День проходить за днем. Ось уже більше тижня відбувається одне нескінченне коло за іншим. Я намагаюся вникати у суть різноманітних шкільних курсів та додаткових занять, я справді намагаюся. Я вчуся. Багато читаю. Не можу сказати, що моя успішність як і раніше займає найголовніше місце в моєму житті, але навчання допомагає мені триматися на плаву, коли доводиться мовчки сидіти в кімнаті з усвідомленням, що сьогодні Кейн не прийде, або за вечерею з батьками, від яких мене відверто нудить.

Навчання допомагає мені, коли в голову лізуть думки, від яких мене саму пересмикує. Воно допомагає мені не розбитися вщент, коли я сиджу на уроці фізики і думаю про те, що побачу його тільки через два дні.

Я не розлучаюсь із телефоном.

Шкіра в мене під очима стала схожа на тендітний пергамент, пофарбований у кавовий колір. Я недосипаю. Щоночі я боюся заснути, до останнього тримаючись, щоб насолодитись обіймами Кейна, а вранці прокидаюся в ліжку одна. Мене не цікавить позавчорашня четвірка з хімії або недопрацьований реферат з астрономії.

У присутності батьків я натягую на обличчя посмішку, перекидаюся з ними парою-трійкою повсякденних фраз і вдаю, що в мене все, як завжди. Щовечора я неспішно встаю з-за столу і байдуже підводжуся нагору, щосили намагаючись не зірватися на біг, поки переступаю ці довгі сходи на другий поверх, бо так я видам себе з головою. Ми просто розходимося по своїх кімнатах, і як тільки мої двері виявляються замкненими зсередини, я на всіх парах підбігаю до вікна, де мене вже чекає Кейн.

Одного разу ми мало не попалися. Мама зайшла до мене пізно ввечері, але, благо, двері були замкнені. Я аргументувала це тим, що працювала над важливою доповіддю з астрономії і зачинилася, щоб ніхто не відволікав. Здається, мама повірила.

Світ бачиться іншим. У ньому ніби з'явилися інші кольори та фарби, яких я раніше не помічала. Нам із Кейном вдається знайти спосіб приділяти одне одному трохи часу протягом дня, нехай небагато, але мені й цього достатньо. Я готова продати душу за ті рідкісні моменти, коли нас ніхто не бачить, коли вся ця шкільна метушня залишається за дверима порожнього класу, поза батьківською увагою, і ми можемо побути наодинці одне з одним. 

Кілька разів я залишалася гостювати в нього вдома, і поверталася до школи під стать прибулому Генрі. Наступної суботи ми з мамою знову йдемо разом у торговий центр, де дивимося інші "реквізити" для випускного, купуємо туфлі, клатч та прикраси, навідуємось до салону краси.

Це надихає мене ще більше: я уявляю себе з ніжною зачіскою та макіяжем, і навіть моя сукня вже не здається мені такою бляклою. А причина для всього одна: Кейн. Він буде на випускному, а все інше вже не має значення.

Зрозуміло, що проблеми нікуди не зникнуть. Мій юнацький максималізм вже давним-давно дав тріщини. А коли починаєш розуміти, що навіть ти, знаючий себе, як облупленого, іноді можеш таки наступити на цю тріщину, ти просто починаєш по-іншому дивитися на речі.

І я знайшла спосіб.

Якби ще рік тому мені хтось сказав, що я - старанна учениця школи, відмінниця на дошці пошани і дівчина, яка займає призові місця на олімпіадах, - прогулюватиме уроки, я посміялася б до коліків у животі і покрутила пальцем біля скроні. 

Ось уже більше тижня я йду проти всіх правил. Я, котра за все своє життя пропустила уроків стільки, скільки на пальцях однієї руки перерахувати, яка жахнулася б від однієї думки про те, щоб пропустити урок, - тепер систематично це роблю. Інша я б жахнулася.

І мене б це справді насторожило, зізнатися чесно, іноді мене накриває хвиля сорому і вини, але цього занадто мало, щоб заглушити моє серце, що пурхало метеликом.

Я знаходжу причину піти з уроків. Це виявилося досить просто - прикритися курсами, маминими виставками, та хоч вечерею з татовими партнерами, які, до речі, навідувалися до нас уже двічі за останній тиждень.

Вчителі, в очах яких я займаю почесне місце серед інших учнів, які заглядають мені в рот і боготворять мене, - пом'якшуються і відпускають мене з уроків.

І все було б гаразд. Якби не черговий, начебто зовсім звичайний шкільний день.

- Боже, Стен! - Мій голос обривається так різко, наче ножем відрізали.

Я стою посеред шкільного коридору і розгублено ляскаю віями, навіть не звертаючи уваги на підручники, що вислизнули з рук на підлогу.

