Налаштування
Розмір шрифту:
Інтервал:
Колір
тексту:
фону:
Коментарі

Авторизуйтесь, якщо бажаєте залишити коментар

Авторизація Реєстрація
Поліна Ендрі
Клянусь, я твоя

Зміст книги: 62 розділів

Спочатку:
8
113 дн. тому
9
113 дн. тому
10
113 дн. тому
11
113 дн. тому
12
113 дн. тому
13
113 дн. тому
14
113 дн. тому
15
113 дн. тому
16
113 дн. тому
17
113 дн. тому
18
113 дн. тому
19
113 дн. тому
20
113 дн. тому
21
113 дн. тому
22
113 дн. тому
23
113 дн. тому
24
113 дн. тому
25
113 дн. тому
26
113 дн. тому
27
113 дн. тому
28
113 дн. тому
29
113 дн. тому
30
113 дн. тому
31
113 дн. тому
32
113 дн. тому
33
113 дн. тому
34
113 дн. тому
35
113 дн. тому
36
113 дн. тому
37
113 дн. тому
38
113 дн. тому
39
113 дн. тому
40
113 дн. тому
41
113 дн. тому
42
113 дн. тому
43
113 дн. тому
44
113 дн. тому
45
113 дн. тому
46
113 дн. тому
47
113 дн. тому
48
113 дн. тому
49
113 дн. тому
50
113 дн. тому
51
113 дн. тому
52
113 дн. тому
53
113 дн. тому
54
113 дн. тому
55
113 дн. тому
56
113 дн. тому
57
113 дн. тому
58
113 дн. тому
59
113 дн. тому
60
113 дн. тому
61
113 дн. тому
62. Епілог
113 дн. тому
1
126 дн. тому
2
126 дн. тому
3
126 дн. тому
4
126 дн. тому
5
126 дн. тому
6
122 дн. тому
7
122 дн. тому

Я не пам'ятаю, як дісталася додому. Наступна за шоком лихоманка більше не трясе моє тіло, мені здається, воно задеревеніло, законсервувалося, розучилося щось відчувати.

Надворі ллє, як із відра. Я стою, дивуючись цій неприродній нерухомості свого тіла і довго-довго дивлюся на двері. Моє обличчя залите зливою зі сліз та дощу.

Мама повернулася додому. Я знаю, я бачила її машину біля гаража. Можливо, в іншому випадку я б переживала, як раніше, чекаючи чергових нотацій і повчань, але зараз мені просто все одно.

Всередині мене сіра порожнеча; я ніби розбита на крихітні шматочки, нездатні зібратися в єдине ціле: те, що колись становило мою сутність.

Із загальмованим рухом натискаючи кнопку, я чую зсередини будинку переливчасте звучання дверного дзвінка. З того боку замок провертається з якимось хвилюючим трепетом. Двері відчиняються і на порозі з'являється моя стривожена мама.

- Кім, Господи, - у її легенях раптом різко закінчується повітря, як у риби, що потрапила на берег, і голос дає осічку. - Дитино, де ти була? Я мало не збожеволіла, навіщо ж ти втекла?

І вперше вона дивиться на мене зі справжнім страхом, бачачи, в якому я стані.

- Мамо, він не прийшов, - я насилу чую свій власний голос, що колись був наповнений радістю та надіями. Він настільки слабкий та неживий, що ледве перекриває шум дощу.

— Я чекала на нього... Так довго... А він... не прийшов.

Телефон Елайни вислизає з млявих пальців і з гуркотом падає на підлогу. Весь мій одяг промок до кожної нитки, волосся звисає бурульками і з них ллється струмками вода. Моє тіло просочене промозглим холодом, я його майже не відчуваю, легені наповнені льодяним повітрям. Я бачу, як на обличчі мами застигає такий вираз, що я не впізнаю її. І вся слабкість у мені проривається крізь тіло.

- Мамо, - моє обличчя спотворюється в плачі, я навалююся на неї з усіма залишками сил обіймаючи і починаю плакати, як маленька дитина, вперше за довгі роки так сильно потребуючи маминої підтримки, як ніколи в житті. Мені не було так боляче, навіть коли я зламала руку у п'ятому класі.

- Дівчинко моя, - мама стривожено притискає мене до себе і гладить волосся. Я схлипую і плачу, мене вже не зупинити. Зачинивши двері, мама веде мене за собою, змушуючи переступати дерев'яними від холоду ногами, вона гладить мої плечі і прибирає з лиця волосся, що прилипло. - Ідемо зі мною, зараз ми переодягнемося, висушимо волосся і вип'ємо гарячого чаю. Ми ж не хочемо захворіти, правда?

Голос її звучить так ласкаво, мама посміхається мені тією самою невпевненою захисною усмішкою, зовсім як було в дитинстві, коли я хворіла чи розбивала коліна. Наче нічого гіршого не трапилося і зовсім не існує жодної іншої проблеми.

- Я нічого не хочу, мамо. Він обіцяв мені... Він казав, що чекатиме. Він обдурив мене.

Вперше мені стає начхати на те, що про мене подумає мама, з моїх грудей злітають пута і я ридаю в голос, виплескуючи свої почуття так сильно, як тільки вмію.

Я не хочу приймати те, що мама мала рацію. Це ж мій Кейн. Людина, яка любить мене найбільше за всіх... Навіть більше, ніж мої батьки. І незважаючи на те, що я ніколи не зможу пробачити його, я не хочу вірити, що він зробив цей вибір усвідомлено, а не під дулом пістолета, приставленим до його скроні.

Я не хочу вірити, що Кейн Тернер навмисне мене зрадив.