Налаштування
Розмір шрифту:
Інтервал:
Колір
тексту:
фону:
Коментарі

Авторизуйтесь, якщо бажаєте залишити коментар

Авторизація Реєстрація
Марія Власова
Монстр серед монстрів

Зміст книги: 32 розділів

Спочатку:
Пролог
123 дн. тому
Розділ 1. Настасія.
123 дн. тому
Розділ 2. Дуже дурний план
113 дн. тому
Розділ 3. І ось він кінець?
113 дн. тому
Розділ 4. Як мене відправляли на завдання.
113 дн. тому
Розділ 5. Монстри.
113 дн. тому
Розділ 6. Безлад на кухні
113 дн. тому
Розділ 7. Незабутня вечеря.
113 дн. тому
Розділ 8. Баба, чи чоловік?
113 дн. тому
Розділ 9. Може, це чийсь план?
113 дн. тому
Розділ 10. Живучий гад!
113 дн. тому
Розділ 11. Дівочі сльози
113 дн. тому
Розділ 12. Ванна.
113 дн. тому
Розділ 13. День "Зю".
113 дн. тому
Розділ 14. Нічне побачення.
113 дн. тому
Розділ 15. Нічна гостя.
113 дн. тому
Розділ 16. Усі радощі заміжжя.
113 дн. тому
Розділ 17. Не смій.
113 дн. тому
Розділ 18. Кров і біль.
113 дн. тому
Розділ 19. Живий.
113 дн. тому
Розділ 20. Лілові синці.
113 дн. тому
Розділ 21. Полум'я та очі
113 дн. тому
Розділ 22. Наяна.
113 дн. тому
Розділ 23. Протиотрута.
113 дн. тому
Розділ 24. Складніше, ніж ти думаєш.
113 дн. тому
Розділ 25. Марення.
113 дн. тому
Розділ 26. Камера
113 дн. тому
Розділ 27. Ледвіга
113 дн. тому
Розділ 28. У темряві.
113 дн. тому
Розділ 29. Наречена при двох дружинах.
113 дн. тому
Розділ 30. Повернутися додому.
113 дн. тому
Розділ 31. Му Ре
113 дн. тому

Ми взялися до роботи, спочатку прибравши на кухні безлад, який там був. Схоже, місцевий кухар зовсім не в курсі, що таке норми гігієни харчування - кругом один бруд і злощасні горщики з фіолетовим бур'яном. Бур'ян викликав у мене живу цікавість, навіщо він стоїть у кожному кутку? Традиція така? Чи може вони його їдять? Словом, взяла я і відламала шматочок, і з'їла. На смак несмачний, як лист салату. Вирішила нехай стоїть гидота заморська, якщо що в салат який додам. Однак коли через пів години мій живіт жорстоко скрутило, і я ледве встигла знайти туалет, зрозуміла, яка це небезпечна річ, виявляється. Я кілька годин провела в цій специфічній кімнаті, єдиній на поверх, і мені так погано не було навіть після молока з рибою.

Коли сидіти вже було безглуздо, пішла назад. Там я зустріла того ж солдатика і послідкувало феноменальне запитання:

- А де кухар?

- Так він, цей во, у туалеті засів. На довго, видно, - зробила байдуже обличчя, відмиваючи руки.

- А ти де була? - поцікавився все той же солдатик. Та що йому треба все?!

- У туалеті.

- Ти ж с-с-сказала, що там кухар.

- Так я чекала своєї черги.

- І? Де тоді він?

- А хто сказав, що я дочекалася? Бачите, руки мию, ґрунт удобрювала. Ясно? - солдатик жарт не оцінив, дивиться на мене з підозрою.

- А ти що хотів, хлопчику? - запитала баба Люба з ополоником напереваги.

- Чи все готово до вечері, запитати послали, - відповів хлопчина, косячись на ополоник.

- Бідненький хлопчик, такий молодий, а вже посилають, - схопилася баба Люба за серце і зі співчутливим виглядом почала чистити картоплю, не приділяючи молодику більше уваги.

Він подивився на мене недобре, потім щось зло прошипів, за що одразу отримав ополоником від баби Варі.

- За що? - обурився хлопчина, дивись, як цілющий ополоник діє: один удар і акценту позбувся.

- Будеш мені тут лаятися! - крикнула баба Варя, розмахуючи ополоником.

- Ви що нашу мову знаєте? - здивувався хлопчина.

- Не знаю, але по голосу відразу зрозуміла - лаєшся! У мене ж шість онуків бешкетників, лаються як чоботарі! - баба Варя діловито хмикнула і відвернулася назад до великого таза з супом.

Після цього осоромлений малий пішов, і ми зайнялися своєю справою.

