Налаштування
Розмір шрифту:
Інтервал:
Колір
тексту:
фону:
Коментарі

Авторизуйтесь, якщо бажаєте залишити коментар

Авторизація Реєстрація
Поліна Ендрі
Клянусь, я твоя

Зміст книги: 62 розділів

Спочатку:
8
163 дн. тому
9
163 дн. тому
10
163 дн. тому
11
163 дн. тому
12
163 дн. тому
13
163 дн. тому
14
163 дн. тому
15
163 дн. тому
16
163 дн. тому
17
163 дн. тому
18
163 дн. тому
19
163 дн. тому
20
163 дн. тому
21
163 дн. тому
22
163 дн. тому
23
163 дн. тому
24
163 дн. тому
25
163 дн. тому
26
163 дн. тому
27
163 дн. тому
28
163 дн. тому
29
163 дн. тому
30
163 дн. тому
31
163 дн. тому
32
163 дн. тому
33
163 дн. тому
34
163 дн. тому
35
163 дн. тому
36
163 дн. тому
37
163 дн. тому
38
163 дн. тому
39
163 дн. тому
40
163 дн. тому
41
163 дн. тому
42
163 дн. тому
43
163 дн. тому
44
163 дн. тому
45
163 дн. тому
46
163 дн. тому
47
163 дн. тому
48
163 дн. тому
49
163 дн. тому
50
163 дн. тому
51
163 дн. тому
52
163 дн. тому
53
163 дн. тому
54
163 дн. тому
55
163 дн. тому
56
163 дн. тому
57
163 дн. тому
58
163 дн. тому
59
163 дн. тому
60
163 дн. тому
61
163 дн. тому
62. Епілог
163 дн. тому
1
176 дн. тому
2
176 дн. тому
3
176 дн. тому
4
176 дн. тому
5
176 дн. тому
6
172 дн. тому
7
172 дн. тому

Я ніби на краю прірви.  

У мене таке відчуття, ніби я заблукала в лісі і на мене напали дикі звірі. Вони підігнали мене до краю урвища і ставлять переді мною вибір: або кинутись самій, або ж стати їх жертвою. Так, саме так. 

Я обираю перше. 

"Завтра опівдні на нашому місці"... 

"Я чекатиму тебе, Кім"... 

Я просто помру, якщо мені не вдасться прийти. 

Господи, дай мені хоч один малесенький шанс! Будь ласка, не змушуй мене сумніватися в тому, що ти існуєш! 

Я вмикаюся і починаю розрізняти перед собою неясні рядки дрібним друкованим шрифтом. Перед очима постає підручник, який я тримаю в руках, сидячи у вітальні в кріслі. Мені нічого не залишається, окрім як розважати себе читанням, бо мої батьки забрали у мене і ноутбук. 

Мені треба зібратись. Інакше я скоро зовсім збожеволію. Я маю щось придумати

Я з характерним шелестом перевертаю сторінку. Мої пальці тремтять, як у лихоманці. Мама стоїть посеред кімнати та гладить свою блузку. Приміщення просякнуте нашим тягучим мовчанням, електризуючи повітря довкола нас. Мені майже фізично важко тут перебувати, але я розумію, що якщо зараз піду нагору, іншого шансу у мене просто не буде.

Вимкнувши праску, мама ставить її вертикально на підставку і відліплює від прасувальної дошки гладеньку блузку.

- Ти кудись йдеш? - я відриваюся від читання, дивлячись на те, як мама швидко збирається, замінюючи свою домашню футболку на випрасуваний одяг. Вона переводить на мене кришталево-сірий погляд, застібаючи гудзики зверху донизу.

- Так, мені зателефонували з галереї, у нас з'явився новий замовник.

Я перекладаю очі, дивлячись у велике вікно вітальні, звідки б'є вечірній сутінок. Я б вилізла через вікно. Але не можу.

Зберися, Кім. Давай же, зараз.

- Мам, я хочу тебе щось попросити, - тихо промовляю я, повертаючи обличчя до неї. Ну все, або пан чи пропав.

- Телефон я тобі не віддам, навіть не думай, що ти зможеш зв'язатися з цим хлопчиком, - швидко випалює мама, поспіхом надягаючи другу сережку на вухо в дзеркалі передпокою.

- Я вже зрозуміла, що просити про щось у вас марно. Все одно, що горохом об стіну, - промовляю я майже крізь зуби. Мама кидає на мене промовистий погляд, але вичитувати мене не поспішає, явно через своє спізнення. Я сіро продовжую: - Мені треба підписати в школі обхідний лист. Елайна сказала, що завтра крайній термін.

- Добре, я завтра заїду і підпишу, - мама бере сумочку і цокає по вітальні підборами, зупиняючись біля дверей, щоб ще раз перевірити, чи все взяла.

Я блідну. До такої відповіді я ніяк не була готова.

- Але... Я думала, що я поїду з тобою. Там потрібний мій підпис.

– Наскільки я пам'ятаю, це не обов'язково. Я поставлю підпис за тебе. Ще щось?

Мама на мить зупиняється, з явним нетерпінням, яке підказує мені, що я нічого не досягну.

- Ні, - сівшим голосом відповідаю я.

- Добре. Якщо зголоднієш, у холодильнику залишилися котлети та макарони з вечері, тільки запіканку не бери, вона зіпсувалась, як приїду, викину. Я туди й назад.

Через кілька секунд за нею ляскають двері і я чую, як замок з того боку провертається тричі. Тепер мені нема перед ким триматися, і весь тягар і гіркота того, що відбувається, навалюється на мене, давлячи на плечі, осідаючи на дні душі; вени стають важкими, немов кров у них загуснула, перетворившись на в'язке желе. Я дивуюся своїй здатності втримати сльози, хоча відчай обрушується на мене вдесятеро.

Як же мені вирватися з цього полону?