- Ще одна не до баба", - шипить їхній монстр серед монстрів, злегка повернувши голову на свого помічника.

"- Я не баба!" - шипить різко цей помічник і раптом хапає головнокомандувача за плече, повертаючи до себе обличчям.

Це що за панібратство з начальством? Зовсім, чи що, з котушок злетів? Можливо, їхній головний монстр про те саме подумав, розправив свої величезні плечі, я його тепер лише зі спини бачила, складно сказати, які емоції грали на його страшному сірому обличчі, коли він шипів нову фразу. Але якщо вже це просто моя розвага, вирішила уявити, як насуплюються його чорні брови, і він із серйозним виглядом запитує:

"- Правда, чи що?"

Маратик несподівано опустив голову, наче солдат, що провинився. Яким він, по суті, і є, хоча мені часом здається, що він, зовсім як наші генерали, вже забув, що таке запал бою. На відміну від страшного головнокомандувача, у якого, попри чудові навички бою, самі лише дівки в голові. Схоже, в жодному сірому чоловіку немає ідеалу, та й позитивних якостей теж. Не скажу, що наші чоловіки зовсім уже без вад: п'ють, ходять наліво, б'ють своїх дружин і дітей. У нас же як? Чоловік - усьому голова, він мало не цар і бог у своєму домі, робить що хоче. Спаситель усе, зрозуміло, бачить і судить їх по заслугах, але на ділі все не так справедливо. Мені часто доводилося допомагати приймати пологи у вагітних жінок із синцями на обличчі, або виходжувати породіллю після викидня, що стався від побоїв ревнивого чоловіка. Нехай у храмі це засуджується, називається грішною справою, але подається це так, ніби можна і навіть потрібно жінку іноді бити, але так, щоб ніхто про це не знав. А наші жінки - дурепи, терплять, виправдовують і мертвих дітей прощають.

"Б'є - значить, любить!" - є в нас прислів'я. Дурниця, але така красномовна, що для декого, по суті, стає приводом для виправдання їхніх непорядних вчинків. Подруга моя, Анапа, від чоловіка через тиждень після весілля вся в синцях прийшла і з блаженною посмішкою розповідає, як чоловік її любить, та тільки ревнує дуже. А синці? А що синці, це вона сама винна, не так на чоловіка стороннього подивилася, за що вдома й отримала. Ну і де тут кохання? Може, справді, краще богу в жертву приносити, ніж усе життя знущатися, ламаючи кожну кісточку в тілі та з часом перетворюючи жінку на сіру істоту, яка здригається від кожного гучного звуку.

Зітхаю важко. Тому-то я й заміж не поспішаю, воно мені треба? Бачила я цих чоловіків у труні з бантиком на лобі! Кидаю погляд у щілину, а то в думки свої надто заглибилася. Мабуть, багато пропустила, бо монстр серед монстрів зняв із себе амуніцію і залишився в темній тонкій сорочці та в таких самих штанах. Але й цього йому виявилося замало, судячи з руху рук, він почав розстібати сорочку, дуже повільно. Спека чи що, в голову вдарила? Як мій хворий мозок замінив шипіння монстра серед монстрів, на таке цікаве заняття, не складно здогадатися.

"- А давай я зараз це перевірю і ... потеребонькаю?" - пролунав у моїй голові вільний переклад фрази, що пролунала від головного монстра.

"- Не треба!" - майже одразу відгукнувся Маратик.

Бідолаха, він аж до дверей на крок відступив. На симпатичному личку, так сильно схожому на жіноче, відобразився найнатуральніший переляк. Не думала, що їхні обличчя здатні сіріти ще більше, але обличчя Маратика довело протилежне, стало ще сірішим, що дещо зіпсувало його красу.

"- Що "не треба"?" - поцікавився з іронією головнокомандувач.

"- Не треба теребонькати!" - рішуче заявив помічник і стиснув свої витончені ручки з довгими пальцями в кулаки.

"- Треба, Маратик, треба!" - видав монстр поширений у нашому селі вираз, ну або щось схоже, різко відчинивши сорочку.