- Ой, Любешко, навіщо взагалі ти їх виводиш із себе? І кухаря он лупонула по голові сильно, тепер у коморі ковбасою зв'язаний без свідомості лежить. Ну, як так можна, молодій дівчині? - заголосила баба Варя через якийсь час.

- А хто його ковбасою зв'язав? Чи не ви, бабусі? Так і чого жаліти їх, загарбників цих? Ви хоч знаєте, як люди там за лінією фронту голодують, а ось ці нелюди чого надумали - їжу викидати! Так йому й треба! Коли прокинеться, я йому ще додам! Їм усім додам! - пообіцяла, шматуючи картоплю. Раптово живіт так скрутило, що план помсти сам у голові визрів.

- І як ти це зробиш, дівчинко? Їх он багато-то як, а ти одна. Дивись, щоб боком тобі не вийшло твоє злодіяння.

- Так я не одна, ми ж разом! Убивати їх не будемо, але труїти-то можемо? - усміхнулася, обійнявши бабку. У мене бабусь і дідусів зроду не було, померли від чуми за багато років до мого народження. Дивні відчуття, відчуваю себе їхньою спільною недолугою онукою.

- Труїти? О, Спасителю! - перелякалась баба Оля.

- Ну і як труїти-то будемо, дорогенька? Та ще так, щоб нічого нам за це не було? - зацікавилася баба Варя.

- Ось ту травичку бачите? Так вона отруйна дуже, їм животи так скрутить - на все життя наше готування запам'ятають! - одна з бабусь якраз простягнула руку, щоб зірвати фіолетовий листочок. - Так, а ось пробувати самим її не треба! Я її вже на собі перевірила, дві години в туалеті провела!

Мало не повторила мою фатальну помилку: захотіла скуштувати цю погань!

- Ну і що нам із цією травою робити? У салат додавати? - запитала баба Люба.

Чого ми тільки з цією травою не робили, мені навіть довелося прошмигнути в інші кімнати, щоб цей бур'ян пощипати. Виходило, що в нас і салат, і м'ясо запечене, і суп, і навіть десерт - пиріг із яблуками - абсолютно все було з цією поганню. Ми спочатку думали ще й компот із цієї гидоти зробити, але вона забарвила його у фіолетовий колір. Пішла я в комору по сухофрукти на заміну і тут же помітила, що наш кухар почав прокидатися. Мені не залишилося нічого іншого, як звалити на нього мішок борошна. Що я з цим дядьком робитиму далі, не знаю, але що-небудь придумаю.

Їжу в нас із кухні забирали цілою делегацією, кілька солдатів і сам мужик з обличчям баби, у сенсі Марат якийсь там. Ми з бабусями в одній частині кухні згрупувалися, їжа в чанах в іншій, разом із солдатиками. Тепер при світлі свічок їхні обличчя здавалися не те що сірими, а якимись чорними.

- Усе готово? - запитав Маратик, насторожено заглядаючи в чани.

- Усе готово, холоне вже! Несіть акуратніше! - це баба Люба втрутилася, вона й казала, що кому і в яких кількостях готувати, незрозуміло як розібравшись у записах цього кухаря з комори. Дивна взагалі справа, вона наче розуміє їхню мову, а то набір паличок і крапок з його книги ніхто більше не зрозумів.

- Де їжа головнокомандувачу? - запитав він, оглядаючи нас і зупиняючись поглядом на мені.

- Ось вона! - показала бабуся на дві великі срібні таці з тарілками, накритими кришками.

Маратик кришки зняв і прискіпливо оглянув їжу. На що там дивитися-то? Смажена свинина, картопля з травами, салат і юшка з яловичини.

- А кухар де? - запитав він, дивлячись виключно на мене. Наче знає, що це я його того цього. Чому всіх так цікавить це питання?

- У туалеті, - без запинки відповіла я, повільно кліпаючи очима.

- Знайти! - наказав чоловік із жіночим обличчям і звернувся вже до мене. - Підходи.

Ну, я підійшла, спостерігаючи, як солдатики помчали коридором, і не подумавши зазирнути в комору. Надала своєму обличчю найсмирніший вираз.

- Пробуй! - наказав він знову командним тоном, вказуючи на таці.

- Навіщо?

- Хочу перевірити, чи не отруїла, - він усміхнувся так холодно, що здалося, ніби щось гидке по спині повзе. Бабки занервували, та ми з цим бур'яном, що тільки не робили! Я навіть у кашу його змолола і всі столові прилади соком легенько змастила, благо він немає смаку. Зробила обличчя простіше і як схопила шматок м'яса, відламала шматок хліба і почала їсти з таким апетитом і завзяттям, що від блюда з їжею мене відтягували.

