Налаштування
Розмір шрифту:
Інтервал:
Колір
тексту:
фону:
Коментарі

Авторизуйтесь, якщо бажаєте залишити коментар

Авторизація Реєстрація
Марія Власова
Монстр серед монстрів

Зміст книги: 32 розділів

Спочатку:
Пролог
126 дн. тому
Розділ 1. Настасія.
126 дн. тому
Розділ 2. Дуже дурний план
116 дн. тому
Розділ 3. І ось він кінець?
116 дн. тому
Розділ 4. Як мене відправляли на завдання.
116 дн. тому
Розділ 5. Монстри.
116 дн. тому
Розділ 6. Безлад на кухні
116 дн. тому
Розділ 7. Незабутня вечеря.
116 дн. тому
Розділ 8. Баба, чи чоловік?
116 дн. тому
Розділ 9. Може, це чийсь план?
116 дн. тому
Розділ 10. Живучий гад!
116 дн. тому
Розділ 11. Дівочі сльози
116 дн. тому
Розділ 12. Ванна.
116 дн. тому
Розділ 13. День "Зю".
116 дн. тому
Розділ 14. Нічне побачення.
116 дн. тому
Розділ 15. Нічна гостя.
116 дн. тому
Розділ 16. Усі радощі заміжжя.
116 дн. тому
Розділ 17. Не смій.
116 дн. тому
Розділ 18. Кров і біль.
116 дн. тому
Розділ 19. Живий.
116 дн. тому
Розділ 20. Лілові синці.
116 дн. тому
Розділ 21. Полум'я та очі
116 дн. тому
Розділ 22. Наяна.
116 дн. тому
Розділ 23. Протиотрута.
116 дн. тому
Розділ 24. Складніше, ніж ти думаєш.
116 дн. тому
Розділ 25. Марення.
116 дн. тому
Розділ 26. Камера
116 дн. тому
Розділ 27. Ледвіга
116 дн. тому
Розділ 28. У темряві.
116 дн. тому
Розділ 29. Наречена при двох дружинах.
116 дн. тому
Розділ 30. Повернутися додому.
116 дн. тому
Розділ 31. Му Ре
116 дн. тому

Монстр пішов, і ми зі старими змогли видихнути. Це ж треба, щоб "таке" стояло в них на чолі. Вони, напевно, його до мокрих металевих штанів бояться, навіть не думають підійматися, хоча монстр уже зник за воротами замку. Поки я думала, чи встигнемо ми зі старими втекти, поки ці тугодуми зрозуміють, що головного вже немає, вони піднялися і почали розходитися по табору.

- Он, один іде по наші душі, - сказав старійшина, і решта людей похилого віку з приреченим виглядом піднялися з сіна.

Я, як усі, обернулася в бік замку, звідки діловито крокував один із металевих чоловічків. Щоправда, він трохи відрізнявся від решти, шолом його мав чудернацьку форму, що чимось нагадувала совину голову. Бабусі й дідусі раптом обступили мене, ніби намагаючись захистити від нього, тож я відчула змішане почуття жалю і гордості за них.

Виродок став навпроти насупленого старійшини, але замість того, щоб дивитися на нього, чомусь дивився виключно на мене. Мені нічого не залишалося, окрім як обережно обійти дідуся і, схрестивши руки на грудях, стати на захист старших.

- Чого треба? - дуже некультурно й не приховуючи виклик, поцікавилася в цієї "сови".

Металева статуя зависла, ніби не очікуючи від мене такої фрази, і я запізно згадала, що граю роль сільської дівчинки. Довелося терміново опускати руки, корчити заплакану пику і солоденьким голоском поцікавитися:

- Дядечку, а коли нас додому відпустять?

"Дядечко" завмер і вирішив, що припустився помилки, бо спробував поглянути на старійшину, який здивовано дивився на мене. Але вибирати собі співрозмовника було вже пізно, тож "дядечко" здався і заговорив, звертаючись до мене:

- Вас не відпустять додому. Вам випала величезна честь...

- Як не відпустять? А як же матінка? Як же корівка моя, Зоренька? А свині мої як? З голоду помруть же!!! Ми, до речі, їсти хочемо, чого тут полонених не годують?! Зовсім не соромно вам, так зі старшими поводитися?! - щебетала, граючи в простачку, мені не складно, як то кажуть, як виглядаю, так і дію.

"Дядечко" спробував знову заговорити з дідом, але я й шансу не дала, сумно заплакавши й заплющивши очі руками (бо сліз там не було), завила на всю долину:

- І що ж із нами тепер буде?

- Ви працюватимете в замку, поки головний воєначальник, Артал Безстрашний перебуватиме тут. Сподіваюся, вам усе зрозуміло? - голос у них якийсь дивний, може це через броню? Але по-нашому вони говорять непогано, на мій подив.