У шафі стало нереально тісно, смикнулася назад, розриваючись між бажанням блювати й сміятись як кінь. Ні, ну що зі мною не так? Щоки вкрилися густим рум'янцем, серце хвацько вибило кілька ударів у шаленому ритмі відчайдушної чечітки. Що взагалі означає ця фраза: "потеребонькаю"?! Нерішуче глянула в щілину, щоб побачити голу спину головнокомандувача монстра. Сорочка спочиває в каміні, зім'ята, наче ганчірка. От же зажерся, чесне слово! А дідусям і бабусям прибирати після цієї свині недоробленої.

"- Сам роздягнешся, чи мені допомогти?" - видала репліку моя фантазія за цю широкоплечу двометрову істоту.

Ох, як же в мене очі на лоб полізли, коли Маратик навіщось почав закочувати рукави свого вбрання. Воно взагалі дивне в сіреньких, наче ряса, чи сукня якась, щоправда, на відміну від останнього, під ним завжди штани вдягнені. Це він так невміло роздягнутися хоче? Далі, не відводячи від монстра погляду, поклав одну свою руку на оголене плече, а другу кудись на рівні грудей. На лобі сірого виступив піт, він підібгав губи й подивився кудись униз.

"- Потеребонькай!" - наказовим тоном голосно прошипів головнокомандувач.

Звісно, навряд чи він зажадав саме те, що я собі вигадала, хоча б я на це сподіваюся. Але від звучання його голосу я підстрибнула, сильно ризикуючи видати себе з потрохами. Добре хоч ніхто з них не помітив, як здригнулася шафа, сіренькі цілком були зайняті одне одним. По спині пробігли мурашки, щось в останній думці було не так.

"- Будь ніжним", - прошипів головнокомандувач, але цього разу по-іншому, м'яко і ніжно, якщо не сказати, з благанням.

Моя психіка почала мене підводити, десь у макітрі хтось відчинив кран смішинок, і ось-ось почнеться щонайменше всесвітній потоп. Маратик із зосередженим, напруженим виразом обличчя почав водити вільною рукою туди-сюди, а в моєму мозку спливла повна розуміння думка, що описує його дії: теребонькає. Начебто, здавалося б, сама себе розважаю, це слово теж сама придумала, але сміятися хочеться так, що все обличчя зводить від напруги м'язів. Ось що значить, не витримують нерви від непосильного завдання і жахливих умов. Сходжу з розуму, а божевільних у нас на вогнищах спалюють. Погані мої справи, погані! Може вони там чимось серйозним займаються, ну, не знаю... Цілуються? Від здавленого сміху мене зігнуло навпіл, та так невдало, що двері шафи прочинилися ще більше. Виключно це й допомогло злегка прикрити мої крани сміху і згадати про те, що якщо мене тут знайдуть, уже буде не до сміху.

Висунутися і подивитися, що там відбувається, і як далеко зайшли ці двоє, раніше не могла, боялася. Лише коли щось голосно скрипнуло, порушуючи лячну тишу в цій кімнаті, змогла, нарешті, поглянути на те, що там відбувається. І то довелося прикритися повністю якоюсь довгою сукнею. Тепер головнокомандувач, так само без сорочки, сидів на стільці за столом. Марат стояв недалеко від нього, якось боком, з'єднавши руки в районі паху. Мої губи нервово затремтіли, оскільки уява швиденько домалювала пропущені мною епізоди, і я ледве стримала бажання засміятися. Навіть коли не до чоловіка незадоволеним тоном прорік у моїй голові: "Не скінчив", - не засміялася. І це при тому, що в сільських компаніях я завжди сміялася голосніше і частіше за інших. Не те що сміхотлива була, просто не сміятися, коли сміються інші, складно. Ну що поробиш, часто в історії потрапляю, і часто вони мені боком виходять. Ну і що? Зневірятися тепер?! Плакати?! Ні, я вже наплакалася, та й не допоможуть мені зараз сльози.

"- Ти був ніжним", - видав у моїй голові головнокомандувач.

Обличчя вже свербіло від пилу, можливості витерти його не було, це б одразу помітили в кімнаті.

"- Так, але я не отримав задоволення від нашого теребонькання. То що, може, продовжимо?"

