Чаклунка стрімко розвернулася в мій бік і насторожено втупилася на мене, і мені захотілося відкусити собі язик, щоб не було гріха далі. Подумаєш, вона здалася мені схожою на Настасію, дівчину, разом з якою ми залишили село, однак їй не пощастило, вона потрапила до чаклунів. То, може, це справді вона?

- Любава? - після паузи дивним голосом вимовила чаклунка і, перш ніж я щось змогла сказати, міцно мене обійняла.

- Жива, - почула радісний шепіт і, не втримавшись, шмигнула носом.

Раніше ми не товаришували з Настасією, хоча й знали одне одного, все-таки одне село. Здружилися тільки, коли нас обох забрали в табір на підготовку перед розподілом. Їй не пощастило так само як і мені. У Настасії є брат, але він занадто малий, щоб його забрали в рекрути, йому років вісім від сили, тому і залишився з бабусею, а Настасія пішла на війну. Крім наявності магічної іскри, вона виявилася доволі стійкою дівчиною, сміливою і впертою, напевно, тому вона й вижила в цьому пеклі. Пам'ятаю, коли я дізналася, що чаклуни мруть, як мухи, довго плакала вечорами, молячись Спасителю, щоб із нею все було добре.

- Я дуже рада, що ти жива, - теж прошепотіла їй на вухо нерішуче.

Мене перестали обіймати, але з висоти свого зросту, а вона вища за мене майже на голову, поблажливо, але радісно, погладили по голові. Не впевнена, що найголовніша чаклунка фронту має право демонструвати свою прихильність до якоїсь кухарки, та все пізно.

- Так рада тебе бачити, я давно не зустрічала нікого знайомого, - вона сумно опустила плечі, наче згадавши щось неприємне. - Ти відразу потрапила сюди? Не ображають хоч?

- Ні, все добре, - нерішуче і трохи дурнувато посміхнулася.

Так хочеться дізнатися в неї звістки про дім, як там сестри? У чаклунки-то влади й інформації, напевно, більше буде, чим у звичайної кухарки.

- А вдома як справи, не знаєш?

Настасія сумно мотнула головою, і ми разом замовкли, згадуючи рідних і знайомих.

- То ви знайомі? - запитав раптом Ферер, і всі подивилися на нього. - З одного села, як я розумію?

Поблажливий погляд Ферера в бік чаклунки напружив навіть мене, але та гордо розправила плечі, ніби погрожуючи цією дією.

- А що?

На запитання чаклунки молодий генерал не відповів і, наче втративши інтерес до її персони, повернувся до генералів.

- Панове, мені здається, ми знайшли добровольця для нашого завдання.

Чоловік махнув рукою в мій бік, від чого я трохи напружилася. Що за маячню він несе?

- Чаклунку? Ви з глузду з'їхали?! Хто буде командувати магами без неї? Вона єдина доросла серед тих дітей! - вліз дідок, і я вдруге подумки подякувала йому, пообіцявши зробити найсмачніший десерт для обох старих генералів.

- А я показав не на чаклунку! - раптово розвернувся в мій бік Ферер і, дивлячись прямо на мене, посміхнувся.

- Піде вона.

- Що? - сторопіла на мить, подумавши, що мені почулося. - Я?

- Кухарка? Серйозно?! - вставив свої п'ять копійок дідок, трохи прикро через його зневажливий тон, але, якщо це мене врятує від ідіотської ідеї Ферера, то я не проти.

- Так! Ви просто подивіться на неї! Ця коса, сукня, мова і поведінка! А головне - цей дурний вираз обличчя, як у сільської тупої дівки! Та вона ідеальна для такого завдання, її ніхто й ніколи не запідозрить! І головне: вона і так кухарка, тож підозр буде менше!

Усе, кличте санітарів, Ферер, здається, захворів на гарячку і марить. Однак таким тоном говорить, що я майже сама повірила в цю маячню, якби йшлося не про мене.

- Ви що знущаєтеся?! - закричала від злості.

