День "Зю" настав якось несподівано і невчасно. Чому день "Зю"? Та тому, що інші плани з іншими буквами алфавіту були з різних причин забраковані.

Бабі Любі, наприклад, план "Ж" не сподобався, сказала, що ми й так у повній "ж", з чим усі негайно погодилися. План "Б", "В", "П" і "Р" відхилили, бо баба Галя втратила свою вставну щелепу і цих літер вимовити просто не може. Через глухоту діда Опанаса довелося прибрати всі голосні, а то він по триста разів перепитував, про що ми говоримо.

Зрештою, після тривалої суперечки, наші дідусі й бабусі нарешті вибрали назву за єдиним незрозумілим звуком, що видавала баба Галя "зю". Що саме мала на увазі бабуся, ми так і не зрозуміли, головне, що дід Опанас не перепитував, що ми там говоримо.

Дідусі щосили готувалися позбавити армію провізії та звільнити всю захоплену живність. Бабусі запаслися їхньою травою, щоб повторити отруєння, та й узагалі фантазія дідів і бабусь весь час зводилася до банальної різанини. Звідки в них стільки кровожерливості уявити не складно: вже майже два тижні вони не бачили своїх рідних і не знають, чи вони живі.

Баба Люба запропонувала схопити цього головнокомандувача і допитати всім натовпом. На відміну від них я бачила його в справі й тому відразу сказала, що це не варіант. Старим довелося терпіти цих окупантів майже два тижні, поки я намагалася виконати своє завдання. Виконання його весь час гальмується з кількох причин. Перша найбанальніша: після випадку на кухні з "окропом", нас тепер охороняють троє симпатичних сіреньких солдатів. І добре охороняють, навіть їжу підкинуту нашими бабками не їдять, а я так виверталася, щоб із цієї їхньої священної рослини листочки відірвати.

Взагалі після моїх пригод у ванній, усі вони на мене дивно поглядають. Не те щоб і до цього не поглядали, але від їхніх поглядів уже шкіра свербить. Варто ж накричати на них, або банально запитати що-небудь - мовчать і дивляться один на одного, як баран на нові ворота.

Судячи з того, що прямо в мене ніхто нічого не питав, моя феєрична поява в костюмі "в чому мати народила" не залишилася непоміченою для рядових солдатів. Але сам головнокомандувач на щастя ні сном ні духом про це не знає. Єдине, що турбує: Марат дивно поводиться, і дня не мине, як приходить перевірити, чи не накоїла я чого. Він так і питає у своїх, бодай я так думаю.

Баба Люба мене букв навчила, та й слів деяких, але тільки письмових. Мені залишається виключно гадати, який із шиплячих звуків яку букву означає. Може, з горем навпіл, і розберуся, де вульгарна поема, а де воєнні плани, але все одно не розумію, як у штабі їх розберуть? Невже там раніше не могли зметикувати, що якщо у цих монстрів своя мова, то і писемність є? На що вони взагалі розраховували, відсилаючи мене сюди? Що здохну просто? А ось дзуськи, я сама виживу і бабусь із дідусями витягну! Повернуся й особисто качалкою проміж очей Фереру трісну. Шкода, але зараз це навряд чи може мені допомогти, або дати хоч якусь відповідь на численні запитання, що рояться в голові.

Як мені пробратися в цей кабінет і плани викрасти поняття не маю. Солдатів побільшало, наче всі кути підпирають, раз у раз очі муляють. А я, мало того, що брудна й у ванну тепер не потрапити, ще й втомлена від того, що ночами вивчаю цю дурну мову і вчуся фехтуванню, так ще й сіренькі з чіпляннями лізти перестали. Не те що мені раніше подобалося, як солдати наші чіплялися, або як ці окупанти оченятами своїми дивилися, але так я хоч не почувалася бридко брудною і страшною. Кожен день проходив однаково, і коли вже майже звикла до навантажень, про мене вирішили згадати з того боку фронту.