- Безстрашний? Це що, у нього ім'я таке? Він реально, такий безстрашний? - удала здивовання такому пафосному прізвиську, люблять же чоловіки собі відповідні прізвиська придумувати. Чую виразний скрип зубів, не з-під шолома ж, так?

- А що за робота-то, хлопче? Ми якось не в тому віці, щоб наймитувати, - врятував мене від гніву "дядечка" дід Тимофій.

- Прибирати будете, на кухні допомагати. Ми знаємо, що ваші старі слабкі, тому й залишили вас тут. - При цьому щілини знову вперлися поглядом в мене, яка помітно виділялася.

- А що з дітками нашими-то? Куди їх забрали? - баба Люба виступила вперед, її очі повні сліз, а старі зморщені руки дрібно тремтіли.

"Дядечко" мовчав, важко було сказати чому.

- Де наші діти, онуки? - потримав бабу Любу натовп старих.

- Вони живі, поки що, - відповіла "сова" нарешті, і баба Люба схопилася за серце.

- Ви що зовсім, чи що?! Таке старій людині говорити? - прошипіла на нього, допомагаючи бабусі сісти назад на солому. - А якщо вона помре?!

- Якщо вона помре, це буде всього лише ще одна жертва на війні й нічого більше, - байдуже відповіла ця огидна істота, і мені захотілося дати їй по металевому дзьобу. Я навіть подалася вперед і зупинилася від нього на відстані удару, ось тільки тварюка вища за мене пристойно, в розмірах більша, та й, схоже, не бачить вона в мені противника.

- Жертви на війні - це солдати, ті, хто повинен захищати країну і свої сім'ї. Вона ж просто бабуся, вона - не жертва війни, вона, як і всі інші, жертва вашої не людяності! - випалила на одному диханні, так що серце забило дріб у вухах.

- Ми не люди, нам ваші людські закони по боку.

- Справді, ви не люди. Люди знають, що таке повага до старших, і не змусили б старих голодувати та спати просто неба дві доби! Ви не люди, ви монстри! - мене понесло, причому конкретно.

Головне, що моє палке висловлювання не залишилося непоміченим. Решта металевих чоловічків почали обступати нас з усіх боків і щось страшно шипіти. Видовище було настільки страшним, що я вирішила одразу залучити "сову", бо той і не думав відганяти від нас своїх солдатів.

- А можна мені на кухні готувати, я готую дуже добре, - плескаю оченятами, мило посміхаючись, але чогось після моїх попередніх слів вірити мені ніхто не поспішає.

- У нас є власний кухар, не вистачало, щоб ви мон... Артала Безстрашного отруїли!

Здається мені, що і в мою явну невинність ніхто вже не вірить. І як він здогадався, що я збиралася зробити? Мені ж не здалося, що він власного командира монстром назвав? Якщо я їх монстрами вважаю, то наскільки жахливий той, якого вони самі монстром називають? Монстр серед монстрів? Найжахливіша істота у світі? Може, у мене й справді вийде його отруїти?

- Та що ви таке говорите? Та я б ніколи... - обірвала цю фразу, щоб ніхто не зміг зловити на слові.

- Ідіть у замок, швидко! - замість відповіді наказав "сова", розвернувся і пішов у бік замку. Нам нічого не залишалося, як піти за ним під шипіння його солдатів. Щось мені підказує, що все пішло явно не за планом. Як мені тепер сільську дурепу грати?

Може, бувши служницею, легше буде пробратися до кабінету цього найголовнішого монстра? А далі-то що? Як потім звідси втекти? Та ще й старих я не зможу просто кинути. Як же важко жити-то!

Ми пішли по опущеному мосту через рів з водою  і зупинилися біля брами. Усе тому, що всередині металевих чоловічків не було. Навіть той самий "сова" раптом зняв свій шолом, дозволяючи чорному волоссю майже до дупи вкрити броню. До нього підбіг один із солдатів. У нього теж не було шолома, і я мимоволі витріщилася на його темне до лопаток волосся, зав'язане в тугу косу. Обличчя його при цьому було дуже симпатичним, але, як мені здалося, злегка сіруватим. Коли солдат допоміг зняти амуніцію з рук і ніг "сови", той повернувся до нас. Риси миловидні, на перший погляд, мені здалося що жіночі, тож я не втрималася і ляпнула:

- Баба, чи що?

Чорні очі примружилися, миловидне личко скривилося, і я вирішила не сходити з небезпечного шляху:

- Із шоломом вам краще було, солідніше, так би мовити. Може, одягнете назад?

А що я? Я нічого! З чого я маю бути тактовною? Не треба було на мою країну нападати, жінкоподібний виродку!

Солдат, який допомагав йому роздягнутися, щось здивовано зашипів, на що "сова" - різко на нього шикнув.

- Не груби, дівчинко, - зупинив мене старійшина, тож я вирішила закрити свій рот.

