Налаштування
Розмір шрифту:
Інтервал:
Колір
тексту:
фону:
Коментарі

Авторизуйтесь, якщо бажаєте залишити коментар

Авторизація Реєстрація
Поліна Ендрі
Клянусь, я твоя

Зміст книги: 62 розділів

Спочатку:
8
163 дн. тому
9
163 дн. тому
10
163 дн. тому
11
163 дн. тому
12
163 дн. тому
13
163 дн. тому
14
163 дн. тому
15
163 дн. тому
16
163 дн. тому
17
163 дн. тому
18
163 дн. тому
19
163 дн. тому
20
163 дн. тому
21
163 дн. тому
22
163 дн. тому
23
163 дн. тому
24
163 дн. тому
25
163 дн. тому
26
163 дн. тому
27
163 дн. тому
28
163 дн. тому
29
163 дн. тому
30
163 дн. тому
31
163 дн. тому
32
163 дн. тому
33
163 дн. тому
34
163 дн. тому
35
163 дн. тому
36
163 дн. тому
37
163 дн. тому
38
163 дн. тому
39
163 дн. тому
40
163 дн. тому
41
163 дн. тому
42
163 дн. тому
43
163 дн. тому
44
163 дн. тому
45
163 дн. тому
46
163 дн. тому
47
163 дн. тому
48
163 дн. тому
49
163 дн. тому
50
163 дн. тому
51
163 дн. тому
52
163 дн. тому
53
163 дн. тому
54
163 дн. тому
55
163 дн. тому
56
163 дн. тому
57
163 дн. тому
58
163 дн. тому
59
163 дн. тому
60
163 дн. тому
61
163 дн. тому
62. Епілог
163 дн. тому
1
176 дн. тому
2
176 дн. тому
3
176 дн. тому
4
176 дн. тому
5
176 дн. тому
6
172 дн. тому
7
172 дн. тому

Ми з Елайною розмовляємо приблизно годину. За цей час я дізнаюся, що у Шелдона вражаючі карі очі, шикарне темне волосся і досить високий зріст, а з-за лівої ключиці у нього тягнеться до шиї вигадливе татуювання. Вони банально познайомились у клубі, цей хлопець врятував її від п'яних відморозків та почастував випивкою. Ну, а далі закрутилося... Елайна сказала, що їй дев'ятнадцять. За що сама вже побивається, але хвилиною пізніше геть-чисто про це забуває, виправдовуючись тим, що через кілька місяців їй так чи інакше стукне вісімнадцять. Навряд чи він продовжив би спілкування, знаючи, що його супутниця йому збрехала. Я не засуджую її, хоч і вважаю, що будь-яка брехня загрожує наслідками... І мені щиро хочеться, щоб цей хлопець справді виявився нормальним. Можливо, вони навіть почнуть зустрічатися, колись одружаться та народять дітей.

Я усміхаюся своїм думкам. Все це здається надто фантасмогоричним. Батьки Елайни поблажливіші, ніж мої, хоча навряд чи їм сподобається перспектива отримати двадцятип'ятирічного зятя, який набивається в чоловіки до їхньої неповнолітньої дочки. Мій тато мене вбив би за таке... Та що там. Якби він дізнався про мої таємні листування і зустрічі з Кейном, як мінімум вигнав би мене з дому, або зробив щось ще гірше, про що я навіть не можу уявити, не говорячи вже про те, щоб сказати це вголос.

Кейн... Що буде з нами далі? Через десять днів мені виповниться вісімнадцять, але хіба це щось змінить? І я все очікую чогось, часом на мене навалюється відчуття чогось дуже великого та неминучого, що ось-ось настане і змінить життя кожного, кого я знаю, але щось підказує мені – це "щось" не принесе із собою нічого хорошого.

У кишені слабо вібрує телефон. Місіс Гіббс дзвонить сказати, щоб я поспішала з проектом, ніяк не менше... Навіть відповідати не хочеться. А може, Елайні щось знадобилося? Та вже, подруго, вмієш ти здивувати...

Я відсиділа собі ноги на сходах веранди, витягаю затклі ноги вперед і лізу в кишеню за мобільником. Діставши його, якийсь час дивлюся на дисплей. Номер незнайомий. Я сумніваюсь з кілька секунд і все-таки приймаю виклик. 

- Алло? - Вимовляю я в порожнечу.

На тому кінці чується неглибокий видих.  

- Привіт, Кім.

- Е-е... Стен?

- Так, це я. Вибач, якщо відволікаю тебе.

Я поспішно прокашлююсь:

- Ні-ні, все гаразд. Ти змінив номер?

- Так, той був завалений спамом, загалом, неважливо. Ти зараз дуже зайнята?

- Ні, Стен, а що сталося?

- У мене тут є маленька проблемка... - Стен ніяково відкашлюється.  - Ти ж знаєш, що я поступаю на адвоката.

Я мовчу.

– Загалом, – він продовжує,  - я тут днями трохи посперечався з учителем... - Стен неголосно зітхає. – Я завалив підсумкову оцінку.

- Стривай, це з містером Персом?

- Так, з ним.

Мене передьоргує. Слизький тип.

- І я... е-е... Я подумав, може ти мені допоможеш? Нічого особистого, Кім. Просто невелика допомога з підсумковою роботою для твого безмозкого друга.

Я сміюся.

- Ну раз треба... Тоді гаразд.

– Я тоді завтра під'їду після уроків?

- Стривай... - я запинаюсь. - Ти хочеш приїхати до мене додому?

- Ну так... - Стен швидко поправляє, розуміючи моє замішання: - Але якщо тобі незручно, ми можемо позайматися в бібліотеці або...

- Ні-ні, все гаразд, - я в сум'ятті жую нижню губу. - Можеш приїжджати. Мама буде лише рада.

- Мабуть, - Стен видає короткий смішок. - Кім, рятуй. Одна надія на тебе.

Тепер вже я видаю смішок.

І, продовжуючи сидіти пізніше на нагрітих сонцем сходинках веранди, слухаючи заливисті співи птахів у лісі та перекочуючи телефон у своїй руці, я думаю про те, ачи правильно вчинила. І дійшла висновку, що так, напевно правильно. Ми ж тепер друзі. А друзів не кидають у біді.