Сталося це в обід, майже через два тижні від початку моїх пригод. Якраз горіла на повну робота над вечерею, ноги, як зазвичай, гуділи. У кухні стояла задуха, навіть із прочиненим вікном було не продихнути. Кілька бабусь присіли на лавку в темному кутку кухні, їм стало погано від спеки. Найдивніше, що це всього лише весна, але спека стоїть така, яка і влітку не часто буває. Перше, що відчула, це дикий біль у зап'ясті, настільки сильний, що впустила ополоник у казан із супом. Мене окропило окропом, тож я й закричала, відходячи від казана. Тільки потім почула в себе в голові рішучий голос Настасії:

- Любаво, ти тут?

- Дитинко, що таке? Обпеклася? - бабусі кинули всі свої справи й кинулися до мене.

Обступили навколо, здійнявши такий галас, що не зрозуміло, чують вони Настасію, чи ні. Кожна бабуся вважала своїм обов'язком порадити різні способи лікування опіків. Найрадикальнішим був наш сіренький кухар: Арфій штани свої почав знімати, полікувати мене зібрався за допомогою "золотого дощу". Ні, це не він забитий на всю голову, просто, коли проводиш так багато часу з бабцями, під зав'язку заповненими знаннями нашої народної медицини, і не такі рецепти почуєш. Якось одразу вирішила використати цей шанс, щоб втекти, нарешті, з кухні та вже в тиші й спокої дізнатися: я божеволію, чи насправді чую свою подругу?

- А-а-а-а, ґвалтують! - заверещала на все горло, кілька ґудзиків на сукні непомітно розстебнула і жваво так за спини сіреньким відстрибнула.

Бабці теж здивували, половина яких на бік Арфія встала і почала мене вмовляти з-за сіреньких вийти, мовляв, сеча в них хороша, лікувальна. Мої брови поповзли вгору, підганянні думками: "Чим же вони тут встигли позайматися, щоб перевірити чудодійні властивості підозрілої рідини?". Друга половина бабусь разом зі мною видала дружне "Фу!", чому я спочатку зраділа, поки вони не сказали, що краще своєю власною користуватися. Тут почалися палкі дебати, з криками та доказами типу "мені одна бабка казала..." і "чия б мукала, а твоя б мовчала". Зрештою, коли на гуркіт і крики з'явився Маратик, я була готова його розцілувати, аби тільки він із цією битвою стареньких на ґрунті народної медицини розібрався.

- Що тут відбувається? - крикнув він так різко, що бабки застигли та втупилися на нього.

Далі він моментально знайшов винного, зрозуміло, ним виявилася я, що ховалася за спинами трьох сіреньких хлопців.

- Твоїх рук справа? - запитує в мене із грізним наїздом.

- А чому відразу я? - обурююся, вилазячи з-за свого симпатичного захисту.

- А хто ще?

Це він про що? Я взагалі зразкова дівчина була, проблем нікому не створювала, поки не знайшлися на мою душу хворі на всю голову генерал і головнокомандувач. І як понеслося, закрутилося, я сама від себе такого не очікувала.

- Ви що не бачите, тут дебати ведуться, про користь вітчизняної та іноземної уринотерапії!

Ох, як сказала, так сказала! Бабки однозначно оцінили й почали знову сперечатися.

- Чого? - перепитав сіренький.

- Уринотерапії! - підвищую голос, ніби тупому пояснюю всім зрозумілі речі.

Бабки в тон мені кивають, мовляв, як він такий важливий медичний термін не знає! Якщо говорити повну маячню, то з упевненістю в голосі та кам'яним обличчям, тож махаю в бік Арфія.

- По вашому ж кухареві видно, що він уринотерапією користується!

Киваю так, мовляв, це звичайнісінькі й усім зрозумілі речі. Головне, стоїть наш кухар зі спущеними штанами, а поруч пара наших бабць в одних нічних сорочках: роздяглися через спеку. От і забігали очі Маратика: з кухаря на мене, потім знову на кухаря, потім на не надто одягнених бабусь, далі до абсолютно незворушної варти й в результаті зупинилися все ж таки на мені.

- Тепер ще раз, але по-людськи, - попросив він зі страждальним обличчям.

І це він мене "по-людськи" просить говорити? Та щоб його все життя однією лише уринотерапією лікували, загарбник бісів!

