Налаштування
Розмір шрифту:
Інтервал:
Колір
тексту:
фону:
Коментарі

Авторизуйтесь, якщо бажаєте залишити коментар

Авторизація Реєстрація
Поліна Ендрі
Клянусь, я твоя

Зміст книги: 62 розділів

Спочатку:
8
104 дн. тому
9
104 дн. тому
10
104 дн. тому
11
104 дн. тому
12
104 дн. тому
13
104 дн. тому
14
104 дн. тому
15
104 дн. тому
16
104 дн. тому
17
104 дн. тому
18
104 дн. тому
19
104 дн. тому
20
104 дн. тому
21
104 дн. тому
22
104 дн. тому
23
104 дн. тому
24
104 дн. тому
25
104 дн. тому
26
104 дн. тому
27
104 дн. тому
28
104 дн. тому
29
104 дн. тому
30
104 дн. тому
31
104 дн. тому
32
104 дн. тому
33
104 дн. тому
34
104 дн. тому
35
104 дн. тому
36
104 дн. тому
37
104 дн. тому
38
104 дн. тому
39
104 дн. тому
40
104 дн. тому
41
104 дн. тому
42
104 дн. тому
43
104 дн. тому
44
104 дн. тому
45
104 дн. тому
46
104 дн. тому
47
104 дн. тому
48
104 дн. тому
49
104 дн. тому
50
104 дн. тому
51
104 дн. тому
52
104 дн. тому
53
104 дн. тому
54
104 дн. тому
55
104 дн. тому
56
104 дн. тому
57
104 дн. тому
58
104 дн. тому
59
104 дн. тому
60
104 дн. тому
61
104 дн. тому
62. Епілог
104 дн. тому
1
117 дн. тому
2
117 дн. тому
3
117 дн. тому
4
117 дн. тому
5
117 дн. тому
6
113 дн. тому
7
113 дн. тому

- Вього один поцілунок. Інакше твоя мама про все дізнається. Зважуйся, Кім.

Коридор тисне з усіх боків. Стіни звужуються, витісняють мене, зариваючи в моторошній тахікардії.

- Вона тобі не повірить, - мій голос долинає глухо, ніби я перебуваю в будинку і розмовляю з людиною по той бік зачиненого вікна, я розумію, до чого це абсурдно. Та що там. Я сама собі не вірю.

Стен недбало змахує пальцем по дисплею телефону і простягає його обличчям до мене.

- Повірить, - впевнено і якось надто зловісно відбивається його голос. - І ти це добре знаєш.

Картинка розпливається, мені здаються знайомі контури, і я ніяк не можу зрозуміти, що бачу. А потім вона зливається в одне ціле.

Моє серце ухає кудись униз, дихання перехоплює. На все-про-все йде не більше п'яти секунд.

Я бачу на фотографії себе та Кейна.

Ми сидимо на лавці, його долоня закриває мою, лежачи на його стегні. Він цілує мене в маківку, а я притискаюся до його плеча, я задоволено жмурюся, підставляючи підборіддя сонцю, і умиротворено посміхаюся.

Фотографія трохи змазана, видно, що вона зроблена тишком-нишком.

Напад паніки змушує тимчасово втратити почуття орієнтації у просторі. Моє серце заходиться у моторошній швидкості.

Це було вчора. Я відпросилася з фізкультури та пішла на будівництво. Ми з Кейном пообідали, а потім більше години сиділи на лаві, ніжно обіймаючи одне одного.

Я заплющую очі і на мить стаю так далеко від усієї цієї метушні. Немов величезна рука схопила мене за комір, піднесла вгору і натягла, як стрілу на тятиву. Всього один поцілунок.

Приціл. Рука розтискається і я лечу вниз цією стрілою, голосно шльопаючись об підлогу.

Бах. Я уявляю біль в очах Кейна, гнів і відторгнення, коли я розповім йому. Бах. Я уявляю маму, її бліде обличчя і німий шок, коли вона дізнається правду. Бах. Я бачу налиті кров'ю очі батька, який загрожує вбити Кейна.

Бах. Бах. Бах.

Я нахиляюся ближче, з моїх губ зривається мимовільне зітхання, і я повільно наближаюся до його обличчя.

Стен видає переривчастий вдих і нахиляється у відповідь.

Час завмирає...

Я зупиняюся біля його губ, думки в моїй голові на коротку мить ставляться на паузу, а потім твердо видаю:

- Я б не поцілувала тебе, навіть якби ти був єдиним хлопцем на цій планеті.

Я не відразу розумію, що навколо стало якось надто вже тихо. Десь у надрах
шкільного простору дзвенить глухий дзвінок. Шум відновлюється і школярі метушливо активізуються, поспішаючи по кабінетах.

Я відсторонююся, обличчя Стена витягується і блідне, наче ззаду йому встромили ніж між лопаток. Між нас жвавою тінню прослизає школяр, я швидко нахиляюся, абияк запихаю підручники в сумку і розпрямляюся, кинувши останній погляд на нього. Розвертаюся і вилітаю надвір, так і залишивши посеред метушливого коридору до глибини душі враженого хлопця.