Маратик вказав рукою на двері кабінету, і я ледь не сіпнулася, бажаючи побачити все на власні очі. Та я не про теребонькання! Мені хотілося побачити, у кого був ключ від цих дверей і де вони його ховають. До заборонених дверей підійшов помічник і спритним рухом із потайної нагрудної кишені дістав товстий і довгий ключ. Це як я його звідти дістану? Чоловіки увійшли до кабінету, але двері за собою не зачинили. Їхнє шипіння розібрати неможливо було, та й бажання розважатися так далі в собі не знайшла.

Не знаю, скільки часу просиділа в шафі, не рухаючись, але спина і м'язи в ногах вже нили від незручної пози. Та й світло в кімнаті майже повністю згасло, сонце зайшло, а це означає лише одне - у мене залишилося мало часу. А мені ж треба було встигнути попередити дідусів і бабусь. Так, такими темпами ми банально не встигнемо нічого зробити. Уже мовчу про те, що про мене могли схаменутися і почати шукати! Не факт, що зараз не заявиться який-небудь сіренький із криками про мою втечу. Було б добре, якби воно так і було. Однак проблема в тому, що я все ще тут, та й старих підставляти не хотілося, можуть постраждати, як мої подільники.

Словом, зважилася, нарешті, йти. Щоб не світити, попри напівтемряву, яскравим фартухом, зняла його. Сукня стала вже зовсім брудною, лише на місці, де був фартух, світилася біла пляма. Щоб приховати свій одяг, зняла найтемнішу сукню, яку знайшла в цьому гардеробі. Потім дуже повільно відчинила повністю двері шафи. Ще повільніше й нерішуче рушила звідти сама й застигла перед шафою, вирішуючи, чи потрібно зачиняти дверцята, чи не варто. Вирішила залишити їх відчиненими, так, про всяк випадок. Присунулася до протилежної стінки, виставила перед собою сукню, наче вона може мене сховати, і повільно рушила в бік виходу.

Сказати, що я нервувала - не сказати нічого. Кожен крок давався важко, у повному страху. Коли ж порівнялася з дверима в кабінет, затамувала подих. Лише зараз, ледве роздивившись сіреньких у темряві, нарешті, помітила одну дивину: у кабінеті не горіло світло. Там панувала напівтемрява, але при цьому дві чоловічі постаті продовжували стояти біля столу, розглядаючи якийсь великий сувій, найімовірніше, карту.

Це ж плани! Ті самі плани, які я повинна вкрасти. Бажання зробити це просто зараз у голові не виникло, зате з'явилося якесь хворе передчуття і нічим незрозуміла радість. Коли пройшла найнебезпечнішу ділянку, повільно почала оминати стіл, щоб дістатися до дверей. Дивлячись на світлу смужку під дверима, одразу зрозуміла, що без проблем вийти з цієї кімнати не вийде. Коли ж за дверима промайнули тіні охоронців, зрозуміла, в якому плані "Ж" опинилася. Ну і що тепер робити?

Рішення якось саме в голову спало, нехай і ризиковане, але що є, те є. Моя сукня для плану не підходила, але та, як я нею прикривалася, цілком згодиться. Стягнула свій брудний одяг разом із нижньою сорочкою, злегка замерзла, відчувши себе повністю голою. Натягнула сукню з тонкої, дорогої тканини з мереживами, таку невагому, що навіть не звично. Свою сукню довелося заховати під комодом, щоб не заважала антуражу. До речі, саме для нього розв'язала косу й розпушила волосся, наче буквально нещодавно з ліжка вибралася, пощипала свої щоки й шию, так, що аж боляче стало, а шкіра розчервонілася. Сподівалася на випадок, коли швидко відчинила двері та стрибнула в отвір, прикривши відразу за собою дверцята, щоб світло з коридору не встигли помітити.

