Так дивно зараз стояти на цій веранді. І так хвилююче.

Я переступаю з ноги на ногу, вдивляючись у вікно порожнього передпокою, і кусаю губи, передчуваючи, чи принесе здивування Кейну мій візит. Я спеціально нічого йому не сказала: бажання зробити сюрприз приємно здавлює грудну клітину, поширюючись по тілу теплом, ніяк не пов'язаним з погодою.

З того часу, як я була тут востаннє, нічого не встигло змінитися: низка однотипних одноповерхових таунхаусів із сірої цегли, мовчки дивлячись на мене невеликими акуратними вікнами, вишикувалася вздовж кварталу, дзеркально схожі один на одного будиночки тягнуться по всій довжині тихої непримітної вулиці, створюючи пряму лінію. І все-таки, незважаючи на однотипність, будинок Кейна чимось відрізняється. Він світліший і трохи вищий за інші, напевно, я б навіть із заплющеними очима впізнала, де він. Дім дивиться на мене нещодавно відремонтованим фасадом і верандою з чистими сходами і дерев'яними вхідними дверима, кількома ліхтарями, один з яких розбитий, а з лівого боку стоїть симпатичний порожній собачий будиночок.

Мій палець плавно натискає на дзвінок. Серце б'ється як божевільне, коли зсередини будинку лунає переливчасте звучання дверного дзвінка. Його Кейн відремонтував сам, ремонтом фасаду і даху він теж зайнявся самостійно. Через півхвилини двері відчиняються, і я бачу мило розпатланого Кейна в домашньому одязі. Запитання на його обличчі за лічені секунди змінюється широко розкритим поглядом. Що ж, сюрприз безперечно вдався: він явно не очікував побачити мене. Я встигаю запам'ятати цей вираз його обличчя перед тим, як розпливаюся в усмішці та кидаюсь в його обійми. Від нього пахне м'ятою, кавою та Кейном, дивовижне поєднання, яке зводить мене з розуму. Мені здається, що ми вже цілу вічність не бачилися. А минуло ж лише кілька днів...

- Кімберлі, - видихає Кейн, обіймаючи мене, лагідним диханням тріплячи моє волосся. Він притягує мене до себе, жадібно втягує запах мого волосся і цілує його, щоразу залишаючи полум'яні сліди своїх губ. Я притискаюсь до нього міцніше і ховаю обличчя на його плечі, дозволяю собі ненадовго розчинитися в моменті, відчуваючи себе до країв наповненою щастям. Мій коханий тут, а я в його теплих обіймах. Все добре. Майже...

Я цілую його в плече, на знак підтримки, що я поруч, і через силу відсторонююся, вдивляючись у його обличчя.

- Як вона? – тихо питаю я.

Руки Кейна все ще лежать на моїй талії, його погляд трохи хаотичний і злегка втомлений. Тільки зараз я помічаю яскраво виражені темні кола під очима – він не спав усю ніч. І навіть незважаючи на це, його очі виблискують яскравою небесною синьовою, мене досі вражає їхня дивовижна глибина.

- Трохи краще, - Кейн ледве піднімає куточки губ, ласкаво прибираючи пасмо волосся від мого чола. - Лікар щойно поїхав. Він був і вранці теж, виписав їй жарознижувальне і ще якісь таблетки, залишив інструкцію, поміряв температуру, тільки я... — Кейн ковтає, в очах його непідробне занепокоєння. - Здається, я не впевнений, що їй це допомагає.

Це не дивно. Звідки йому знати такі речі. Їхня мати замість того, щоб цікавитися своїми дітьми, днями безперервно тягала в будинок пляшки. Кейн не знав, що таке гра в баскетбол із ровесниками у дворі, чи звичайна безтурботна прогулянка з друзями. Він свідомо відмовився від всього цього, віддавши перевагу сестрі, бо крім нього про неї не було кому подбати.

***
- Хей, маленька, привіт, - я обережно нахиляюся над ліжком, присівши на самий краєчок, відсунувши шматочок ковдри, і гладжу вологу від поту щічку. - Це я, Кімберлі.

- Кіммі! - дитина швидко схоплюється вгору, її дихання виходить важким і з хрипом. - Ой, - маля запинається і тут же заходиться важким кашлем, від чого мої груди боляче здавлює. Бачити це маленьке безневинне створіння блідим, як крейда, і змученим хворобою просто нестерпно для мене, але я намагаюся не подавати виду, тримаючи позитивний настрій.

- Ну давай, залізай назад під ковдру, — бадьоро командую я, допомагаючи їй лягти назад.

Я тягнуся до своєї сумки і розкладую всі потрібні мені засоби, куплені дорогою в аптеці, і заразом пояснюю:

- Мені мама, коли я хворіла в дитинстві, робила ось такі компреси на груди, кашель проходив на ура, не відразу звичайно, але надвечір має стати легше. Ми зараз швиденько зробимо компрес і поміряємо температуру, а ти йди поки завари трав'яний чай, я залишила його на тумбочці в еркері.

Я обережно вкладаю в ротик малечі льодяник від горла у вигляді цукерки, які теж купила по дорозі, і піднімаю обличчя, помічаючи, що Кейн все ще стоїть. Вигляд у нього злегка загублений, він ніби застиг у якомусь відрізку часу і ніяк не може зрозуміти, як він туди потрапив.

