Налаштування
Розмір шрифту:
Інтервал:
Колір
тексту:
фону:
Коментарі

Авторизуйтесь, якщо бажаєте залишити коментар

Авторизація Реєстрація

Ерік

– Вставай! Чуєш?! Еріку, вставай!

Крики леді Рейверс, уродженої Кейпмейєр, розрізали приємну ранкову тишу моїх покоїв.

Брюнетка, що люб'язно погодилася скрасити минулий вечір, а потім і ніч, пробурчала щось уві сні, але мати з такою силою смикнула за ковдру, що мало не стягла і брюнетку, і мене на підлогу. Від чого дівчина підскочила, добре, давня професія привчила на подібне реагувати безпристрасно і швидко.

І через мить вона вже була так-сяк одягнена і покидала мої покої навіть без оплати. Щоправда, за наступної зустрічі вона мені все одно це пригадає. Не вона, то мадам Селестія. Вона свого доходу точно не проґавить.

– Мамо, скажіть, що у вас є серйозні підстави вриватися до мене в спальню і будити на таких тональностях, – пробурчав я, намацавши графин з водою на тумбі і тут же приклавшись до його шийки. – Я правда не в тому настрої, щоби вислуховувати ваші обурення з приводу чергового підвищення цін на тканини.

– Ти не в гуморі? Ти не в змозі! Що й не дивно, взагалі-то, – вирувала буря в образі леді Рейверс, кидаючись по кімнаті з кута в кут і вистукуючи підборами так, ніби тут марширував як мінімум королівський полк. З-під капелюшка, що тримався, мабуть, на якомусь заклинанні, стирчали розпатлані руді кучері, зелені трохи розкосі очі виблискували, як у дикої кішки, а з маленького тонкого носа, здавалося, ось-ось повалить пар. – Поки ти розважаєшся, любий, все невблаганно котиться у Безодню!

Я приклав до скроні прохолодний графин, щоб хоч трохи угамувати головний біль. Але допомогло не дуже. Треба б випити антипохмільне зілля. Але поки мати була в такому настрої робити різких рухів не варто. Можна заробити пару прокльонів і обзавестися чимось неприємним на зразок чоловічої неспроможності на тиждень. А може, і на два. Відьми вони такі. Запальні та швидкі на розправу.

– Поясниш, що сталося? – обережно поцікавився я.

– Сам читай! – шпурнула мати в мене м'ятим аркушем паперу, але всупереч своїм же словам сказала. – Ця стара перечниця внесла додатковий пункт до заповіту.

«Старою перечницею» мати полюбовно величала свою свекруху. І мою бабусю. Якось так склалися зірки, що батько, мабуть, у найкращих традиціях вибирав дружину за образом матері та отримав у будинку дві фурії. Спочатку вони не могли поділити батька і тихо ненавиділи один одного, а після його смерті мене. Я, своєю чергою, любив обох і дотримувався в їхній тихій війні нейтралітету. Щоправда, зі звісткою про тяжку хворобу бабусі в них встановилося хитке перемир'я. Але, здається, сьогодні йому настав кінець.

Я прикрив одне око і пробіг поглядом по рядках.

Раз.

Ще раз…

– Що за маячня! – Вирвалося в мене, тільки-но зміст написаного почав до мене доходити. – Яке одруження? Який спадкоємець?

– Прокинувся, любий? – З'єхидничала мати. – Прекрасні новини, не вважаєш?!

– Жахливі новини! – Вигукнув я і сам скривився від власного крику. – З якого, вибачте, демона, їй таке спало на думку?

Я відкинув аркуш паперу так, ніби на ньому було смертельне прокляття, від якого не було контрзаклинання. І для вірності схопився з ліжка.

– Зате он як у твоє немічне, змучене тілесними гріхами тіло життя повернуло, – продовжувала знущатися мама. – Дивлюся, не натішуся. Думаю, саме цього бабуся й намагалась досягнути.

– Я серйозно. Це просто якась лихоманка, марення, – обурювався я, натягуючи речі і маючи намір зараз же відвідати вмираючу родичку, яка навіть на смертному одрі примудрилася підсунути свиню.

– Ну, насправді, в іншій ситуації я навіть погодилася б з нею, – відмітила мати, підчепивши на кінчик парасольки мою шийну хустку і простягнувши її мені. – Якби з метою виховання вона не поставила б під загрозу все графство Рейверс. Твої найдорожчі кузени тільки й чекають, як відкусити хоч шматок від спадщини. А тут така нагода. Генрі вже слиною давиться, приміряючи графський титул. Призначив весілля на вихідні!

