Просто по білосніжному мармуру, лавіруючи між пишних суконь та натертих до блиску чобіт, розставивши лапи у різні боки, обережно, як корова на льоду, у світлі прожекторів пробирався темний згусток шерсті. 

Та бог з ним з самим хваришем, мені здалось, чи в нього в зубах щось блищало? Придивилась… не здалось. Він що, поцупив коштовність якусь? І якого дідька прямував він просто до нас. Мало того, поступово підбираючись до нашого балкончика, він на мить завмер біля ніг магістра, поглянув на мене – тільки підмигнути для повноти картини не вистачало, і обережно поповз вверх по штанині Крістіана.

Я так і завмерла з розтуленим ротом, спостерігаючи за атракціоном цієї небаченої нахабності. 

– Щось не так? – запитав Кріс.

Я здійняла на нього розгублений погляд, взагалі не розуміючи, чи дійсно він не відчуває, що по його нозі зараз щур підіймається. Величезний такий! Вертлявий.

Тим часом невдячний врятований мною звір дістався піджака та завис просто над кишенею магістра. Тепер вже добре видно було, що в зубах він тримав сережку. Золоту з велетенським смарагдом.

– Хапай його! Тримай! – пролунало з юрби вельмож, котрі напевно помітили пропажу. Але дісталось чомусь спантеличеному офіціантові, котрий героїчно захищався тацею під звуки кришталевих бокалів, що розлітались на друзки.

 – Крадій! Поверни мою сережку! – Заволала жінка в літах, безсоромна хапаючи молодого чоловіка за сорочку. 

– Я… це не я… – бубнів сконфужений офіціант, намагаючись відбитись від аристократки з манерами торговки рибою.

– А хто? Я?! – не вгавала жіночка.  – Чи може він? – вказала пальцем на якогось лорда ображена пані. 

Хвариш тим часом вдруге поглянув на мене. Клянусь, мені здалось, що він усміхається. Чи не так вже й здалось? Варто було б дізнатись про інтелект подібних створінь у цьому світі. Не здивуюсь, якщо вони ще й розмовляти вміють. Та ледь він збирався опустити в кишеню магістра свій здобуток, як Кріс одним миттєвим рухом впіймав крадія за шкірку та піднявши його двома пальцями протягнув:

– А це в нас хто? – і дивився при цьому він чомусь на мене.

– Звідки я маю знати? – спалахнула миттєво. – І облиште тваринку. Може, йому боляче?

Дуже здогадливий крадій тим часом зметикував, про що я, і одразу ж прикинувся мертвим. Обвиснув в руці Крістіана, лише хвіст ледь смикався. Не вистачало ще  виваленого язика, але здобич тоді випала б. А пацюк з нею розлучатись не бажав.

– Переживе, – буркнув Кріс, скинувши брову. – Що тут робить хвариш?

– Вам видніше, – рявкнула я, підступаючи ближче, щоб подивитися, що в біса коїться. 

Крістіан натомість силоміць витягнув сережку з зубів пацюка під шалене ображене скавчання, а саму тваринку ткнув мені прямо в руки. Дякую. Я вже одного разу покусана! Але ж не вся, можна ще раз. Чого б і ні. Але цього разу хвариш сидів сумирно, лише фирчав на Кріса. От у цьому я його чудово розуміла. Сама б пофирчала на магістра.

– Навіщо йому сережка? 

– Пані Торельхей,  – перекривши ґвалт, що здійнявся на терасі, вигукнув Крістіан. – Ви, здається, загубили? Це шукаєте?

Пані, яку й пані не назвеш, завмерла з занесеним для чергового удару віялом, ошелешено поглянула Кріса та зніяковіла. Всього лише на якусь мить. Потім якось гидливо поглянула на побитого нещасного офіціанта, поморщилась та рушила в наш бік. Ще одне неприємне знайомство назріває.

– О, – почала вона роздивляючись коштовність у руці магістра, – вельми вам вдячна, – привітно посміхнулася, кидаючи повний вдячності погляд, і, секундочку повагавшись, додала, – пане Ренфолд. Як вам це вдалось? – кокетливо кліпнула очима. 

