Налаштування
Розмір шрифту:
Інтервал:
Колір
тексту:
фону:
Коментарі

Авторизуйтесь, якщо бажаєте залишити коментар

Авторизація Реєстрація
Марія Власова
Монстр серед монстрів

Зміст книги: 32 розділів

Спочатку:
Пролог
117 дн. тому
Розділ 1. Настасія.
117 дн. тому
Розділ 2. Дуже дурний план
107 дн. тому
Розділ 3. І ось він кінець?
107 дн. тому
Розділ 4. Як мене відправляли на завдання.
107 дн. тому
Розділ 5. Монстри.
107 дн. тому
Розділ 6. Безлад на кухні
107 дн. тому
Розділ 7. Незабутня вечеря.
107 дн. тому
Розділ 8. Баба, чи чоловік?
107 дн. тому
Розділ 9. Може, це чийсь план?
107 дн. тому
Розділ 10. Живучий гад!
107 дн. тому
Розділ 11. Дівочі сльози
107 дн. тому
Розділ 12. Ванна.
107 дн. тому
Розділ 13. День "Зю".
107 дн. тому
Розділ 14. Нічне побачення.
107 дн. тому
Розділ 15. Нічна гостя.
107 дн. тому
Розділ 16. Усі радощі заміжжя.
107 дн. тому
Розділ 17. Не смій.
107 дн. тому
Розділ 18. Кров і біль.
107 дн. тому
Розділ 19. Живий.
107 дн. тому
Розділ 20. Лілові синці.
107 дн. тому
Розділ 21. Полум'я та очі
107 дн. тому
Розділ 22. Наяна.
107 дн. тому
Розділ 23. Протиотрута.
107 дн. тому
Розділ 24. Складніше, ніж ти думаєш.
107 дн. тому
Розділ 25. Марення.
107 дн. тому
Розділ 26. Камера
107 дн. тому
Розділ 27. Ледвіга
107 дн. тому
Розділ 28. У темряві.
107 дн. тому
Розділ 29. Наречена при двох дружинах.
107 дн. тому
Розділ 30. Повернутися додому.
107 дн. тому
Розділ 31. Му Ре
107 дн. тому

Через рік, як я покинула рідне село, ми з нею зустрілися, з моєю подругою по нещастю з рідного села. Як виявилося, ця зустріч дуже вплинула на мою долю.

Одним з обов'язків, які покладаються на військовій кухні, є подача страв вищому командуванню. Командування я не люблю, надто вже наслухалася за рік їхніх відвертих думок з приводу цієї війни. Наш король жадає влади й, попри те, що майже половина країни впала під загарбниками, марить захопленням гірської Ледвіги, ослабленої цією війною так само як і наша власна країна. Мені, як кухарці, добре відомо, наскільки зменшилися пайки солдатів за цей рік. Страшно від однієї думки, що, можливо, вдома сестрички також голодують. Ці ж мракобіси - генерали та військові начальники - ледве поміщаються у власні мундири.

Тьху, на них, покидьків несусвітніх, щоб вони кісточкою в лососі подавилися!

Одне добре, коли привозять для них продукти, можу трохи приховати для того, щоб потім нагодувати поранених. За одним з указів тих самих воєначальників пораненим належить лише половина від пайка здорових солдатів. Бідні страждають не тільки від болю, а й від голоду. Дуже часто вночі чую, як якийсь молодий хлопчина, з відірваною рукою, якому і п'ятнадцяти зим не минуло, просить кірку хліба. І це в той час, коли штабні щури жеруть так, що за вухами тріщить!

Іноді так і тягне підмішати у вишуканий рулет якоїсь отрути, щоб ці нелюди мучилися проносом! Але не можна, за таке і голови позбутися можна, а хто тоді буде нишком поранених підгодовувати? Та й про сестер подумати треба, що буде з ними, якщо я не повернуся? Тато вже старий, сподіваюся, що він ще живий і дивиться за дівчатками.