- Я руку обпекла, вони мене лікувати уринотерапією хочуть, - виставила свою руку в бульбашках перед ним.

Чоловік подивився спочатку на мене, таку безневинну, потім чомусь на штани кухаря і ще більше посірів.

- Ви, - махнув рукою на бабусь і кухаря, - за роботу живо! І щоб я більше не чув про вашу цю уринотерапію!

Нічого так фантазія у нашого не до мужика, працює! Давлю посмішку, хмурюся, мовляв, боляче, працювати не можу. Може хоч вниз відправить, у нашу камеру?

- Ти, - не дуже ввічливо ткнув він у мене пальцем, - за мною.

Мені нічого не залишалося, як піти слідом за Маратиком. Йшов він нарочито повільно, по дорозі перевіряючи роботу всіх стражників у будівлі. Мені навіть цікаво, а куди він власне мене веде? Невже їхній монстр серед монстрів дізнався, які я чутки про нього пустила? На язиці парочка слів крутиться, які яскраво описують те, у що я знову вляпалася. Поняття не маю, як буду викручуватися.

- Любаво, ти мене чуєш? - чую в голові голос Настасії та спотикаюся на сходах.

- Усе гаразд? - запитує заступник, замість того щоб допомогти піднятися.

- Так, - відповідаю йому сухо.

Сіренький монстр мене поглядом окидає і далі йде у своїх справах. Мені залишок дня за ним хвостиком ходити?

- Любаво! Як я рада тебе чути! Уже думала, що ти померла, не знала, що й робити! - чую знову Настасію і знову спотикаюся, щоправда, цього разу не падаю.

Маратик знову розвертається і цього разу мовчки дивиться на мене з докором. Посміхаюся натягнуто, опускаю очі, шморгаю носом, плечима знизую - мовляв, дурепа дурепою, на кожному кроці знайду перешкоду. Чоловік зітхнув, повернувся і пішов далі. Іду за ним, тільки тепер за стінку тримаюся. Ех, дати б йому зі спини чимось важким. Така можливість пропадає сірому під хвіст! До речі, а він у них є? Судячи з амуніції їхнього монстра, хвіст є, а так і не скажеш. Подивилася уважніше ззаду на штани Маратика - вільні, може й справді хвіст є. Хоча на голому головнокомандувачу такої цікавої особливості я не помітила.

- Як ти там? Важко? Ти в нас сильна, з усім упораєшся! Лінія фронту за ці два тижні зсунулася на п'ять кілометрів, тож, щоб налагодити зв'язок, довелося пробиратися в тил. Ферер не хотів допомагати піхотою, довелося, прикриваючись загоном магів, самій сюди пробиратися.

Чути цю інформацію було цікаво, так і хотілося висловитися з приводу одного жахливого генерала, але при сіренькому не можна. Ми піднялися на другий поверх, цього разу Маратик захотів перевірити роботу дідів, а я слідом мишкою крадуся.

- Любава? Ти взагалі можеш говорити? - нарешті здогадалася про причину мого мовчання  чаклунка.

- Ні, - шиплю якомога тихіше, трохи відвернувшись до вікна.

- Що "ні"? - несподівано запитує сіренький, швидко обернувшись.

- О, ні! - ляпнула перше, що на думку спало дуючи на руку.

Ми якраз уже біля дідусів стояли, він у них щось з'ясовував щодо меблів, які ті навіщось забирали з поверху вниз. Присіла на диван із блаженством, надто відвикла від нормальних меблів. Скрипуча канапа в медичному блоці в штабі вже здавалася давно забутим раєм. Маратик оченята свої красиві знову примружив недобре так, що одразу зрозуміла, час змінювати тему.

- Як я втомилася, - картинно заплющую очі, ноги на диван закидаю.

Ох, як же я мрію виспатися хоч трохи! Ця мрія переслідує мене від дня смерті мами, хоча може й раніше. Батько завжди був консервативний, змушував вставати з півнями та працювати до знемоги, поки він свої молитви читає і службу ранкову веде.

