Налаштування
Розмір шрифту:
Інтервал:
Колір
тексту:
фону:
Коментарі

Авторизуйтесь, якщо бажаєте залишити коментар

Авторизація Реєстрація
Поліна Ендрі
Клянусь, я твоя

Зміст книги: 62 розділів

Спочатку:
8
163 дн. тому
9
163 дн. тому
10
163 дн. тому
11
163 дн. тому
12
163 дн. тому
13
163 дн. тому
14
163 дн. тому
15
163 дн. тому
16
163 дн. тому
17
163 дн. тому
18
163 дн. тому
19
163 дн. тому
20
163 дн. тому
21
163 дн. тому
22
163 дн. тому
23
163 дн. тому
24
163 дн. тому
25
163 дн. тому
26
163 дн. тому
27
163 дн. тому
28
163 дн. тому
29
163 дн. тому
30
163 дн. тому
31
163 дн. тому
32
163 дн. тому
33
163 дн. тому
34
163 дн. тому
35
163 дн. тому
36
163 дн. тому
37
163 дн. тому
38
163 дн. тому
39
163 дн. тому
40
163 дн. тому
41
163 дн. тому
42
163 дн. тому
43
163 дн. тому
44
163 дн. тому
45
163 дн. тому
46
163 дн. тому
47
163 дн. тому
48
163 дн. тому
49
163 дн. тому
50
163 дн. тому
51
163 дн. тому
52
163 дн. тому
53
163 дн. тому
54
163 дн. тому
55
163 дн. тому
56
163 дн. тому
57
163 дн. тому
58
163 дн. тому
59
163 дн. тому
60
163 дн. тому
61
163 дн. тому
62. Епілог
163 дн. тому
1
176 дн. тому
2
176 дн. тому
3
176 дн. тому
4
176 дн. тому
5
176 дн. тому
6
172 дн. тому
7
172 дн. тому

Темрява.

Ця коротка мить вічності оповита темрявою. Мої очі заплющені, я не можу зрозуміти, що відбувається, не можу взяти контроль над цим жахом, що діється зі мною. Мої думки відчайдушно волають, намагаючись вибратися з тісної черепної коробки. Ні, ні, ні! Так ні ж! Господи, чому?? Я нічого не відчуваю. Я не відчуваю нічого, крім дотику гарячих напіввідкритих губ Стена до моїх губ. Мій спокій, хоч і загальмований, мабуть, змушує його вірити, що мені це подобається. По моїх венах ллються повільні річки крові, але це як загальмована реакція сонної людини: безглуздий спокій, який не приносить ні полегшення, ні радості, ні свободи.

Стен відривається від мене, дивлячись з безсиллям. Карі очі дивляться на мене з неможливим катуванням. І з усіх можливих моментів саме в цю мить двері з того боку з силою відчиняються і в щілину пропихується місіс Девіс з тарілкою еклерів.

- Діточки, я тут вам приготувала солодке для настрою...

Я дивлюсь на Стена, а погляд мій просочується крізь. Мої очі повільно наливаються сльозами. Я зриваюся з місця і тікаю.

- Господи, мамо, знала б ти, як ти невчасно! - я чую відчайдушний крик Стена, чую приглушений шумом у вухах голос його матері, чую його швидкі, зірвані на біг кроки сходами.

– Кім! Кімберлі, стривай!

Він біжить за мною.

Я добираюся до еркера, кидаю свою сумку на підлогу і з блискавичною швидкістю вдягаю кеди. Мої руки тремтять від поспіху, шнурівки вислизають із пальців і не слухаються, сплітаючись в один відчайдушний клубок.

Він тут. Він поруч, я відчуваю спиною його дихання, його стривожене биття серця і погляд, що леденить душу. Я з хворим поривом випростуюсь і розвертаюсь. У моїх очах стоять сльози.

Погляд Стена неспокійно шукає на моєму обличчі. Я знаю, що він намагається. Він намагається знайти щось, побачити, схопитися за маленьку зачіпку. Знайти відповідь.

В якийсь момент мені здається, що він ось-ось готовий зірватися з місця, щоб обійняти мене. Просто обійняти, втішити, сказати, що то була дурна помилка. Що ми вирішимо будь-які питання, навіть це, тому що ми друзі. І ми обов'язково знайдемо спосіб залишитися друзями... Але ривок Стена залишається без продовження. Я відчайдушно хитаю головою, хапаючись пальцями за ремінець своєї сумки. Великий ком сліз тепер знову встав у глотці, перекриваючи доступ кисню.

- Пробач, - голос його заглушений, він на межі тремтіння і відчаю. - Я не хотів тебе лякати.

- Ти не налякав мене.

- Тоді в чому причина? Адже ти не відштовхнула мене. Чому ти не відштовхнула мене, Кімберлі?

- Справа не в цьому, Стен, - я люто хитаю головою. Ком, що встав у горлі, здавалося, почав ще й пульсувати. - Як ти не розумієш? - слова виплескуються з мого розпаленого горла відчайдушним поривом. - Я ж повірила тобі, я повірила, що ти справді будеш мені хорошим другом!

Стен насилу ковтає, дивлячись на мене з безсиллям.

- Мені дуже шкода, Кім, але ми не можемо бути друзями, - він у розпачі кусає губи, і потім я чую його голос із присмаком гіркоти та безвиході: - Я кохаю тебе, Кімберлі Вільямс.

Не буває щастя без темних плям. Зі мною не буває.

З дому я майже вилетіла. Мої ноги тремтіли і тіло майже не слухалося, поки я бігла, відчайдушно молячись і гублячи сльози від незрозумілого болю...