Ти ба! З неї ж вже трина сиплеться! Ну це я трохи перебільшую, визнаю сумлінно.  Але ж…

– Що саме? Підняти прикрасу з підлоги? Чи… можливо, у вас є якісь інші припущення? – здивовано скинув брову магістр. 

– Ні. Звісно ні. Ще раз дякую, – і знов секундна затримка, –  пане Ренфолд. Без вас би… Ці свята… бродять усілякі… Ненадійні… – і виразний погляд на мене. Хвариш знову зафирчав. Угу, цілком з тобою згодна, друже. – А це подарунок чоловіка… – взялась вона пояснювати, певно намагаючись затриматися біля нас якнайдовше. 

–  В такому випадку будьте уважніші, – порадив Кріс, втративши до пані будь-який інтерес.

Але пані так швидко не здавалася і полишати нас на самоті не збиралася. 

– Камінця не вистачає! – вигукнула голосно, роздивившись коштовність та знов привертаючи до себе увагу магістра. – А він один коштує, як річна зарплатня цього телепня! – згадала вона про зніяковілого офіціанта. 

– Сподіваюсь, ви не думаєте, що я вам його буду шукати? – холодно та зверхньо поцікавився Кріс, не давши договорити жіночці.

– В жодному разі, – пробурмотіла вона, чомусь затравлено поглянувши на всі боки. – Я прошу пробачення за незручності, ваша…

– Гарного вечора, пані Торельхей, – нечемно перебив пані магістр, і пані замовкла, ніби задихнулась, присіла в низькому реверансі та навіть на кілька кроків в такому зігнутому положенні відповзла.

От вже не перший раз помічаю, що він щось замовчує! І роти всім затикає. А всі слухають. І жодного слова поперек. 

Хто  він,  у біса, такий тут?

– Певно, нам час, – дочекавшись, коли ми знову залишились наодинці, промовив Крістіан. – Визнаю вечір зіпсованим, а спір програним.

І я ледь втрималась, аби не підстрибнути на місці. Виключно від розчарування зіпсованим вечором, звичайно.

Треба подякувати цьому малому за доступ до бібліотеки. Якби не він, ми б ще довго сперечались та кожен стояв би на своєму. А так… Я перемогла!

– Шкода, – не втримавши таки усмішку, що так і просилась на обличчя, пожалкувала я.

– Ви жахливо брешете, Карино, – похитав головою магістр, знову наблизившись та міцно мене обіймаючи, аби нас вкотре затягнуло в портал.

Добре, цього разу навіть бухтіти не буду і відбиватись. Коли почуваєшся переможцем, то навіть не такі й страшні ті обійми… напевно.

– А з цим, що робити? – запитала я, оговтавшись та стрімко віддалившись від магістра, ледве ми опинились в кімнаті.

Я й думати забула про пацюка, що так і залишився на руках, а треба ж десь відпустити. 

– З крадієм? – кинувши уважний задумливий погляд на пацюка, з абсолютно серйозним виглядом розмірковував Кріс. – Засудимо і кинемо до в’язниці, а там, мабуть, стратять вранці. Чи може візьмете на поруки?

Я тільки й  фиркнула. Ось тільки пацюка мені не вистачає! І куди я його потім? З собою не заберу, тут не залишу. Чи це такий підступний план, щоб я більше не просилася додому? 

– А відпустити не варіант? – з надією поцікавилась я.

– Не варіант, – буркнув магістр. – Він же вас вкусив? 

Бідкатися не хотілось, тому питання я проігнорувала, кинувши обережний погляд на магістра. Якось він осунувся. Ніби тримався весь час, а зараз дав слабину. Навіть присів у крісло, відкинувшись на спинку та заплющивши очі. Зблід. Він хоч вмирати мені тут не збирається? Ще тільки цього не вистачало.

А то буде ще один труп. А з мене вже досить! 

– У вас все нормально? – з обачністю запитала я, спустивши тваринку на диван.

– Боїтесь, що  втрачу свідомість? – хмикнув Кріс, не розплющуючи очей.

– Взагалі-то, що ви тут того… Не хочу бути свідком ще в одній справі про неприродню смерть. Якось не вписується це в мою картину світу, – випалила я на одному подиху.

– Про це можете не хвилюватись. Не так легко мене позбутись, – одним куточком губ, награно усміхнувся Крістіан.