А все тому що дорогу мені загороджує хлопець у білій сорочці поло.

Стен дивиться на мене надто проникливо. Якось серйозно і навіть похмуро. Мені здається, що зараз він заговорить, слова підкочуються до його горла, ось-ось готуючись зірватися з губ, але в останній момент він лише обдаровує мене своєю звичною милою усмішкою.

- Привіт, Кім, - дружелюбно подає голос Стен. - Давно не бачилися.

Так, це правда. З тієї самої вечері ми жодного разу не розмовляли. Іноді перетиналися очима: на перервах, у їдальні чи на шкільному дворі. Я зрідка ловила на собі його погляди, один раз ми зіткнулися в дверях класу, обидвоє застигли, як ідоли, і мені здалося, що в його очах я тоді вперше побачила щось змішане з болем, зрадою та розчаруванням, але в результаті він чемно пропустив мене і не випустив жодного слова. Так і залишив спантеличену мене, вилетівши повз в коридор, миттєво випередивши мене на кілька сходових прольотів. Я стояла з відкритим ротом, дивлячись, як він швидкісно зникає в безкінечності коридору. Напевно, мене б це справді схвилювало, і можливо, я навіть пішла б за ним, але через хвилину мені написав Кейн.

- Чув, ти вчора пішла геть з останніх уроків, - знову подає голос Стен. - Допомогти мамі з виставкою.

- І що?

- Та так, нічого... - він хитає головою. - Щось ти часто останнім часом пропускаєш уроки.

- Так, у мене щовечора курси та додаткові заняття, татові партнери зачастили до нас у гості, а у мами на носі чергова виставка, тому не завжди виходить вкластися в графік, - навіщось виправдовуюся я.

Він уважно мене слухає і не перебиває, а потім випалює:

- А може, справа зовсім не в цьому?

Я вигинаю брову:

- Вибач?

- Одного разу я пішов за тобою...

- Ти що стежив за мною? Господи, Стен!

- ...І побачив дуже цікаву картину, - закінчує він, перекриваючи своїм голосом мій. - Його ж Кейн звати, правильно?

Моє серце обривається вниз. Я стою на місці, не в змозі поворухнутися.

- Обіцяю, я нічого не розкажу твоїй мамі, - спокійно продовжує Стен. - Але за однієї умови.

Мене ніби занурюють у вакуум і я насилу впізнаю свій заглушений голос:

- Якої?

– Поцілунок.

– Що?

- Лише один поцілунок, Кім. І я обіцяю, твоя мама ні про що не дізнається.

Стен не зводить з мене кришталево-холодних очей. Я розумію: він не жартує. Мені здається, що я бачу в його очах іскорку болю. Є ще щось у його погляді, але я настільки розгублена, що не можу зрозуміти, що не так. Він знову посміхається, але усмішка Стена більше не здається мені теплою та доброзичливою, швидше нагадує захисний звірячий оскал.

У моїх грудях трапляється міні вибух і я виходжу з-під контролю, тому що моя рука вилітає вгору і я даю йому ляпаса. Я сама шокована тим, що зробила.

Стен відсахується і видає переривчастий вдих. Він прикладає долоню до щоки і округляє очі, дивлячись на мене в шоці.

Я ж обдаровую його оскалом у відповідь.

Мені нема чого більше сказати. Тому я просто розвертаюсь і йду геть.

- Тоді я розповім твоїй мамі, де ти щодня проводиш час замість уроків, - лунає його тихий, але переконливий голос і я різко гальмую. - І про те, що він приходить до тебе в кімнату через вікно, - я розвертаюся назад і бачу Стена з переможною кривою посмішкою, який все ще тримає долоню на почервонілій щоці. - Сумніваюся, що вона зрадіє, дізнавшись, з ким ти ночами ділиш ліжко...

– Що? Що ти сказав? - мій рівний голос, сухий і позбавлений емоцій, ніби відсікає від мене повітря.

Стен прибирає руку від обличчя. Тепер він дивиться на мене з викликом.

- Я хочу, щоб ти поцілувала мене прямо тут.

У мене перевертається весь світ. Він спотворюється, звужуючись до цього метушливого шкільного коридору, я забуваю про свої розкидані книги, про натовп навкруги і про Елайну, що чекає мене на шкільному дворі.

Моє тіло застигло, заморозилось, законсервувалось в маленькому проміжку сьогодення.

Він хоче, щоб я поцілувала його на очах у натовпу. Зрозуміло, мова не про дитячий поцілунок в щічку. Стен надто хороший і правильний для такого. А потім реальність б'є по мені жахом подвійно: йому мама повірить швидше ніж мені.

- Лише один поцілунок. Інакше твоя мама про все дізнається. Зважуйся, Кім.