Хочу додому, дуже хочу. Чому саме я? Я ніяк не зрозумію, чому я?! Все цей козел, Ферер! От із яким задоволенням я б йому голову відірвала, якби зараз побачила! Але, схоже, зараз голівоньку мені відірвуть, і я так і не зможу йому помститися.

Марат кинувся на рев у покої, другий охоронець рвонув за ним. Мене вони одну не залишили, також затягли в кімнати головного монстра. Заступник рухався швидко, тож я й не помітила, як він опинився в спальні біля тіла головнокомандувача. Мене завели всередину і залишили стояти біля дверей саму. Солдати розійшлися по кімнаті, навіщось заглянули навіть у ванну, потім виглянули через розбиті вікна на вулицю. Вони шипіли, перемовлялися один з одним, але я нічого вкотре не розуміла, тож довелося знову вигадувати.

- «Чоловік, чи баба»? - подав голос один з охоронців, обмацуючи тіла нападника.

Здається мені, що він шукає якісь докази, а може, мацає їх, щоб зрозуміти баба це, чи чоловік? А то, правда, як вони самі-то розуміють, хто з них хто? По обличчях не зрозумієш, а інших статевих ознак у тієї рудої я не помітила. Раптом, у них усі жінки такі? Як зрозуміти, чому вони наших-то жінок богу своєму жертвують? Ми ж і красивіші, та й більше в тілі, потриматися є за що. Може, щоб їхні баби на нашому тлі не комплексували? Або може це в них мода така, бути схожими на хлопчиків-підлітків? Ну добре, з модою, але як із такою комплекцією дітей народжувати? Стегна вужчі, ніж у чоловіка, вона ж розродитися не зможе, я-то знаю, часто на пологах повитусі допомагала. Після цього, до речі, вирішила, що материнство - це не моє. Принаймні, ще кілька років так точно, та й у чоловіки мені ніхто поки що не набивався. Тільки солдати пропозиції непристойні робили, але я їх швидко ставила на місце.

Ще до війни тато говорив мені, що я вийду заміж лише після того, як сестри підростуть, і тоді я дуже злилася на нього. Мені було прикро від того, що всі мої подруги повискакували заміж, щойно їм виповнилося шістнадцять. Ось тоді батько і приставив мене помічницею повитухи. Після побаченого жаху, мені заміж розхотілося, але діткам на світ з'являтися я все одно допомагала. Є щось неймовірне в тому, щоб тримати на руках це маленьке беззахисне створіння, що вперше побачило цей світ. Мій батько, дуже хитрий старий, домігся того, щоб я залишилася з ним і дивилася за сестрами, а не бігала за хлопцями, як дівчата мого віку. У мене три сестри, найстарша після мене - Орися, їй нещодавно мало виповнитися десять років. Вона у нас у сім'ї найрозумніша, велика моя помічниця. На ній і залишилися дві молодші задирки. Сара, їй якраз вісім, та ще шкідниця, і Софія, їй уже виповнилося шість. Із Софією в мене завжди було багато проблем. Можна сказати, я замінила їй матір, і вертіла вона мною, як їй заманеться. Мене це дратувало, особливо тому, що варто було мені її покарати за проступок, вона бігла до батька скаржитися. Батько її балував безмірно, якщо не сказати одержимо. Вона діставала все, що хотіла, а те що я забороняла вималювала сльозами та істериками. Згадала про сім'ю, і так сумно стало, що на очах сльози виступили. Як там без мене сестрички? Важко їм, адже від батька в господарстві завжди толку було мало. Шмигнула носом і відвернулася, щоб ніхто не помітив сльози.

- Гей! Підійди сюди! - крикнув Марат, тож довелося повернутися до нього. Він стояв над тілом головнокомандувача в калюжі його крові. Відчуваючи підставу, залишилася стояти на місці.

Охоронці тим часом розділилися, один із них побіг на вихід, щось прошипів. Я хотіла втекти слідом за ним, але мені не дали.

- Що я тобі сказав?! Швидко іди сюди, дівко! - мені довелося підкоритися, повільно і без особливого ентузіазму. Оминаючи кожну калюжу крові, зупинилася за крок від тіла головнокомандувача, нічого не відчуваючи до померлого. До чого ж у нього дурна смерть, чи не так?

- Допоможи мені! - скомандував він, беручи тіло головнокомандувача за плечі. Що це він зібрався з ним робити?

- Я? А може, краще він? - кивнула на іншого охоронця, який перевіряв ще одне тіло.

- Швидко! - грізно гаркнув на мене власник шикарного волосся, про яке я й мріяти не могла. Мені не залишалося нічого іншого, як наступити в калюжу чужої крові та з перекошеним обличчям чекати подальших вказівок.

- Потримаєш його, - наказав він і підняв монстра серед монстрів, надаючи тілу сидяче положення.