– Це вже точно, – підтвердила, посміхнувшись.  Але зізнаюсь, спостерігати спокійно за цим чахликом невмирущим, було не дуже приємно. – Може вам слід відпочити? Поспати там… набратись сил… – запропонувала з натяком. Хай додому йде. Чи де він там мешкає?  

– Женете?  – розплющив одне око магістр.

– Ну чого одразу жену… Просто завтра складний день. Навчання, хай йому грець, – от наче нічого такого й не запитав, а мені на душі кепсько стало. Ніби й справді пораненого посеред дороги покинула і повз пройшла.

– Що ж про ваше небажання  я вже чув. Тому, – магістр різко встав і похитнувся.

– Обережніше! – чомусь злякалася я, підставляючи плече. – Ну, слухайте, так діло не піде. Сидіть тут і не рипайтесь. Я зараз хоч чаю заварю. Солодкого! О… В мене навіть пиріжок є. Зараз. Сядьте вже! – штовхнула я цього впертюха в крісло. 

– Ще мені ніхто не наказував, – ошелешено пробурчав магістр, але ж послухався. Навіть очі знову заплющив. 

– Все буває вперше, – риторично відповіла я, забираючись на кухоньку. – Це ускладнення після поранення? Мені в деканаті розповіли.

– Забагато говорять в деканаті, – невдоволено промичав магістр. – Не на все варто звертати увагу.

Я промовчала.  Чоловіки хоч в Африці, хоч в іншому світі – однакові. Не дай боже здатись слабким. Трагедія. А вже про допомогу попросити… Ех… Вмиратиме в кріслі. Мовчки, але гордо.

Чайник скипів в лічені хвилини, то ж повернулася я швидко, тримаючи чашку та останній пиріжок на невеличкій тарілочці. Хвариш провів нещасним поглядом їжу. Дідько, йому також щось поїсти придумати треба.

– Тримайте, – поставила нехитрі частування на столик біля дивану. – О…  в мене, ще дещо є. От скуштуєте і зрозумієте, що я зовсім не брехала, –  сказала я, кидаючись у спальню і витягаючи останнього батончика. – Смакота! 

Крістіан тим часом все ж пересів на диван та зі смаком вгризся в пиріжок.

– Сподіваюсь, ви не маєте наміру мене отруїти? – з сумнівом поглянувши на найцінніше, що я мала в цьому світі, запитав Кріс.

От і годуй після такого! 

– Спочатку ви мене додому повернете, а там вже подивимось. З огляду на вашу поведінку, – посміхнулась підступно. А нічого розслаблятися! Чоловіків треба тримати в тонусі. Так Машка говорить. 

Та попри сумніви, гостинець з іншого світу все ж прийняв. Правда, відкушував так, ніби той його задушити міг.

– Смачно?

– Їсти можна, – кивнув Кріс, зі смаком вгризаючись в шоколадку.

Гад! Я від душі, останнє, можна сказати, відірвала. Сама не поласувала. Невдячний посіпака! 

– Ну знаєте… Та щоб вам…

– Мовчи! – підскочив перелякано магістр.

Та зараз же! Пізно вже.

– Спалося міцно! – видихнула все ж таки я. 

Його й вирубило. Одразу ж. Пощастило, що біля дивану стояв.  

– Невже.. вийшло? – пробурмотіла собі під ніс, споглядаючи на статую: “Зморений магістр”.

Хоча чому я дивуюся? Світ-то магічний. 

Їжачки пухнасті! І що мені тепер з цим робити? Він же хропе! Як скажений паротяг на моєму дивані. А спати мені як під цю какофонію? 

Ще й пацюку мої солодощі сподобалися. Поки я на магістра дивилася, зхомячив усе. Оком змигнути не встигла. Ні крихточки не залишилось.

Шлунок ображено забурлив, нагадуючи про себе. 

– Ех… А ти куди? Додому не час? Тебе там ніхто не чекає? – запитала я хвариша, що, сито зригнувши, вдоволено відкинувся на місці злочину. І очі прикрив. Хоч би вже зі стола зліз! – І що мені з вами обома робити? Як думаєш, в гуртожитку тримати тварин дозволено? Зара нас завтра з дому не вижене? 

Кинула ще один погляд на магістра, розмірковуючи: будити чи ні? 

