Бабці й дідусі з якимось дитячим захопленням слухали про мій план помсти загарбникам. Вони взагалі з не зовсім здоровим інтересом стали готуватися до диверсій і виявляли небувалий ентузіазм.

- Любаво, я хочу тобі щось показати, - сказала мені баба Люба, коли старі вже вляглися спати. Вона дістала якусь дивну книжку з кишені спідниці.

- Що це? - злегка неуважно подивилася на обкладинку, я не знала мови, якою була написана книга, але мені вона здалася знайомою.

- Колись дуже давно я працювала тут служницею, ще за старого власника. Він у нас був людиною начитаною, любив колекціонувати все старе і рідкісне. Ось ця книга була дуже дорога йому. Він сам довго розбирав її, намагаючись вивчити одну з давніх мов. Нікому з родичів заняття пана не подобалося, а я була молода та цікава, і він побачивши в моїх очах жвавий інтерес, долучив до вивчення стародавнього фоліанта. Привабливий був чоловік, ввічливий і головне розумний. Я тому й меню змогла прочитати, мова їхня схожа на ту, що в цій книжці, - книжка й справді була старою, я із захопленням гортала сторінки під розумним поглядом бабусі.

- А мене навчите? - із передчуттям запитала в неї. Мені здавалося, я ще ніколи не була так близька до того, щоб повернутися додому.

Ось тільки чужинці не поділяли моєї радості й прагнень. Цей не до чоловік - Марат - приставив до нас стражників! Тепер навіть на кухні за нами спостерігали кілька людей, тож ні обговорити плани, ні поговорити спокійно не можна було. Найцікавіше сталося наступного ранку, коли бабусі й дідусі розійшлися капостити, а ми вирушили на кухню труїти монстрів далі. Темно було, ранній ранок, сонце ще не зійшло. Варто було нам заявитися на поріг кухні, як нас зустріло щось біле, яке махало пляшкою і страшно гарчало!

- Мати моя кухарка, це що таке?! - баба Оля схопилася за серце і почала повільно сповзати по стінці.

- Чур, тебе, нечистий! - особливо релігійні бабусі, Мотрона і Христина, почали обсипати чудовисько сіллю, ще більше погіршуючи наше становище. Решта на чолі з бабою Любою почали молитися вголос, також нечисть цю відганяти. Шум почався такий, як не на всякому базарі в людний день стояв, що і де діється, зрозуміти було неможливо.

- А ну всі замовкли!!! - закричала я, вдаривши для більшого ефекту по столу кулаком. Баба Оля підстрибнула, здається, її серцевий напад скасували. - Нечисть, а ну геть пішла з моєї кухні!

Нечисть моїми словами не перейнялася і почала від бабусь відбиватися. Своєю чергою, мені довелося схопити качалку і з нею напереваги погнатися слідом за нечистю. Це щось біле носилося між рядами, скажено верещачи та залишаючи за собою змішані з сіллю борошняні сліди.

- Любаво, залиш качалку! Його сіллю треба, сіллю! - кричала мені в спину баба Люба, бабусі відставали від мене ненабагато.

На підлогу падав посуд, непроханий гість, пробігаючи повз, скидав його зі столів. У темряві складно оцінити, як багато від нього добра постраждало, але під чобітьми він добре хрустів. І ось під цей шум, ця невідома нечисть спіткнулася об велику каструлю і полетіла на підлогу. Нас із бабусями спіткала та сама доля, тільки ми вже спіткнулися об його об'ємне тіло. Почалися крики, стогони та голосіння. Мене так сильно придавили зверху, що ні зітхнути, ні видихнути, тішило лише те, що нечисті в самому низу довелося зовсім не солодко. Бабки голосно стогнали, зовсім не поспішаючи залишати утворену купу. Кожна з них примудрилася по триста разів запитати, чи не бачив хто її вставну щелепу, і уточнити, чи була вона в неї взагалі.

Коли ввімкнулося світло, я вперше зраділа монстрам, бо вибратися з-під бабусь, які лаються, на той момент не було можливості.

- Що тут відбувається? - поцікавився з часткою глузування всюдисущий Марат. Ну так, йому смішно, а мені вже дихати нічим. Солдати почали розбирати бабусь, які лежали вище, врешті тільки я одна сама схопилася на ноги. Нечисть піднялася на карачки. Виглядала вона страшно і трохи жалюгідно.

- Чур, тебе, нечисть! - баба Оля кинула в неї жменю рису і так вдало, що в солдатів вона теж прилетіла.

- Арфію, що тут відбувається? - запитав цей суб'єкт у нечисті, як у давнього друга.

- Так це ваша нечисть! Нечестивці, Спасителя на вас немає! - заголосила баба Люба, хапаючись за серце.

- У них свої боги, - брякнула тихо, дивлячись на помічника головнокомандувача з погано прихованою ненавистю.

Один Спаситель знає, чого цей гад накоїв зі мною вчора. Нечисть підвелася на ноги та стала ще більш значною при світлі свічок. Високий чоловік із довгим волоссям здався знайомим, попри сіру шкіру.

- Ці жінки закрили мене в коморі! А варто було мені вибратися звідти, як напали на мене і почали бити! Вони не гідні життя, шановний Марат.

Кухар, чи що? Він схилився в поклоні, ніби смиренно каючись. Сам же заступник подивився на мене так, ніби вже все знав і того, хто саме в усьому винен, вибрав. Але хто ж сказав, що я мовчатиму?! Мій язик іноді мені не тільки проблеми створює, а й зад рятує!

