Налаштування
Розмір шрифту:
Інтервал:
Колір
тексту:
фону:
Коментарі

Авторизуйтесь, якщо бажаєте залишити коментар

Авторизація Реєстрація
Поліна Ендрі
Клянусь, я твоя

Зміст книги: 62 розділів

Спочатку:
8
110 дн. тому
9
110 дн. тому
10
110 дн. тому
11
110 дн. тому
12
110 дн. тому
13
110 дн. тому
14
110 дн. тому
15
110 дн. тому
16
110 дн. тому
17
110 дн. тому
18
110 дн. тому
19
110 дн. тому
20
110 дн. тому
21
110 дн. тому
22
110 дн. тому
23
110 дн. тому
24
110 дн. тому
25
110 дн. тому
26
110 дн. тому
27
110 дн. тому
28
110 дн. тому
29
110 дн. тому
30
110 дн. тому
31
110 дн. тому
32
110 дн. тому
33
110 дн. тому
34
110 дн. тому
35
110 дн. тому
36
110 дн. тому
37
110 дн. тому
38
110 дн. тому
39
110 дн. тому
40
110 дн. тому
41
110 дн. тому
42
110 дн. тому
43
110 дн. тому
44
110 дн. тому
45
110 дн. тому
46
110 дн. тому
47
110 дн. тому
48
110 дн. тому
49
110 дн. тому
50
110 дн. тому
51
110 дн. тому
52
110 дн. тому
53
110 дн. тому
54
110 дн. тому
55
110 дн. тому
56
110 дн. тому
57
110 дн. тому
58
110 дн. тому
59
110 дн. тому
60
110 дн. тому
61
110 дн. тому
62. Епілог
110 дн. тому
1
123 дн. тому
2
123 дн. тому
3
123 дн. тому
4
123 дн. тому
5
123 дн. тому
6
119 дн. тому
7
119 дн. тому

День проходить за днем. Ось уже більше тижня відбувається одне нескінченне коло за іншим. Я намагаюся вникати у суть різноманітних шкільних курсів та додаткових занять, я справді намагаюся. Я вчуся. Багато читаю. Не можу сказати, що моя успішність як і раніше займає найголовніше місце в моєму житті, але навчання допомагає мені триматися на плаву, коли доводиться мовчки сидіти в кімнаті з усвідомленням, що сьогодні Кейн не прийде, або за вечерею з батьками, від яких мене відверто нудить.

Навчання допомагає мені, коли в голову лізуть думки, від яких мене саму пересмикує. Воно допомагає мені не розбитися вщент, коли я сиджу на уроці фізики і думаю про те, що побачу його тільки через два дні.

Я не розлучаюсь із телефоном.

Шкіра в мене під очима стала схожа на тендітний пергамент, пофарбований у кавовий колір. Я недосипаю. Щоночі я боюся заснути, до останнього тримаючись, щоб насолодитись обіймами Кейна, а вранці прокидаюся в ліжку одна. Мене не цікавить позавчорашня четвірка з хімії або недопрацьований реферат з астрономії.

У присутності батьків я натягую на обличчя посмішку, перекидаюся з ними парою-трійкою повсякденних фраз і вдаю, що в мене все, як завжди. Щовечора я неспішно встаю з-за столу і байдуже підводжуся нагору, щосили намагаючись не зірватися на біг, поки переступаю ці довгі сходи на другий поверх, бо так я видам себе з головою. Ми просто розходимося по своїх кімнатах, і як тільки мої двері виявляються замкненими зсередини, я на всіх парах підбігаю до вікна, де мене вже чекає Кейн.

Одного разу ми мало не попалися. Мама зайшла до мене пізно ввечері, але, благо, двері були замкнені. Я аргументувала це тим, що працювала над важливою доповіддю з астрономії і зачинилася, щоб ніхто не відволікав. Здається, мама повірила.

Світ бачиться іншим. У ньому ніби з'явилися інші кольори та фарби, яких я раніше не помічала. Нам із Кейном вдається знайти спосіб приділяти одне одному трохи часу протягом дня, нехай небагато, але мені й цього достатньо. Я готова продати душу за ті рідкісні моменти, коли нас ніхто не бачить, коли вся ця шкільна метушня залишається за дверима порожнього класу, поза батьківською увагою, і ми можемо побути наодинці одне з одним. 

Кілька разів я залишалася гостювати в нього вдома, і поверталася до школи під стать прибулому Генрі. Наступної суботи ми з мамою знову йдемо разом у торговий центр, де дивимося інші "реквізити" для випускного, купуємо туфлі, клатч та прикраси, навідуємось до салону краси.

Це надихає мене ще більше: я уявляю себе з ніжною зачіскою та макіяжем, і навіть моя сукня вже не здається мені такою бляклою. А причина для всього одна: Кейн. Він буде на випускному, а все інше вже не має значення.

Зрозуміло, що проблеми нікуди не зникнуть. Мій юнацький максималізм вже давним-давно дав тріщини. А коли починаєш розуміти, що навіть ти, знаючий себе, як облупленого, іноді можеш таки наступити на цю тріщину, ти просто починаєш по-іншому дивитися на речі.

І я знайшла спосіб.

Якби ще рік тому мені хтось сказав, що я - старанна учениця школи, відмінниця на дошці пошани і дівчина, яка займає призові місця на олімпіадах, - прогулюватиме уроки, я посміялася б до коліків у животі і покрутила пальцем біля скроні. 

Ось уже більше тижня я йду проти всіх правил. Я, котра за все своє життя пропустила уроків стільки, скільки на пальцях однієї руки перерахувати, яка жахнулася б від однієї думки про те, щоб пропустити урок, - тепер систематично це роблю. Інша я б жахнулася.

