Остання коробка.

Я обертаюся і оглядаю свою порожню кімнату, що стала неймовірно чужою в цьому холодному сірому світлі туманного й мертвого ранку. Вікно здається незвично великим без фіранок, розсіяне світло опускається на голу дерев'яну підлогу. Тут навіть звуки резонують, відскакуючи луною від стін, хоча добра половина меблів все ж таки залишається в будинку. Моє ліжко виглядає по-лікарському сиротливо з цим порожнім сірим матрацом і залізними перекладинами під ним, стіл ніколи не був таким чистим, порожня біла шафа дивиться на мене зсередини своєю темною самотністю, що виглядає з-за відкритих стулок.

Незважаючи на те, що кімната більше не здається рідною, мені важко повірити, що я залишаю її, можливо, назавжди. За довгі роки я встигла звикнути до цього будинку і перейнялася до нього особливою симпатією; вигляд моєї невеличкої кімнатки завжди нагадував мені про безліч спокійних вечорів, проведених за виконанням домашніх завдань, проте чомусь зараз на думку спадає інше. З появою його у моєму житті все змінилося. Він прийшов, розтоптав моє серце і пішов, навіть не попрощавшись.

Ні, все це дуже нестерпно навіть для мене. Останнім часом я тільки й роблю, що з усім прощаюсь.

- Кім, - звук маминого голосу з порога резонує у порожній кімнаті. - Час.

Я не обертаюся, востаннє дивлячись із сиротливо порожнього вікна. Легкий вітер колише листя старого дуба, сьогодні погода тужлива і сповнена запахом осені. Самотньо розгалужений дуб прощається зі мною легким шелестом гілок. Он там, пробираючись ним, Кейн пробирався до мене у вікно і ми проводили з ним теплі, затишні ночі в обіймах одне одного.

Руки самі тягнуться до живота, я обіймаю його і відчуваю, як по щоці скочується одна сльоза. На більше мене не вистачає. Всередині мене порожнеча, в прямому і переносному значенні, там настільки порожньо, що здається, видай якийсь звук, і по мені прокотиться луна. У мене немає більше сліз, голос заглох у глибинах горла, пригнічена свідомість повільно покидає мене. Мене вчили не здаватися, боротися до кінця за своє щастя... Але як боротися, якщо знаєш, що щастя померло?

– Кім, – це мама. Вона ще не пішла. - Ти не повинна так побиватися. Він не повернеться за тобою, змирися з цим. Тато має рацію, так було потрібно. Кім, йдемо.

Мама нікуди не йде, чекаючи на мене. Я піднімаю останню коробку з речами і залишаю кімнату та будинок, не оглядаючись.

Друзі, ось ми і підійшли до кінця цієї історії) Запрошую вас до другої частини, яка вже доступна на моїй сторінці під назвою "КЛЯНУСЬ, Я ТВІЙ". 

Дякую за лайки, прочитання та коментарі! Дуже ціную і подвійно тішуся, бачачи кожну нову вашу зірочку)

АНОТАЦІЯ: 

Колись ти зробила найбільшу помилку у своєму житті, вибравши мене. І тепер я тут, щоб перевернути твій звичний спосіб життя і забрати тебе собі. Ти від мене не дінешся, Кім Вільямс. Я вимолюватиму в тебе прощення сильніше, ніж будь-що на цьому ублюдському світі. Я буду повзати перед тобою на колінах, як закінчений всмерть покидьок, я зроблю все, аби ти повернулася до мене. Я руйнуватиму наші життя, наплюю на всі правила і втягну нас у пекло, бо без тебе я не виживу. Я надто сильно кохаю тебе, щоб врятувати від себе самого і ти пробачиш мені, чого б мені це не коштувало. Тому що я тільки твій, Кімберлі Вільямс. Присягаюсь, я твій. 

Продовження історії у моєму профілі під назвою "Клянусь, я твій" ))

Ласкаво прошу!