Щоб утримати, мені довелося схопити його за плечі. А плечі ці, до речі, були дуже нічого: широкі, міцні, на таких було б добре прокидатися вранці. Далі цього фантазія не зайшла, мені раптом занадто сильно захотілося спати після нескінченного диверсійно-трудового дня. Не знаю, що там робив Марат, але тривало це так довго. Він щось шипів, чи то так з померлим прощався, чи то його проклинав. Від усього цього я так втомилася, що присіла прямо в калюжу крові. Притулившись до ще теплого тіла померлого плечем, поклала голову йому на плече, намагаючись не думати про те, що його рана наскрізна, і моя сукня з фартухом тепер залиті його кров'ю. Може в них такий посмертний ритуал? Звідки мені знати?

- Ще довго? - очі чомусь самі собою заплющуються, щось я втомилася, як собака.

- Ще трохи, - він робить якісь дивні паси руками, мені не видно, що саме. Та ще й широка спина головнокомандувача огляд закриває.

Заплющую очі, слабкість у всьому тілі підштовхує закрити повіки й заснути, але я тримаюся.

- А ви не надто боїтеся мерців, - промовив помічник із дивною інтонацією в голосі. Сміється з мене, чи що? Знайшов привід, тут його начальника вбили, а він сміється. Тьфу! Ну, що за виродок?!

- А чого їх боятися? Треба живих боятися, - байдуже бубоню під ніс, а потім злегка смикаю плечем, підперши своєю спиною спину мертвого головнокомандувача. - До того ж немає нічого страшнішого за мертвих дітей.

Стиснула губи, здається, зайвого бовтнула.

- У вас є діти? - запитав майже одразу Марат дивним голосом.

Я що такою старою виглядаю? У якомусь роді в мене є діти, сестри, все-таки я їх виростила. Позіхнувши, я ледве чутно погодилася, не маючи ні сил, ні бажання уточнювати.

- Скільки?

- Троє, - бурмочу, заплющивши очі щільніше, чомусь мені здалося, що моя імпровізована подушка теплішає, а мені, своєю чергою, ставало дедалі холодніше.

- Дайте руку, - простягаю свою кінцівку, її хапають і тягнуть на себе, майже змусивши мене перегнутися через тіло мерця.

Тепер-то я побачила якісь дивні символи, накреслені навколо величезної рани на чоловічих грудях, вони світилися легким блакитним світінням. Моя ж рука була на руків'я кинджала, яким головнокомандувача і зарізали. Він мене підставити зібрався?! Мої очі збільшилися вдвічі, я спробувала вирвати свою руку, але Марат затиснув її своєю. Він зловісно шипів якусь тарабарщину, при цьому його сіра шкіра дивно мерехтіла. До несамовитого болю стиснувши мої пальці, він висмикнув кинджал із грудей головнокомандувача.

Мене підставили! Підставили! Уся моя сукня в крові, у руці цей кинджал, усе - тепер я вбивця! Від злості я закричала, але мій крик заглушив інший, який зовсім не очікувала почути. Головнокомандувач сіпнувся й ожив! При цьому мене так сильно хитнуло від його руху, що я полетіла йому за спину. Усе тіло ламало від болю, я майже не відчувала ніг, але все одно стискала цей чортів кинджал. Від страху, від жаху, від злості. Я багато чого в цьому світі бачила, але от ходячих мерців... Мені здавалося, що з кожним подихом цього монстра мені стає дедалі гірше, наче це чудовисько забирає мої сили, моє життя.

Він шипів щось, хотів піднятися, але Марат не давав. Символи, мерехтіння... це їхня магія? Невже цей виродок із бабським обличчям витягнув життя з мене і дарував його цьому чудовиську?! Бажання забрати хоч одного з них на той світ із собою, було нестерпним, але не збігалося з можливостями. Тіло зовсім не слухалося, та й спати хотілося неймовірно. Вони шипіли, розмовляючи один з одним, поки Марат не шикнув комусь ще, і мене не підняли на руки, а потім закинули на плече. Здається, бовтаюся я на плечі в охоронця. І куди він мене несе? Судячи зі сходів, що замаячили перед очима, вниз. Закопати вирішили? Майже на півдорозі нас наздогнав Маратик і силоміць вирвав з моїх рук кинджал, хоча мені й вдалося трохи подряпати цю гадину, перш ніж він це зробив.

Ми спустилися до підвалу, тут було сиро й темно, пройшли вглиб і зупинилися перед ґратами.

- Любава! - закричала одна з бабусь так пронизливо, ніби мене мертву їм принесли. Відкривши ґрати, мене внесли в камеру, забиту бабусями й дідусями. А ось місця для мене вільного не знайшлося, покласти було нікуди, якщо тільки на руки їм.

- Ой, дитино, - завила баба Люба, обіймаючи мене і витираючи мої щоки від крові.

- Та жива вона, жива! Дивись, сама не задуши! - заїкався поруч староста, і мені, нарешті, стало легше. Від цього "жива", напевно, я заплющила очі й дозволила собі заснути, не маючи сил боротися з втомою, що здолала мене. Вони мені за все заплатять, ці сірі гади!