Налаштування
Розмір шрифту:
Інтервал:
Колір
тексту:
фону:
Коментарі

Авторизуйтесь, якщо бажаєте залишити коментар

Авторизація Реєстрація
Поліна Ендрі
Клянусь, я твоя

Зміст книги: 62 розділів

Спочатку:
8
104 дн. тому
9
104 дн. тому
10
104 дн. тому
11
104 дн. тому
12
104 дн. тому
13
104 дн. тому
14
104 дн. тому
15
104 дн. тому
16
104 дн. тому
17
104 дн. тому
18
104 дн. тому
19
104 дн. тому
20
104 дн. тому
21
104 дн. тому
22
104 дн. тому
23
104 дн. тому
24
104 дн. тому
25
104 дн. тому
26
104 дн. тому
27
104 дн. тому
28
104 дн. тому
29
104 дн. тому
30
104 дн. тому
31
104 дн. тому
32
104 дн. тому
33
104 дн. тому
34
104 дн. тому
35
104 дн. тому
36
104 дн. тому
37
104 дн. тому
38
104 дн. тому
39
104 дн. тому
40
104 дн. тому
41
104 дн. тому
42
104 дн. тому
43
104 дн. тому
44
104 дн. тому
45
104 дн. тому
46
104 дн. тому
47
104 дн. тому
48
104 дн. тому
49
104 дн. тому
50
104 дн. тому
51
104 дн. тому
52
104 дн. тому
53
104 дн. тому
54
104 дн. тому
55
104 дн. тому
56
104 дн. тому
57
104 дн. тому
58
104 дн. тому
59
104 дн. тому
60
104 дн. тому
61
104 дн. тому
62. Епілог
104 дн. тому
1
117 дн. тому
2
117 дн. тому
3
117 дн. тому
4
117 дн. тому
5
117 дн. тому
6
113 дн. тому
7
113 дн. тому

Передній двір притулку переповнений дітьми: одні бігають на дитячому майданчику, галдять, стоячи в зграйках, інші грають в наздоганялки й верещать від захоплення. Всі вони різного віку; є й значно старші діти, одні грають м'ячем, інші базікають, збившись невеликими купками. Двері головного корпусу відчиняються і звідти вивалюється ще один натовп дітвори. Вони такі кумедні у своїй метушні, щебечуть як маленькі пташечки. Я стою в тіні високої айви, біля невисокого паркану з задньої сторони двору. Звідси мене навряд чи добре видно, тому я підходжу до нього впритул і хапаюся за металеві секційні поручні. Вихователів я не можу знайти, хоч і знаю, що вони не залишають дітей самих. Можливо, вони змішалися у всій цій строкатій штовханині, що охоплює навколишній майданчик перед входом, тому я просто їх не бачу. Серед натовпу мені навіть не одразу вдається розглянути знайому золотисту шевелюру, що розгулює на дитячому стадіоні.

- Олівія! - Кличу я.

П'ятирічна сестричка Кейна зупиняється на бігу та розгублено оглядає двір. Я підстрибую і махаю їй рукою. Вона помічає мене і світлішає, щось кидаючи своїм подружкам. Мчить до мене, сонечко. Волосся майорить, на обличчі сяє посмішка.

- Кіммі!

Врізається в сітку з розбігу, як би не вдарилася. Я м'яко посміхаюся і тягнуся крізь металічні прути, погладжуючи пружні сонячні кучері.

- Привіт, зайченя. Ну як у тебе справи?

- Отримала по лобі складеним у трубочку зошитом.

- За що?

Вона кривиться:

- За несмачну кашу!

- Он як... Дивись, що у мене є.

– Ти знайшла мій браслетик! Ура! Дякую, Кіммі!

Маленька ручка вже тягнеться між металевими прутами, я легко замикаю браслетик на зап'ясті і стискаю її у своїй долоні.

- А ось це теж тобі.

Олівія несміливо торкається пальчиками твердої оранжевої плитки і не відразу розуміє, зате коли розуміє! Її губи роз'їжджаються до вух. Їй-богу, я готова скупити всі солодощі світу заради цієї сонячної посмішки. Я навіть не відразу реагую на обурене репетування, метання блискавок і стукіт підборів, що прорізує верески дітей. Коли я піднімаю погляд, я бачу розлючену темноволосу жінку, що наближається до нас. Не встигла...