- Знаю, як сильно тобі важко, але виходу немає. Одне прибережне поселення стало на бік ворога. Коморський віддав наказ магам і піхоті його знищити. Це було моє перше завдання, і мене змусили вбивати й жінок, і дітей. Невиконання наказу - зрада країни. Ти ж розумієш? Голову відріжуть не тільки нам із тобою, а й нашим рідним. Про цей закон ніхто з солдатів не говорить, але всі про нього знають, - з жалем пролунали слова Настасії в моїй голові.

- ВСТАЛА! - кричать на мене десь поруч і так здалеку одночасно.

Здригаюся всім тілом, стрімко встаю на ноги, але мене злегка хитає. Убивати власних людей? Що жителі села знайшли в цих сірих, раз пішли проти своєї батьківщини? Нехай вони були несповна розуму, але навіщо й дітей убивати?

- Що робити? - запитую тихо в Настасії, але дивлюся при цьому на противного сірого помічника головнокомандувача.

- Виконати наказ, дістати плани, а я... я спробую щось придумати, знайти вихід.

- За мною, - проричав сіренький, кинувши на мене ще один пильний погляд.

Голос Настасії тремтить, зараз зі мною розмовляє не впевнена чаклунка, а перелякана сільська дівчина. Ні, з таким настроєм нам із ситуації не вибратися. Беру себе в руки, гордо підіймаю підборіддя.

- Зроблю, - обіцяю Настасії, змушуючи Марата обернутися на мої слова.

Помічник дивиться ще більш проникливо, його погляд зупиняється на моїй руці, я стискаю зап'ястя цілим, побоюючись, що на шкірі видно мітку чарівниці.

- Час підтискає, дорога моя. Не знаю, як скоро мій загін зможуть помітити їхні солдати, - тим часом лунає в моїй голові.

- Ти дивно поводишся. Що ти приховуєш? - ми з помічником вийшли на верхній поверх, минувши поверх головнокомандувача.

Для себе зазначила, що варти біля його кімнати не було видно. Гарна можливість, але, на жаль, сірий невідривно стежить за мною.

- Ти вже бачила ці чортові плани? Благаю, скажи, що ти знаєш, як дістати їх! - у голосі подруги чути сльози.

Мовчу, не наважуючись сказати Настасії, що не маю жодного уявлення, як вони мають виглядати й де їх належить шукати. Помічник верховного монстра пішов коридором, відчинив двері в одну з кімнат. Тут усього троє дверей, але судячи з них, теж покої, хоч і не такі розкішні, як поверхом нижче. Він відчинив двері, пропускаючи мене вперед. З побоюванням зайшла в якийсь запорошений кабінет. Всюди книжки або розкриті, або акуратно складені в стопку. Схоже, сіренький займався читанням ночами. Поглянула на фоліанти із заздрістю, у нас удома була тільки одна книжка - збірка віршів і повчань Спасителя. Батько ще в дитинстві змушував її вчити на пам'ять, усі п'ятсот сімдесят три сторінки дрібним шрифтом. Чи варто зізнаватися, що я в цьому не досягла успіху і не пам'ятаю жодного рядка?

- Любава? - чую у своїй голові стурбований голос подруги, але не можу їй нічого відповісти.

Сіренький сів у крісло за столом, прибравши своє шикарне волосся за плечі. Моя брудна і розпатлана коса з його шикарними патлами ніколи не зрівняється. Чому, дивлячись на цього мужика, у мене з'являється чисто жіноча заздрість? Якби в нього ще груди були більшими за мої та стегна ширшими, я б уже йому в обличчя плюнула і з гучним криком "стерво" волосся повидирала. Не те щоб я так раніше робила, але з жорстокими загарбниками можна, так?

- Я так розумію, ця ваша "травма" - частина підступного плану? - оченята його дивилися на мене зле.

- Любава? - повторює подруга, поки я судомно чекаю моменту, щоб їй відповісти, і шукаю відповідні для цього слова.

- Або Вам просто подобається доставляти мені неприємності своїми витівками? - він підвищив голос, ніби я його ображаю своїм мовчанням.