Усе, що в мене є - це надія, що ця війна скоро закінчиться. Кожен із нас на це сподівається... ну, крім хіба що короля, щоб йому все життя виключно вівсянку їсти!

З такими похмурими думками я увійшла до головного намету штабу з тацею, що випромінювала апетитні аромати добірної смаженої телятини. Щоб вони слиною захлинулися!

- Чекай тут, - похмуро буркнув один із солдатів, імовірно охоронець, пропускаючи мене всередину.

Здається, я знаю, хто залишиться без масла до каші за таке хамство. Нічого, його обличчя запам'ятала, постою! У невеличкому закутку, перед входом в основне приміщення намету, начебто навмисно немає меблів, щоб бідна прислуга й охоронці не розслаблялися.

Ой, ручки, мої ручки! Завантажена таця - не те, що може легко підняти слабка дівчина. Я, звісно ж, до їхнього числа не належу, але і мені тримати п'ять кілограмів смаженої телятини на витягнутих руках важкувато.

Тим часом у центрі величезного намету засідають великі шишки, серед яких кілька стареньких генералів, які на цій війні не зробили абсолютно нічого, окрім того, що регулярно запитували, що у них буде на десерт.

Ця війна забрала вже так багато життів, що воєначальниками ставали не тільки старезні дідусі, а й воїни, які показали себе в бою героями. Одним із таких воїнів був Ферер, відважний офіцер, який відвоював самотужки цілий Форт Дустарт. Це стало проривом для нашої армії, особливо враховуючи, що раніше ми завжди відступали.

Який же він гарний, мужній і плечистий, зовсім несхожий на звичайних солдатів. Він мені подобається, як, зрештою, і половині місцевих дівчат, тому ми дружно сохнемо за ним і пліткуємо за чаєм із ромашкою.

- Ми зазнаємо колосальних втрат, із цим потрібно терміново щось робити. Не можна, щоб вороги захопили столицю! - почула уривок його промови.

- І що ви пропонуєте, Ферер?! Наші війська лише дивом стримують свої позиції, але сил надовго не вистачить! У вас є блискучий план, як виправити ситуацію? - іронічно підняв брову глава нашої армії Коморський.

Чоловік під п'ятдесят із доволі дивними вподобаннями, що в їжі, що у військових діях. Почуття до нього в мене суперечливі, але, мабуть, вважатиму за краще, щоб він і не помічав самого факту мого існування.

- Так, у мене є план, і він воістину геніальний! - заявив Ферер, виблискуючи синіми очима.

Як багато наших дівок полягло на суворому любовному фронті від цього погляду синіх очей, але генерал завжди поводився, як джентльмен, навіть із простою посудомийкою. Придушила усмішку, коли два старі генерали скривилися від його відвертих хвастощів. У мене ж, як завжди, потекла слинка від вигляду молодого генерала в красивій червоній формі. У нашої армії форма яскрава, красива, не те що у противника.

- Ну, розкажіть нам його, - байдуже наказав Коморський.

- Наша найбільша проблема у відсутності інформації про противника і його подальші плани. Якби ми мали відомості про дислокацію його військ, ми б змогли координуватися з Ледвігою і напасти на ворога. Це дало б нам вагому перевагу і привело б до перемоги у війні.

Від упевненості в голосі Ферера так і хотілося з жалем зітхнути. Де генерал, а де наші дівчатка-медсестри, а тим більше я. Як можна порівнювати дочку жреця і принцесу, яку обіцяли йому в дружини після перемоги над ворогом? Хоча, це можуть бути всього лиш плітки, дівчатам і на війні подобається пліткувати. 

- І що ж ви пропонуєте? Послати шпигунів? Ми вже посилали, їхні тіла так і не знайшли, - вставив фразу один зі старих генералів не відчуваючи ніякого жалю.

Мимоволі скривилася, мені доводилося бачити цих смертників тут, у цьому наметі, які отримували останні інструкції перед завданням на вірну смерть. Знаю, що це на благо країни, але посилати людей на смерть - це ким же потрібно бути? Напевно, бідолахи самі розуміли, на що йдуть, але не могли нічого зробити з цим. Ніхто з них не благав зжалитись, не кричав, що його посилають на смерть, але той погляд повний відчаю був у кожного. 

