Налаштування
Розмір шрифту:
Інтервал:
Колір
тексту:
фону:
Коментарі

Авторизуйтесь, якщо бажаєте залишити коментар

Авторизація Реєстрація
Поліна Ендрі
Клянусь, я твоя

Зміст книги: 62 розділів

Спочатку:
8
110 дн. тому
9
110 дн. тому
10
110 дн. тому
11
110 дн. тому
12
110 дн. тому
13
110 дн. тому
14
110 дн. тому
15
110 дн. тому
16
110 дн. тому
17
110 дн. тому
18
110 дн. тому
19
110 дн. тому
20
110 дн. тому
21
110 дн. тому
22
110 дн. тому
23
110 дн. тому
24
110 дн. тому
25
110 дн. тому
26
110 дн. тому
27
110 дн. тому
28
110 дн. тому
29
110 дн. тому
30
110 дн. тому
31
110 дн. тому
32
110 дн. тому
33
110 дн. тому
34
110 дн. тому
35
110 дн. тому
36
110 дн. тому
37
110 дн. тому
38
110 дн. тому
39
110 дн. тому
40
110 дн. тому
41
110 дн. тому
42
110 дн. тому
43
110 дн. тому
44
110 дн. тому
45
110 дн. тому
46
110 дн. тому
47
110 дн. тому
48
110 дн. тому
49
110 дн. тому
50
110 дн. тому
51
110 дн. тому
52
110 дн. тому
53
110 дн. тому
54
110 дн. тому
55
110 дн. тому
56
110 дн. тому
57
110 дн. тому
58
110 дн. тому
59
110 дн. тому
60
110 дн. тому
61
110 дн. тому
62. Епілог
110 дн. тому
1
123 дн. тому
2
123 дн. тому
3
123 дн. тому
4
123 дн. тому
5
123 дн. тому
6
119 дн. тому
7
119 дн. тому

По кімнаті плететься тьмяне світіння вечірніх сутінок, що ллється з відкритого вікна, легкий вітерець м'яко колише білий тюль, і від стін відбиваються химерні звуки машин, що проїжджають на вулиці. У кутку на письмовому столі тихо гуде не вимкнений ноутбук. Я ставлю паузу і закриваю вікно. Тиша довкола згущується, давлячи на мене вагою. Вона тягнеться по стінах, видирається на стелю і простягається далі, застрибуючи на мене, наче дике звірятко з порожнечі.

Я відчуваю неприродний холод у плечах і обіймаю себе, мені стає страшно через те, що мама може мати рацію. Я не знаю, яким хитромудрим чином, але їй це вдалося, - під моїми ногами немає звичної твердості, підлога розм'якшується, наче розплавлений на ковальському горні метал, страх бути покинутою Кейном зростає аморфною тінню наді мною, і я думаю: чому раптом я почуваюся так, ніби це вже сталося? Адже мені ніколи навіть на думку це не спадало. Металева окантовка дисплея з хвилину холодить шкіру пальців, і я застигаю в шаткому кроці від того, щоб вилити на Кейна свої страхи.

Кейн, ти ж не кинеш мене?

Я знаю, що це неправильно і так не має бути, але мені важко втихомирити вже розбурханий вітер. Я чекаю відповіді довго, і коли вона приходить, у ній немає ні грама того Кейна, що миттєво розпорошив би цю зростаючу тінь, яка все ще висить наді мною темною запиленою парою.

Чому ти так думаєш, Кімберлі?

Стримано, сухо. Я закушую губу, ігноруючи краплю сльози, що падає на стегно.

Я розмовляла з мамою.

Тепер вже Кейн зовсім не відповідає мені. Мене раптом накриває міні паніка, всі думки збиваються і мамин голос сплітається у вузлики десь навколо мозку, осідаючи на нього невидимим шаром попелу.

Я не можу уявити, щоб він так зміг вчинити. Я думаю про його довгі і ніжні пальці, що заправляють пасмо, яке норовить впасти мені на очі, бачу його посмішку і чую ласкаве «Кім», коли він залишає палаючі сліди поцілунків. 

