Налаштування
Розмір шрифту:
Інтервал:
Колір
тексту:
фону:
Коментарі

Авторизуйтесь, якщо бажаєте залишити коментар

Авторизація Реєстрація
Поліна Ендрі
Клянусь, я твоя

Зміст книги: 62 розділів

Спочатку:
8
251 дн. тому
9
251 дн. тому
10
251 дн. тому
11
251 дн. тому
12
251 дн. тому
13
251 дн. тому
14
251 дн. тому
15
251 дн. тому
16
251 дн. тому
17
251 дн. тому
18
251 дн. тому
19
251 дн. тому
20
251 дн. тому
21
251 дн. тому
22
251 дн. тому
23
251 дн. тому
24
251 дн. тому
25
251 дн. тому
26
251 дн. тому
27
251 дн. тому
28
251 дн. тому
29
251 дн. тому
30
251 дн. тому
31
251 дн. тому
32
251 дн. тому
33
251 дн. тому
34
251 дн. тому
35
251 дн. тому
36
251 дн. тому
37
251 дн. тому
38
251 дн. тому
39
251 дн. тому
40
251 дн. тому
41
251 дн. тому
42
251 дн. тому
43
251 дн. тому
44
251 дн. тому
45
251 дн. тому
46
251 дн. тому
47
251 дн. тому
48
251 дн. тому
49
251 дн. тому
50
251 дн. тому
51
251 дн. тому
52
251 дн. тому
53
251 дн. тому
54
251 дн. тому
55
251 дн. тому
56
251 дн. тому
57
251 дн. тому
58
251 дн. тому
59
251 дн. тому
60
251 дн. тому
61
251 дн. тому
62. Епілог
251 дн. тому
1
264 дн. тому
2
264 дн. тому
3
264 дн. тому
4
264 дн. тому
5
264 дн. тому
6
260 дн. тому
7
260 дн. тому

- Кім, ну ти скоро там?  - мама кличе мене з передпокою, підвищуючи голос.

- Так, мамо, зараз, я не можу знайти свій айпод, не пам'ятаю, куди його поклала!

- Та вона спеціально тягне час, - це тато. - Навіщо їй здався цей айпод? Нам їхати всього нічого. Мабуть, сподівається, що ми запізнимося і доведеться переносити запис.

Вийшовши до передпокою з айподом у руках, я кидаю на батька лютий погляд, давши зрозуміти, що я все чула.

- Так, ну тепер всі готові? - мама пускає схвальну усмішку, сподіваючись хоч якось розгладити обстановку.

Їй ніхто так і не відповідає. Всі на взводі - це і так зрозуміло, повітря настільки наелектризоване, що мені вже фактично важко дихати.

Ми виходимо надвір і розсідаємося по місцях: мама сідає вперед, я на заднє сидіння машини. Тато за кермом.

Всю дорогу ми їдемо у явній напрузі – ніхто з нас навіть не намагається завести розмову, щоб спробувати заповнити тягучу порожнечу тиші. Я повертаю голову і дивлюся у вікно, розглядаючи мелькаючі по той бік будівлі та незрозумілі обличчя перехожих. А ось і знайома вулиця... З головної дороги його не видно, проте я знаю, що за другим поворотом простягається невеликий квартал із небагатими будинками, де розташовується будинок Кейна. Моє серце болісно тьохкає в грудях, на коротку мить мені здається, ніби я падаю вниз і провалююся в глибоку прірву, що незрозуміло звідки взялася. Я ж чекала на тебе тоді. Чому ж ти не прийшов, Кейн?

До клініки ми дістаємося менше, ніж за півгодини. Я навіть не дивуюся цьому, сьогодні вихідний день, заторів майже немає, та й з водінням у батька точно все гаразд. Тато зупиняє машину на платній парковці перед двоповерховою будівлею приватної клініки.

- Я залишусь у машині, - він заглушує мотор і, повернувши ключ у замку запалювання, звертається до мами: - Я сподіваюся, мені не доведеться йти разом з вами? А то раптом ти мені знову збрешеш.

Зуби його при цьому рипнули, наче це вже сталося. Впевнена, маму зачепили ці слова, але виду вона не подала.

- Не турбуйся, Джордж, такі речі я приховувати не збираюся, - холодно відповідає мама. - Кім, йдемо, - підхопивши ремінець сумки, вона тягнеться, відчиняючи дверцята, але завмирає, помічаючи, що я так і не зрушила з місця.

Мама з нерозумінням обертається до мене.

- Кім?..

Я продовжую сидіти нерухомо, щосили вдаючи, що мені все одно на її схвильований тон. Мої руки починають трястись і мені доводиться стиснути їх у кулаки, поклавши на коліна.

- Я хочу знати, що ви збираєтеся робити, якщо вагітність підтвердиться, - мій голос холодний, майже крижаний.

- Кім...

- Тату, - я з натиском вимовляю, зробивши вельми товстий натяк, що мене цікавить саме його думка. Я дивлюся в його профіль, довго дивлюся, і розумію, що навіть гадки не маю, які думки крутяться в його голові.

- Ви йдіть, дочко, - нарешті просто і спокійно відповідає батько. - А що ми робитимемо далі, покажуть результати обстеження.

Я стискаю зуби майже до хрускоту, відчуваючи роздратування через веоьми туманну відповідь. Все зрозуміло. Чому не можна просто відповісти без цих загадок?

Відчуваючи безсилий гнів, я виходжу з машини, голосно грюкнувши дверцятами, і йду прямо в лікарню. Я чую як мама виходить слідом, намагаючись наздогнати мене, звуки її підборів швидко відбиваються асфальтованою доріжкою. Коли ми заходимо до приміщення, стає відчутно інакше. Я відразу ж з мамою одягаю бахіли і йду за нею у прийомний спокій. Відвідувачів небагато, лікарі, що проходять повз, добродушно посміхаються пацієнтам, на стійці адміністрації дівчина вітає нас доброзичливою посмішкою.

- Доброго ранку, - вітається моя мама, дістаючи з сумки пластикову картку і кладучи її на стіл.

- Вільямс Кімберлі, ми записувалися до міс Клауд на дев'яту годину.

Дівчина швидко перевіряє інформацію, клацаючи щось на клавіатурі.

- Але місіс Вільямс, боюся, це неможливо, на дев'ять у нас інша пацієнтка.

- Я дзвонила їй, все гаразд, міс Клауд сказала, що прийме нас, - мамин голос впевнений і спокійний.

Проходить ще довгих кілька хвилин, перш ніж дівчина перевіряє ще раз інформацію, телефонує і кілька разів набирає щось на клавіатурі. А потім вона кладе слухавку, роздруковує направлення і з тією ж усмішкою простягає нам з мамою.

- Міс Клауд вже в кабінеті і готова вас прийняти. Куди йти, пам'ятаєте?

- Так, звичайно.

- Гарного дня.

- Дякую.

Мама кілька секунд порається з блискавкою на своїй сумці, а потім ми йдемо нагору. Ми піднімаємось на другий поверх, мама на автоматі повертає ліворуч і я йду за нею. Діставшись до кабінету, вона рішуче стукає у двері і тягне їх на себе.

×

Вітаємо,🎉

🎁 Спеціальний подарунок для Вас! 🥳

Зареєструйтесь зараз та отримайте 10% знижки на першу куплену книгу!