- А що таке? Ви ж самі сказали їсти, от я і їм! - прошамкала, вдаючи дурепу і дожовуючи м'ясо, намагаючись не думати про пекельні години, які настануть зовсім скоро.

- Я сказав: спробуй, а не їж усе! - обурився Марат. - Бери тацю, понесеш. І щоб жодного шматочка більше не з'їла!

Солдатик, що залишився, взяв одну тацю, мені ж дістався друга, куди ручки раніше за все дісталися, тож баба Люба люб'язно доклала і м'яса в специфічному соусі, і хліба, щоправда, нормального. Міг би й сам Маратик занести, нічого було мене змушувати, але я не обурювалася. Такий хороший шанс побачити цього їхнього монстра сере монстрів, та й місцевість розвідати в перший день ув'язнення - просто подарунок з небес.

Але який був облом, коли мене і на поріг не пустили, змусили стояти з цією тацею хвилин десять під дверима. Двері хороші, двостулкові, дубові, такі вибити важко буде. Але добре хоч із цього боку не зачиняються, засув усередині. Одну з кімнат головних покоїв побачила лише мигцем, і то нічого незвичайного, крім величезного фіолетового бур'яну у вазі як прикраси кута, не помітила. До того ж мене бентежило, що по обидва боки від входу стояли двоє здорових солдатів і ретельно удавали, що вони тут порожнє місце. Руки вже почали боліти, як і живіт, коли дубові двері відчинилися, являючи собою Маратика.

- Заноси! - наказав він, пропускаючи мене всередину. Радість від особистої зустрічі з їхнім монстром я вирішила заховати, змусивши себе виглядати переляканою. На що чи то баба, чи то чоловік лиш посміхнувся.

Кімната виявилася дуже світлою, але висвітлювало її не світло свічок, а якесь невелике каміння, лише кілька штук у різних кутах кімнати, зате світло від нього, як у день. Тож я цілком змогла оцінити розкішний передпокій із великим обіднім столом, на якому красувалася таця з їжею, келих і пляшка чогось золотистого. Вино біле, чи що? Шкода, але самого монстра серед монстрів поблизу не спостерігалося.

- Постав нову тацю, а стару забери. Швидко! - командував Маратик. Ну, а я що? Нарочито, дуже повільно ставлю тацю на стіл, попутно намагаючись знайти монстра серед монстрів поглядом.

Проблема полягала в тому, що ця кімната - центральна, з неї ведуть по обидва боки двері в інші кімнати, і з якого боку, як чорт із табакерки, вистрибне цей монстр, не зрозуміло.

- Артале, як тобі вечеря? - крикнув у кімнату ліворуч Маратик, з усмішкою поглядаючи на мене.

Подивилася мигцем на тарілку, суп він узагалі не їв, м'ясо з пюре лише поворушив. Чорт! Ну і як мені його отруїти? Гаразд, ще залишився пиріг, може хоч він подіє? З кімнат ніхто не відповів, тож я просто повільно поміняла таці місцями, спостерігаючи за дивною рідиною в келиху. Спочатку я подумала біле вино, але тепер розумію, консистенція не та. Більше на мед схоже, от тільки він зазвичай каламутний, а цей прозорий і ніби виблискує. А на смак який? Може, спробувати? Прикусила губу, не поцуплю ж я його зі столу! Мені б хоч трішки, цікаво ж, що там ці монстри п'ють. Узяла й підсунула тацю, збираючись навмисне зіштовхнути келих на стіл. У мене навіть майже вийшло, коли тонкі сірі пальці майже на льоту підхопили келих, що падав.

Підняла погляд на паскудника, який так підступно не дав мені здійснити план із захоплення іноземного пійла. Але втупилася чомусь у чоловічу спину в чорному дивному одязі, незнайомець якраз відвернувся і висьорбав жадану мною чужоземну отруту до останньої краплі. Та ще такий плечистий, високий, як скеля, а волосся довге, як у жінки. У них що мода така дурна? Якої ж довжини тоді волосся в їхніх жінок? По землі, чи що, волочеться? Цей, поки ще мені незнайомий, представник раси монстрів поставив порожній келих на стіл і, абсолютно не помічаючи обурену мене, рушив до Маратика!

- Їжа жахлива, - сказав він таким гордовитим тоном, що руки в мене мимоволі стиснулися в кулаки. Ми з бабцями готували всю вечерю разом, їм було важко, вік уже не той, щоб стояти біля плити стільки годин. А цей, незрозуміло хто, каже, що наша їжа жахлива?! Моя їжа жахлива?! Та як він посмів?! Усі завжди хвалили мої страви, та як він сміє?!

