Налаштування
Розмір шрифту:
Інтервал:
Колір
тексту:
фону:
Коментарі

Авторизуйтесь, якщо бажаєте залишити коментар

Авторизація Реєстрація
Поліна Ендрі
Клянусь, я твоя

Зміст книги: 62 розділів

Спочатку:
8
104 дн. тому
9
104 дн. тому
10
104 дн. тому
11
104 дн. тому
12
104 дн. тому
13
104 дн. тому
14
104 дн. тому
15
104 дн. тому
16
104 дн. тому
17
104 дн. тому
18
104 дн. тому
19
104 дн. тому
20
104 дн. тому
21
104 дн. тому
22
104 дн. тому
23
104 дн. тому
24
104 дн. тому
25
104 дн. тому
26
104 дн. тому
27
104 дн. тому
28
104 дн. тому
29
104 дн. тому
30
104 дн. тому
31
104 дн. тому
32
104 дн. тому
33
104 дн. тому
34
104 дн. тому
35
104 дн. тому
36
104 дн. тому
37
104 дн. тому
38
104 дн. тому
39
104 дн. тому
40
104 дн. тому
41
104 дн. тому
42
104 дн. тому
43
104 дн. тому
44
104 дн. тому
45
104 дн. тому
46
104 дн. тому
47
104 дн. тому
48
104 дн. тому
49
104 дн. тому
50
104 дн. тому
51
104 дн. тому
52
104 дн. тому
53
104 дн. тому
54
104 дн. тому
55
104 дн. тому
56
104 дн. тому
57
104 дн. тому
58
104 дн. тому
59
104 дн. тому
60
104 дн. тому
61
104 дн. тому
62. Епілог
104 дн. тому
1
117 дн. тому
2
117 дн. тому
3
117 дн. тому
4
117 дн. тому
5
117 дн. тому
6
113 дн. тому
7
113 дн. тому

Я не з першого разу потрапляю ключем у замкову щілину, оскільки сутінки, що впали на вулицю, розмивають зір. Двері, як на зло, голосно рипають. Я відкриваю їх і безшумно заходжу в еркер, тихо видихаю і одразу ж розслабляюсь, тому що домом панує непроглядна темрява.

По обличчю безконтрольно пливе посмішка, бо я все ще бачу перед собою обличчя Кейна. І навіть якщо б мене застукали і влаштували скандал за пізнє повернення, я все одно понад усе чекатиму нашої наступної зустрічі. Але тут у вітальні епічно спалахує світло і я здригаюся, спіймавши очима витончену жіночу фігурку. 

Мама, наче строгий наглядач, сидить на дивані тілесної обшивки, в затягнутому на талії вечірньому бежевому халаті. Її денна укладка трохи скуйовдилась і тонесенькі пасма вибиваються з ореолу голови, губи щільно стиснуті в тоненькі полоски. Жовтий круг абажура освітлює її руку поруч з вимикачем, нашу сімейну фоторамку, зроблену два роки тому, і відсунутий на кут органайзер. 

- Мамо, - полегшено випускаю з живота повітря, бо ж справді злякалася.

- Чому ти так пізно, Кімберлі? - запитує мама.

Я стягую з плеча ремінь сумки-листоноші і кидаю на підлогу, не надаючи уваги її суворому голосу. Опускаюся, щоб розв'язати шнурування криперів і заодно пояснюю:

- Ми з Елайною довго не могли вирішити завдання з геометрії. Вона ж із двома зірочками, це рівень для першого курсу коледжу. Гадки не маю, навіщо її поставили до шкільної програми, але ми все розв'язали і слово честі навіть ні разу не підглянули у ГДЗ, - спокійно закінчую, складаючи білі кросівки поряд з маминими бірюзовими човниками, що замикають ідеально рівний взуттєвий ряд всього сімейства. 

Підхоплюю ремінець на плече і ставлю ногу в напрямку вперед, але застигаю, бо не відразу розумію, що бачу.

Мама випростується на весь свій не більший мого зріст і в її руці чарівним чином виростає розміром з долоню ручна листівка у вигляді червоного серця.

- Що це? - її тон льодіє, як викинута в сорокаградусний мороз вода.

