Налаштування
Розмір шрифту:
Інтервал:
Колір
тексту:
фону:
Коментарі

Авторизуйтесь, якщо бажаєте залишити коментар

Авторизація Реєстрація
Марія Власова
Монстр серед монстрів

Зміст книги: 32 розділів

Спочатку:
Пролог
123 дн. тому
Розділ 1. Настасія.
123 дн. тому
Розділ 2. Дуже дурний план
113 дн. тому
Розділ 3. І ось він кінець?
113 дн. тому
Розділ 4. Як мене відправляли на завдання.
113 дн. тому
Розділ 5. Монстри.
113 дн. тому
Розділ 6. Безлад на кухні
113 дн. тому
Розділ 7. Незабутня вечеря.
113 дн. тому
Розділ 8. Баба, чи чоловік?
113 дн. тому
Розділ 9. Може, це чийсь план?
113 дн. тому
Розділ 10. Живучий гад!
113 дн. тому
Розділ 11. Дівочі сльози
113 дн. тому
Розділ 12. Ванна.
113 дн. тому
Розділ 13. День "Зю".
113 дн. тому
Розділ 14. Нічне побачення.
113 дн. тому
Розділ 15. Нічна гостя.
113 дн. тому
Розділ 16. Усі радощі заміжжя.
113 дн. тому
Розділ 17. Не смій.
113 дн. тому
Розділ 18. Кров і біль.
113 дн. тому
Розділ 19. Живий.
113 дн. тому
Розділ 20. Лілові синці.
113 дн. тому
Розділ 21. Полум'я та очі
113 дн. тому
Розділ 22. Наяна.
113 дн. тому
Розділ 23. Протиотрута.
113 дн. тому
Розділ 24. Складніше, ніж ти думаєш.
113 дн. тому
Розділ 25. Марення.
113 дн. тому
Розділ 26. Камера
113 дн. тому
Розділ 27. Ледвіга
113 дн. тому
Розділ 28. У темряві.
113 дн. тому
Розділ 29. Наречена при двох дружинах.
113 дн. тому
Розділ 30. Повернутися додому.
113 дн. тому
Розділ 31. Му Ре
113 дн. тому

Приземлення було специфічним. Мене охопила темрява, потім я спершу спиною, а потім боком зустрілася з гілкою, потім ще з однією. Коли зрештою з двометрової висоти звалилася на землю, крик не вирвався з мого рота винятково через те, що падіння вибило з грудей увесь дух.

Відійшовши від болю і злості, нерішуче озирнулася. Ліс як ліс, не видно темної хмари, це де ж вони мене викинули, виродки? Піднялася на ноги та пошкандибала незрозуміло куди. Весь інструктаж прослухала, дурепа. Що робити - не знаю, куди йти - теж не знаю.

Загалом, іду я, іду і тут здогадуюся подивитися на небо, а там чорні хмари, крізь які ледве видно сонце. Я ж дурна навіть не подумала вгору подивитися, з чогось вирішила, що банально погода зіпсувалася. Ось втупилася я на небо, розмірковуючи, навіщо ці хмари потрібні, та й не помітила, як воно до мене підкралося. Щось холодне торкнулося боку, але я не звернула на це уваги. Ну, гілка, і що? Знову щось торкнулося, і я не втрималася і штовхнула це щось назад. Щось дивно прошипіло ззаду, і довелося повернутися подивитися.

Не закричала я виключно тому, що спочатку не зрозуміла, що це таке. Коли ж це щось рушило до мене, тикаючи довгим мечем, то кинулася бігти з диким криком. Але, схоже, я обрала не той шлях для втечі, бо, продираючись крізь кущі, опинилася на величезній галявині, що кишіла цими тварюками.

У те, що вони люди, вірилося насилу. Високі, вищі за наших чоловіків, плечисті, суто теоретично, бо розміри їхньої амуніції вражають. Наша амуніція легша і не така міцна, як їхня, здебільшого це легка або важка броня, залежно від зброї якою володіє чоловік. У них же всі з голови до ніг закуті в броню. Чорний, незнайомий мені метал, поблискували навіть при тьмяному світлі. Особливо вражала сама структура броні, якщо деякі наші чоловіки одягали кольчугу, то у варіанті загарбників вона була не потрібна. Шоломи повністю закривали їм обличчя і шию, щільно прилягаючи до грудей, через що воїни здавалися схожими на ожилі металеві статуї. Я чула від поранених моторошні історії про те, що їх змушували боротися з воїнами зі сталі. Виявляється, чоловіки не брехали, у захисті ворогів немає дір, хіба що вразливими залишаються вузькі щілини для очей.

За кілька метрів від мене кілька таких залізних людей намагалися встановити дивного вигляду намет. Настільки сліпуче блискучого матеріалу, як цей, я не бачила ніколи раніше. Наметів було дуже багато, але стояли вони трохи далі, а десь вдалині видно якийсь замок. Мені туди треба? І як я проберуся туди через цілу армію?