Дехто з генералів подивився на мене майже презирливо, так, що плюнути в пику захотілося, а не, як зазвичай, у суп.

- Справді, це переходить усі межі, Ферер. Вона не солдат, а просто дівчина! - стала між нами Настасія, що й урятувало нахабного генерала від побоїв.

- А нам і не потрібен солдат, нам потрібна злодійка! - голосно вигукнув він, від чого я стрепенулася.

- Я не... - одразу спробувала заперечити, але він нахабно перебив мене.

- Я особисто бачив, як ви ночами крадете зі складу їжу вже багато місяців. Тож не варто виправдовуватися.

І поблажливо так сказав, що мені стало зовсім погано. Спробувала обігнути Настасію і тріснути його, чим дістану по обличчю, але мені не дали.

- Це правда? - вставив Коморський, ледве помітно посміхаючись.

Змовилися покидьки, нутром відчуваю! Вони всі дивляться на мене, а я не можу й слова сказати. За крадіжку їжі - смерть, і плювати, що це залишки зі столу генералів, і я віддавала їх пораненим. Якщо зізнаюся, мене уб’ють, і незрозуміло, що буде з пораненими, якщо промовчу, то вони повірять йому на слово і... мене знову-таки уб’ють!

- Та ви на неї подивіться, відразу видно, куди їжа дівається! - уїдливо вигукнув Ферер, показуючи на мої округлі стегна і груди.

Так, я завжди була великою, статною, попри низький зріст, але їла я так само як усі, і ніколи не брала собі більше, ніж належить. Ну і що, що мені навіть після року на сухому пайку вдається залишатися схожою на дівчину, а не на скелет? Не витримала і все-таки сказала, звертаючись тільки до Коморського:

- Ваші люди голодують! Нехай вони поранені й не можуть воювати, але вони все ще залишаються вашими людьми! Їм потрібні сили, а для сил потрібна їжа, яку їм недодають. І якщо хтось, - скосила очі на Ферера, - піклується про них замість Вас, у цьому немає нічого поганого.

- То ви визнаєте свою провину? - їдким тоном підмітив Ферер, я ж, переставши дивитися на командувача, розправила плечі.

- Прочистить вуха, я ні в чому не зізнавалася, - гордо підняла підборіддя, не на ту напали.

Знав би, скільки разів на день солдати, які скучили за їжею і жіночою ласкою, пруться на мою кухню, а я їх звідти викидаю, сильно б здивувався. Настасія придушила задоволену посмішку, а Ферера перекосило від злості.

- Якщо ви закінчили марити, я, мабуть, повернуся до своїх обов'язків, - з гордо піднятою головою, відстоявши честь свого села і свою безпеку, попрямувала до виходу з намету.

- Любаво, залишіться, - почула за спиною голос Коморського і зрозуміла, що так просто піти мені не дадуть.

- Десерт? - запропонувала, розвернувшись.

- Мабуть, пан Ферер мав рацію цього разу, - серйозно заговорив головнокомандувач, і я зрозуміла, що потрапила в біду. - Краще за Вас із цим завданням ніхто не впорається.

Вони що, серйозно?! Ні вже, я так легко не здамся!

- У нашій країні є закон, без моєї згоди ви не можете мене змусити зробити що-небудь! - висунула я вагомий аргумент, - Це ж самогубство! Думаєте, я піду на це?!

- Ваше рідне село розташоване на кордоні з Ледвігою? Світозара? Якщо Ви добровільно не підете на нашу співпрацю, країна переживе зникнення цього богом забутого села. Чи не так? - він глянув на збіговисько воєначальників, які згідно кивають.

У них немає жодної честі, тільки холодний розрахунок. Кажуть, що це запорука перемоги у війні, а мені здається, що це відмазка для перетворення на покидьків.

- Зникне? - повторила тихо Настасія.

- Гадаю, з огляду на нововідкриті обставини, чаклуни погодяться переправити Вас, Любаво, за лінію фронту і, за потреби, забезпечити Ваше повернення.