У мене починають тремтіти руки, сльози застилають очі, і я починаю плакати. Повірити в те, що я насправді не потрібна Кейну для мене щось на кшалт апокаліпсису. Тихі сльози непомітно стікають на моєму обличчі і капають на сорочку, промокуючи її тонким шаром моєї печалі, але яка до біса різниця? 

На вулиці дме різкий порив вітру і краплі дощу починають заглушено відстукувати по склу. Гілки старого дуба розгойдуються і сильно б'ються у вікно, подібно до батога, що завдає пекучих ударів по моїй душі.

Кейна в мережі немає, він був там п'ятнадцять хвилин тому. Рівно стільки ж висить без відповіді моє прочитане ним повідомлення. Гілки коливаються сильніше і дощ б'є по склу все безжальніше. Серед усього цього буремного хаосу я помічаю ще дещо: стукіт у вікно, що плавно зливається з поривами вітру і важких крапель дощу, але він надто наполегливий і методичний, щоб сплутати його з погодніми явищами.

Я підходжу до вікна, бо бачу за ним чиюсь тінь. Піднімаю його вгору і з секунду спостерігаю, як через нього пролазить висока міцна постать, струшує каштанове волосся і різко опускає за собою вікно, заглушуючи удари дощу по склу.

- Кейн! - радісно усвідомлюю я і кидаюсь до нього. Він обіймає мене і я відчуваю, як схвильоване серце заспокоюється, хоч і чую у відповідь гірке й засуджуюче:

- Чому ти сумніваєшся в мені, Кімберлі?

Я розгублено розтискаю руки та відводжу погляд.

- Я не хотіла... Мама вирішила, що ти просто хочеш скористатися мною і я...

- Значить, ось як? Лише одна розмова з мамою і ти вирішила, що мені потрібно від тебе тільки це?

- Кейн, пробач мені...

- Кім, здається, я вже казав тобі, що чекатиму, і мені не важливо скільки часу для цього знадобиться. Я кохаю тебе і мені ніколи б навіть у голову не прийшло тиснути на тебе. Схоже, ти навіть близько не уявляєш, що я до тебе відчуваю і як у буквальному сенсі божеволію по тобі.

- Я знаю, Кейн, будь ласка, вибач! – молюся я. - Я не думала, що слова мами так зможуть зачепити мене...

- Дурна, - він притягує мене до себе, обіймає і кладе підборіддя мені на маківку. - Коли ти вже зрозумієш, як багато ти значиш для мене?

Я кутаюсь у його шию, вдихаю м'ятний запах, перемішаний із запахом цементного розчину і заплющую очі. Злюсь на себе, злюсь, злюсь. Ми стоїмо в єднанні так довго, що я відчуваю це по затеклих ступнях і руках, але яка до біса різниця, якщо я перебуваю в обіймах Кейна.

- Ти сьогодні ще працюєш? - мій голос потопає в м'якій тиші, бо дощ за цей час вщух, і за вікном час від часу лише слабо розхитуються, сором'язливо постукуючи в скло, гілки.

– Ні. На сьогодні я вільний. Мене затримав виконроб, тому я не міг тобі відразу відповісти.

У цей момент я відчуваю щось змішане із соромом та полегшенням, бо він не збирався ігнорувати мене. Я знаходжу в похмурій напівтемряві його долоню і ніжно стискаю її.

- Кейн, не йди. Залишися зі мною, - тихо молю я. Мій голос теплий і лагідний, я справді цього хочу.

Пальці Кейна обережно сплітаються з моїми. Я відчуваю, як він поправляє моє норовляче впасти на очі пасмо і ніжно цілує у скроню.

- О четвертій ранку я піду, - шепоче він і я на мить заплющую очі, обплетена цим неймовірно мелодійним голосом, а тому навіть забуваю про те, щоб замкнути двері, хоча втім, нам це зараз і не потрібно.