Залізні тварюки відірвалися від роботи, варто було мені вивалитися на галявину. Від безлічі звернених на мене поглядів по спині пробіг холодок. Я ж не воїн! Що я тут взагалі забула?

- Ой, кущами помилилася! - сказала, видавивши посмішку, і вирішила повернутися тим самим шляхом, що й прийшла. Повернулася і мало не завищала, побачивши меч, спрямований на мене. Схоже монстр із лісу мене наздогнав. Чудовисько щось зашипіло і почало тикати в мене своїм довгим мечем, щоб я відходила назад до його побратимів. Яка пастка!

Інші монстри оточили мене, щось шиплячи і також погрожуючи зброєю. Зібралися в купу, погрожуючи однією єдиною беззбройною мені. Вони почали шипіти, і я не одразу зрозуміла, що це їхня мова така. Ну і як я плани їхні поцуплю, якщо не знаю ні слова їхньою мовою? Ферер, скотина, як він не подумав про це? Що робити, я толком не знаю, ситуація плачевна. Може вони там вирішують, як краще мене вбити, я ж не знаю. Треба щось придумати й швидко.

- Які оченята у вас у прорізах красиві! - видала я перше, що спало на думку, перевіряючи, чи розуміють вони мене. Залізні монстри, які шипіли, одразу ж перестали шипіти та на всі очі втупилися на мене. Тут-то я зрозуміла, що мене розуміють і, судячи з усього, я ляпнула щось не те.

- Я тут у ліс пішла, гриби збирати й заблукала. Дякую вам велике, що вибратися допомогли. Ну, тепер я, здається, знайшлася, тож піду додому, мабуть, - невинно посміхнулася, нерозумно кліпаючи очима і зображуючи цілковиту дурепу, і обережно рушила в бік.

Сталева рука схопила мене за лікоть, коли я вже подумала, що моя маячна історія подіяла.

- Жінка! - промовила одна з істот, розвертаючи мене до себе обличчям. Спочатку я не змогла зрозуміти, чим цей індивід відрізняється від інших, крім того, що розмовляє зрозумілою мовою. Порівнявши його з іншими, я знайшла одну відмінність в амуніції: дві срібні смуги на лівому плечі. Він серед них найвищий у званні, чи що?

- Чоловік? - не втримавшись, зі знущанням запитала в нього.

- Ти чого нас не боїшся? - з явною претензією поцікавилися в мене, інші також щось зашипіли на підтвердження.

- А що повинна? - граючи в дурепу, злякано стиснулася, озираючись, - А ви взагалі хто?

Настала якась дивна тиша, поки їхній головний свердлив мене поглядом зі щілин.

- Ти звідки така? - запитав чоловік.

Мій персональний концерт триває, тож я надула губки й, смикаючи косу, відповідаю:

- Не скажу!

- Чому?

- Мені матінка заборонила, - надаю голосу зовсім дитячого звучання, при тому, що я вже далеко не дитина. Грати в дурепу можна в будь-якому віці, головне робити це майстерно, повністю занурюючись у роль. Настало мовчання, за час якого я щосили стримувала знущальну усмішку. Металеві монстри втупилися на мене в усі щілини... який, однак, непристойний вираз виходить.

- Ми тут уже два дні. Ти що весь цей час у лісі пробула? - здається, мені не вірять.

- Я не розумію, а ви взагалі хто? Мамуся буде лаятися, якщо я буду з незнайомими дядьками говорити, - після цієї моєї невинної фрази кілька металевих тварюк щось зашипіли своєю мовою. Їхній головний у відповідь дуже різко зашипів.

Мене схопили під руки, так що я злякано закричала:

- Не чіпайте мене! Матусю!

Під мої гучні крики та не дуже активний опір мене потягли через весь табір. Опиралася я не сильно, мені вистачило ранкової ходи нашим табором. Тож зараз я лише голосно ревіла, старанно кривлячи пику й обіцяючи всім здивованим металевим чудовиськам, що матінка їх покарає. Привели мене до групи полонених селян, там і залишили майже з радістю.

- Дитя, ти звідки? - запитала одразу огрядна старенька, перелякано на мене дивлячись.

Я оглянула всіх селян і про себе зазначила, що залишилося їх мало, причому здебільшого бабусі й дідусі.

- Звідти, - тицьнувши пальцем у небо, відвернулася від загону з п'яти металевих гадів, що охороняв нас. Бабка злякано пискнула, здивувавшись тому, як я відразу стала серйознішою. Решта бабусь і дідусів з цікавістю обступили мене з усіх боків.

- Молодих давно вже забрали, ще в перший день, як село захопили. Ти чия будеш, дівка? - запитав дід, дивлячись на мене з підозрою.

- Своя власна! - відповіла йому, гордо піднявши підборіддя, на що дід усміхнувся і багатозначно видав "наша".

- Куди їх забрали? - запитала я тихо в бабусі.

- Та хто ж знає, дитино. Там діти мої були, онуки й всіх забрали, - у неї на очах виступили сльози, - Знати б, живі хоч.