– Вона так зі мною не вчинить, – заспокоював я себе, намагаючись впоратися з шийною хусткою.

Виходило з рук геть погано. Пальці не слухалися, а хустка погрожувала затягнутися на шиї зашморгом. Майже як узи шлюбу, демони їх побрали б.

– Вчинить. Ще як вчинить, – підливала олії у вогонь мати. – І ти залишишся НІ З ЧИМ!

Від чергового скрику в мене ніби в голові щось вибухнуло.

– Ти її сам знаєш. Якщо вона щось вбила собі в голову, її ніхто не переконає. – Нагадала мені мама, зжалившись наді мною і вирішивши допомогти з хусткою. – До того ж її ідея не така погана. Тобі давно час взятися за розум. А не тягатися по шинках та борделях. Сім'я завжди благотворно впливає на характер.

– По вам і не скажеш, мамо, – зауважив я.

– Не будь зухвалим. І думай, як з цього всього викручуватимешся, — знову розгубила благодушність мати. – У твоїх інтересах якщо не обзавестися дружиною і хоча б потурбуватися про наявність у неї в животі дитини до того, як стара вирушить на суд богів. Інакше…

Мені не хотілося навіть думати про те, що буде інакше. Залишити весь спадок, все, в що я вкладав сили, час та власні гроші… Генрі? Та він вб’є все за тиждень. Або продасть комусь… Ні. Цього просто неможна допустити.

– Я все ж таки з нею поговорю, – вирішив я, подавшись до дверей. Має ж у неї бути хоч крапля співчуття.

– Ну, спробуй, звісно, ​​– хмикнула мати. – Тільки одягни штани, для початку.

 

Благо, бігти для такої життєво важливої, доленосної, я б сказав, розмови довелося не дуже далеко. Кімнати бабусі знаходились у лівому західному крилі нашого маєтку. І вже за кілька хвилин я стояв на порозі її спальні.

У кімнатах бабусі було душно і пахло якимись отруйними зіллями. Чомусь лікарка моєї бабусі місіс Кейт Волтер вважала, що чим смердюче відвар чи мазь, тим краще воно допомагає. Мені в це вірилося важко, і кілька разів я навіть намагався про це повідомити дорогоцінну родичку. Але… я обличчя зацікавлене, бо бабуся мені довіряла, але не дуже. Мало що…

Загалом, я навіть не ображався за її недовірливість. Пам'ятається, після того, як вона минулого разу переписала заповіт, розділивши майно між усіма нащадками роду Рейверс, в її чаї, найнесподіванішим і найчарівнішим чином вже до ранку виявилася магрелія. Ідіотом, щоправда, треба бути, щоб труїти мага землі квіточками. Але факт залишається фактом. На бабусю робили замах, і вона тепер воліла всіх любити на відстані. Не ближче, ніж за кілька кварталів, бажано.

Зараз Амадея Рейверс напівсиділа в ліжку, обклавшись подушками і прилаштувавши на лобі пов'язку. Роки не змилосердилися над леді Рейверс – колись найкрасивіша дама міста здалася часу: її обличчя обзавелося зморшками, волосся вибілила сивина, ніс став трохи гачкуватим. І тільки в темних очах, хай навіть за склом окулярів, можна було розгледіти гострий, тверезий розум і хитрість. Які бабуся вміло приховувала, прикидаючись немічною. В руках вона тримала ранкову пресу і вмирати, здається, зовсім не збиралася. Що було краще, ніж чудово.

Щоправда, побачивши мене, схаменулась, згадала про тяжку хворобу, що терзала її вже пів року, і, упустивши газету, простягла мені руку, зобразила на обличчі такі муки, що я майже їй повірив. Якби не знав, якою була бабуся актрисою, коли це було необхідно.

– Ерік, – простогнала бабуся у повній тиші покоїв. – Як я рада, що ти нарешті зволив мене відвідати!

– Вибачте, бабусю, справи… – зобразивши покаянний вираз трохи пом'ятої з похмілля фізіономії, я наблизився до ліжка і взяв бабусю за руку. – Як ваше самопочуття сьогодні?

Бабуся окинула мене уважним поглядом і зітхнула:

– Так само, любий. Старе тіло не вилікувати! Якщо вже там, – тицьнула вона пальцем у небо чи горище нашого маєтку, – зачекалися, то ніякі ліки не допоможуть.