А в мене навпаки створюється відчуття, наче хтось роздмухав багаття жаркого полум'я всередині, яке пропалює мої нутрощі, тому що вона тримає листівку, яку мені подарував Кейн. Його найперший подарунок. Напевно, я маю зараз до кінця догоріти, захлинутися в паніці й жаху, але почуття несправедливої образи несподівано бере гору. 

- Навіщо ти рилась у моїй кімнаті, мамо?

- Я питаю, це від нього? - Голос стає ще безжальнішим, він тисне, і я здаюсь:

- Так.

Мати розриває навпіл листівку, а ніби серце.

Я скрикую, як від удару.

- Мамо!

- До тебе Стен заходив, - каже оманливо спокійно, з надривом. - Приніс квіти, хотів запросити тебе до кіно. Він чекав на тебе дві години, а я сказала, що ти затримуєшся у подруги.

- Ох... - сором'язливо відводжу очі. З відчуттям схвильованого рум'янцю, пробігаючого щоками, починаю поспішно виправдовуватися, спостерігаючи, як світло спалахує тепер вже на кухні. - Мені шкода. Ми з Елайною не думали, що так довго возитимемося з домашнім завданням. Але, мамо, нам ще кілька таких завдань, і з такими успіхами ми скоро взагалі не лягатимемо спати!

Мама зупиняється за острівцем і впирається у нього випрямленими руками. Сірі очі навіть не моргнули.

- Навіщо ти мені брешеш, Кімберлі?

- Я не брешу...

- Я дзвонила її матері, вони вже два дні як відлетіли на Аляску.

Моє серце тривожно тьохкає.

- Мамо... Я все поясню...

Але вона навіть слухати не бажає.

- Ти була з ним? - Заводиться з півоберту, жорстко вичитуючи мене ніби нерадиву дитину. - Скільки це вже триває, Кім? Скільки ти приховуєш це від нас із батьком? Ти ж казала мені, що цього більше не повториться. Що він з тобою зробив? Змусив? Погрожував? Спокусив і знеславив тебе?

- Мамо! - сконфужено вигукую, відчуваючи сором і водночас злість. Мені навіть стає все одно, що я дозволила собі підвищити голос. - Не говори так про нього! Кейн нічого мені не зробив! Він поважає мене і поки що навіть пальцем не доторкнувся!

Її обличчя стає білим, як крейда. 

- Що значить поки що? - у голосі матері деренчить загроза, але я не відчуваю страху. Саме тому, скинувши підборіддя, впевнено озвучую, дивлячись їй в очі:

- Сьогодні він зробив мені пропозицію, і я погодилася. Скоро я закінчу школу, і як тільки мені виповниться вісімнадцять, я вийду за нього заміж, - тут я навмисне зупиняюсь, вагаючись, бо знаю, що моє зізнання доб'є її. І все-таки вимовляю:

- Я кохаю його, мамо.

Губи матері біліють, наче її точно схопив інфаркт. Долоня жорстко плескає по столу, змушуючи здригнутися.

- В кімнату. Живо, - наказує тоном, що на волосині від зриву. - Більше ніяких посиденьок з подружками. Ти під домашнім арештом. Генрі відвозитиме тебе і забиратиме зі школи за розкладом. І щоб я більше не чула від тебе про цього жебрака, - в напіврозвороту висовує з-під острівця кошик, одним помахом змітаючи розірваний подарунок у сміття.

- Але мамо! 

- Завтра ти йдеш зі Стеном у кіно. І це не обговорюється.

Очі наливаються сльозами і силует мами розмивається переді мною, я схлипую від незаслуженого болю.

- Навіщо ти так, мамо? Чим кращий Стен? Тим, що має гроші? Мажорний син багатих адвокатів, який витрачає їх куди попало? Та він навіть не заробив їх сам і гадки не має, як це робити!

Обличчя матері не здригається.

- Не випробовуй моє терпіння, Кімберлі. Іди до своєї кімнати і лягай спати, доки я не покликала батька.

Батька... Звісно, батька. Я закушую губу, кидаючи на неї погляд, повний розчарування, образи й нерозуміння. Коли ти стала такою, мамо? Як ми дійшли до цього? Адже ж колись у нас все було зовсім по-іншому... 

- Не в грошах щастя, мамо, - мій голос гасне і в ньому немає іскри. - Жаль, що ти цього не розумієш.

Я розвертаюсь і швидко дубаю ногами по сходах коричневого дуба на другий поверх, ігноруючи падаючі зі щік безсильні сльози...