"Дядечко", як справді виявилося в лапках, підійшов до нас і вирішив втихомирити грізним поглядом, високим зростом і... сірим кольором обличчя? Подивилася на солдата, потім на решту, всі їхні обличчя мені теж здалися якимись сірими, чи що.

- А ви чого сірі, отруїлися чимось? - припустила, невинно кліпаючи очима. Те, що вони такі від природи, було й так ясно, але після моїх слів личко "сови" скривилося ще більше, від чого на моїй душі стало дуже приємно, - ще говорили, що кухар не отруїть.

- Вас рятує тільки одне, дівчинко, ніхто з вас більше ніколи не залишить цей замок, - похмуро вимовив він, і я зіщулилася.

Ні, я здогадувалася, що нас усіх врешті вб'ють. Це було очевидно, ми ж можемо багато чого дізнатися за той час, який нам дозволять жити. Але все ж, мені хотілося вірити в краще. Відвернулася і голосно на весь голос заридала, притулившись до баби Люби та схлипуючи: "Матінко, як же так!!!". Здається, цього разу я зіграла дуже переконливо, бо страшно мені було по-справжньому. І як мені врятувати старих від такої не вартій заздрості долі? Мене має вивільнити Настасія, але як же вони?

- Моє ім'я Марат Скритний. Я, по-вашому, управитель при Арталу Безстрашному, за ваші дії перед головнокомандувачем відповідатиму я, тож і карати буду вас я. І знайте наперед, у нашої раси немає забобонів - жаліти старших, а покарання  за провинність одне - смерть.

Спаситель мій, скільки пафосу прозвучало, наче ціле життя репетирував. Проте моторошно стало, і кілька бабусь заплакало.

Марат щось сказав солдату, і той розвернувся до нас.

- За мною, л-людиш-шки, - прошипів солдат, і я трохи здивувалася.

Це що виходить, вони всі вміють по-нашому говорити? Але при цьому ми зовсім не розуміємо їхню мову. Нам довелося піти за ним у ліве крило замку. У самому замку було сиро і пахло чимось дивним. Що далі ми заходили всередину, то частіше я почала помічати незвичну особливість: скрізь стояли квіткові горщики з дивним фіолетовим бур'яном. От чесно: листя довге, на бур'ян схоже і майже кожні п'ять метрів зустрічається. Навіщо їм стільки кімнатних горщиків, та ще й у таких місцях, де і світла-то немає, щоб вони росли? Щось сумніваюся, що попередні власники замку цю гидоту розводили.

- Баб Люб, а що це за замок? - запитала тихенько.

- Тут пан жив, гад рідкісний, та правда, втік з усім цінним ще до того, як оголосили, що вороги близько. У молодості я тут служницею працювала, не думала, що ще на своєму віку доведеться тут побувати, - тихо промовила вона, все ще притискаючи мене до себе.

Ми зупинилися у великому залі, тут дивні горщики були всюди. Солдат став посеред зали й почав нас ділити. Дідусів він одразу послав на стайні, бабусь розділив на прислугу і кухонних робітників. Я без дозволу пішла одразу за Любою, хоча мене ні в ту, ні в іншу групу не включили. Солдатик узагалі якось дивно косився на мене весь час. Нас відвели на кухню і залишили там. Кімната велика, столи, плити, печі, двері великої комори: багата кухня, та воєнній уступає.

Коли з комори з'явився їхній кухар, ми з бабусями злякано підстрибнули. Це був чоловік із сивиною в темному волоссі, зав'язаному у хвіст. Огрядний злегка, він поставив перед нами мішок із ковбасами та в'яленим м'ясом і скривився. На обличчі його була сива борода, а колір шкіри майже темно-сірий, тож білки очей виглядали незвично білими.

- Викинути! - наказав їхній кухар з огидою і повернувся в комору. Я з подивом зазирнула в мішок і обімліла. Усе свіже, добре пахне і таке на вигляд смачне. І викинути? Та він що, знущається?! Бачили б мої поранені, як ці гади їжу викидають! Старих вони не годували, при тому, що їжі виявляється повно! Та як так-то?!

- Може, ми її собі залишимо, якщо вже ви їсти не будете? - запропонувала я тихо, з останніх сил стримуючи свою злість.

- Я ж сказав: ВИКИНУТИ! Ви взагалі їсти не зобов'язані, покидьки! - повертаючись, заревів кухар, так що моя рука сама схопила сковорідку і припечатала його по лобі.

Спочатку мені здалося, що вдарила надто слабко, бо він лишився стояти, тож я вдарила ще раз, і безвладне перелякане тільце не впало прямісінько в комору.

- І що тепер буде? - злякано пискнула бабця.

Пелена злості з очей зійшла, і я зрозуміла, що накоїла. Важко зітхнула, про себе кажучи, що він сам винен, не треба було їжу переказувати, коли стільки людей у країні голодує.

- Готувати будемо, що ж іще, - шмигнула носом, опускаючи сковорідку на плиту. Мені все більше здається, що це просто мій кошмар.