- Ой, дивись який пан! - поплескала качалкою себе по долоні, недвозначно даючи зрозуміти цьому "кухареві", що відмінно володію і цим предметом побуту. - Як набратися вашого дорогого вина і заснути в коморі на мішку з борошном, так ми перші! А як готувати на всю цю ораву, так ні, будь ласка, працюйте баби самі?! Це, чи що, справедливо, а? Так ще й жінок похилого віку лякати видумав, нечестивий! Зараз я тобі покажу, хто тут справжній кухар!

- На всіх вас чекає неприваблива доля, - посміхнувся на мою промову Марат.

Замахнулася качалкою на цього гада, то в мене зброю праці одразу ж відібрали, і до стінки відсунули. Думають, що чоловіки, і їм усе можна?! Та як би не так! Якщо треба, я йому і без качалки  віха повіддираю, і цьому Марату, і заразі тій живучій, щоб він одну цю фіолетову травичку їв, гад! І так шкода мені стало себе, бабусь і долю свою гірку, що дозволила собі заревіти, голосно і від душі. Та так вдало, що бабки навіть повірили, кинулися онуку свою тимчасову захищати.

- Ти що робиш, супостате окаянний?! Ти чого дівчинку образив?! Принесли її вчора, всю в крові, ледве живу! А тепер ще й до сліз доводиш?! Та ми тобі зараз вуха надеремо, щоб знав, як дівчат ображати! - баба Люба своєю могутньою сковорідкою як замахнулася, так сміливці ці й відскочили до дверей.

- Не плач дитинко, не плач! - баба Оля обійняла мене, щоправда, на зріст вона ледве діставала мені до грудей, тож це я її більше жаліла.

- Дітей наших забрали, онуків! І думаєте, що тепер ми вас слухати будемо, дивитися, як дитина плаче! Давайте бабці, навалилися купою! Нема чого цим загарбникам дітей наших ображати!

Бабки похапали добро кухонне, хто з каструлею, хто з черпаком, готові були вже на цих п'ятьох загарбників кинутися, але не врахували, що сили-то не рівні. Від того то я сльози в брудний фартух витерла, голову сміливо підняла і стала попереду войовничих бабусь.

- Вам варто просити вибачення, старших ображати не можна. І особливо погрожувати їм.

- Арфію, розберися зі своєю обслугою, щоб учорашнє не повторилося ніколи, - впівоберта кинув Маратик, не спромігшись на мою відповідь. Негідник! Пішов сам, залишивши двох охоронців за нами стежити.

Із самим Арфієм розібратися було легко, один він би все одно не зміг нагодувати таку ораву воїнів. Час уже підтискав, скоро потрібно було подавати сніданок, тож вибору особливо не залишалося, як готувати. Під час роботи наша нечисть весь час чіплялася, поки мені не набридло, і я не почала махати в нього перед носом качалкою. Як виявилося, такий переконливий спосіб діє не тільки на наших солдатів, а й на тутешніх монстрів.

Час минав, скоро буде вже тиждень, як я тут перебувала, а у виконанні свого завдання не сильно просунулася. Баба Люба навчила мене їхнього алфавіту, але розібрати, що написано в книжці, до ладу не могла. Але найголовніше, за нами майже весь час стежили, придумати, як саме я зможу знову потрапити в покої головнокомандувача, виявилося досить просто, складніше було позбутися варти. Нам навіть митися не давали, і ось це було жахливо, особливо для мене. У моєму волоссі досі була засохла кров. А таке довге волосся, як у мене, потребує постійного догляду, інакше стає схожим на кінський хвіст, що звалявся. Скільки б ми не просили, вартові не зважали на наші потреби в гігієні.

На восьмий день я не витримала і вирішила знову скористатися хазяйською ванною. Здається, мене життя нічому не вчить. Щоб дістатися до потрібного мені поверху і кімнати, довелося злегка пошахраювати. Абсолютно "випадково" перекинути на ногу Арфію каструлю з окропом, ну принаймні я кричала, що це окріп. Здійнялася метушня, цей боягуз кричав, як різаний, від ледь теплої води, що потрапила йому на ногу. Бабки перелякалися і почали на ньому всі народні способи лікування від опіків застосовувати. Гаразд би ще зупинилися, коли медом і милом намазали. Зовсім інша справа, коли вони почали вмовляти його поссати на власну ногу. Словом, піднявся такий гул, що вибігти з кухні непоміченою виявилося простіше простого. Стражників біля дверей головнокомандувача не виявилося, тож я на свій страх і ризик постукала у двері. Мені не відповіли, і я сміливо зайшла всередину, цього разу щільно прикривши за собою двері. У покоях нікого не було. Запримітивши кабінет, штовхнула двері. Однак вони були замкнені на ключ, тож тепер і ключ від цих дверей доведеться діставати.

Як і очікувалося, у спальні змінили килим і білизну, навіть зі стелі кров відтерли, щоправда, сліди так само було видно. Скло у вікна вставили, але все одно зрозуміти не можу, як тепер можна тут спати? Я б не змогла. У ванну кралася задоволена життям, дверцята залишила трохи прочиненими, а то хіба мало що. В туалетній кімнаті, окрім самого фаянсового друга, була велика ванна. Це тобі не дерев'яне корито, як у мене вдома, в якому мені доводилося стояти навкарачки, тут я в повний зріст лягти зможу! Палаючи приємним передчуттям, я повернула крани та дивилася, як вода набирається у ванну. Після постійного носіння відер з водою, благості цивілізації викликали завмирання серця. Накидавши у воду пелюсток, наливши щедру порцію мила, що пахло хвоєю, і збовтавши його до ніжної піни, я вже почувалася практично в раю.