Охоронці втупилися на мене в усі очі, бо від поспішного стрибка волосся звалилося мені на обличчя, закриваючи наведений антураж. Один із вартових насторожено подивився на мене, ще трохи та запитає, що я тут роблю, а правдоподібної відповіді у мене не було. Я хотіла зіграти на тій чутці, яку сама і створила, але зараз момент був уже не той, тож довелося гарячково придумувати щось нове. І якось так невчасно мій кран прорвало, греблю знесло, країну і весь світ затопило хвилею мого сміху. Чи то нерви не витримали, чи то пора на вогнище, чи то просто дурепа. Охоронці втупилися на мене, а я, чудово розуміючи, що двері не приглушать звуки моїх веселощів, ніяк не могла вгамуватися і перестати голосно сміятися.м Солдати все ще застигли в подиві, не знаючи, як зі мною бути і як до мене звертатися. Ніби як у дорогій сукні, а всього лише куховарка - парадокс. Гордо підняла голову, ударившись при цьому потилицею об двері за своєю спиною і тим самим відкинувши волосся з обличчя. Мене ще не остаточно пробило на сміх, але, уявивши, що буде, якщо реготун все-таки прорветься, і я своїм сміхом переполоху навела на весь замок, повільно пішла до сходів. Не бігла, щоб не викликати підозр, а спокійно йшла, не припиняючи хихикати, як божевільна. Так, багаття на мене чекає як ніколи сильно. Навіть коли біля самих сходів знайомо скрипнули двері в покої головнокомандувача, не подала знаку, спустилася сходами, не припиняючи сміятися. Моя істерика обірвалася різко, коли дійшла до кухні, побачивши старих людей, які стовпилися біля неї, щоб отримати їжу.

- Що сталося, донечко? Звідки сукня ця дивна? - запитав один із дідусів схвильовано, і лише тоді до мене дійшло, що я була за крок від провалу.

Судомно зітхнувши, раптом зрозуміла, що це не так страшно і важко, як собі уявляла. Серце шалено стукало в грудях, так, що було боляче, але мені подобалося це відчуття. Ніколи не відчувала себе більш живою і чомусь сильною.

- День "Зю", мої дорогі! День "Зю" настав! - оголосила їм тихо, нарешті зібравшись із думками.

- Як? Уже? - закашляли з переляку дідки, вганяючи в ступор своїх сіреньких стражників.

- Так, уже, тож, будьте ласкаві, зберіться! У нас на вечерю юшка, і я дуже сподіваюся, ми не задихнемося в нашій камері вночі від ваших газових атак!

Останню фразу я говорила виключно для того, щоб відвернути увагу вартових, хоча ті й так на мене дивилися з підозрою, не довіряючи ще сильніше, ніж зазвичай. Ми зайшли в кухню галасливим натовпом, де мене обступили бабусі, перелякані моєю тривалою відсутністю.

- Ти де була? - видав наш суворий кухар, цього разу з надітими штанами.

- Сукню шукала, - з невинним виглядом відповіла йому. - Як Вам? Красуня?

Закружляла посеред кухні, тільки для того, щоб відвернути увагу натовпу від схвильованого перешіптування старих.

- Не те слово, - почула за спиною й одразу зупинилася.

Маратик дивився на мене якось зле. На спині виступив холодний піт, чи це не він ішов по моїх п'ятах, після мого віроломного сміху? Відчуття, що зараз станеться щось дуже погане, так і застигло в повітрі.

- Тобі б тільки байдикувати, - видав кухар невдоволено, не помічаючи, як напружилися всі старі і я.

- Що є, те є, - погодилася і лише після цього відвернулася від помічника головнокомандувача, ніби не помічаючи його важкого погляду.

- Мерщій поїсти б, - видала з усмішкою, якомога більш не натягнуто.

Їсти насправді не хотілося, навіть для того, щоб сірим менше дісталося. Можливо, це такий психологічний чинник, але я звинувачувала в усьому не тільки Ферера, а й свою товсту дупу, яку раніше вважала вельми апетитною частиною свого тіла. Якби була худою, як та швабра сіра, ніхто б не сказав, що я краду їжу при штабі. Не для себе старалася, а вони вирішили, що собі черево набивала. Козли, найнатуральніші козли!

- Тримай, дитино, - пробурмотіла баба Люба з посмішкою, підсовуючи мені вуху у великій тарілці.

- Ви, - несподівано видав Маратик, змушуючи згадати про те, що він нікуди не пішов.

Судячи з того, що мене ще не скрутили, про те, що я була в покоях головнокомандувача, він не знає. Чи ні? Поводиться він  дивно, з ним весь час доводиться бути насторожі. Повертаю до нього свою голову, показуючи, що й гадки не маю, що він хоче.