- Ну ж бо, іди, Кейн, - ласкаво промовляю я, посміхаючись йому. Зайченя знову починає слабо хрипіти, змушуючи повернути до неї увагу. Через кілька секунд я чую плавний крок кроків і обережний стукіт дверей.

Коли Кейн повертається з кухлем гарячого трав'яного чаю за хвилин п'ять, маля вже мирно сопить. Я заспокійливо погладжую її животик, можливо, це теж подіяло, як і теплий компрес. Помітивши Кейна, я прикладаю палець до губ, вкриваю Олівію щільніше і безшумно йду до виходу, потягнувши його дорогою за долоню. Виходячи з кімнати, я обережно прикриваю за собою двері, Кейн тут же видає болісний видих і хитає головою, в його руках кухля більше немає.

- Це я винен, - журиться він. - Не треба було їй давати те морозиво. Але вона так просила, що я не зміг встояти...

Я легенько проводжу кінчиками пальців по його щоці.

- Любий, не картай себе, твоєї провини тут немає. Я дала Олівії ліки, їй уже трохи полегшало. Не хвилюйся так, це звичайна застуда, вона скоро видужає.

Кейн лагідно ловить мою долоню, він тримає кінчики моїх пальців у своїй теплій руці, тепер я бачу в його очах іскристу любов, а на губах щиру посмішку.

- Знаєш, Кім, тепер я впевнений, що наші майбутні діти у надійних руках. З такою мамою вони точно ніколи не хворітимуть. Вибач, я не хотів тебе бентежити.

Він каже це, тому що бачить, як стрімко порозовіли мої щоки, я хитаю головою і зніяковіло відводжу погляд, задавлюючи посмішку. Мені хочеться провалитися крізь землю від сорому, я не хочу, щоб він бачив мене такою. Але він не дає мені піти, Кейн знаходить своїм лобом мій лоб і притягує мене впритул до себе.

- Я сумував, Кімберлі, - лагідний шепіт у губи розтікається гарячим полум'ям на моє тіло. - Ти сумувала?

- Так. Я дуже, дуже сумувала, - я хапаюся за ці слова, мене миттєво забирає кудись ввись, і я тягнуся до нього назустріч, ловлячи короткі, ніжні поцілунки губ. Мені стає так добре, тепло і затишно, здається, що краще в цьому світі не буває і не може бути. А потім Кейн усувається і я різко спускаюся з небес на землю, чуючи його незадоволений, покритий легким докором голос.

- Ти сьогодні знову з цим хлюпиком займалася?

Я важко зітхаю і несхвально розхитую головою. Ну ось навіщо він так?

- Кейн, по-перше, він не хлюпик, а по-друге, ми просто друзі. І по-третє, це завдяки йому я зараз тут.

- То я йому ще маю подякувати чи як? - подив у його голосі просто вражає мене.

- Кейн, тобі обов'язково зараз все псувати? Ми останнім часом і так рідко бачимося, я не хочу витрачати наші зустрічі на непотрібні сварки.

- Пробач, - відихає він, перехоплюючи мене, роблячи ще одну спробу, коли я не піддаюся. - Ну пробач мені, Кім. Я просто не можу впоратися зі своїми дурними ревнощами. Твоєї провини тут немає. Ну не вірю я йому, Кім, хоч убий. Звідки мені знати, що завтра він не побіжить здавати тебе твоїм батькам або щось гірше?

- Не перебільшуй. Стен не такий.

- Хтозна.

- Кейн, годі вже, мені потрібний тільки ти! - мало не викрикую я. - Невже ти цього не бачиш? Чому ти не віриш мені? - у розпачі промовляю я.

- Справа не в цьому, - голос Кейна стає тихішим, він ласкаво втирає сльозинку, що побігла по моїй щоці. Він дбайливо стискає мої долоні у своїх, дивлячись мені в очі. - Я вірю тобі, Кім. Вірю від першого до останнього слова. Але не йому. Раптом він почне до тебе чіплятися, а мене поряд не буде...

Мої губи роз'їжджаються у ніжній посмішці. Дурачок, ну який же він дурник.

- Ти даремно боїшся, Кейн. Стен на таке не здатний, я знаю його з пелюшок. Так, він спроможний на гучні слова, але на ділі... Загалом, нам немає про що хвилюватися, запевняю тебе.

Кейн не відповідає мені, він мовчить довгий час і не можу зрозуміти, що він вирішив у своїй голові.

- Іди сюди, - нарешті звучним, низьким голосом вимовляє він. І цього вже вистачає, щоб мені геть-чисто знесло дах. Я подаюсь вперед і тону в його міцних руках. Ми стоїмо і обіймаємося, слухаючи стук наших сердець, я зчіплюю руки у нього за спиною і утикаюсь головою йому в плече.

- Зовсім скоро ми будемо так само танцювати на моєму випускному, - не знаю, навіщо я це ляпнула. Адже ми навіть не танцюємо зараз, хоча так, випускний дійсно викликає у мене посмішку. Тому що я знаю, вірю всією душею, що скоро все зміниться і обов'язково на краще. Груди Кейна стрясаються від короткого сміху.

— Перший танець за мною, — він підхоплює пальцями моє підборіддя, піднімаючи вгору, і пустотливо підморгує мені. - І всі наступні теж.

І я пливу. Його голос, його міцні чоловічі обійми, його запах і губи, що ніжно торкаються мого чола, несуть мене кудись у незвідану далечінь. Я дозволяю собі відпустити час, відпустити страхи та переживання, розслабити всі тривоги. І потонути у ньому.