Ми з Елайною розмовляємо приблизно годину. За цей час я дізнаюся, що у Шелдона вражаючі карі очі, шикарне темне волосся і досить високий зріст, а з-за лівої ключиці у нього тягнеться до шиї вигадливе татуювання. Вони банально познайомились у клубі, цей хлопець врятував її від п'яних відморозків та почастував випивкою. Ну, а далі закрутилося... Елайна сказала, що їй дев'ятнадцять. За що сама вже побивається, але хвилиною пізніше геть-чисто про це забуває, виправдовуючись тим, що через кілька місяців їй так чи інакше стукне вісімнадцять. Навряд чи він продовжив би спілкування, знаючи, що його супутниця йому збрехала. Я не засуджую її, хоч і вважаю, що будь-яка брехня загрожує наслідками... І мені щиро хочеться, щоб цей хлопець справді виявився нормальним. Можливо, вони навіть почнуть зустрічатися, колись одружаться та народять дітей.

Я усміхаюся своїм думкам. Все це здається надто фантасмогоричним. Батьки Елайни поблажливіші, ніж мої, хоча навряд чи їм сподобається перспектива отримати двадцятип'ятирічного зятя, який набивається в чоловіки до їхньої неповнолітньої дочки. Мій тато мене вбив би за таке... Та що там. Якби він дізнався про мої таємні листування і зустрічі з Кейном, як мінімум вигнав би мене з дому, або зробив щось ще гірше, про що я навіть не можу уявити, не говорячи вже про те, щоб сказати це вголос.

Кейн... Що буде з нами далі? Через десять днів мені виповниться вісімнадцять, але хіба це щось змінить? І я все очікую чогось, часом на мене навалюється відчуття чогось дуже великого та неминучого, що ось-ось настане і змінить життя кожного, кого я знаю, але щось підказує мені – це "щось" не принесе із собою нічого хорошого.

У кишені слабо вібрує телефон. Місіс Гіббс дзвонить сказати, щоб я поспішала з проектом, ніяк не менше... Навіть відповідати не хочеться. А може, Елайні щось знадобилося? Та вже, подруго, вмієш ти здивувати...

Я відсиділа собі ноги на сходах веранди, витягаю затклі ноги вперед і лізу в кишеню за мобільником. Діставши його, якийсь час дивлюся на дисплей. Номер незнайомий. Я сумніваюсь з кілька секунд і все-таки приймаю виклик. 

- Алло? - Вимовляю я в порожнечу.

На тому кінці чується неглибокий видих.  

- Привіт, Кім.

- Е-е... Стен?

- Так, це я. Вибач, якщо відволікаю тебе.

Я поспішно прокашлююсь:

- Ні-ні, все гаразд. Ти змінив номер?

- Так, той був завалений спамом, загалом, неважливо. Ти зараз дуже зайнята?

- Ні, Стен, а що сталося?

- У мене тут є маленька проблемка... - Стен ніяково відкашлюється.  - Ти ж знаєш, що я поступаю на адвоката.

Я мовчу.

– Загалом, – він продовжує,  - я тут днями трохи посперечався з учителем... - Стен неголосно зітхає. – Я завалив підсумкову оцінку.

- Стривай, це з містером Персом?

- Так, з ним.

Мене передьоргує. Слизький тип.

- І я... е-е... Я подумав, може ти мені допоможеш? Нічого особистого, Кім. Просто невелика допомога з підсумковою роботою для твого безмозкого друга.

Я сміюся.

- Ну раз треба... Тоді гаразд.

– Я тоді завтра під'їду після уроків?

- Стривай... - я запинаюсь. - Ти хочеш приїхати до мене додому?

- Ну так... - Стен швидко поправляє, розуміючи моє замішання: - Але якщо тобі незручно, ми можемо позайматися в бібліотеці або...

- Ні-ні, все гаразд, - я в сум'ятті жую нижню губу. - Можеш приїжджати. Мама буде лише рада.

- Мабуть, - Стен видає короткий смішок. - Кім, рятуй. Одна надія на тебе.

Тепер вже я видаю смішок.

І, продовжуючи сидіти пізніше на нагрітих сонцем сходинках веранди, слухаючи заливисті співи птахів у лісі та перекочуючи телефон у своїй руці, я думаю про те, ачи правильно вчинила. І дійшла висновку, що так, напевно правильно. Ми ж тепер друзі. А друзів не кидають у біді.