І мене б це справді насторожило, зізнатися чесно, іноді мене накриває хвиля сорому і вини, але цього занадто мало, щоб заглушити моє серце, що пурхало метеликом.

Я знаходжу причину піти з уроків. Це виявилося досить просто - прикритися курсами, маминими виставками, та хоч вечерею з татовими партнерами, які, до речі, навідувалися до нас уже двічі за останній тиждень.

Вчителі, в очах яких я займаю почесне місце серед інших учнів, які заглядають мені в рот і боготворять мене, - пом'якшуються і відпускають мене з уроків.

І все було б гаразд. Якби не черговий, начебто зовсім звичайний шкільний день.

- Боже, Стен! - Мій голос обривається так різко, наче ножем відрізали.

Я стою посеред шкільного коридору і розгублено ляскаю віями, навіть не звертаючи уваги на підручники, що вислизнули з рук на підлогу.

А все тому що дорогу мені загороджує хлопець у білій сорочці поло.

Стен дивиться на мене надто проникливо. Якось серйозно і навіть похмуро. Мені здається, що зараз він заговорить, слова підкочуються до його горла, ось-ось готуючись зірватися з губ, але в останній момент він лише обдаровує мене своєю звичною милою усмішкою.

- Привіт, Кім, - дружелюбно подає голос Стен. - Давно не бачилися.

Так, це правда. З тієї самої вечері ми жодного разу не розмовляли. Іноді перетиналися очима: на перервах, у їдальні чи на шкільному дворі. Я зрідка ловила на собі його погляди, один раз ми зіткнулися в дверях класу, обидвоє застигли, як ідоли, і мені здалося, що в його очах я тоді вперше побачила щось змішане з болем, зрадою та розчаруванням, але в результаті він чемно пропустив мене і не випустив жодного слова. Так і залишив спантеличену мене, вилетівши повз в коридор, миттєво випередивши мене на кілька сходових прольотів. Я стояла з відкритим ротом, дивлячись, як він швидкісно зникає в безкінечності коридору. Напевно, мене б це справді схвилювало, і можливо, я навіть пішла б за ним, але через хвилину мені написав Кейн.

- Чув, ти вчора пішла геть з останніх уроків, - знову подає голос Стен. - Допомогти мамі з виставкою.

- І що?

- Та так, нічого... - він хитає головою. - Щось ти часто останнім часом пропускаєш уроки.

- Так, у мене щовечора курси та додаткові заняття, татові партнери зачастили до нас у гості, а у мами на носі чергова виставка, тому не завжди виходить вкластися в графік, - навіщось виправдовуюся я.

Він уважно мене слухає і не перебиває, а потім випалює:

- А може, справа зовсім не в цьому?

Я вигинаю брову:

- Вибач?

- Одного разу я пішов за тобою...

- Ти що стежив за мною? Господи, Стен!

- ...І побачив дуже цікаву картину, - закінчує він, перекриваючи своїм голосом мій. - Його ж Кейн звати, правильно?

Моє серце обривається вниз. Я стою на місці, не в змозі поворухнутися.

- Обіцяю, я нічого не розкажу твоїй мамі, - спокійно продовжує Стен. - Але за однієї умови.

Мене ніби занурюють у вакуум і я насилу впізнаю свій заглушений голос:

- Якої?

– Поцілунок.

– Що?

- Лише один поцілунок, Кім. І я обіцяю, твоя мама ні про що не дізнається.

Стен не зводить з мене кришталево-холодних очей. Я розумію: він не жартує. Мені здається, що я бачу в його очах іскорку болю. Є ще щось у його погляді, але я настільки розгублена, що не можу зрозуміти, що не так. Він знову посміхається, але усмішка Стена більше не здається мені теплою та доброзичливою, швидше нагадує захисний звірячий оскал.

У моїх грудях трапляється міні вибух і я виходжу з-під контролю, тому що моя рука вилітає вгору і я даю йому ляпаса. Я сама шокована тим, що зробила.

Стен відсахується і видає переривчастий вдих. Він прикладає долоню до щоки і округляє очі, дивлячись на мене в шоці.

Я ж обдаровую його оскалом у відповідь.

Мені нема чого більше сказати. Тому я просто розвертаюсь і йду геть.

- Тоді я розповім твоїй мамі, де ти щодня проводиш час замість уроків, - лунає його тихий, але переконливий голос і я різко гальмую. - І про те, що він приходить до тебе в кімнату через вікно, - я розвертаюся назад і бачу Стена з переможною кривою посмішкою, який все ще тримає долоню на почервонілій щоці. - Сумніваюся, що вона зрадіє, дізнавшись, з ким ти ночами ділиш ліжко...

– Що? Що ти сказав? - мій рівний голос, сухий і позбавлений емоцій, ніби відсікає від мене повітря.

Стен прибирає руку від обличчя. Тепер він дивиться на мене з викликом.

- Я хочу, щоб ти поцілувала мене прямо тут.

У мене перевертається весь світ. Він спотворюється, звужуючись до цього метушливого шкільного коридору, я забуваю про свої розкидані книги, про натовп навкруги і про Елайну, що чекає мене на шкільному дворі.

Моє тіло застигло, заморозилось, законсервувалось в маленькому проміжку сьогодення.

Він хоче, щоб я поцілувала його на очах у натовпу. Зрозуміло, мова не про дитячий поцілунок в щічку. Стен надто хороший і правильний для такого. А потім реальність б'є по мені жахом подвійно: йому мама повірить швидше ніж мені.

- Лише один поцілунок. Інакше твоя мама про все дізнається. Зважуйся, Кім.