І все ж ухвалила рішення не будити – він, звичайно, чахлик невмирущий, але ж і чахликам потрібен відпочинок. 

Замість того, опустилася поряд і взялась стягувати черевики. Ще не вистачало, щоб він мені диван забруднив. Здається, я й ковдру десь бачила. 

Що ж… нехай вже спить. Може подобрішає? І мене додому відправить. Мені б хоч на хвильку… Мамі зателефонувати.

Ранок зустрів мене гучним гуркотом та добірною лайкою. Я навіть на ліжку підстрибнула з переляку і, як була, кинулась у кімнату.

– Що в біса коїться? – вигукнула, здивовано розгледівши цілого та неушкодженого магістра, що взувався, сидячи на дивані. 

А я вже думала, тут торнадо пронісся чи землетрус стався! Поспішала рятувати. 

– Що я тут роблю? – роздратовано пробурмотав Крістіан, розтерши обличчя долонями.

– Взуваєтесь, – логічно припустила я, знизуючи плечима. 

– А якщо без ваших недоречних жартів?  – процідивши крізь зуби скупі слова, не вгавав магістр.

– Так я сама серйозність. Моє почуття гумору спить. Доки я не вип’ю філіжанку чорної кави, – і позіхнула, широко розтуливши рота. 

А от бажання прибити будь-кого, хто заважає спати, прокидається одразу. На це філіжанка кави не потрібна. Про це я, звісно, промовчала. 

Мимохідь кинула погляд у вікно – хоч в кімнаті вже й було світло, але за вікном голосно співали сполохані першим ранковим промінням пташки, від землі тонким серпанком здіймався туман, а на небі ще мерехтливо переливалися запізнілі зорі, розчиняючись у  багряному світанку. 

Рано ще мені вставати. Ра-но! Година-дві точно є. 

Я розвернулася, переконавшись, що стихійного лиха та кінця світу не сталося: 

– Будете йти, двері зачинить. Хоча… які там двері, ви ж порталами, – кинула недбало, знов позіхаючи та прикриваючи  рота долонею. 

– Що вчора сталося? – ніяк не міг вгамуватись магістр.

– Ви заснули. 

– Сам? Просто так? На вашому дивані? – перепитав недовірливо.

– Втомилися, мабуть, – меланхолійно промовила я, ледь втримавши чергове позіхання. – Роботи певно багато… 

– І ви тут звісно ні до чого? – скинувши брову, вирішив уточнити Кріс.

– Ну, не я ж вам трупи підкидую? Чи ви вже мене підозрюєте? – неочікувано скипіла я. 

От і роби добро людям! Дала виспатися, а на мене зі звинуваченнями накинулися. 

– Не підозрюю, а практично впевнений, – виправив мене магістр. – І хай до трупів ви, можливо, і не маєте жодного стосунку, а ось до мого сну… 

Певно, на кінець фрази я мала пройнятись катастрофою, що насувалась, але я просто байдуже повела плечем і удала, що взагалі не розумію, що йому там в голову стукнуло.

– Можете за прихисток не дякувати, – посміхнулась криво.

– Як накажете, панно, – буркнув Кріс, відвівши погляд. – Та сходіть, вдягніться вже, – несподівано наказав він, примруживши очі. – Вам не здається, що ваше вбрання занадто…

– Ну, знаєте! – я навіть останній сон розгубила від цього нахабства і сорому. Ще він мені зауваження робити буде! Хай не дивиться, якщо не подобається! Так навіть краще. – По-перше, я у себе в кімнаті. Це якщо ви, – зробила я наголос на цьому “ви”, рукою обводячи все довкола, – раптом, не помітили. А по-друге… Це не я вам спати заважаю. Не я до вас в гості припхалась. Не я на вашому дивані хропака даю! Хоча вам це на користь, – кивнула поблажливо. – Виглядаєте значно краще, ніж учора! 

– Зачекайте! Я не… 

Але я вже не чула, обурливо грюкнувши дверима спальні.

Ні, я все розумію. І те, що вигляд у мене недоречний. Але я спала! І приймати гостей не збиралася. І взагалі міг би змитися по-тихому, а не вчиняти зранку гармидер. 