Внутрішній голос підказував, що леді Рейверс тисне на жалість і симулює, але як же її можна в такому запідозрити?

– Але виглядаєте ви набагато краще! – Зауважив я і вирішив, що тягнути не варто, поки бабуся не вирішила, що з неї спілкування з онуком на сьогодні достатньо і пора мене виставити. – Навіть дивлюся, змогли поспілкуватися з нотаріусом!

У погляді леді Амадеї миттю майнули лукаві іскорки, але відповіла вона скривдженим тоном:

– Тільки тому ти й прийшов. Якби знала…

– Бабуся, ви ж розумієте, що одружитися і обзавестися спадкоємцем це не п'яти хвилин справа, – перебив я її страждання.

На що вона не образилася, але якось забула про роль вмираючої і досить різко помітила:

– Ой, я тебе прошу. Ось твій дід… і за менше впорався… – бабуся кинула на мене швидкий погляд, прочистила горло та поправила саму себе. – Тобто… не складна ця справа за належного старання.

У мене чомусь звело щелепи. З чого починати і як сперечатися з жінкою, яка вбила собі щось у голову?

– Бабуся, це не яєчню посмажити! – Процідив я, відпустивши її руку і схопившись з ліжка. – У цій справі потрібна підготовка, ґрунтовна така… я ж не можу в рдний дім привести аби-кого.

Леді Амадея подивилася на мене так, наче я збрехав на сповіді.

– Не пізніше, як сьогодні вранці з нашого будинку вибігла дамочка, вельми фривольно одягнена і на вигляд заробляюча не продажем насіння на базарній площі. – І тільки-но я розтулив рота, різко підняла руку, продовживши: – І не треба говорити, що вона тільки листа тобі занесла. Чи що ти там мені брехати надумав?

Я взагалі хотів сказати, що вона на мене працює, що в принципі не далеко від правди. Але бабуся куди хитріша, ніж мені хотілося б.

– Я не заміж її кликав, – скривився я, вимушено визнаючи правоту її слів. – І взагалі, ви цією умовою мені загробите все життя. Кар'єру… І зведете нанівець роботу кількох поколінь Рейверсів. Ви ж самі розумієте…

– Дорогий мій онук, – безцеремонно перебила мене бабуся. – Я стара руїна, яка хоче одного: вмираючи, бути впевненою, що спадок, котрий тобі дістанеться, на тобі і не скінчиться. Хочу бути впевнена, що рід, про який ти так піклуєшся, буде продовжено за головною лінією. З висоти свого досвіду можу стверджувати, що чоловіка, на кшталт тебе, просто необхідно одружити. Дружина і дитина зроблять із хлопчика чоловіка. Може, тоді ти почнеш думати не тільки про себе, про тих дамочок у фривольних сукнях і свою роботу, а й про те, чим ти зобов'язаний керувати по праву народження. І раз інакше, як шантажем, тебе не одружити…

Я не витримав і скрипнув зубами. Почасти вона мала рацію. Але... прокляття.

– Я надто молодий.

– Твій дід одружився, коли йому було п'ятнадцять.

– …І помер до тридцяти. Чудова перспектива!

– Припини стогнати. – Крикнула на мене леді Амадея. – І займись справою. До моєї смерті ти маєш бути одружений і зі спадкоємцем. І це не обговорюється. І не тупцюй тут. Здоров'я у мене тендітне... Ой... – скрикнула бабуся, схопившись за груди біля серця. – Щось у мене серце знову коле. І дихати важко... – вона закотила очі, осідаючи на подушки, і в мене самого ледве серце не зупинилося з переляку.

– Місіс Волтер! Місіс Волтер! – загорлав я на все горло, знову схопивши бабусю за руку, цього разу, щоб намацати пульс.

Худенька лікарка в білому чепчику і такому ж білому фартуху з безліччю кишень швидким кроком увійшла до спальні, обмацала бабусю і коротко скомандувала:

– Залишіть кімнати леді Амадеї.

– З нею все гаразд? – напружено спитав я.

– Все добре! Просто погода. Мабуть, до дощу! – І мені здалося в погляді лікарки співчуття.

Хоча на мене й павуки по кутках тепер дивилися зі співчуттям.

А як мені було шкода себе…

Що ж! Бабуню переконати навряд чи вдасться.

Але й зв'язувати себе до кінця своїх днів я не збирався. Ось як бути?