Мене відправили на завдання без підготовки того самого дня. Ну як відправили, після геніальних слів: "…за потреби, забезпечити Ваше повернення.", я зірвалася. Руки самі потягнулися набити пику Фереру та Коморському. Мене навіть Настасія зупинити не змогла, коли мій вагомий кулак виправив форму носа наглому Фереру.

Далі я погано пам'ятаю, чим їх лупила, однак те, що головнокомандувач отримав від мене по лисій голові тацею, в пам'яті збереглося. Старі генерали та чаклунка в бійці участі не приймали, або вирішили бути на боці тих, хто переможе, або перебували в сильному шоку. Де це бачено, щоб якась кухарка кілька генералів і головнокомандувача била? Чоловіки злякано кричали й кидалися врозтіч, намотуючи кола навколо столу від розлюченої мене з занесеною тацею. На жаль, ця вельми комічна сценка закінчилася раптово, коли Ферер раптом згадав, що у нього начебто є яйця, і не надто культурно схопив мене за ноги, закинувши на своє плече.

- Бачите, я ж казав: вона те, що нам треба! - самовдоволено повідомив він, не звертаючи уваги на кров, що хлюпала з його носа і мої крики.

Мені не залишилося нічого кращого, як злісно заверещати й ударити його ліктем по спині. У відповідь по моєму заду прилетіла його велика долоня, так що я на секунду завмерла.

- Заспокоїлася? А тепер можна й інструктаж проводити, - солоденько промовив поганець, не прибираючи руки з моєї філейної частини.

Сяк-так розмахнулася і з усіх сил, що залишилися, так вліпила йому тацею по дупі, що він миттю мене впустив.

- Ах, ти... - зашипів на мене Ферер, явно збираючись помститися за п'яту точку.

- Досить! - втрутилася Настасія, вставши між мною і цим самозакоханим павичем. Шкода-то як, я йому ще хотіла лице тацею підправити! Нехай знає, що його навіть звичайна кухарка побити може!

- І справді, досить! - подав голос Коморський, прикладаючи келих до побитої щелепи. - Охорона! Зв'язати її!

Мене тут же упакували в мотузочки та прибрали грізну зброю якмога далі. От же покидьки, дружків послали, бо самі зі мною впоратися не можуть! Ну добре, я з цього завдання повернуся і як помщуся, так помщуся, що їм у рази гірше буде!

- Ведіть її на корабель! - кинув Коморський варті.

- Ви мені за це заплатите! – закричала, поки мене силою тягли на вихід із намету.

- Звісно, звісно, - усміхнувся Ферер, із закривавленим обличчям і опухлим носом усмішка більше скидалася на вишкір.

- Виродок! - кинула зі злості на виході, без змоги хоч кулаком йому махнути.

Через табір мене тягли з криками та лайкою, під приголомшені погляди солдатів. Так уже, ганьби не оберешся. До того ж я не могла ніяк заспокоїтися і зло посилала прокляття на всіх генералів, воєначальників і охоронців разом узятих.

На мій подив мене потягли не до стаєнь, а до невеликого майданчика, де розташовувався летючий корабель. Схожий на звичайний корабель, тільки від корми в нього здіймались мотузки, що утримували величезну сіру кулю, наповнену повітрям. Біля корабля метушилися люди в малинових мантіях - чаклуни. Роздивившись кількох із них, поки наближалися до корабля, з жахом зрозуміла, що це підлітки, зовсім ще діти.

Настасія і Ферер нагнали нас з охороною майже біля самого корабля, до того ж ніс молодому генералу підправити встигли. Підлітки з побоюванням поглядали на решту людей, наче всіх тут боялися. Ще б пак, я раз у раз норовила ударити одному з них ліктем в живіт, чи на ногу наступити.

- Ну що ж, Любаво, в дорогу-дорогу! - знущально посміхаючись, промовив Ферер і першим ступив по трапу на борт летючого корабля.