– Це ще що таке? - обурено шипить вона, вириваючи в Олівії шоколад. Малеча миттєво похмуріє і я майже фізично чую, як у цей момент розбивається тендітне дитяче серденько. - Олівіє, скільки разів тобі повторювати, що не можна підходити до паркану і брати від сторонніх всякі гидоти?! - репетує вона. Олівія стоїть і обіймає себе руками, голова опущена вниз. - Швидко повертайся до класної кімнати і подумай над своєю поведінкою.

Зайченя ще більше опускає голову і не зсувається з місця.

- Я сказала, йди до класу.

Моє серце вже тріщить по швах. Мені хочеться втішити її, торкнутися, підбадьорити поглядом. Все буде добре. Ну ж бо, просто подивися на мене. Але вона не піднімає голови. Олівія йде в корпус, від веселощів не залишається і сліду. Мені здається, я встигла побачити слізки, що блищали на віях... І тут мені безжально перегороджують вид.

- Кімберлі, - важко зітхає темноволоса місіс Мей.

Я неохоче перекладаю очі на неї. Вона намагається пропалити в мені дірку своїм злісним рентгенівським поглядом. Я не дуже-то їй подобаюся, вона не злюбила мене ще з першої зустрічі.

- Здрастуйте, місіс Мей, - я навмисне посміхаюся, і мені начхати, що ця посмішка ні краплі не щира і виглядає швидше, як оскал.

- Не набридло тобі ще приходити сюди? - каже вона, виблискуючи широким склом окулярів у червоній оправі. І в цей же час мене переповнює роздратована лють, вона збирається десь всередині і шукає приводу вирватися назовні. Мене пересмикує, але зовні я зберігаю спокій.

- Як у вас взагалі справи, місіс Мей? – питаю я. - Не набридло відбирати у дітей солодощі?

Мей стискає в руці шоколад, врізаючись овальними нігтями, так що я навіть чую тріск фольги, і тупає ногою в отруйно-червоних туфлях. Вона холодно посміхається мені. Мені здається, я навіть чую, як риплять її неприродно-білі зуби. Гримза.

- Ти марно втрачаєш час, Кімберлі. Олівію незабаром забере до себе нова сім'я, наказ вже на підписі. Можливо, вони навіть захочуть удочерити її, побачимо. Тому ось що, Кімберлі: не прив'язуй до себе дитину.

Як би я не хотіла здаватись невразливою, вона потрапляє в саме серце: Олівію вже віддавали в одну сім'ю. Я реагую їй такою ж "любов'ю" і продовжую свердлити місіс Мей у відповідь повним жовчі поглядом.

- У неї є рідний брат, - ціжу крізь зуби. - Вони не винні, що мають таку матір.

- Винні, чи ні... Це справа вже не твоя. Поки їхня недбайлива мати лікується від алкоголізму, рідний брат Олівії залишає її одну з ранку до ночі. Дитина сама вдома, де немає ні світла, ні газу, ні тепла, ні навіть нормальної їжі. Він мав шанс і ми навіть заплющили очі на вкрай неприйнятні умови, але це вже перебір. Дякую сусідам, які вчасно повідомили про це неподобство до соціальної служби.

Я чую, як рипнули мої зуби. Він працює, працює, вашу матір. Не покладає рук вдень і вночі, і ніколи, ніколи не дозволяв Олівії голодувати. Останній шматок хліба віддасть, якщо треба, всю землю перегризе заради неї.

- Іди краще додому, Кімберлі.

 

Не буває світлих смуг без темних. Як не буває зла без добра. Мій затуманений розум витав десь на краю прірви, поки мої ноги в шкільних кедах відстукували глухі кроки по прохолодній землі з дрібним гравієм. Повертаючись скороченою стежкою, що веде до заднього ходу школи, я вже з твердою відчайдушністю вірила, що коли-небудь і ми дістанемось цієї недосяжної світлої смуги.