Пізніше ввечері, коли я сиджу, притулившись до спинки ліжка, і переписую приклади з підручника на колінах, до мене без стукоту заходить мама. Я мовчки дивлюся, як вона проходить між столом і шафою, піднімає ноутбук, шарудить моїми зошитами та підручниками, і закусивши губу обводить очима кімнату. Потім її погляд з підозрою падає на прочинене вікно. Мама підходить до нього і відкриває так широко, що до кімнати проривається вітер. Я морщусь від легкого холоду. Вона виглядає спочатку в далечінь, потім дивиться вниз з довгим, мовчазним вичікуванням, так ніби звідти зараз вистрибне інопланетянин, щоб викрасти мене.

Що ти чекала там побачити, мамо? Кейна, що ховається поміж гілками, або голуба, який приносить мені листи від нього?

Мама, зітхаючи, зачиняє вікно, робить очима ще одне коло по моїй кімнаті і зупиняє їх на мені, ніби до цієї секунди мене тут не існувало, а тепер раптом я стала центром кімнати. На мене находить незрозуміле відчуття, і в глибині душі я очікую почути дорікання про те, що для писанини існує письмовий столик, але натомість мама видає щось на кшталт того, чого я іноді боялася, але старанно намагалася цей страх ігнорувати.

– Дай сюди свій телефон.

- Навіщо? - лякаюся я.

- Сьогодні залишишся без своїх іграшок. Віддам вранці, коли підеш у школу.

Мене раптово обдає холодом, і я сама розумію, що моя мимовільна пауза виглядає дещо підозрілою. Вона ставить руку долонею вгору і я тільки байдуже знизую плечима, простягаючи їй свій гаджет. Слава Богу, це лише чергове покарання, і вона не зрозуміла справжню причину мого хвилювання. Добре, що ми вже з Кейном поговорили. І сьогодні він не прийде...

– Ти уроки зробила?

Мамине питання змушує мене щиро здивуватися. Я скидаю брову і демонструю їй зошит на своїх колінах. Вона схвально киває та йде. Біля дверей вона зупиняється і картинно зітхає, розвертаючись до мене.

– Кім, скажи, що ми робимо не так?

Несподівана зміна розмови ненадовго вганяє мене в ступор. На мене лягає потрясіння. Я двічі моргаю, перш ніж розумію, що це питання було задано не для загального фону і вона справді, дійсно чекає від мене відповіді.

- Е-е-е... Не знаю, мам.

- Кімберлі, ми ж з татом стараємося для тебе, - говорить мама, майже перебиваючи мене. Вона сконфужено тре чоло і продовжує: - Я просто не розумію... Де я так помилилася? Скажи мені, може я й справді погана мати? Я хочу тебе зрозуміти. Я справді хочу.

В її очах застигає щире бажання і благання, в моїх, якнайяскравіше, спалахує надія. І виклик.

- Тоді зніміть з мене домашній арешт.

– Ні, це виключено.

І знову цей твердий, владний тон. Мама стискає губи, і її обличчя приймає звичний холодно-агресивний вираз. Тільки-но ми з нею опиняємось на цій межі, тільки ми намацуємо ту тонку грань, що можливо привела б нас від нескінченних протиріч до порозуміння, як небо між нами знову розколює гучна блискавка. Тому надія в моїх очах гасне і перетворюється на попіл, який плавно осідає десь глибоко в серці, доповнюючи вже насипану там золу. 

— Ясно, — сухо відповідаю я, дивуючись власному спокою. - Добре, я...

- Кім, - несподівано перериває мене мама. - Я хочу, щоб ти зрозуміла. Я не для того затіваю всі ці застілля та посиденьки, щоб ти ось так наплювально, без поваги ставилася до мене і, тим більше, до наших гостей. Ти думаєш, мені приносить задоволення стирчати на кухні півдня і бігати навколо Девісів так, ніби у мене більше немає турбот?

Я тихо ковтаю. Образа і гнів десь глибоко закипають у мені, але вони поки що тихо труться одне об одного на дні моєї душі. Я знаю, що ми цілком можемо дозволити собі хатню робітницю, але мої батьки занадто недовірливі і прискіпливі, щоб наймати в наш будинок третіх осіб. 

- Але я це роблю, Кімберлі, бо думаю про твоє майбутнє, і замість подяки вкотре отримую твоє невдоволення. Ти б хоч спитала, як справи у Стена. Бідолашний, він сидів з таким обличчям, ніби ти завтра збираєшся їхати на інший кінець планети. Навіщо ти збрехала про Коула? Кімберлі, не муч бідного хлопця.

- І це я його мучу?? - Мої підручники відлітають в сторону, я зриваюся на крик. - Та якби я знала, що за гості у нас будуть, я б у житті до них не вийшла! Не хочу я проводити з ним час, мамо!

- А з ким ти хочеш, з Кейном? - різко присікає мене мама.

Я дубаюсь спиною в спинку ліжка і схрещую руки на грудях, кидаючи їй повний образи і виклику погляд. Його ім'я прозвучало, як що не справжній плювок мені в обличчя.

- Хочеш працювати посудомийкою та заштопувати подертий одяг своїм дітям? Так ти собі уявляєш майбутнє з ним? Так?! - мамин голос з кожним реченням голосніший, її крики навіть глухий почув би.

- Я тобі казала, що Кейн працює, - разюче притихлим голосом огризаюся я. - Він збирає гроші для навчання і скоро влаштується...

- У брокерську компанію. Так, Кім, я це вже чула.

Вона втомлено зітхає. В очах мами застигає такий вираз, який можна сміливо віднести до «розчарування року». Так, вона не вірить у Кейна. І нехай. Мені достатньо того, що в нього вірю я.

- Закінчуй з уроками і лягай спати, - мама смикає ручку і відчиняє двері.

- Мамо, - тихо кличу я. Мій голос безнадійно потопає у тиші кімнати. Вона зупиняється і обертається до мене.

- Що?

- Я поставлю тобі одне запитання, тільки будь ласка, дай мені чесну відповідь.

Вона киває, я ж намагаюсь тримати погляд.

- Якби Кейн був багатим, ти б змінила про нього думку?

Мама ще якийсь час дивиться на мене, на її обличчі застигає незрозумілий вираз, і вона вирішує не відповідати. Вона йде за двері, відлуння стуку м'яко розчиняється в повітрі.

І я розумію її німу відповідь. Так, такого Кейна вона, можливо, прийняла б.