- Нашу зустріч доведеться прискорити, тож ходімо.

Незрозуміла фраза, вимовлена з дивною інтонацією, але упускати можливість дістати ключ і плани, яка так вчасно підвернулася, ніяк не можна. Не роздумуючи ні секунди, піднімаючись з-за столу, йду за сіреньким. Цього разу до його кабінету ми йшли швидко, ніким не зупинені. Це я спочатку думала, що до кабінету, але на потрібному поверсі він несподівано відчинив інші двері, пропускаючи мене всередину перших. Це була спальня, а після побаченого в покоях головнокомандувача я навіть злякатися не змогла. У кімнаті панувала напівтемрява, поки сіренький особисто не підійшов і запалив кілька свічок біля ліжка. Величезного такого ліжка, з блакитними розшитими золотом простирадлами та ковдрами. Та в його головнокомандувача було простіше, чорне з шовку, про що й повідала помічникові, без докорів сумління сідаючи на ліжко. Як його очі заблищали, жіноче обличчя скривилося, але на мій сарказм він нічого не відповів. Дуже бадьоренько підійшов до мене і спробував доторкнутися, але тут же отримав по руках.

- У вас, сіреньких, не заведено залицятися до жінок? Вином би вашим пригостив, або що ви там п'єте?

Говорила я це з посмішкою, старанно зображуючи байдужість і незацікавленість. Сіренький відвернувся і пішов до каміна, де на маленькому столику стояла пляшка з тим винцем, яке я так і не скуштувала. Він узяв його гордовито, ніби роблячи мені величезну послугу. У той момент, коли він за ним нахилився, моя рука спалахнула болем. Мітка заболіла, але цього разу я не кричала, тільки зуби зчепила з усієї сили на мить.

- Котра година? - запитала, озираючись в пошуках годинника.

- До чого нам рахувати час? - з іронією вимовив Маратик.

Стиснула губи, мені не подобався вираз його обличчя. Нахилила голову набік, чекаючи, коли, нарешті, почую Настасію.

- А келихи де? - вимовляю, щоб відвернути його увагу.

- З горла гидуєте? - вимовляє він знову з іронією і пальцем пробиває пробку всередину.

- Ще і як, - злегка скаженію від його гордовитого тону.

Вихоплюю в нього пляшку, щоб не встиг із неї відпити.

- Келихи, - нагадую, про себе відзначаючи, як приємно ставити цього сіренького на місце.

Він повертається до столу, що стоїть у кутку кімнати, на якому акуратною стопкою височіють келихи.

- Любава! - нарешті чую в голові змучений голос подруги й різко вдихаю.

- Слава Спасителю! - вимовляю за звичкою з полегшенням.

Маратик повертається до мене обличчям, тримаючи два келихи та здивовано піднявши брови. Цього разу вирішую, що надто небезпечно не звертати уваги на слова помічника.

- Неси їх сюди, - командую йому прохолодно.

- Кого нести? - лунає здивований голос Настасії в голові.

- Келихи, - вимогливо простягаю руку, відчуваючи роздратування.

З кожною моєю вимогою його обличчя набувало дедалі сірішого відтінку, здається, він злився дедалі більше й більше. Цей факт віддавався приємним теплом на серці, як і той, що пляшка в моїх руках залишилася не просто так. Келихи він мені не віддав, поставив на приліжковий столик, а потім раптово схопив своїми холодними пальцями за підборіддя.

- Невже наш монстр дозволяв тобі так із ним поводитися і говорити? - звернувся він до мене з погано прихованою злістю.

"- Ти дістала карти?" - запитує в унісон із ним подруга.

- У процесі, - відповідаю для неї, дивлячись на красиву мордочку сірого зі зневагою.

Розумію, що фраза звучить дивно, тож усміхаюся холодно й додаю:

- Йому навіть сподобалося.

Підтекст був очевидний, але я все одно підморгнула сіренькому, чиї щоки наливалися ліловим кольором, і вкусила за палець, щоб руку від мене прибрав. Добре так вкусила, до крові. Та так, що він, шиплячи, відскочив від мене, як від прокаженої. Засміялася, наливаючи в келих вино нарочито повільно.