Серце стиснулося від болю, але ж я теж не знаю, як там сестри й батько. Війна приносить у життя страх, що залишишся зовсім один, а всіх, кого ти знав і любив, просто не стане. Я обійняла бабусю, піддавшись пориву, і брехливо пообіцяла надію, сказавши старій жінці, що все буде добре. Брехала собі, їй та іншим, але це брехня на благо, занепадати духом у неволі все одно, що померти.

- Чого вони вас тут залишили? - запитала, розімкнувши обійми.

- Та хто ж їх знає, супостатів чортових? - розвів руками дід.

- А я чув, що їхній головний сьогодні приїжджає, йому, мабуть, обслуга потрібна, ось нас і залишили, - заговорив інший дідок, він сидів на соломі, у такому поважному віці триматися на ногах тяжко.

- Із собою, чи що, слуг не привезли? - здивувалася трохи.

- Тут одні солдати, ми за два дні їх без амуніції не бачили. Наші ж навіть не воювали, одразу пішли за гори, щойно темрява на обрії з'явилася, - розповіла ще одна бабуся, яка сиділа поруч із дідусем на сіні.

- З хати викинули, худобу повели, дітей забрали. Як жити-то далі... - промовила інша бабця і, закривши обличчя зморшкуватими руками, розридалася.

- Ну що ти плачеш! Живі діти, живі! Головне вірити, Спаситель допоможе! - підібгав губи найперший дідок.

- Тебе як величати, дівчино? - запитав він у мене відразу ж.

- Любава я, дідусь. А вас як величати? - посміхнулася добродушно, мене завжди вчили поважати старших.

- Дідом Тимофієм, я в нашому Жолобку сільським старостою був.

- Мене Любою величатимеш, дівчинко, - представилася добродушна старенька, а за нею й інші. - Ти присядь, присядь, дитино. Вони нас тут уже два дні тримають, під небом темним. Слава Спасителю, що хоч дощ не пішов.

Вони що старих на сіннику тримали два дні поспіль?! Зовсім, чи що, здуріли?! Як не соромно старість не поважати!

- Вони хоч вас годували? - з похмурим виразом обличчя запитую у старих.

- Та де там, дитино. Те, що з дому встигли прихопити, те і їмо, - помотала головою бабуся і дістала з кишені широкої сукні яблучко. - А ти їсти хочеш, дівчинко? Так візьми поїсти, ти молода, сильна, все життя попереду. Це ми свій вік доживаємо, нас тому й не шкода.

Негативно похитала головою, відчуваючи жахливу злість. Це як так можна, з літніми людьми чинити?! Чортові нелюди! Я їм ще покажу!

- Дивні вони взагалі, дитинко, я й сам не помічав, щоб вони хоч щось їли за ці два дні, - відповів староста, потираючи бороду.

- Та це тому, що не живі вони! Куди Спаситель дивиться, демони це! Демони з пекла! - заголосила бабуся, з переляком дивлячись на одного з воїнів, що проходив повз.

Ця заява мені здалася дивною.

- Може, вони готувати не вміють? - запропонувала я версію.

Якось раз мені розповідали історію про те, що одного разу цілий полк голодував лише тому, що кухаря вбили, і ніхто не знав, як готувати на таку ораву. Чоловіки взагалі дивні істоти, вважають, що готувати - це обов'язок жінок, а якщо жінка не може готувати, то їм простіше сидіти голодними, ніж приготувати самим. Це правило стосується не всіх чоловіків, але що якщо весь цей дивний народ монстрів - таке ось збіговисько самородків?

Мою ідею ніхто не спростував, бо почався якийсь переполох. Нас тримали за десяток метрів від єдиної дороги, що вела до старого замку, але цього було достатньо, щоб побачити всю виставу в повній красі.

Металеві виродки швидко рухалися, збираючись у дві широкі шеренги з боків від дороги.

- Головний їхній їде? - припустив староста, і ми дружно почали вдивлятися вдалину.

Щось чорне швидко рухалося і, варто було йому наблизитися, стало зрозуміло, що це якась дивна тварина. Одна з бабусь злякано ахнула, ледь не втративши свідомість. Мені ця майже чотириметрова тварюка нагадала чимось ящірку. Хвіст, лапи, блискуча чорна луска і хвіст. Але найдивніше, що ця нібито величезна ящірка була осідлана, і сидів на ній їхній головний. Він спустився на землю одним стрибком, і вся армія раптово впала на одне коліно, щось шиплячи. Після цього ватажок рушив у бік замку. Щось у цій істоті було настільки страшним, що всі мої товариші по нещастю злякано стиснулися. Гострі шипи як у дикобраза, подовжений "дзьоб" шолома, величезний зріст, але найстрашніше - це прорізи для очей, які горіли червоним.

- Монстр, - злякано прошепотіла і, здається, дихати перестала, від того, що мені здалося. Здалося, що ті самі палкі "очі" дивляться просто на мене.