Настасія скривилася, але нічого не сказала, обернулася до дітей і дала їм вказівки до вильоту. На летючому кораблі я була вперше, мене затягли на палубу і прив'язали до щогли. Вартові вклонилися Фереру і пішли. Цей покидьок опустився біля мене навпочіпки та гидко-гидко посміхнувся.

- Думаю, це завдання ти запам'ятаєш до кінця життя, - солодкувато вимовив він, прибираючи пасмо волосся з мого обличчя в якімсь гидким підтекстом.

- Це ти запам'ятаєш мене до кінця життя! - моя нога знайшла ціль у вигляді коліна цього виродка і з задоволенням вдарила її з усієї сили, перекинувши його.

Чоловік зашипів і кинувся до мене, але його зупинила Настасія. До неї я зараз відчувала змішані почуття, вона нібито мені співчувала, але при цьому навіть не подумала допомогти.

- На вас чекає каюта, генерале, - холодно відгукнулася вона, ніяк не реагуючи на нашу бійку, як у минулий раз. Охорона покинула судно, поки я думала про те, як так сталось, що я потрапила в таку біду.

- Злітаємо! - крикнув хлопець на кормі, і судно повільно і плавно піднялося в небо.

Майже одразу чаклунка розв'язала мене. Вона зробила це надто ніжно, наче вибачаючись. Подивилася на неї, показуючи, що я думаю про її таку допомогу, і та винувато опустила голову.

- Ти знаєш, у нас немає вибору, - прошепотіла вона винувато.

- Якщо так увесь час вважати, так воно й буде, - похмуро просвітила її й розтерла зап'ястя, які нили від мотузок.

Подивилася на горизонт, ми повільно підіймалися, але я не відчувала різких рухів, наче просто за бортом змінюється картинка, а ми стоїмо на місці.

- Попри те, як закінчиться ця історія, знайди спосіб попередити наших, судячи з усього, вірити нашому командуванню не варто. Коли я не впораюся, командувач легко може стерти наше село від злості, - кинула їй, мимоволі визнавши, що справи мої дуже погані.

Вийшла за Настасією на ніс корабля і глянула вниз на величезний табір, що розкинувся у підніжжя гір. Навіть переодягнутися не дали, не те що речі свої забрати! Все що у мене лишилося, те на мені: довга біла сукня з яскравим червоним фартухом зверху (подарунок батька на останній день народження), зношені черевики, та хустка біла, в яку зібране волосся.

- Ну що ж, до лінії фронту летіти кілька годин, тож ми почнемо інструктаж, - знову повернувся цей покидьок, Ферер! Що йому в каюті не сиділося?!

- Та не пішов би ти в... - різко повернулася до нього, але раптом корабель різко хитнуло, що я, втративши рівновагу, мало не випала за борт судна. Ферер буквально за шкірку мене витягнув.

- А ось самогубство я не вітаю, дорога Любаво. У наших спільних інтересах, щоб ви дістали плани, - солодкувато промовив він, ставлячи мене на ноги.

Похмуро втупилася на нього, от тільки майже одразу з'явилася нудота, коли повітряний корабель хитнуло вбік. Хто ж знав, що я так висоти боюся? На тремтячих ногах дісталася щогли та притиснулася до неї всім тілом.

Там же до чортиків високо! Дуже-дуже високо! Мене нудило від однієї думки, що буде, якщо корабель впаде. Якщо врахувати, що ні про що інше думати я не могла, мутило мене весь час. Так ось обійнявшись з щоглою, заплющивши очі, я всю дорогу до фронту слухала вказівки Ферера. Хоча насправді я всього лише намагалася слухати, поки він ділився оперативними зведеннями, де зараз армія, дислокація штабу, намагався змусити мене вивчити складну легенду, вручивши нові документи. Але це все було даремно. Оскільки мене так нудило, що я нічого не розуміла з усієї його балаканини.

- Ми наближаємося до лінії фронту! - оголосила Настасія, і я вперше за день зраділа.

Земля! Спаситель, земля! Тверда, велика! Не падає!