"- Кому ще "йому"? Які ще келихи?! Ти чим узагалі там займаєшся, замість того щоб красти плани?" - накинулася чаклунка на мене.

- І чим же ви займали нашого головнокомандувача, крім своєї дивної рольової гри? - недобре так примружився сіренький.

Це що ревнощі, чи що? Значить, була я права, і теребонькає він йому, що б не означало це слово.

- Я цим і зараз займаюся, - відповідаю Настасії, змушуючи сірого кілька разів здивовано моргнути.

- Тобто ти й мене зараз займаєш? Так, чи що, виходить? - у його голосі прозвучала іронія, проте мені начхати.

Підіймаюся з ліжка, роблю крок до нього і простягаю келих із вином.

"- Та чую я, чим ти займаєшся! Любава! Час підтискає!" - волає в моїй голові Настасія.

- Думай, що хочеш, - відповідаю відразу обом, а то реально набридли зі своїми наїздами.

"- Та що тут думати? Наших рідних уб'ють!" - верещить подруга, і я мимоволі завмираю.

- Я думаю, що ти не та, за кого себе видаєш. Те, як ти поводилася під час першої зустрічі, як дурна сільська баба, і те, як поводишся зараз - колосальна різниця. Мені цікаво, звідки ти взялася, і хто тебе сюди прислав?

Він хапає мене знову за підборіддя, не звертаючи уваги на келих у моїй руці. Цього разу пальці свої тримає якомога далі від рота, береже їх. Краще б він за келихом у моїй руці дивився.

- А я і є дурна сільська баба, - кажу з усмішкою і розбиваю об його сіру пику келих із вином.

Начхати, що уламки впилися в руку, головне, що він не очікував такого перебігу подій настільки, що навіть відпустив моє обличчя. Заношу другу руку з пляшкою вина і розбила її об його голову. Усе це відбувається дуже швидко, що до пуття й збагнути не встигаю. До мене доходить, що цього мало, коли він, похитнувшись, почав шипіти, а його шкіра - мерехтіти. Знаючи, що нічого доброго це мерехтіння для мене не означає, жбурнула в чоловіка другим келихом, шкода ухилився. Сіренький зашипів і так стрімко рушив на мене, що довелося рятуватися втечею, застрибнувши на ліжко й схопивши з другого приліжкового столика свічник зі свічками. Змахнула ним і випадково підпалила балдахін над ліжком. Змахнула ще раз, але перед обличчям сірого, на що той відсахнувся.

- Ну що ти, Маратику? Іди сюди, я тебе приголублю! - дражню його з нездоровими веселощами.

"- Любава! Ти чим, чорт забирай, там займаєшся?! Який ще Маратик?!" - завищала Настасія в моїй голові, так що скроні заболіли.

- Та заткнися ти! - кричу на неї, але виходить, що на нього.

Та чорт з ним, він же теж шипів щось. Але, мабуть, я це зробила даремно, бо сіренький раптово вихопив меч з-під свого вбрання. Коротким і точним рухом зрізав запалені свічки з мого свічника. Кидаю свічником у нього, але він ухилився.

- Так не чесно! - верещу, відстрибуючи назад і ледь не обпалюючи ноги об  подушки у полум'ї.

- Ще і як чесно! - з перекошеною посмішкою  кричить помічник монстра.

Замахується мечем знову, і я ледве встигаю з вереском перестрибнути на столик. Сіренький, у спробі дістати мене мечем, сам падає на ліжко, розсікає мечем подушки, і в повітря злітає пір'я у вогні. Швидко забираюся на шафу, щоб він не дістав мене зі свого положення. Шафа під мною страшенно заскрипіла, виявляючи тим самим просту істину - час худнути.

- Іди-но сюди, дурна сільська баба! - завищав зло сіренький і, розсікаючи палкий балдахін, піднявся з ліжка.

Я незгідно похитала головою, сподіваючись, що шафа під мною все ж не розвалиться.

- Сама себе затиснула в кут! - прокоментував сіренький моє безвихідне становище.