Почала шукати поглядом щось важке, таке, щоб тяжке було і дістало до нього.

- Може десерт тебе потішить, Артале, - солодкувато проспівав Маратик і взяв пляшку з дивною рідиною, збираючись налити собі.

- Сумніваюся, - байдуже промовив незнайомець, підходячи до каміна і сідаючи в м'яке крісло так само спиною до мене.

- Забери, - прохолодно кинув мені чи то чоловік, чи то баба.

Закусила губу, так тріснути їхнього головного захотілося, що ледве стрималася. Причому я не побачила в ньому нічого страхітливого, крім того, що він справжнісінька пихата шпала. Високий такий, що мені драбина знадобиться, щоб по голові його вдарити. Без костюмчика ефект явно зменшився, попри те, що морду обличчя його я не бачила. Який він монстр серед монстрів, якщо не вселяє цього жаху, так, ще один зарозумілий чоловік.

Повернулася до столу. І як мені дві таці відразу нести? Почала голосно гриміти тарілками, намагаючись умістити посуд на одній таці та позлити шумом місцевого блазня, чи то пак їхнього головнокомандувача.

- Марат, ти погано виконуєш свої обов'язки, - почулося від каміна, коли я, нарешті, вмістила все на одній таці. Чи то баба, чи то чоловік втупився на мене поглядом, сповненим ненависті. А я що? Я працюю, він навіть пискнути не встиг, не те що накричати на мене. Сама пішла, дорогою захопивши з його ручок пляшечку іноземної гидоти.

Спробую її потім, у тиші й спокої, коли перевірю спочатку на комусь іншому. Живіт досі від їхнього бур'яну зводить. Дотягла таці до кухні, де на мене вже чекали перелякані бабці.

- Ну і який він, цей Безстрашний їхній? Страшний? - запитала баба Люба, краще б про моє самопочуття поцікавилася, чесне слово! У мене нутро так крутить, що нічого не можу. Мені б у туалет, а вони деталей хочуть, як бабки на базарі.

- Не знаю, я його лише зі спини бачила, монстр, як монстр: сірий і здоровий, - спробувала від них відбитися і добратись до коридору, але де там.

- Сірий? Ой, матусі! - пискнула одна з бабок і почала читати якусь молитву.

- Вони всі сірі, ви що, не помітили?

- Ми думали, вони просто хворіють на щось, - відповіла баба Варвара, решта ствердно закивали.

- Ох, якби ж! Та ще їхній головний нічого не з'їв, наче здогадався про все, - стогнала, згинаючись навпіл. Так, справи вже серйозні, і мені час шукати кімнату для усамітнення.

- Ой, дорогенька, а ти сама-то як? Упир цей їсти тебе змусив, худеньку таку. Погано все, так? - заголосила баба Люба, поки я намагалася обійти її огрядне тіло і дістатися заповітного коридору, а потім і потрібної кімнати.

- Якщо ви мене не пустите, все буде дуже погано і соромно! - пробубнила я на бігу.

До коридору я дісталася, але там на мене чекала підстава, до заповітного місця вже зібралася довга черга, тож у коридорі не проштовхнутися. У тому, що дуже скоро всі здогадаються, що причина їхнього нездужання криється в їжі, у мене не було сумнівів. Тож на кухню я поверталася теж бігом. Там ми дружною нарадою вирішили, що бабки в коморі закриються, кухаря розбудять і, якщо що, все скинуть на нього. Мовляв, не показав, не розповів, напився бідненький і в коморі заснув. Мені навіть довелося трофейне пійло віддати, щоб натуральніше п'янка виглядала.

Сама я з ними не залишилася, мене кликала природа. Ідея піти на поверх із покоями цього їхнього монстра серед монстрів прийшла від потреби. Будувалася вона на тому, що його бояться, і черги може не бути зовсім. На поверсі зрозуміла, що якось людей немає зовсім, а все від того, що туалет на поверсі був лише один, і той - в особистих покоях цього здорового монстра.

У будь-якій іншій ситуації я б побоялася піти прямо туди, але живіт скрутило так, що в покої я вбігла, не встигнувши прикрити за собою двері. У кімнатах було темно і тихо, лише в каміні, тихо потріскуючи, тлів вогонь. Одразу ж побігла у ванну, яку я знайшла суто інтуїтивно, порахувавши, що вона має бути не далеко від спальні.

Ох, як мені живіт-то крутило на білому фаянсовому другові. На що тільки не підеш, щоб цим козлам заморським, підлість зробити. Час тягнувся довго, я не особливо прислухалася до того, що відбувається в покоях цього го, зосередившись на головній справі. Тому до моменту, як я закінчила свої справи та збиралася витерти руки після вмивання, гучний шум застав мене зненацька.