- Мені взагалі подобається доставляти всілякі потрібні предмети, - на ходу вигадую, що б такого ляпнути, щоб одночасно зійшло за відповідь і своїй подрузі, і цьому сіренькому.

Чую, як скриплять його білосніжні зуби, мені б таку гігієну рота.

- Любава! Ти мене налякала! Часу майже не має! Можеш зараз їх дістати? Вони потрібні терміново, я постараюся тебе витягнути! Ці їхні машини, що виробляють темряву, розгорнули оберти! Не знаю, що буде далі, ми зазнаємо колосальних втрат! А ще голод почався, вся живність із лісів втекла через цю темряву...

Нервово стискаю руки, не звертаючи уваги на біль від опіків.

- Слухай сюди, жінко! Не знаю, звідки ти взялася тут, і що тобою рухає. Але невже ти думала, що зможеш так легко обдурити мене? - сіренький підвівся, впираючись обома руками в стіл.

- Ні, - відповідаю, якомога спокійніше.

Мене, що розкрили? Ні, цього допустити я не можу.

- Чим ти взагалі два тижні займалася? Любава! Ти хоч не повелася на цих монстрів, як жінки з того села?

Настасія впадає в нервову істерику і видає мені цікаву додаткову інформацію. Це що, все село вбили через баб, які збожеволіли від красивих сірих личок? 

- За кого ти мене взагалі приймаєш?! - вигукую зло, від однієї лише думки, що вона посміла про мене так думати.

- За легкодоступну сільську бабу, яка мало не з розбігу в ліжко до нашого головнокомандувача залетіла! Хоча щось тут не в'яжеться, щоб наш монстр сам тебе до себе в ліжко покликав! Ти ж... страшна!

- Ну, ти хлопцям завжди подобалася, - почала відмовлятися подруга.

А нічого що в нас тут війна, життя родичів на волосині висить? На її думку, виходить, що я настільки тупа? Ну не взяли мене в чаклунки, і що?! Просто я готую добре, а цей їхній монстр серед монстрів усе ніс відвертає від моїх страв! Ось і сьогодні жодної ложечки не з'їв, скотина! Уже сподіваюся, що скоро ця тварюка з голоду здохне!

- Я?! - крикнула на весь голос, з обуренням стискаючи від злості кулаки!

- Ти! А хто ще? Товста і... брудна! Тільки на одну ніч від нудьги розважитися й можна! Може, і мене розважиш? - з іронічною посмішкою запитує на краю моєї свідомості помічник головнокомандувача.

- Ти остання наша надія, Любаво! Тож сподіваюся, що ти не забудеш, навіщо тебе послали! Мені потрібен точний час, мені пора повертатися за лінію фронту. Коли ти зможеш дістати плани?

- Сьогодні вночі, опівночі, - відповідаю невпевнено.

До мене доходить, що я сказала щось не те лише тоді, коли звертаю увагу на дивний вираз обличчя сіренького Маратика, точніше вже лілового, бо його щоки чомусь колір змінили.

- Добре, я чекатиму на тебе біля підніжжя гори рівно опівночі. Я прийду раніше, зв'яжуся з тобою, будь готова! - почула слова Настасії й, нарешті, відчула, як зап'ястя, на якому стоїть її мітка, перестало боліти.

Шикарно, і що мені тепер робити? Здається, цей сіренький щось мені казав, але я зовсім не слухала, зайнята розмовою з Настасією.

- Мені можна йти? - запитую нерішуче, перервавши наше тривале мовчання.

Він киває, я повертаюся до дверей, але мене зупиняє його оклик.

- Візьми, - каже, простягаючи якусь позолочену баночку, як для мазей.

Нерішуче беру її, але, коли наші пальці торкаються одне одного, він здригається і поспішно відсмикує руку. Якесь погане почуття викликала ця дія і погляд, який за нею йшов.

- Що це? - перепитую дещо загальмовано.

- Залікує твої опіки, - відповідає Марат, якось аж надто пильно дивлячись на мене.

Здається, час робити ноги, тож швидко повертаюся, натискаю на ручку дверей, і ледве не спотикаюся від кинутої мені в спину фрази:

- До зустрічі вночі.