- Вього один поцілунок. Інакше твоя мама про все дізнається. Зважуйся, Кім.

Коридор тисне з усіх боків. Стіни звужуються, витісняють мене, зариваючи в моторошній тахікардії.

- Вона тобі не повірить, - мій голос долинає глухо, ніби я перебуваю в будинку і розмовляю з людиною по той бік зачиненого вікна, я розумію, до чого це абсурдно. Та що там. Я сама собі не вірю.

Стен недбало змахує пальцем по дисплею телефону і простягає його обличчям до мене.

- Повірить, - впевнено і якось надто зловісно відбивається його голос. - І ти це добре знаєш.

Картинка розпливається, мені здаються знайомі контури, і я ніяк не можу зрозуміти, що бачу. А потім вона зливається в одне ціле.

Моє серце ухає кудись униз, дихання перехоплює. На все-про-все йде не більше п'яти секунд.

Я бачу на фотографії себе та Кейна.

Ми сидимо на лавці, його долоня закриває мою, лежачи на його стегні. Він цілує мене в маківку, а я притискаюся до його плеча, я задоволено жмурюся, підставляючи підборіддя сонцю, і умиротворено посміхаюся.

Фотографія трохи змазана, видно, що вона зроблена тишком-нишком.

Напад паніки змушує тимчасово втратити почуття орієнтації у просторі. Моє серце заходиться у моторошній швидкості.

Це було вчора. Я відпросилася з фізкультури та пішла на будівництво. Ми з Кейном пообідали, а потім більше години сиділи на лаві, ніжно обіймаючи одне одного.

Я заплющую очі і на мить стаю так далеко від усієї цієї метушні. Немов величезна рука схопила мене за комір, піднесла вгору і натягла, як стрілу на тятиву. Всього один поцілунок.

Приціл. Рука розтискається і я лечу вниз цією стрілою, голосно шльопаючись об підлогу.

Бах. Я уявляю біль в очах Кейна, гнів і відторгнення, коли я розповім йому. Бах. Я уявляю маму, її бліде обличчя і німий шок, коли вона дізнається правду. Бах. Я бачу налиті кров'ю очі батька, який загрожує вбити Кейна.

Бах. Бах. Бах.

Я нахиляюся ближче, з моїх губ зривається мимовільне зітхання, і я повільно наближаюся до його обличчя.

Стен видає переривчастий вдих і нахиляється у відповідь.

Час завмирає...

Я зупиняюся біля його губ, думки в моїй голові на коротку мить ставляться на паузу, а потім твердо видаю:

- Я б не поцілувала тебе, навіть якби ти був єдиним хлопцем на цій планеті.

Я не відразу розумію, що навколо стало якось надто вже тихо. Десь у надрах
шкільного простору дзвенить глухий дзвінок. Шум відновлюється і школярі метушливо активізуються, поспішаючи по кабінетах.

Я відсторонююся, обличчя Стена витягується і блідне, наче ззаду йому встромили ніж між лопаток. Між нас жвавою тінню прослизає школяр, я швидко нахиляюся, абияк запихаю підручники в сумку і розпрямляюся, кинувши останній погляд на нього. Розвертаюся і вилітаю надвір, так і залишивши посеред метушливого коридору до глибини душі враженого хлопця.