Моїй радості не було меж, так сильно мені хотілося опинитися внизу. Поповзла, щоб поглянути на лінію фронту і майже одразу пошкодувала про своє рішення. Світ хитнувся, щойно я змогла розгледіти вдалині величезну чорну хмару, що нависла низько над деревами. Те, що спочатку здалося мені хмарою, насправді було високою стіною темного густого диму, настільки щільного, що в цій чорноті не можна було нічого розгледіти. Здається, слова про те, що на територію Анталти наступає темрява, виявилися буквальними.

- Що це? - запитала, падаючи назад на палубу. Мене все ще нудило не по-дитячому, тож я не наважувалася ще раз туди подивитися.

- Темрява, її створюють спеціальні машини ворога, - відповів Ферер, вдивляючись у горизонт.

- Вона небезпечна? - запитала, валяючись на палубі. Здається, нікого не хвилює моя поведінка, ну й добре.

- Ми не знаємо, це одне з твоїх побічних завдань, дізнатися, навіщо вони напускають її, - промовив Ферер під мій гіркий стогін. Та вони хоч щось за ці роки дізналися? Таке враження, що їхня розвідка весь цей час нічим не займалася, а тепер моїм коштом вони хочуть реабілітуватися.

- Ми майже біля кордону! - крикнув якийсь хлопець-підліток, і Ферер підхопив моє тільце на ноги.

Ноги мене тримати не хотіли, тож я від душі вчепилася в руки генерала, попутно встромляючи нігті в шкіру. Нехай знає, що я злопам'ятна! Мене підвели до краю, і я дещо розгублено втупилася в темряву внизу. Нічого не було видно, зовсім, було таке відчуття, що ми пливемо в повітрі по чорному морю. Від подиву навіть нудота кудись випарувалася.

- Ну що ж, Любаво, вам пора, - усміхнувся генерал.

- Куди? - ошелешено втупилася на нього.

- Туди! - кивнув він на чорне "море".

- Не хочу! - крикнула, намагаючись відірватися від чоловіка і втекти, але той тримав міцно.

- Ну, що ви смикаєтеся?! Анталта насамперед! Уперед за короля! - з натягом говорив він пафосні промови, поки я обома руками та ногами виривалася, не збираючись поступатися. Думка про те, що мене просто хочуть кинути за борт, лоскотала нерви й не давала поступитися.

- Та пішли ви зі своєю країною і королем! - лаялася я і, вигнувшись, укусила чоловіка за плече через кітель.

- Ну-ну, красуне! За такі речі й повісити можуть! - знущально усміхнувся Ферер, він був сильнішим, тож я поступалася, ковзаючи ногами по палубі.

- Відпусти! - закричала, від щирого серця штовхнувши цього деспота.

- Із задоволенням! - прошипів чоловік і спробував викинути мене за борт.

Закричала в жаху і схопилася руками за поручні, не даючи себе викинути.

- Ви що робите?! А спуститися?! Я в пласт розіб'юся, і нікому буде ваш божевільний план виконувати! - на це чоловік тільки шалено захихотів, що налякало до чортиків. Божевільний! Просто божевільний!

- Настасія! - закричала я на все горло чаклунці, яка стояла за кілька метрів, не рухаючись. Вона зробила крок до мене, тож я простягнула до неї руку, намагаючись відбитися другою від генерала.

Рука дівчини схопила мою і тут же мене пронизав жахливий біль.

- Це мітка. За нею ти зможеш зв'язатися зі мною, але за умови, що я буду не дуже далеко від тебе, - сказала вона безбарвним голосом, відпускаючи мою руку, що тепер палала від болю.

- Настасія! - закричала зло, втративши від шоку перевагу. Ферер підхопив мене на руки, хоч я й брикалася.

- Ще по, люба! - пафосно закричав він і кинув мене в темряву. Донизу я падала, волаючи, із заплющеними очима і судомно стискаючи в кулаках погони з кітеля генерала.