Я знов кинула погляд на нічну сорочку, що видала Зара. Ні, в такому я спати точно не буду. Навіть, якщо магістр поселиться в сусідній кімнаті. Це ж знаряддя для тортур, а не одяг – комірець під горло, рукава довгі та й сама до щиколоток. Я ж в ній або спарюся або задушуся. 

Вдягнувшись, обережно виглянула у вітальню – пусто. От і добре. Досить з мене на сьогодні магістра. І так весь ранок зіпсував… 

Щось зашаруділо, збиваючи з думок. Огледівши кімнату, нічого не побачила. А потім згадала – хвариш. От тільки його ще не вистачало!

Але… Знов щось тихо стукнуло. Краєм ока побачила, як жменька невеличких камінців, стукнувшись, сповзає по склу. 

Залізла на ліжко, відчинила хвіртку. 

– Каву будеш? – запитав Фірат, побачивши мою голову в віконному отворі. 

– Буду! – посміхнулася я, заради кави забуваючи всі негаразди. – А до кави нічого немає? – зітхнула сумно, червоніючи від власного нахабства.

– Голодна?

– Трішки, – зізналася ніяковіло. 

– Тоді я зараз. А поки тримай, – вже знайомим фокусом Фірат опустив мені чашку ароматної кави прямо в руки, а сам зник у сусідньому вікні. 

Повернувся за кілька хвилин з чимось підозріло схожим на гібрид східних солодощів та англійського пудингу. 

– Це що? – запитала я, тикаючи невеличкою виделочкою у рожеві пірамідки. Точно пудинг. Гойдається і трясеться, як медуза на пляжі.

– Місцевий десерт, – невимушено знизав плечима Фірат. – Скуштуй. Це смачно, – посміхнувся поблажливо. 

Зітхнувши, зробила спробу. І не помітила, як з’їла усе. 

– Сподобалось? Можеш не відповідати, я й сам бачу, – зухвало заявив хлопець. 

– Ні, то я просто дуже голодна, – покривила душею я. 

Ой, і брехуха ти, Карино. Цей світ погано на тебе впливає. Ти за все життя стільки не брехала, як за останні три дні. Ну це я, звісно, перебільшую, але ж…

– Вибач, більше нічого немає. Сніданок буде за пару годин. А зараз  мені час, тож зустрінемось у їдальні. 

– Зустрінемось, – кинула я, розмірковуючи над його словами. 

Це що мені й сніданок мають видавати? А може і вчора я не мала сидіти на Зариних пиріжках і перейматися за їх незначну кількість? 

Я знов прокрутила у голові все, що чула, але нічого такого не пригадала. Ось що значить недостатня проінформованість! 

За пів години прийнявши душ, ошелешено завмерла посеред вітальні. На столі, прямо посередині стояла таця з кавоваркою, з якої здіймалася тоненька цівка пари, і блюдо, накрите залізною кришкою.

Затамувавши подих, підійшла до таці і вдихнула свіжий аромат – все ж цим запахом ніщо не зрівняється. 

Мабуть, поділяючи мої думки, з якоїсь своєї схованки виліз заспаний хвариш і вмостився на столі поряд с тацею, вичікувально витріщившись на мене. 

Підняла кришку і завмерла в захваті – тут було стільки всього, що я розгубилася. І зовсім поряд лежала невиразна, але тендітна, блакитна квітка, схожа на наші дзвоники. 

Я задивилася на тонкі, майже прозорі, пелюстки. 

І навіть не помітила, коли мій нечемний друг, встиг поцупити великий шмат м’яса в бурштиновій підливці. 

– Ах ти ж!  – змахнула руками, женучи посіпаку, і зачепила тацю, яка ледь не перекинулась з усім скарбом. Втримала! Навіть кава не розплескалась! 

– Та щоб тебе… – ні треба якось позбавлятися цієї згубної звички. Не доведе вона мене до добра. – Пройдисвіт! – вилаялась, кидаючи погляд на пусту тарілку, де одиноко причаївся листик зелені, а від бурштинової підливки залишились лише брудні сліди та розводи. 

Наповнивши філіжанку з тоненької порцеляни кавою, швидкоруч зібрала бутерброд з нарізаної ковбаски та сиру. Мій перший повноцінний сніданок у цьому світі! І навіть підступні думки, про того, хто б міг за цим стояти, не могли зіпсувати мені настрій.