Стою на шафі, затиснута в кут, і дітися нікуди. Він, упевнений у своїй перемозі, поважно зупинився за метр від шафи та з усмішкою повної іронії дивиться на мене. От же скотина дивна!

- Ну, що, сама злізеш? Чи тобі допомогти? - отруйно поцікавився він.

Виходу особливо не було, тож довелося розігрувати поранену лань. Очі прикрила і, махаючи перед обличчям рукою, наче повітря не вистачає, практично сповзла по стінці.

- Ой, погано мені щось! - ледве чутно зітхаю, підглядаючи за ним з-під вій.

- Думаєш, після всього цього я тобі повірю? - розлютився сіренький.

А я ж не думала, я знала, бо, якщо самій повірити – все вдасться. Дуже різко смикаюся і мало не звалилася з шафи, та так, що помічаю, як смикнувся наш Маратик. Роблю розворот, наче в мене паморочиться в голові та, відштовхуючись ногами від шафи, стрибаю на помічника. Того, що він, відкинувши меч, спробує мене зловити, я не очікувала. Думала зіграти на несподіванку, дати йому по голові ногами у важких чоботях. Не припускала, що траєкторія польоту зміниться, тому дати йому по голові не вийшло. З ніг я його збила, звичайно, але його голова якимось немислимим чином опинилася в мене під спідницею сукні, що злетіла до талії. Тут, так недоречно, прийшло усвідомлення, що нижньої сорочки на мені немає, і руки самі потягнулися до меча. Не знаю, скільки разів я вдарила по його голові, що заплуталася в моїй спідниці. Зупинилася, тільки коли він перестав намагатися скинути мене з себе. Червона від злості й сорому, піднялася на ватних ногах і витрусила його голову зі свого подолу. Ще кілька разів штовхнула його для заспокоєння душі лише потім знайшла потаємну кишеню і дістала звідти потрібний ключ. Меч я б із собою прихопила, але якось не впевнена, що зможу варту вирубати, а так хоч не буде зайвих запитань. Кинула помічника у вогні спальні, сподіваючись, що задихнеться, або згорить.

На поверх нижче спустилася в бойовому настрої. Мені потрібно якось пройти повз охорону, бажано непомітно для самого головнокомандувача. На мій подив охорони біля дверей не виявилося. Де цей монстр вештається? Ну, гаразд, так навіть краще!

Увійшла всередину і, намагаючись зайвий раз не шуміти, прокралася до заповітних дверей кабінету. Ключ ніяк не хотів вставляти в замкову щілину, так сильно нервувала, що руки трусилися, тож відчинити вийшло з третьої спроби. Двері до кабінету за собою прикрила і в повній темряві почала нишпорити в пошуках столу, а потім і в паперах на ньому.

Здібностей, як у Марата, невідомим чином запалювати вогонь у себе не знайшла, тож, стягнувши зі столу щось схоже на мапу, потягнула це до вікна і при м'якому світлі місяця спробувала розгледіти символи. Потім зробила те саме з усіма паперами в кімнаті, вибираючи ті, де були химерні закарлючки, що позначають такі важливі слова, як "напад", "захопити", "наказ". Усі військові папери, напевно, схожі, тож довелося акуратно розбиратися, а потім згорнути їх усі в рулон із картою.

Обережно відчинила двері й одразу зрозуміла, що пропустила той момент, коли головнокомандувач повернувся. У вітальні все ще було темно, але від дверей хазяйської спальні падало світло - там явно хтось був. Серце пішло в п'яти, але плани, затиснуті під пахвою, змусили повільно попрямувати в бік дверей. Навіть знаючи про те, що під дверима охоронці, не могла вчинити інакше. Зробивши кілька кроків, майже біля самих дверей зі здивуванням помітила, що в протилежному кутку кімнати хтось стоїть.

Серце пропустило удар, потім пішло в п'яти й там і залишилося, коли, оглянувши постать того, хто спостерігав з-за рогу за тим, що відбувалося в спальні, я впізнала її. Це ж та баба, що минулого разу ледь не вбила головнокомандувача. Напевно, я судомно вдихнула, і мене помітили. Вона повернула до мене своє приховане маскою обличчя, і ми обидві застигли, не знаючи, що робити далі.