- Певною мірою - так, - Ферер підступно посміхнувся.

Генерали заскрипіли зубами від театральної поведінки чоловіка, і після довгої паузи він усе-таки почав їх розповідати про свої плани:

- Ми відправимо не просто шпигуна, - театральна пауза, - ми відправимо шпигунку.

Настала тиша, під час якої я розгублено кліпала очима, немов корова на пасовищі. Усі ж знають, що з жіночою статтю вороги обходяться найсуворіше - віддають у жертву своєму якомусь богу. Послати дівчину на вірну смерть? Він що захворів на щось? Чи ранішня вівсянка, що я йому ранком відносила, була грибочками приправлена?

- Ви марите? - поблажливо посміхнувся один із дідів, і я вперше була на його боці.

- Попри чутки, які ходять по провінції, не всіх жінок вони віддають у жертву своєму дурному божеству, - загадково посміхаючись, промовив у відповідь Ферер таким тоном, наче жінки ні на що інше й не придатні. - При головнокомандувачі завжди тримають жінок для прибирання і готування.

- Ну, припустімо, в цьому плані є сенс, але скажіть мені: яка жінка погодиться прислужувати ворогові? - Коморський трохи недбало посміхнувся і махнув мені рукою, щоб підійшла.

Схаменувшись, обережно пройшла до столу з тацею. На Ферера не дивилася, хоча відчула, що в моїх очах він упав, як людина. Не варто чоловіку посилати жінку на смерть, жінки мають народжувати дітей, а не воювати, так навіть сам Спаситель говорив. Від батька на проповіді я і не такого наслухалась, але зараз мені здається надто жорстоким те, що вони хочуть послати жінку, коли її запросто можуть віддати в жертву їх божеству. Ні, звичайно є ті, хто зовсім не уступає у відвазі чоловікам, ті ж чаклунки, але йти на вірну смерть, в надії на що?

- У мене є невеличка ідея, я вже розпорядився з цього приводу, - лукаво посміхаючись, чомусь дивлячись на те, як я нагнулася, розставляючи посуд перед генералами, самовдоволено відповів Ферер.

Тієї ж секунди почувся шум і, збивши з ніг охоронця якимось закляттям, у наметі з'явилася чаклунка. Жінка в яскравому малиновому балахоні швидко обійшла стражника, що розпластався на підлозі, і, підійшовши до столу, з усієї сили вдарила по ньому кулаками. Мені дивом вдалося схопити тарілку головнокомандувача, щоб вона не звалилася на підлогу.

- Ви що зовсім у своєму штабі вижили з розуму?! - заволала гостя, а я мимоволі впала в ступор.

- Пані чаклунка, ми не... - почав було бурмотіти другий старий генерал, який до цього мовчав, але та припинила його одним поглядом.

Цю жінку я раніше не бачила, судячи з того, що її ніхто не затикає, вона - головна у чаклунів. Їх у штабі взагалі не видно, всі сили людей, які володіють магією, йдуть на стримування породжень темряви захисними бар'єрами. Ось вони реально працюють, не те що ці бюрократи.

- Якщо ви думаєте, що я погоджуся відправити одну зі своїх дівчат жертовною вівцею на заклання для цієї безглуздої ідеї, то ви - зовсім дурні! - закричала вона і, гордо випроставшись, продовжила. - Ми, чаклуни - остання сила, здатна стримати напад. В армії кожен чаклун на особливому рахунку, і вам не варто цього забувати! Я не дозволю витрачати життя свого підопічного на цю вашу нічим не виправдану дурість!

Овальне обличчя, коротко стрижене, як у чоловіка, волосся, але риси обличчя чуттєві й витончені. Погляд різкий і вольовий, він-то і здався мені дуже знайомим.

- Чаклунка, я думаю, ви не маєте права... - почав було Ферер говорити, але його раптово перебило моє гучне і здивоване «Настасія».